Василь Штернберґ.

(Із циклю: До жерел творчости Шевченка-плястика.)

У відношенню до плястичної творчости Шевченка немає згоди поміж дослідниками. Коли одні з них вважають Шевченка-плястика ледви не бездушним трабантом йoгo посередних й безпосередних учителів, то другі, маючи звичайно ролю Шевченка-поета на увазі, раді би бачити його бодай в приближенню таким в области плястичного мистецтва, яким він був у літературі. Частіше всього чується, що Шевченко, як побутовий маляр-реаліст випередив свій вік і був предтечею російських жанристів — "передвижників" з шістдесятих років. (Новицький). Не рідко говориться, що Шевченко "був першим в мистецтві, що звернувся до малювання чужого нещастя" або, що "важко уявити собі українське мистецтво XIX. ст. без Шевченка" та що без нього "не малиб ми картин з українського життя, якими обдарували нас російські малярі після Шевченка..." (Широцький).

На нашу думку в інтересі так самого Шевченка-плястика, як і нашої самопошани лежить звести ці патріотичні фрази з широкого поля всесвітнього чи хочби російського мистецтва в рамки мистецьких зусиль України, в яких усе те матиме рацію і реальний ґрунт під ногами. Бо коли Шевченко перенесений на український ґрунт був справді одним з перших малярів побуту (першим був Лосенко зі своєю прекрасною картиною з 1756. р. "В робітні артиста") і першим реалістом то на тлі не то всесвітнього але самого російського мистецтва його індівідуальність блідне в порівнанню з творчістю його попередників та сучасників. Самозрозуміло, що апрійорність таких запевнень коріниться в несистематичности, з якою досі розроблювано питання Шевченкової ориґінальности в царині плястичного мистецтва. Найчастіше порівнювано Шевченка з Брюловом, в якому він був засліплений, з Рембрандтом, яко назвиском вшанували Шевченка сучасники, навіть з Гоґартом, на якого підходив своїм пізнішим розумінням мистецьких завдань, а чейже нікому досі не прийшло на думку провести анальоґію поміж Шевченком а його приятелем Штернберґом, тим молодим талановитим артистом, в одному начерку якого, по словам Шевченка, "бачив Брюлов усю У країну" (Артист V.) Проведення такої анальоґії дало би нам спромогу провірити — наскільки прим. заквестіоновані нами твердження дослідників Шевченкової малярської творчости — мають рацію. Тоді може стало би ясно, під чиїм впливом захопився Шевченко ідеєю "Живописної України", той сам Шевченко, якому "Карло Павлович заборонив найстрогійше брати теми з чого иньшого, аніж з біблії або історії Греків та Римлян" (Артист V.)

Та поки це буде зроблено, ми попробуємо прояснити питання даними, полишеними нам історією.

Василь Штернберґ, з походження Німець, родився 12. лютого 1818. р. в Петербурзі. Уже в сімнацятому році життя був "казьонним" учеником Академії Художеств в клясі краєвидів і перспективи під орудою М. Воробєва. Рік-річно їздив на Україну, де, пробуваючи в домі Тарновських, малював природу України. В 1837. р. за сім картин мальованих в Київі і Полтавській ґубернії дістав золоту медалю, а за "Свячення пасок в українському селі" дістав брилянтний перстінь, золоту медаль першої кляси і "чин художника XIV. ранґи". В 1838 р. познайомився з Шевченком. Два літа опісля їздив з експедицією ґр. Перовського в Хиву, після чого на державній кошт виїхав до Італії. Тут помер двайцятьсемилітним і "многонадійним" 20. жовтня 1845. р. З поміж картин мальованих на теми українського побуту кращі: "Великдень на Україні", "Шинок" "Млин у степу" "Гра в кота і миш", "Вид Київа ізза Дніпра" та відома гравюра до Шевченкового "Кобзаря" 1840. р.

Історія російського мистецтва збуває його кількома фразами в роді: "На скільки сильний був вплив Венеціянова на його наслідників, помітно на Плахові, Штернберґови і Михайлову, які підхопили тільки внішні недостачі учителя, а внутрішньої його сили ні чару малювання не розуміли" (Ґнедіч)... або... "В свій час окричали його в нас мистецькою знаменитістю. По привичці того часу, хрестити усіх чужосторонніми іменами, називали його "русским Тенієром", "русским Остадом" пророчили йому блискучу будучину, але він помер молодо і його скоро забули..." (Новіцкій).

Одначе становище історії російського мистецтва до Штернберґа має для нас далеко менче ваги, аніж становище його сучасників а в першій мірі Шевченка.

Вистане послухати тих запальних слів Шевченкового захоплення Штернберґом, щоби зрозуміти, що тут без очевидного впливу не могло обійтися.

"Штернберґ узяв свій обємистий портфель і ми пішли до Брюлова.

Він попав в захоплення на вид нашої, як він казав — "одноманітно-ріжноманітної" України і наших "мелянхолійних земляків" змальованих Штернберґом так величаво і вірно. Яка безліч малюнків і які вони всі гарні! На малому шматочку сірого, окладинкового паперу протягнена позема лінія; на самому переді вітрак, пара волів біля воза навантаженого мішками; все те не нарисоване, тільки намічене, але яка краса! Очий не відірвеш! Або от: в холодку під розлогою вербою на самому березі біленька хатина соломою пошита — ціла відбилася у воді мов у зеркалі. Під хатою бабуся а на воді, качки плавають; от і весь образок, та який повний, який живий!

Оттаких малюнків, краще сказати, таких живих нарисів повен портфель у Штернберґа. Чарівний, незрівнаний Штернберґ!".

В симпатіях, які здобув собі Штернберґ у Шевченка, міг суперничити хиба один "божественний" Брюлов; про нього тільки говорив Шевченко з таким закоханим серцем як про Штернберґа:

"Уже місяць, як ми живемо разом із незрівнаним Штернберґом, а живемо так, що хай Бог дасть жити так рідним братам. Але що за гарна, ніжна душа! Усе усміхається до нього і він сміється усьому на зустріч. Карло Павлович любить його дуже, але чи може бути хтось, хтоб його не любив!" (Артист VI.).

Що отже природніщого, як те, що зворот Шевченка від академізму до природи і рідного побуту ще в часи його безпримірної брюловщини був результатом чарівного впливу "незрівнаного Штернберґа?

Цього одначе мало для прояснення питання. І Штернберґ не був першим в тому напрямі. Він був тільки посередним звеном поміж Шевченком а його давним добродієм Венеціяновим (1779–1847), до творчости якого не допускав Шевченка непереможний вплив Брюлова. Тут потрібний був посередник і ним став Штернберґ. А власне Венеціянов, той поміщик ділєтант, який щойно в 27. році життя почув себе малярем, зробив той різкий зворот "на ліво" усвідомивши собі, що слід "повинуватися одній природі і не малювати картин а 1а Рубенс чи а la Рембрандт, але просто — так сказати — а la природа". В часи, коли академічний шабльон доходив до орґій, умів Венеціянов кинути Петербург і замкнутися на селі, десь в тверській ґубернії, малювати своїх перших в Росії мужиків.

Картини Штернберґа, за виїмкою хиба тієї ілюстрації до Шевченкового "Кобзаря" нам не доводилося поки що бачити і порівнати їх з Шевченковими жанрами не можемо. Можемо тільки припускати, що праці цього молодого і хочби дуже талановито "русского Тенієра" не досягли рівеня творів його вчителя ні по експресії ні по чисто малярським цінностям. Колиб так було, історія російського мистецтва найшлаб для нього більшe місця на своїх картах, та сама історія, яка... Шевченка — "русского Рембрандта" поминає мовчанкою. Нам остається одначе спромога порівнання Шевченкових жанрів з жанрами його посередного вчителя Венеціянова.

Очевидно — як каже Грабар — "ні сам Венеціянів, ані ніхто з його послідовників не були малярями і правди красок, правди світла, малярської правди даремне шукати в їхньому мистецтві.

Але все, що вони малювали, було озарене внутрішньою правдою, щирістю їх почування і безпримірною любовю до природи. Згодом прийшли иньші часи, артисти навчилися багато такого, про що Венеціянову й не снилося, але мало хто з них ставав перед природою з такими чистими помислами і таким благовійним трепетом, як вони".

Більш-менш те саме можна сказати й про Шевченка, треба тільки додати і підчеркнути те, що там, де у Венеціянова була любов до природи, там у Шевченка була ще безпримірна любов до людини і в цьому власне укрита його виїмковість. Тільки це не малярська цінність але вага тієї внутрішньої правди, якої средством а не метою була уся творчість Шевченка так літературна як і плястична.

Правда, своєрідне розуміння завдань мистецтва скристалізувалося у Шевченка доволі пізно, ледви не на при кінці життя під впливами, яких не параліжував уже ні Брюлов ні Венеціянів. Тоді то повстали його композиції в роді "Блудного сина" або "Через строй". Але для епохи його творчости, в якій повстала концепція "Живописної України" ми мусимо вважати знайомість зі Штернберґом рішаючим чинником. Вона опреділила зміст тогочасних Шевченкових зусиль в малярстві тоді, дарма, що над їхньою формою панував вплив Брюлова майже неподільно.

Блище розширення цього чинника примушує нас рівночасно закинути фразу про те, що "без Шевченка не малиб ми картин з українського життя, якими обдарували нас російські малярі після Шевченка". Бо коли першим малярем російського мужицького побуту був Венеціянів, то безсумніву першим малярем мужицького побуту і природи України був Штернберґ, що малював Україну не після, але перед Шевченком.

[Громадська думка, 02.04.1920]