Наші досліди над галицько-українським малярством.

Зацікавлення мистецькою старовиною Галицької України виникло в нас доволі пізно — щойно у 80-тих роках минулого століття. Викликали його і у великій мірі модифікували характер цього майже до нині ділєтантського руху, анальоґічні зусилля наших найблищих сусідів Поляків.

Рух цей ріс і поглиблювався в міру того, як досліди над мистецькою спадщиною нашого минулого, ведені чимраз то систематичнійше Поляками, показували нашим напів здивованим, напів недовірчивим очам цілий ряд памятників мистецтва, над яких красою і ориґінальністю ми проходили в найкращому разі до порядку дневного. Кажемо — "в найкращому разі", бо в гірших і то не дуже рідких случаях ми вміли розумничати над тим, що в других народів ішло на вагу золота, як обяви самобутности мистецької творчости народу.

Бо хиба-ж це давні часи, коли небіщик Данило Лепкий ("Зоря" 1881, ч. 2) у своїх "Замітках артистичних" (!) палав сьвятим обуренням на різьбарів-самоуків з Демні н. Дністром, які зображували св. Юрія більш менче так:

"На сивім коні сидів святий в червоних шараварах, поморщених, високих польських чоботах, в синім кабаті в капральськім (?) чаку на голові і держав в одній руці пістолєт, стріляючи до потвора, що сичав під ногами коня сімома язиками, а в другій держав велику люльку. Чорний вус святого сягав майже до самого вуха, а борода чисто виголена, як у деякого нашого капраля" (siс!).

Оборонцеви канону не прийшло й на думку, що в других народів шанують того рода обяви самобутности; він був щасливий, коли статуя кінець кінців пропала без вісти.

Чейже не без впливу прогомоніли слова другого з апольоґетів "призвоїтости і встидливости" в іконописі, Кирила Букоємського, який гремів в "Pyскому Сіоні" (1885. cт. 89.) що біблійні сюжети в роді Адама і Еви, Херувимів, каючихся Магдалин, дають нашим "домородним майстрам нагоду до апотеози наготи людського тіла".

Кінець кінців не так іще давно, бо 1891 р. розпинався Кирило Селецький, заступаючи вступ до церкви українізованим іконам Ю. Панкевича. В розброюючій наівности грозив він, що "наколиб другі реліґійні малярі вступили в сліди Панкевича то незадовго побачили би ми Іcyca Христа намальованого у фраку а Пречисту Діву зі шлепом по заду, або видекольтовану на цур (sic) усьому реліґійному змислови". ("Душпастир" 1891. р. 21.).

Не диво отже, що в таких обставинах навіть ті, що в більшій мірі цікавились мистецтвом і мали зрозуміння для його вальорів, рідко коли поважувалися вийти поза найвигідніщу з вигідних девіз в роді — "za panią matką"...

В самій речі наша історіоґрафія нашого мистецтва мало не до останніх днів була тільки слабим відгомоном польських научних дослідів. А коли ми всежтаки беремося говорити про "наші" досліди над галицько-українським малярством, то робимо се єдино з того заложення виходючи, що усвідомити собі, що в даному напрямі зроблено мало чи зле є також здобутком. При тому зінвентаризування тих, хочби й марних результатів, може послужити вихідною точкою на будуче, про що ми в першій мірі думаємо.

Як сказано, інтензивніще зацікавлення нашою мистецькою старовиною помітне щойно з 80-их років почавши, з десятиліття, в якому відбулося дві многоважні археольоґічні виставки, але не можна сказати, щоб його до того часу не було зовсім.

Сліди заводять нас іще в першу половину минулого століття, коли то з розбудженням національної свідомости виринула у свідоміших одиниць потреба збирання хоч би історичного реального матерялу. У тому коріняться первопочини збірок — рукописів, стародруків, aктів і монет, які відтак з приватної власности Гарасевичів, Левицьких, Зубрицьких, Ступницьких і Петрушевичів втілено в музеї Ставропіґії і Народнього Дому.

В парі з тим тут і там, головно в польських видавництвах попадаються звістки та інвентаризаційні причинки ріжних областей археольоґії, нумізматики і палєоґрафії з яких згадаємо тут тільки дві річи, що доторкають історії малярства. Є це Вагилевича студія про Скит Манявський (1848) і звістка Дениса Зубрицького про Раймську і Остромірову біблію (євангеліє) (1845).

Характеристичне, що перша книжка про памятники галицько-української іконописі, а саме "Описаніє иконъ по церквахъ рускихъ въ стол. градѣ Львовѣ" видана Білоусом Львові 1858. р. була дословним перекладом місць, що відносяться до українських церков Львова з розвідок Ф. Лобеського: "Opisy obrazów znajdulacych się po kościołach miasta Lwowa" ("Dodatek do Gazety Lwowskiej" — 1852 до 1856.) Ця обставина в парі з відомою його гіпотезою про caмoбутність галицько-української іконописі робить його хресним батьком історіоґрафії галицько-українського малярства.

В области інвентаризації памятників можемо занотувати ледви кілька причинків, написаних на основі автопсії чи жерельних студій; є це А. Петрушевича "О іконах з кириличними написями в Римі" (Наук. Сборнік Гал. Pyс. Матиці — 1865. ст. 270—283); Е. Желехівського "Образ Страшного суду в Студинці" (Зоря 1880 ч. 11—12.); І. Франка "Два образи в церкві завалівській" (Зоря 1883. ч. 11.); М. Зубрицького "Образ — Царство і Пекло в Зубриці" (Діло 1884. ч. 82—83.) та В. Гребеняка "Картини з історії руського Львова" (Ілюстрована Україна 1913. ч. 2—3.)

Після археольоґічно-бібліоґрафічної Ставр. Інститута виставки 1888 р. осталося нам три публікації Шараневича не без вартости. Маємо на думці Катальоґ виставки (1888) що був, як на ті часи, доволі науковим інвентаризаційним списком памятників, з яких одні вернули на місце свого походження, другі поїхали з музеєм Ставропіґії в Росію а треті пропали безповоротно в воєнній хуртовині 1914—16. років. Друга публікація, це фотоґрафічний альбом виставлених предметів, виданий ледви в пятьох примірниках і нині майже недоступний. Третя це "Звідомлення з археол. бібл. виставки в Ставропіґії (Льв. 1889.) з описом сфотоґрафованих предметів виставки. Деякі таблиці зі гаданого фотоґрафічного альбому, головно портрети, були репродуковані в "Новім Галичанині" (Перемишль 1889 до 1891.) Виданий Шарановичем катальоґ Ставропіґійського музея (1890) супроти своєї зависимости від катальоґу виставки, не уявляє собою ніякої вартости. Натомісць цінною з інвентаризаційного становища є стаття Шараневича про мініятури рукописів Ставропіґійського музея ("Teka konserwatorska" 1892. ст. 53—60). Виїмкове становище під оглядом наукового опису інвентаризації займає у нас зате обємистий "Опис музея Ставр. інститута" (1908) І. Свєнціцкого, якому ще нині не дасться багато закинути.

Відділови іконописі і малярства, описаному при допомозі одинокого тоді знатока Петра Скобельського, посвячено тут цілу IV. главу. Крім цього на иншому місці, автор завдав собі труду винотувати з актів Ставр. архива звістки і дані про галицько-українську іконопись і іконописців. До певної міри інвентаризаційний характер має "Провідник" цьогож автора по Національному музею (1913) та катальоґ "Виставки суч. малярства Галицької України". (1919.) Цінність першого лягла в ілюстраційному матеріялі, другогож в історичних даних і біоґрафічних звістках до історії галицько-українського малярства на переломі XVІІІ і XIX. ст.

(Далі буде.)

[Громадська думка, 28.05.1920]

(Дальше).

З опублікованих нашими дослідниками архивних матеріялів, ледви кілька доторкається історії галицько-українського малярства.

В першу чергу згадаємо многоважний акт короля Ягайла, силою якого український маляр, священик з Перемищини Галь одержав парохію Рождества Христового над Сяном в Перемишли, за малярські роботи, виконані ним в королівських землях Сандомирській, Краківській, Сєрадській і других. Акт цей, використаний І. Шареновичем в його студії про бенефіції руської церкви в давній Польщі (Львів 1875. ст. 12.) оголосила в цілости М. Грушівська (Записки Н. Т. Шевченка, Том LІ. Н. Хр. ст. 5—6.) в її "Причинках до історії руської штуки в давній, етноґрафічній Польщі".

В слід за тим йдуть акти опубліковані в монументальному "Юбілейному Ізданію" Ставропіґійського Інститута в 300-ліття його оснування (Львів 1886) з яких найважніщі — лист молдавського воєводи Олександра з 1565 р. в справі виписки українських малярів до Молдавії та договір поміж Ставропіґійським Брацтвом а малярем Петрахновичем про малювання Успенської Церкви.

Для характеристики епохи цікаві листи київського митрополита Михайла з 1591 р. до Галичан та Рогатиців з осторогами про користуванняся іконами Бoгa-Отця, якого не вільно зображувати, опубліковані В. Мільковичем в його "Monumenta-x Confraternitatis Stauropigianae" (Львів 1895. ст. 282 і 526.)

Чимало архивного матеріялу опубліковано вкінці А. Криловським в його моноґрафії Львівської Ставропіґії (Київ 1904).

Архивні дані, узяті по части з автопсії по части з другої руки, послужили основою для V. глави студії І. Свєнціцкого про галицько-українське малярство XV—XVI ст. (Львів 1914.) п. з. "Руські малярські цехи і малярі XVI-XVII ст." Жерела цитовані тут в перве дають нам пізнати незавидні обставини, серед яких доводилося животіти українській малярській братії у Львові в XVI та XVII століттю.

З области галицько-української іконоґрафії опять таки ми примушені обмежитися до занотовання двох праць І. Свєнціцького, а саме його статейки про "Націоналізацію в іконописі" (Калєндар Ставропіґії на 1900 р. ст. 167—9) та другої глави згаданої уже його розвідки про галицько-українське малярство п. з. "Іконописна композиція". З іконоґрафічних студій загального характеру згадаємо хиба "Історію іконостаса" Ізидора Воробкевича ("Candela" Чернівці 1882) та А. Петрушевича "Плащеницю" (пуб. польсько руської археол. виставки 1885 р.)

З моноґрафій про поодиноких малярів можемо занотувати ледви три компіляції — В. Щурата про Луку Долинського (Світ 1917. ст. 40.) І. Крипякевича про Нікодима Зубрицького (тамже ст. 61.) та мою про Патріярхів українського малярства — Аліпія, Петра Ратенського, Владику і Галя — (тамже ст. 153—155.)

З моноґрафій поодиноких памятників опертих більше всього на історіозофії згадаємо Петрушевича про ікону Богородиці у льв. Домініканів (Зоря Галицкая 1851. ч. 56—57.) та В. Карповича "Під покровом молдавських господарів" (про церков св. Пятниць у Львові. "Укр. Слово" 1918, ч. 217.) Характеристичне, що основою обох так далеких собі розвідок лягло змагання розвіяння тенденційних лєґенд, витворених польськими дослідниками. Особливо цінною для нас являється друга стаття, винята з готового уже й дожидаючого "кращих умов" циклю моноґрафій про церкви Львова, богата усім доступним нині жерельним матеріялом і трактуванням памятників по автопсії.

Згадувані уже дві многоважні археольоґічні виставки — "польсько-руська" (1885) і "Ставропіґійська" (1888.) не проминули для нашої історіоґрафії безслідно; особливо друга. Перша, що для декого з наших здалася несимпатичним проявом якогось польсько-українського компромісу, осталася ледви не поза рамками зацікавлення нашого загалу.

Важко нині увійти поза куліси тогочасних польсько-українських взаємин; ми можемо тільки сконстатувати факт, що участь Українців в археольоґічнім зїзді назначенім зразу на половину липня 1885. р. а з невідомих причин перенесенім на вересень цьогож року, обмежилася до можливого в ті часи мінімум. Зразу повстало у Львові дві секції, польська під проводом ґр. Войтіха Дідушицького і українська з I. Шараневичем на чолі. З Галичан зголосили свої реферати — Ом. Огоновський, Ю. Целевич і Шараневич, а крім цього заповіли свою участь в зїзді українські вчені з Наддніпрянщини — Володимир Антонович, Кибальчич, Баталій і Еварницький. В результаті одначе і Українців появилося на зїзді лиш кілька осіб, що зі виїмкою хиба Шарановича не мали нічого спільного з археольоґією. (Правда, перемиський епископ Пелеш заповів у своїй вступній промові, що від тепер буде "усердно займатися археольоґією", але на цьому мабуть скінчилося). З повені заповіджених на зїзд українських рефератів відбулося всього два реферати — Шараневича — про доходи над старинним Галичем та про топоґрафію княжого Львова. До такогож мінімум обмежилася й участь Українців в публікації виставки; (Петрушевич "Плащениця"). Не виблискують научними замазами й холодно-ообовязкові рецензії виставки, оголошені в нашій пресі з яких згадаємо тут тільки статтю Калитовського "Дещо про археольоґічну виставу у Львові" ("Зоря" 1875 р. ч. 20-21.)

Не вважаючи одначе на депресію серед українських учених, викликану якимись позакулісовими затіями аранжерів "польсько-руської виставки", сам факт її отворення в парі в її монументальною публікацією зробив своє.

В рік опісля появилося знамените "Юбілейноє Ізданіє" Ставропіґійського Інститута, а ще два роки згодом відкрито археольоґічно-бібліоґрафічну виставку, якої експонати стали завязком музея Ставропіґії.

"Юбілейноє Ізданіє" видане і в більшій своїй половині написане І. Шараневичем, мало бути першим томом цілого ряду моноґрафій про значіння і діяльність Ставропіґійського брацтва. Перший том, посвячений Успенській церкві обіймає — історичний начерк про повстання і будову церкви, преважні документи з яких деякі ми уже згадали, технічний опис церкви і ілюстрації, яким до нині нема пари в жадному українському видавництві. Для історії малярства крім документів цінні тут особливо ремарки і доповнення згаданого уже П. Скобельського.

Отворення "Археольоґічно-бібліоґрафічної виставки" Ставропіґії було свого рода обявленням не лиш для чужинців, але й для своїх. В перве зібрано тут матерял, якого багацтво і хронольоґічна ширина аж просилася під перо для якогось синтетичного начерку, для якоїсь, в своїм роді історії галицько-українського малярства. Впрочім, початок був уже зроблений Соколовським. Здавалося, що треба тільки сісти, упорядкувати виставлені експонати хронольоґічно, тут і там заглянути в архивні шпарґали і історія готова. Тим то й пояснюється відносно велика скількісгь "росправ" на тему "Малярства церковного на Руси", що появилася тоді головно в москвофільських видавництвах. Згадаємо хоч би спроби К. Ганкевича в "Душпастирі" і "Червоній Руси", якогось о. Ж. Лс. О-го в калєндарі общ. Качковського, М. Клємертовича у Вістнику Народного Дому, о. Мончаловського в "Бесіді" та Н. Вахнянина в "Ділі". Всі ті писання, в сути річи — звідомлення і описи виставки, виявляють якесь непереперте змагання до синтетичних узагальнень, висновків і історично-критичних оглядів. Річ инша, що виставка заскочила тих сазонових дослідників зівсім непідготованими до вирішування, будь-що-будь складних питань. Не дивниця, що їхні міркування за виїмкою одинокого реферату Петра Скобельськото "О археол. бібл. виставі Ставр. Інститута" ("Зоря" 1888. ч. 5, 8—16), не представляють для нас ніякої вартости. Мусимо трактувати їх єдино, як прояви розбудженого в даному напрямі заінтересування і ніщо більше. Ряд статей Скобельського, що поруч Шараневича, одинокий орєнтувався в тій матерії, заслугує на тим більшу увагу, що більшість його висновків до нині майже не втратила на важности. Передруковані ще нині з незначними поправками і доповненнями моглиб вони сповняти своє інформативне призначення ще довгі роки. Бо кінець кінців, щож можна закинути виводам Скобельського і нині, в яких більш-менш сказано:

Найцікавішим і найбагатшим в памятники галицько-українського малярства являється XVII. століття. В парі з іконами архаїчного, чисто візантійського типу появляються протягом того століття образи доброї кисти, західнього, зглядно італійського характеру. Нові іконоґрафічні мотиви, що в парі з новими малярськими і композиційними прийомами появилися на прикінці того століття, говорять про поступ латинізації галицько-української церкви. В парі з тим одначе, нові заложення, отвирають доступ до іконописі національним елєментам, які находять чимраз то більше опреділений вираз в орнаментиці, обстанові, одежі, типі облич та побутових сюжетах. Більшість збережених памятників є українського, місцевого походження. За недостачею підписів і дат говорить про це їх формальний характер.

Правда, Скобельський, який був по професії ґімназіальним учителем-ґерманістом, не міг дійти до такої кристалізації світогляду сам. Помогли йому в тому напрямі польські дослідники, алеж він не підписувався під ними безкритично а студіював, досліджував і вирішував поставлені питання на власну руку.

(Конець буде).

[Громадська думка, 29.05.1920]

(Конець.)

Поруч Скобельського, який в своїй скромности не почував себе авторітетним спеціялістом для справ галицько-українського мистецтва, не зайвим було би згадати про Василя Ільницького. Писав він всячину, між иншими описи звиджуваних ним музеїв (з яких деякі до недавна ще удержувалися по шкільних читанках) при чому час до часу писав і про українське мистецтво. Як іспитований естет, писав доволі упевнено, хоч не завсігди річево. Любив узагальнення, при чому користувався засвоєною методою ще на шкільній лавці. З його писань згадаємо тільки "Листи артистичні" ("Зоря" 1880, ч. 4—7), в яких іще перед двома виставками старався дати погляд на розвиток мистецької культури у нас, обговорюючи поезію, спів і музику, будівництво, різьбу і малярство. Завваживши, що різьба не розвинулася у нас дякуючи приписам східньої церкви і бідности "хлопа і попа" про малярство старався сказати дещо більше.

Тут одначе виявив він повне нерозуміння для памятників старших як з XVII. ст. підчеркуючи в останньому національно-побутові ціхи. Більше цікавить його сучасне малярство, в якого круг, за недостачею "великих" на силу втягає польського клясициста Семірадзкого, який, як уроженець Харківщини повинен був нам "стати за всіх".

Безсумнівно під впливом археольоґічних виставок написав "Дещо о нашій живописи церковній" Корнило Устиянович ("Діло" 1888. ч. 7—10). Фейлєтони писані легко і живо, дарма, що про "нашу живопись" сказано тут розмірно небагато. Багато тут виливів особистих жалів до суспільности, яка "зневажає і легковажить кожного, що виросте бодай крихітку понад її найрозумнішу й найдостойніщу голову". При тому стаття є більше теоретичним порадником, як повинна виглядати наша церковна живопись; велике щастя, що не найшовся у нас в ту пору ніякий малярський "ґеній" і послухавши порад Устияновича не вималював та не опублікував атонських первовзорів, з яких "слабший маляр мав би відробити їх, навчитися сам і дати те, чого від нього жадають а укінчений академик перетворював би їх після свого індівідуального поняття"... Фейлєтони Устияновича інтересні хиба як причинки до психольоґії нашого маляра минулого століття, який не маючи ґрунту під ногами, шукав доріг, дарма що не все попадав на властиві. Реасумуючи усе повище сказане, можемо тільки ще раз підчеркнути, що ледви не усе, що писалося нашими людьми минулого століття по історії галицько-українського малярства, не виходило з рамок невідвічального ділєтантизму. Кілька серіозніщих праць можемо занотувати щойно в останньому двайцятиліттю. Правда і тут не повстала іще ні одна основна праця "з нічого" то є з независимого обслідування самого предмету; одначе річи, про, які будемо говорити дальше, мають уже свого рода научні претенсії, коли вже не по змістови, то хоч по техніці виконання.

Такою приміром є згадувана уже стаття М. Грушівської "Причинки до історії руської штуки в давній Польщі" (1905). Спираючись на опрацьованнях предмету і архівних даних, не приносить вона в ґрунті річи нічого нового і є тільки розумованою бібліоґрафією предмету, але виконання її на стільки критичне, що користуватися нею як жерелом з другої руки в кожному случаю можна.

Друга, це теж цитована уже нами кількакратно праця І. Свєнціцького: "Галицько-руське малярство XV-XVІ. ст." (1914.). Характер її такий же як і попередньої з тією хиба ріжницею, що коли Грушівська, мабуть не студіювала краківських фресків безпосередно, то Свєнціцький знайомить нас з памятниками, з якими оставав в довгому і безпосередному контакті. У тому вся цінність його праці, якої цілість одначе за мало одностайна, поодинокі части штучно зі собою повязані. В ґрунті річи є вона тільки матеріялом для історії, а не самою історією; зміст її що правда згідний зі заголовком, тут і там, одначе, пробує автор вийти з невдячної ролі інветаризатора та іконоґрафа, що відбивається на суцільности праці і ґенетичній послідовности висновків доволі помітно. Як би одначе не було, є це перша і одинока у нас річ в свойому роді, яка в розвитку історіоґрафії галицько-українського малярства відіграє свою ролю.

Поруч тих двох праць слід іще принотувати других дві, правда — без научного характеру попередних, але порушаючих нові у нас питання.

Перша, це В. Пачовського: "Нарис історії мініятури" (Львів 1913.), друга І. Крипякевича: "Український дереворит і твори О. Кульчицької" ("Шляхи" 1916, ст. 419). Метою обох авторів було окинути поглядом певний період часу, і замкненого в ньому матерялу, але вивязанняся з наложеного собі завдання у обох, головнож у першого полишило багато до бажання.

Доволі шумно затитулований "Нарис історії мініятури" є тільки скороспішним описом ляіка — рукописів віденської надвірної бібліотеки, виставлених на Евхаристичнім конґресі; крім цього повторювання Пачовським давно уже перестарілих фраз про вбогість нашого ілюмінаторстм кличе о пімсту до неба. Стаття Крипякевича зі скромніщим заголовком приносить, правда, багато (у нас) нового і позитивного, але дуже слабо відповідає сучасному станови розроблення даного питання.

Із новіщих спроб історично-критичних зіставлень, на перший плян висувається уступ про галицько-українське малярство XV—XVII. ст. в VI. томі "Історії" М. Грушівського (Львів-Київ 1907, стор. 370—379). Є це вичерпуюча компіляція усього до того часу ствердженого і як така, має свою дидактично-інформативну цінність. В дописках подана крім цього критична бібліоґрафія предмету.

З поменчих праць, не можемо поминути мовчанкою інформативної статейки І. Свєнціцького: "Дещо про церковну старину" ("Нива" Львів 1909, і осібно) в якій багато говориться про характер і розвиток галицько-української іконописі.

Доволі сильний нахил до синтетичних узагальнень виявив пок. В. Гребеняк в цілому ряді своїх принагідних статий, з яких згадаємо його "Нариси з історії українсько-галицької штуки" ("Ілюстр. Україна" 1914, ч. 8). Є це заголовок першої статі, зглядно вступу до цілого ряду незвязаних зі собою начерків по історії галицько-українського мистецтва. На жаль — війна а відтак смерть молодого дослідника перешкодили його замірам. Після того, що Гребеняк за короткий протяг своїх академічних студій велів зробити, можна було сподіватися, що узяте на себе завдання виконає він, що найменше, беззакидно.

Для точности згадаю на прикінці дві мої праці а саме "Нариси з історії українського мистецтва" ("Шляхи" 1916—1918) наскрізь компіляційного характеру та більше самостійні фейлєтони "По виставі" ("Гром. Думка" 1920, ч. 35—38). В обох зібрано багато, деколи опрацьованого уже матерялу для історії галицько-українського малярства. Так більш-менше представляється стан наших дослідів над галицько-українським малярством. Условність научної вартости поодиноких праць в парі з мінімальністю позитивних результатів, отвирає перед новими дослідниками непроміряне поле вдячної, гідної культурного народу праці. Працю ту можна починати — як кому вигідніше. Навіть "ab ovo". Те, що до тепер зроблено, не вяже нового дослідника нічим. Тільки стаючи до роботи, треба раз на все закинути примітивний леміш наших попередників, а постаратися о більш складний, але продуктивніший апарат.

У Львові, в марті 1920.

[Громадська думка, 31.05.1920]