Роман МОТИЧАК

 

Майже дев'ять місяців тому, одразу ж після референдуму в Британії, я писав про те, що Брекзіт цим референдумом не почався, а... закінчився.

 

І що, мовляв, ніякого виходу з ЄС насправді не відбудеться — а якщо і відбудеться, то це буде настільки болісним для Об'єднаного Королівства, що більше жоден із членів Євросоюзу на таке не піде. Євросоюз "показово вихльостає" Британію і, в результаті, ЄС тільки посилиться.

 

Зараз я тільки укріпився у цій думці. Звичайно, історія розставить усе на свої місця, але 9 місяців — немалий термін і, як на мене, вже можна говорити про сформовані тренди.

 

 

Болісний вихід

 

Перш за все, "протверезіння" в британському суспільстві було (а ще й далі буде) болісним. Відверта брехня, на якій "виїхав" Брекзіт, відкрилася буквально наступного ранку після референдуму. Чого вартує тільки реклама 380 млн фунтів щотижня, які замість того, щоби відправляти в ЄС, можна закинути на охорону здоров'я британців — відверта і неприкрита брехня, на яку купилися громадяни Великобританії. Британці раптово зрозуміли, що їх цинічно обдурили.

 

Але незважаючи на це, Британія не може сподіватися на поблажливість ЄС. Власне кажучи, уже зараз йдеться про конкретну суму в 60 мільярдів євро, яку Великобританія муситиме виплатити Євросоюзу після старту процедури Брекзіту. Інші оцінки коливаються від 24.5 млрд євро до 72.8 млрд євро. Це немаленькі суми, що складають приблизно 2–3.5% ВВП Сполученого Королівства. Звісно, ЄС може піти назустріч Великобританії і не вимагати всю суму відразу, а розтягнути її виплату на декілька років. Але факт залишається фактом — замість додаткових 440 млн доларів у скарбницю, яку популісти обіцяли електорату під час референдумної кампанії, Великобританія сама змушена буде виплатити Брюсселю фактично "контрибуцію".

 

Сам процес виходу з ЄС може розтягнутися на період аж до 15 років. І це ще один елемент непевності, який болісніше б'є по Британії, а не по Євросоюзу — оскільки саме острівна країна перебуває у слабшій переговорній позиції. Тому очевидно, що протягом цих 15 років перемовин інвестори, банки, крупні компанії будуть більше орієнтуватися на сильнішу сторону. Британії в ідеалі потрібен швидкий вихід із ЄС — і на своїх умовах, а сам факт затягування процесу вигідний Брюсселю.

 

Внутрішні ж протиріччя в "Об'єднаному" Королівстві через Брекзіт можуть призвести до "роз'єднання". Шотландія готова до нового референдуму про незалежність. Північна Ірландія не згодна з Англією не тільки у питанні розміру "відхідних" Брюсселю, адже має значно більші проблеми — 87% доходів її фермерських господарств ідуть з європейського ринку, тож тут уже знову посилились уніоністські настрої.

 

Та, власне кажучи, про значно більшу залежність Британії від ринку Євросоюзу, ніж навпаки, відомо давно. Впливовий колумніст The Financіal Tіmеs Мартін Вулф у нещодавній своїй статті прямо сказав, що "Британія грається з вогнем": в Британії слабка позиція, бо без Угоди про Брекзіт вона втратить значно більше, ніж ЄС.

 

А впевненість Брюсселя чітко відчувається в усьому. Для порівняння, Тереза Мей дев'ять місяців не може активувати 50 статтю, а Туск, Юнкер і Меркель в один голос нещодавно заявляють, що, мовляв, у нас усе готово, і як тільки вона буде активована, то зразу, через 48 годин (!) ми дамо зворотню реакцію. Ну хіба це не звучить як ледь приховане знущання?

 

 

Лондон — фінансова столиця? Ні, не чули

 

Чутки про майбутній Брекзіт створили значно більше нервозності для Британії, ніж для ЄС. Жодних серйозних повідомлень про переміщення офісів чи виробничих потужностей із ЄС на острови не було. Натомість про потенційний переїзд із Великої Британії в іншу юрисдикцію говорили і банки, й автовиробники і т. ін. Проблема в тому, що після виходу з ЄС Лондон втрачає свою унікальну позицію: юридично компанія, розташована там, діє в європейському правовому полі, а фізично перебуває не де-небудь, а в самому Лондоні (і цим усе сказано). У результаті Брекзіта компанія просто знаходиться в Лондоні — а як працювати з європейським ринком? Очевидно, потрібно створювати офіс на території ЄС. І що, залишати офіс в дорогущому Лондоні тільки для ринку Великої Британії? Ну, то вже таке, для любителів...

 

Ніхто в ЄС з Британією не буде панькатися. В принципі, мені цей настрій Брюсселя став зрозумілим ще у червні 2014 року, коли Жан-Клод Юнкер жорстко "поставив на місце" Кемерона самим фактом свого призначення на посаду голави Єврокомісіі. З цього часу настрій у Брюсселі ще посуворішав. Згадаймо, як Дональд Туск не добирав слів у відповідь британським парламентарям, які (у чіткій відповідності з логікою post-truth socіеty) спробували звинуватити керівництво ЄС у проблемах, які Британія створила собі сама.

 

Звичайно, побудова інфраструктури того рівня, який має Лондон (і перш за все фінансової) — справа не одного року. Але і Париж, і Франкфурт, і Амстердам уже не один рік "облизуються" на лаври Лондона.

 

Власне кажучи, найбільш болючою темою для Великобританії є фінансова сфера, на яку давно точать зуби згадані Париж, Франкфурт, Амстердам, а також і Люксембурґ. Останній, до речі, нещодавно підвищив свої шанси на переманювання головних офісів фінансових установ. Так, про плани переїзду до Люксембурґа повідомив американський страховий гігант AІG (Amеrіcan Іnsurancе Group). Lloyd's of London також розглядає Люксембурґ як можливу локацію для свого європейського офіса. Але і Франкфурт також не відстає. Так, Frankfurt Lobby Group говорить про масовий переїзд фінансових працівників із Лондонського Сіті до Франкфурта після початку процедури Брекзіта (до 10 тисяч осіб). Понад те, Німеччина настільки впевнено почувається, що Бундесбанк нещодавно взагалі оголосив — він не допустить переносу лондонських офісів фінансових установ до Франкфурта тільки "для галочки". Жодних тимчасових чи парт-таймових рішень — лише повноцінні операційні офіси.

 

 

Популізм, він і в Британії популізм

 

Перш за все, для мене особисто паралелі між Брекзітом і війною в Україні що далі, то яскравіші. Поясню, що маю на увазі. Британцям дуже болісно визнати той факт, що їх цинічно обдурили (а про зарозумілість і зверхність британського характеру ходять легенди, які не я придумав). Вірогідно, що у них поступово випрацьовуватиметься щось схоже на психологічну динаміку, характерну для масового коґнітивного дисонансу. Так, прихильники Брекзіта, після усвідомлення ідіотизму цього рішення на референдумі, психологічно не зможуть його прийняти. І мають усі шанси психологічно наблизитися до "донбаських сепаратистів" періоду споглядання наслідків російського вторгнення (а тепер ще і наслідків блокади).

 

Сила когнітивного дисонансу між тим, як уявлявся рускіймір ДО війни на Донбасі і ПІСЛЯ — абсолютно співмірна з інтенсивністю такого ж коґнітивного дисонансу ДО референдуму по Брекзіту і ПІСЛЯ активації 50 статті Лісабонської угоди.

 

Це політики, які пропагували рускіймір/Брекзіт розуміли, що це все брехня — а електорат же часто щиро вірив... Психологічно трагізм прийняття факту, що твоє рішення призвело до занепаду Лондона як однієї з фінансових (чи футбольних) столиць світу абсолютно порівнюване з трагізмом прийняття факту, що твоє рішення призвело до того, що «Шахтар» тепер грає не на Донбас-арені, а на, скажімо, Львів-арені...

 

Згадайте історії про те, що "я сама своими глазами видела, как украинский самолет выбрасывал трупы, пролетая над нашим селом". Що серйозніше будуть бити по британській самооцінці наслідки Брекзіта — то імовірнішою є можливість почути таке у Великобританії від запеклих і щирих прихильників ідеї її відділення.

 

По-друге, у континентальній Європі популістська хвиля, на якій відбувся Брекзіт, іде дещо на спад. Напевно, цинізм діячів Брекзіта, Фараджа та іже з ними, зіграв свою роль, але post-truth sociеty почав помаленьку здавати позиції — принаймні у Німеччині (фрау Меркель — знову найвпливовіший політик), в Австрії (пропутінський кандидат несподівано програв нещодавні вибори) і в США (після серії скандалів позиція Трампа щодо РФ стала "дещо" прагматичнішою).

 

Крім того, я ризикну стверджувати, що початки здачі популізмом позицій почалися у США не ПІСЛЯ виборів, а саме ДО. Так-так, ДО. І це незважаючи на перемогу популіста. Насправді Трамп програв так званий popular votе. Причому з тріском. Із катастрофічним розривом у майже 3 млн голосів. Чому цей факт не знайшов належного відображення у голосах виборників — питання до специфіки американської виборчої системи. Але специфіка демократії у США не змінює того факту, що Трамп програв popular votе. І я насмілюся стверджувати, що наслідки британського референдуму мали прямий на це вплив.

 

 

Імперіалізм — він і в Британії імперіалізм

 

Брекзіт є не тільки антиглобалістським явищем, Брекзіт є антиглобалістським явищем у країні, яка сама породила глобалізацію. Прихильники Брекзіту вважають, що Британія стала жертвою глобалізації з центром у Брюсселі. Тому для британців це так болісно. Вони колись були центром імперії, в якій не заходило сонце. Зрозуміло, їм важко було погодитися з тим, що їм хтось щось диктує з Брюсселя. Або що вони не мають першого слова, а є одним з 28-ми.

 

«Саме час попрощатися»

 

Тобто за провідної ролі Британії у світі їх все би влаштовувало. А за провідної ролі Брюсселя — у жодному разі. Буквально на днях відбулася подія, яку у Великій Британії нарекли намаганням відродити Британську імперію — так званий проект "Імперія 2.0": Ліам Фокс, державний секретар з питань міжнародної торгівлі, зустрівся з країнами Британської співдружності і з представниками країн Африканської зони вільної торгівлі. Результати цих зустрічей важко зараз оцінювати, але перед такою подією, як активація процедури Брекзіту, випадкових чи непродуманих зустрічей на такому рівні не відбувається за означенням.

 

Британія не оговталася від постімперських комплексів, і це було зрозуміло вже під час голосування за призначення Юнкера в середині 2014 року. Вічні вимоги "особливого ставлення" до своєї країни з боку тодішнього прем'єр-міністра Кемерона, заперечення двошвидкісності ЄС і, натомість, намагання пропхати "різнонапрямленість" Євросоюзу. Це все, як на мене, яскраві ознаки постімперських комплексів Великобританії, апогеєм яких став референдум по Брекзіту.

 

 

No Brеxit

 

У сухому залишку моя думка 9-місячної давнини про те, що ніякого Брекзіту в результаті не відбудеться — тільки посилилася. Непрямими натяками на можливість такого розвитку подій є два моменти. По-перше, недавня колонка Мартіна Вульфа у The Financіal Tіmеs, яку я цитував вище, містить великий кусок роздумів про те, як сприйме ЄС, коли Великобританія (через декілька років важких перемовин про Брекзіт) скаже щось приблизно таке: "Ой, ви знаєте, шось то на мене було найшло, вибачте, я передумала". По-друге, нещодавня заява Юнкера про те, що він сподівається — настане день, коли після Брекзіта Великобританія повернеться.

 

Глобалізації не зупинити — навіть тим, хто її колись започаткував. Те, що зараз центр тяжіння змістився з Лондона в іншу столицю, не привід повертати назад колеса історії. Та це і небезпечно — під колесами історії загинула не одна імперія.

 

«Ей, старий, а мені ще не пізно передумати?..»

 

14.03.2017