(На марґінесі збірки Ст. Чернецького. Симні ідем....)
В далині жемчужилося море. З долини нісся опянюючий запах рож і міровий плюскіт филь о камяний беріг. На сповитому в блющ бальконі надморської віллі, сиділо двох мущин. Оден з них, молодий, русявий, застиг опертий на мраморній балюстраді й дивився як ген-далеко з під морського плеса виринав місяць, а від нього аж до берега простягалася виблискуюча сріблом дорога.
Другий, сивоволосий, потонув в мягкому фотелі і відкинувши голову на спинку, вдивлявся в себе.
Море плюскало тихо о беріг, місячна доріжка тремтіла, мов сріблом мережена стяжка, що тончала і рвалася в міру того, як місяць підіймався в гору. В гущавині винограду затьохкав соловій.
— Тьох-тьох...
Старий здрігнувся. Глянув на сина, що почувши рух батька повернувся до нього а по його білому чолі в низ по обличю сплило срібло місячного сяйва.
— Як гарно.
— Гарно — так гарно... промовив старий наче починаючи розмову.
Хлопець глянув на нього вижидаюче. А старий пан, згорнувши руки гомонів півголосом:
Зате колись, потомлені плавбою,
У пізний вечір у прибою станем
При тихих берегах острова...
Крізь відчинене вікно кімнати повнили стушовані тони баркаролі. Дзвінкий дівочий голос домовляв:
Ходи дівчино, над ручаєм,
Шпаркий нас човен жде;
Гей, попливем дрімучим гаєм,
Води задуманої плаєм
Нас хвиля поведе...
Старий пан піднявся, підійшов до сина і взяв його за руку. Крізь відчинене вікно вилетіло ще кілька акордів і рояль втих. Тихо скрипнули двері. На порозі станула молода дівчина в білому.
— Знаєш доню — повернувся до неї старий пан — як не дивно, а чей-же той вечір поєднав нас в настроях. Я тут, ти в кімнаті, а обоїм нам мало не рівночасно, тиснулися на уста слова одного і того поета...
Двері відчинилися знову; на балькон увійшла пані дому і станула тихо за спинкою фотелю.
Море плюскало тихо о беріг, місячна доріжка тремтіла і рвалася, мов сріблом мережана стяжка, час до часу затьохкав соловій у винограді, а старий пан, усунувшися в глибину фотелю говорив тихо:
— Двайцять літ минає з часу, як буря прибила наші човни до цього пишного берега. А кождого вечеря, як місяць кине морем срібну кладку, міні чогось здається, що це та стежка, що веде до дому... туди, відкіля ми прийшли. Але місяць блідне, кладка тоне в фіолєтній безодні, я іду в свою кімнату, достаю з полиці одну другу книжку і читаю. Буває, що тільки розгорну книжку і з гомоном першого прочитаного слова потону в споминах і так просиджу до білого ранку. Там, далеко на півночі, в країні, яку ви знаєте тільки по імени, полишив я велику бібліотеку. Я збирав її ціле життя; я любив книжки. Любив отворити шафу і погладити їх по золочених хребтах і назад замкнути. Скільки душ, скільки великих і малих індівідуальностий дожидало в тих ріжноколірних окладниках на свою чергу! Та знялася буря. Знеможений безупинним змаганням з люттю розшалілого гураґану, я побачив себе примушеним пошукати затиша. Забрав зі собою вас і кілька книжок самих поезій. І були вони мені мов та срібна місячна доріжка, що по морському плесі вела мене тихими вечорами в країну, яку я кинув... а не міг забути.
Пригадую собі автора одної з тих моїх книжок.
З поміж юрби тих, що писали римами ріжнився тим, що писав мало. Раз на десять літ пускав в світ книжечку в три аркуші. Крім сього ходив по базарі, поза театральні куліси, грав в білярд, пив вино і вірив в Бога, якого в нашій країні не знали.
Зрештою... почував себе у нас до волі ніяково, він з уланською пісонькою й репертуаром романсів з молодости прабабки.
Коли появилася легша збірочка його поезій, офіціяльна критика розчарувалася, дарма, що з її приводу мала змогу насолоджуватися порівнуваннями його римів з римами поетів з чужого берега. Кінець кінців в країні, де від поетів вимагалося патріотизму, він мусів виправдатися, що був тільки...
— "Співець сумних дум тихих мрій, добрих снів",
Що "вино" він "любив і дівчата і спів"...
Це не вдоволяло критиків, але за це його любили профани — ті для яких поезія була срібною стежкою до... дому.
Чому уста твої тремтять нервозно,
Чому скажений жаль глядить зза вій?
Гей хто в життю так все приймав би серйозно...
Ridi Paglazzo?.. Смійся, смійся, смій...
Так здобував рівновагу, дивлючись з поза куліс на сцену, на якій усе було до нюансів правдиве, поки Гриць, що конав на сцені не встав і не пішов вмиватися по ґардероби.
"Любив дівчата" але до Неї писав листи, яких не висилав...
"Пишу до тебе лист, хоч добре знаю,
Що ті стрічки до тебе не долинуть".
Часом, правда, з пересердя пише про "блідолицу розпусту" і про свою "подругу неврастенію", але це робив для тогож фасону, для якого кликав:
Вина, вина, дівчино.
Червоного як кров!
Най випю за минуле
За молодість, любов,
За мрії, що погасли
Від холоду життя...
На вічний випю спомин,
На вічне забуття!
Трохи гіркої іронії, трохи свідомої самоошуки ніколи не шкодило Гайнові, який написав чейже сонет "До матері". Не шкодило це й поетови, що співав:
Про вмерлі рожі, зрубані явори
Про сірі птахи, що в вирій летіли,
І про човни потоплені на морі,
І про забуті по лісах могили,
І про жовніра, що вернув до дому,
Та на порозі хати впав без сили.
А як везли на могилки сірому,
То самі дзвони в церкві задзвонили.
Старий пан замовк, піднявся з глибини фотелю і глянувши на срібну кладку місячного сяйва, поклонився усім і пішов до себе в кімнату.
В далині жемчужилося море: з долини нісся опійний запах рож і міровий плюскіт хвиль о камяний беріг. А старша пані усміхаючись дивилася на русяву головку дочки й наче усміхаючись до золотого спомину шептала ледви чутно:
На боці двоє їх стояло,
У нього чорний, кручий волос,
На груди в неї мре камелія.
З їх уст ні словечко не впало.
Скамянів погляд, стать і голос.
Сумний Мазепа і Амелія...
[Громадська думка, 22.03.1920]
22.03.1920