Остатньо між Девідом Кемероном, прем’єр-міністром Великої Британії, та керівниками фактично всіх інших (крім Угорщини) європейських країн виник серйозний конфлікт. Йшлося про кандидатуру нового очільника Єврокомісії, виконавчого органу Євросоюзу. Посада неймовірно серйозна, інтереси у країн ЄС різні, тому непорозуміння – нормальна справа, але щоби так, як це відбулося – такого не було.
Конфлікт небачений, без перебільшення. Дві країни (Велика Британія і Угорщина) виступили проти всього решта ЄС (26 країн). Причому, зрозуміло, що острівна держава – зачинщик, а Угорщина – "примкнувша". Описати результати цього протистояння, які вилилися у голосування по кандидатурі Жан-Клода Юнкера (власне, його персоналія і викликала таке несприйняття Девіда Кемерона) як epic fail – це нічого не сказати взагалі. Це був такий епік фейл, якого ще пошукати в історії.
«Курва. І ти, і Твої нащадки. До тисячного коліна»
Ніхто так влучно не описав те що відбулося, як Домінік Лоусон, один з патріархів британської журналістики, редактор The Times. Він пригадав, що свого часу один з помічників Девіда Кемерона опинявся уже у схожій ситуації 20 років тому, коли працював помічником якогось англійського високопоставленого чиновника у Гонконгу. На нав’язливі і нетактовні пропозиції даного чиновника на адресу китайської влади з якогось там приводу (не важливо якого), китайці привселюдно проголосили цього чиновника і його нащадків «курвами до тисячного коліна» («a prostitute for a thousand generations»).
Ні, звичайно, Брюссель зробив усе значно тактовніше. Ніяких привселюдних заяв. Не кажучи вже про предків чи нащадків Кемерона. Усе культурно, через «прошу-перепрошую». Але суть – майже та сама. Лондон, в особі прем’єр-міністра Об'єднаного Королівства привселюдно отримав голосного ляпаса, (голосування по Юнкеру – 26 проти 2). Інакше як крахом це назвати важко.
То чому Кемерон пішов на це? Чим Юнкер його чи його країну так сильно не влаштовує, що прем’єр-міністр ризикнув піти на такий варіант опонування Брюсселю? Не міг же він не розуміти марність цієї справи. Не перший же день у політиці.
З цього приводу багато написано, тому давайте спочатку почнемо з того, чим цей конфлікт НЕ є.
Перш за все, це конфлікт не між двома особами, які щось не поділили між собою, як багато хто з аналітиків намагається представити. Це дорослі політики, які є в стані переступити через особисте. І це не конфлікт між поколіннями, бо, мовляв, Кемерон – значно молодший і активніший і виступає за реформування ЄС, а Жан-Клод Юнкер – старий зашкарублий апаратник, який багато десятиліть провів у чиновницьких кріслах в європейських структурах. Трошки це все не так. Саме Юнкер свого часу був одним з «архітекторів» європейської валюти – неймовірного реформістського кроку у тогочасній Європі. Кроку, на який заскорузлі апаратники не дуже то й здатні. По-третє, у цьому конфлікті немає «руки Москви». Кемерон – самостійний політик, а Великобританія – потужна держава. Юнкер також ніколи не був помічений у якихось ніжних висловлюваннях по-відношенню до РФ. Той факт, що його дуже підтримували Німеччина і Франція, традиційні «русофіли», нічого в даному випадку не означає. Ще й тому, наприклад, що у змагання за «звання найбільш русофільської країни ЄС» зараз активно включилися і південні країни. І треба сказати, наздоганяють німців з французами, наздоганяють. Юнкера ж також підтримали і Польща зі скандинавами, яких у русофільстві запідозрити ну дуже важко. Давайте поглянемо у суть конфлікту, спробуємо зрозуміти чого хочуть сторони.
Ситий – не голодний, острів – не континент
Суть у тому, що Лондон завжди намагався триматися осторонь глибоких інтеграційних процесів у ЄС. До такої міри осторонь, що Британія досі залишається з власною валютою, фунтом стерлінгів, хоча в «старому» ЄС (так званому ЄС-15, за кількістю країн, що були перед розширенням на Схід) давно і впевнено ходить євро (за винятком хіба ще тільки Данії та Швеції. Та й «анти-європейськість» величезної частини британського суспільства – давно очевидний факт.
Тому Кемерон, який прекрасно знає ці настрої власного електорату не просто так протистоїть посиленню влади Брюсселя.
Він добре розуміє, що Юнкер на посаді ЄК – крок у бік посилення централізації влади у ЄС. З усіма наслідками для держав-учасниць. Юнкер виступає за максимальну ступінь інтеграції у Євросоюзі – аж до створення чогось на кшталт Сполучених Штатів Європи (СШЄ) – по типу США (Сполучених Штатів Америки).
Саме тому тут все настільки цікаво. Британія зі своєю позицією «антиЄС», Юнкер – зі своєю ідеєю федерації європейських країн. Вибухова суміш. Як тут обійшлося без прокльонів до сьомого коліна – аж не знаю прямо.
Але позиція «антиЄС» на британських островах – добре відома річ. Тоді чому Євросоюз настільки серйозно наполягав на кандидатурі, яка цю позицію взагалі не враховує? Адже ЄС також не хоче втратити такого важливого члена – а питання про вихід Великобританії з ЄС буде поставлено на референдумі 2017 року. Чи не краще було би акуратніше поводитися з острів’янами?
«і рибку з’їсти…»
Щоби відповісти на це питання, треба трохи повернутися назад. Річ у тім, що після «грецької кризи» Євросоюз прийняв за робочий варіант таку собі концепцію «різношвидкісного» ЄС. Мовляв, є країни, які швидше уніфікують своє законодавство і показники господарської діяльності з вимогами Євросоюзу і, відповідно, глибше інтегруються в його рамках (і, відповідно, більше повноважень передають центральній владі), а є інші країни, які це роблять повільніше. До другої категорії, зрозуміло, зараховані держави, які не в стані підтримувати суворі вимоги ЄС, наприклад, та ж Греція.
Так от, уся проблема в тому, що Кемерона не влаштовує навіть «різношвидкісний» Євросоюз. Великобританії потрібен не «різношвидкісний», а «різноспрямований».
Коротше кажучи, Лондон хоче отримувати вигоди від членства в ЄС, але не інтегруватися в нього (навіть з меншою швидкістю, ніж решта учасників процесу). Більш того, Британія хоче мати право на можливе збільшення з часом власної автономності від Брюсселя – аж до повної відмови від певних моментів, так званий “opt-out principle” (а «Баба-Яга проти», по простому).
А у випадку незгоди з такою позицією Великобританія грозиться виходом з Євросоюзу (про призначений на 2017 рік референдум я вже згадував). Тобто, Британія хоче «і рибку з’їсти, і… на качелях покататися». А «якщо не захочуть – відключимо газ», ну, тобто,вийдемо з ЄС. Нічого нам не нагадує такий підхід?
Коса на камінь
І в той же час, добра частина британської економіки залежить від європейського ринку. Потужно залежить. Дохід від експорту продукції з Об’єднаного Королівства до ЄС складає не багато не мало 3500 фунтів стерлінгів на душу населення. Робочі місця 4,2 мільйонів осіб залежать від цього. Загальний обсяг експорту – £211 мільярдів. Стає зрозумілою принципова позиція Брюсселя по персоналії Юнкера. Швидше за все, ЄС зрозумів, що Англія ніде не дінеться – і вирішив приструнити Лондон. Але дивує інше. При такій залежності від ринків ЄС – така антиєвропейськість суспільства. У чому річ?
Швидше за все, проблема у психології. Ми маємо справу з суспільством, яке звикло вважати себе пупом Землі. Зверхність британців – притча во язицех в Америці, але, схоже, що Британія намагається вести себе так само і з континентальною частиною Європи. Приблизно так, як РФ себе поводить з Україною. Імперські замашки схожі до болю. Хоча, у той же час, Об’єднане Королівство залежить від ЄС, а РФ – від України. Правда, цікаві паралелі?
Випадок з Кемероном яскраво ілюструє, що психологія «центру світу», яка так притаманна суспільствам колишніх метрополій, зберігається надовго. З інших випадків такої поведінки британців можна згадати нещодавній скандал з візами, не виданими цілій групі українських медиків зі світовим ім’ям для поїздки на медичний форум. Або стара історія з поляками, які насправді (а не британці, як ті стверджували протягом останніх 70 років) розшифрували «Еніґму», нацистський код, що використовувався під час Другої світової. Британці лиш от нещодавно це визнали.
Лондону потрібен слабкий і нерішучий Брюссель. Лондону так комфортно. А ЄС таки хоче руху в напрямку більшої інтеграції, більшої централізації влади на наднаціональному рівні що, відповідно, дасть йому можливість оперативного і ефективного впливу на процеси як всередині спільноти, так і за її межами. Москві потрібен слабкий і нерішучий Київ, Брюссель і Лондон. Чи не вималюється ситуативний альянс між Лондоном і Москвою? Ціль послаблення Євросоюзу у них співпадає.
Але пара Україна/РФ це все-таки не зовсім пара Британія/ЄС. Ситуацією з призначенням Юнкера британська зверхність насправді отримала «по рогах». Доволі симптоматично, що і РФ також приблизно у той же період часу також отримала своє від України. Прямо якийсь період боротьби з імперськими (у випадку Росії) і постімперськими (у випадку Британії) замашками.
Український інтерес
Наслідки для України? По-перше, психологічні. Для України, яка натерпілася від імперського ідіотизму РФ, будь-який програш будь-якої «імперськості» – завжди позитив. По-друге, посилення Брюсселя і можливий відхід від принципу «різноспрямованого» (читай «Лебідь-Рак-і-Щука стайл») Євросоюзу дуже хороший знак для України. Власне, тільки сильний і централізований ЄС здатний не піддаватися на намагання Росії вбити клин між його країнами-членами, спекулюючи їх різними інтересами. І тільки сильна і централізована євроспільнота здатна оперативно реагувати на виклики, що появляються на східних своїх рубежах. Бо принцип прийняття рішень одноосібно (Путін) завжди буде переважати у швидкості принцип прийняття рішень «колегіально і одноголосно кількістю осіб біля 30-ти» (ЄС). Поки цей колгосп тільки збереться на обговорення, Москва уже встигне і прийняти рішення, і навіть втілити його в життя. По-третє, сам Жан-Клод Юнкер непогано знає Україну і її проблеми. Він бував у нас неодноразово і навіть один з найкращих спогадів свого життя пов’язує саме з перебуванням у Києві.
Але найголовніше, на мою думку, що новий Глава Єврокомісії є одним з архітекторів введення єдиної європейської валюти. Це надскладна задача з точки зору управління процесами – як політичними, так і фінансовими. І Юнкер з нею блискуче впорався. Тому оптимізм щодо здатності нового очільника Єврокомісії вирішувати надскладні задачі з побудови єдиної Європи як ніколи високий. Юнкер вміє поєднувати непоєднуване і «ходити між каплями».
І саме цього і боїться Великобританія. І саме тому так різко негативно виступала проти даної кандидатури. Об’єднане Королівство втратить свою унікальність в Об'єднаній Європі. Але для Об’єднаної Європи це не смертельно. Навіть навпаки – корисно. Як і для України.
