Пані Янова виходила на ринок раніше всіх. Сторожиха від Шубута виносила їй стіл і велетенську парасолю, помагала уставити й накрити ляду, діставала шустку й, хухнувши в долоню "на щастя", відходила. Тоді пані Янова витягала з кійця одну курочку за другою й, не спішучись, з рутиною й акуратністю старого професіонала, підскубувала кожній гортанку та підрізувала, спускаючи кров до відра, аби чортів магістратник не витирав собі нею "писка", а пані радникові, професорові й докторові, що творили постійну клієнтелю пані Янової, аби мали товар свіжий, як належиться за свої тяжкі гроші. Так діялося від літ і всі були задоволені. Пані радникові, професорові й докторові захвалювали паню Янову перед усіма своїми знайомими, а пані Янова цюлала грейцар до грейцара на чорну годину. Домик з городцем на Клепарові придбала з праці власних рук, завдяки своїй проворності вивінувала дочку, як Бог приказав, а турбувалася тільки сином, що замість до школи ходив на мулярку, аби не жебрати в мами зайвої шустки, та чоловіком, що хоч тихий і богобоязливий, до роботи прикладався куди менше, як до чарки. Приходив до ринку щодня акуратно, як мали дзвонити на "фаєранд" і чипів коло стола, поки пані Янова не кинула йому пару шісток, аби йшов собі на зломану голову. Брав гроші так, як би вони йому слушно належалися, й ішов до Найсарка. Там випивав чарку-дві, закусував оселедцем і запивав гальбою пива, а коли трапився який кушмпан, то філософував з ним на тему, що так далі вже бути не може й треба прибрати бабів до рук, бо вже собі занадто порозбирали. Не було сили, що могла би щонебудь перемінити в поділі годин пані Янової, не було людини, яка відважилась би встрявати в її інтереси. Бо пані Янова давала "свойому пискові" їсти смачно й добре, але не даром. Обсідала ним кожного, що мав до неї якісь застереження чи хочби тільки глянув на неї кривим оком.
Але одного дня трапилася пані Яновій неприємність. Була середа, день, якого пані Янова чомусь не злюбила. Десь інші не любили понеділка й казали, що то тяжкий день, але пані Янова була з понеділком в порядку, а тільки про те й думала, аби якось перепхати середу; найчастіше в той день траплялося їй щось таке, чого не було в пляні. Так і тепер. На ринку було ще доволі пусто, мало хто швеньдявся поміж столи, а біля її столу станув якийсь старий обшарпанець як укопаний, і не говорячи ні слова, дивився, як вона дорізувала четверту курку з ряду.
Зразу пробувала пані Янова не звертати на нього уваги. Було видно, що не належав до тих, що тільки дивляться, аби дещо потягнути. Стоїть, хай стоїть; цілого ринку пані Янова ще не законтрактувала. Та саме в момент коли пані Янова витягла п'яту з черги курку й підскубавши їй гортанку, черкнула по ній ножем, старий обшарпанець заговорив:
— Жінко, як тобі не лячно перед Богом, мордувати оте невинне створіння?
Пані Янова чи не дочула чи не зрозуміла, але тримаючи в руках недорізану курку, запитала:
— А вам чого треба?
— Нічого мені від вас не треба, жінко, — відповів незнайомий, — але Бог тебе колись тяжко покарає за всі ті нещасні курята, що ти їх стільки вже намордувала. Та ж це створіння боже, таке саме, як людина, й так само жити раде, як ми...
Пані Янова скипіла перш за все через те, що якийсь незнайомий обшарпанець посмів їй "тикати"...
— Слухайте, пане, — ідіть собі, поки я добра, до чортової матері і мені тут не "тикайте", бо я вам не рівня і не служка! Маю дім, город, заміжню дочку, сина й такого чоловіка-пронозу, як ви. Як його стрінете, кланяйтеся від мене та йдіть до Найсарка на пиво й там собі один другому "крутіть гітари", а не мені!
— Бабо..., — пробував продовжувати свою проповідь обшарпанець, але не вспів ще докінчити слова, як пані Янова, відложивши недорізану курку, вхопила за якусь сернячу печінку й хляпнула нею непрошеного гостя просто в фізіономію. Тимчасом недорізана курка стріпнулася й, підірвавшись зі столу, поскакала з криком по ринку. Кинулись за нею сусідки пані Янової, а коло її стола вмить стовпилася цікава на всяку авантюру юрба.
•) Автор доручив цей скрипт нашій Редакції день-два дні перед своїм останнім захворінням. Ред.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 30.05.1942]
(Продовження)
Старий обшарпанець витягнув затабачену хустину й спокійно обтирав собі нею закривавлене сернячою печінкою обличчя, а пані Янова тимчасом, підпершись обома закривавленими руками на столі, верещала:
— Ти мені тут бабрати прийшов? Ти мені тикаєш, ти мені "юра сунеш"? Та ти скажи, що хочеш їсти, я тобі дам, але мені тут не бабрай і не тикай, і гітари про божі створіння і мої власні кури не крути! Не курку, а тебе зарізала би, як би хто хотів таку хабетину купувати!
І була би пані Янова верещала так невідомо як довго, якби з юрби, що оточила стіл, не висунувся їй старий клієнт, пан радник з апеляції, не узяв старого обшарпанця під руку та не заговорив:
— Добрий день, пане докторе! Що це ви попсували гумор пані Яновій? Вона ж людина добра й розумна, тільки горе тому, хто її зачепить. Ходім!
Старий обшарпанець глянув на пана радника, простяг йому руку й посміхнувся гірко:
— "Добра", кажете? Всі ви добрі, а боже невинне створіння мордуєте, Бога не лякаючися!
Махнув зрезигновано рукою й направився іти, коли тимчасом пан радник говорив щось пошепки до пані Янової; вона стояла тепер за столом, як стовп кам'яної соли, й не могла вийти з дива:
— "Доктор"! — думала собі. — Та невже в нас доктори вже так на пси зійшли, що цілих штанів на сидженню не мають, що по ринку з кобілками ходять і спокійним людям голови дурницями завертають?
— Ні, пане раднику, то таки якийсь варіят! — рішила безапеляційно.
Пан радник здвигнув плечима й зробив вигляд, ніби пані Янова має рацію в цілому, але помиляється в подробицях; кинув їй свою течку на стіл і зі словами "Я зараз вертаюся по товар", підбіг за старим обшарпанцем, що поволі, не спішучись, віддалювався від стола пані Янової.
— Ну й що вам прийшло до голови, пане докторе, зачіпатися з перекупкою? Та ж ви її ані не переконаєте, ані не переговорите. Шкода слова!
— Справді шкода... — відповів обшарпанець, а по хвилині, наче собі щось нагадавши, сказав:
— Як це добре, що я вас бачу, пане раднику!
— В чому справа?
— Маю до вас діло судово-правного характеру.
— Слухаю...
— Я рішив виточити моїй жінці процес про уневажнення подружжа...
Радник вирячився здива й спинився серед ринку, як укопаний:
— Ви, тепер, на старість? Маючи дорослі діти?
— Якраз! Діти мене не шанують, а жінка? Що мені по ній, коли вона "гат кайн більдунгсфегігес гегірн"! — закінчив по німецьки.
— Трудно, пане докторе, коли ви цього не завважили тому двадцять з лишком літ, то сьогодні вже пізно. На всякий випадок про уневажнення подружжа тут не може бути й мови. Не то розвід, але й сепарація тут ні при чому.
Обшарпанець махнув рукою подратований:
— То все так "з кавзипердами". — "Зі габен аух кайн більдунгсфегігес гегірн". Стуманіли, сидючи над пандектами й світу божого за ними не бачите!
Пан радник, хоч і сам "кавзиперда", та ще й від апеляції, не ображувався. За добре знав старого дивака. Дискретно витягнув п'ятку й всунув докторові в жменю, прощаючись:
— Вибачте, пане докторе, ще мушу вернутися до пані Янової й взяти товар, занести додому та гнати до бюра. Колись може поговоримо про цю справу, а покищо бувайте здорові, а до суду зі своєю справою не поспішайте.
— Ідіот! — процідив доктор крізь зуби за радником. — На ніякі розмови я до тебе не піду, а в суд, про уневажнення подружжа, таки подам.
За п'ятку, що дістав від радника, зробив скаргу і, як можна було сподіватися, програв на цілій нілії. "Кавзиперди" посміялися, але кошти процесу порахували по людськи. Всі знали й респектували "пана доктора".
(Д. б.)
[Львівські вісті, 31.05.1942]
(Продовження)
На львівському бруку з'явився перед кільканадцяти роками. Походив десь з Богородчан. До гімназії ходив у Станиславові, опісля два роки пробув на греко-католицькій теології у Львові, щоб докінчити її в Чернівцях у... православній семинарії. Очевидно, з такої теологічної мішанки нічого путнього не вийшло. Немало тут пошкодила й філософія. Кант, Фіхте, Гегель, допомогли йому до витворення якогось своєрідного світогляду з вегетаріянством в основі, з вимогами строгої моральної й фізичної гігієни, з ненавистю до всього, що штучне й неприродне, облудне й брехливе. Якийсь час пробув наш дивак у Німеччині в ролі проповідника "вільної німецької громади". Десь около 1865 р. вернувся до Львова й обняв посаду суплєнта в реальній гімназії. Та коли прийшлося йому виповнити анкетний листок, то в рубриці "Релігіон" написав "кайне" й вилетів з посади. В залі Народного Дому грав тоді український театр під орудою Омеляна Бачинського. Пристав до театрального гурту й пробував своїх сил на сцені. Та коли поставив директорові вимогу — давати йому тільки "героїчні" ролі, директор, за браком таких роль, звільнив його з обов'язків. Тепер пробував бувший теолог, пастор і професор видавати гумористичний часопис. Та гумору в його "Дулі" було мало. Вийшло всього одно число з порадами Бачинському — і в життю не виходило поза свою пописову ролю Стецька зі "Сватання на Гончарівці" та з натяками на те, що український театр стоїть на "тридцятьчотиролітній бабі". Тут уже аматор "героїчних" роль наявно "пересадив у сакраментах".
Зі Львова поїхав до Америки, де в Мельвок став пастором "вільної німецької громади". З Америки вернувся до Европи й у Відні (1871 р.) записався на філософію, з якої перейшов на медицину й закінчив її докторатом. Вже тоді звернув на себе увагу віденців своїми дивацтвами. Визнаючи засаду "натуралія нон сунт турпія", поклався раз на Франк Йозеф Ке на мураву, роздягнений до нага. Чемна віденська поліція не могла толєрувати публичного згіршення й потягла дивака перед комісаріят. Та наш теолого-філософо-медик ужив настільки переконливих аргументів, що вийшов з комісаріяту непокараний. У Відні одружився з німкинею-куховаркою, що їй під кінець життя виточив розводовий процес за безвиглядність її умового розвою. Женячись, не завважив того... З черги пробував своїх сил у винаходах. Милосердячись над лондонцями, що мусіли цілими масами поглочувати дим зі своїх фабричних коминів, придумав для них "димовлад", тобто прилад до автоматичного поглочування диму. Та патенту на свій "димовлад" й міліонових зисків з винаходу не здобув. Дальше продумав над конструкцією літаючих машин, але й тут йому не повезло.
Продовж кільканадцяти літ до смерти жив у Львові й належав до характеристичний типів львівського бруку. Лікарської практики не вів; користав з допомоги лікарського товариства та сина Геліоса, що присилав йому по кількадесять корон у місяць. Ходив по Львові з кошичком, проповідував вегетаріянізм і купував ярину, переважно чісник та цибулю, якими лікувався від склерози. Час до часу позичав у знайомих по кілька корон, але робив це з тактом, без настирливости. Докотившися в свойому світогляді до космополітизму, розмовляв усіма мовами, яких у життю навчився, але найчастіше користувався німецькою. Хворів недовго. Три дні запалення легенів, пробутих у шпиталі "невилічимих" фондації Білинських, загнали 73-літнього старця в могилу.
(Д. б.).
[Львівські вісті, 02.06.1942]
(Докінчення)
В хаті не було ні шеляга, жінка не могла піти на похорон, бо не мала в що одягтися; не лишалося нічого іншого, як похоронити пана професора, пастора і лікаря на кошт товариства св. Йосифа з Ариматеї, в дерев'яній пачці, без проводу священика. В останній хвилині виручило лікарське товариство сумою 100 корон, за які найшлася домовина, караван, хрест і священик, нота бене: латинського обряду. Горстка припадкових людей й дочка покійного Салюта відпровадили тіло дивака на Янівське кладовище. Чи багато українців було на похороні, невідомо. У львівській "Народній Часописі" появився некролог дивака, написаний його особистим знайомим К. Кахникевичем (1910, ч. 30) в "Місцеллянеах" Записок Н. Т. Ш. (т. ХСІV, ст. 166—171) помістив радник Тит Ревакович "Кілька згадок", Іван Франко, в свойому "Нарисі історії українсько-руської літератури" (Львів 1910, ст. 162—3) згадав дивака з досить незрозумілою примішкою жовчі... Сьогодні, по більше, як тридцяти роках, що проминули від смерти дивака, мало хто з львовян затямив його характеристичну постать, а нікому може й не приходить на думку, що ми, як нація, тому дивакові завдячуємо.
Бо дивак, про якого мова, це був не хто інший, а Д-р Антін Кобилянський, приятель Костя Горбаля, відкривець Федьковича, того самого, що як австрійський оберлейтнант, обдарований поетичним хистом, випустив був уже збірку поезій по німецьки й був би може пропав для української літератури й культурно-національного відродження української Буковини, якби не переконлива аргументація нашого вегетаріянця і космополіта. В часах, коли на черновецькому грунті зустрілася та трійця українців — Федькович, Горбаль та Кобилянський, останній ще не був індиферентним для національних справ космополітом. Це був час, коли він писав своє полум'яне "Слово на слово до редактора "Слова" (Богдана Дідицького), якому не завагався сказати правди в вічі й виявити все, що він думав про тогочасного "диктатора" на галицькому літературно-публіцистичному загумінку.
А треба було великої віри й надхненого серця, аби в часах, коли в Галичині дійшло москвофільство до свого апогею, говорити:
"Наша мова велична сама по собі! Не загине краса кольорів тільки тому, що сліпий її не знає! Вона вийде з оковів, що на неї накладають книжники й недоуки, але щойно тоді, коли з народу підіймуться співці й зуміють защебетати рідним, а не брехливим словом теперішних перекінчиків, що з малку свого слова не знали й соромилися його, а тепер раптом сталися поетами й писарчуками"...
"Наша мова, як кожна інша ввійде і до наук і до книг... Нехай тільки трісне той китайський мур, — що його створили книжники своїм "язичієм", — а наша мова виявиться здатна виступити на рівні з другими".
Так говорив Кобилянський не прочуваючи може, що за Збручем уже розгорілося полум'я Шевченкової поезії, так говорив приятель австрійського оберлейтнанта Юрія Гординського, що з його понуки мав незабаром статися соловієм Буковини й здивувати всю Україну нежданими акордами своєї гуцульської кобзи...
Та це вже історія літератури. Я хотів тільки пригадати українському громадянству Львова давним давно забуту постать оригінала з його твердого бруку, що то йому пані Янова з ринку, позатим розумна й добра жінка, не завагалася кинути сернячою печінкою в обличчя, за його займе вмішування до її інтересів...
[Львівські вісті, 03.06.1942]