(Про український елємент в сучасному російському мистецтві.)
Загально відомо, що плястичне мистецтво наших найблищих сусідів — Поляків і Москалів, вибившися з колодок примітивних первопочинів стоїть уже нині на такому рівені, що ніодин з істориків усесвітнього мистецтва не може пройти попри нього байдуже. Як Поляки, так і Москалі здобули собі уже нині в культурній дипльоматії світа місце для своїх представників і ніяка їх сила відтіля не викине, ні голосу їм не відбере. І тільки... "нам судилося останніми бути". Тільки про мистецтво України глухо в Европі. Але глухо так, як до недавна ще глухо було про український край і народ. Мало хто знає про них, дарма, що країна роскинулася "від Карпат по Кубань", народу було поверх трийцять міліонів і тисячеліття історії за ним. І треба було щойно світової хуртовини, щоби безіменний досі шмат землі і маса, що жила майже без імени на ньому вихилили своє обличчя перед світом. Нині уже для одних хиба іґнорантів слово "Україна" остає гомоном без змісту, таким, як без змісту навіть для іґнорантів є покищо фраза "українське мистецтво".
Ніхто не знає про нього, дарма, що широке воно своїм змістом, багате формою і животворне енерґією, якою двигнуло культуру наших сусідів і показало її перед Европою. Це факт, але його наглядність не зразу і не кожному кидається у вічі.
Перш за все довго іще не рішеним остане основне питання національної опреділености плястичного мистецтва. В літературі рішає — мова; а що рішає в плястиці, коли приймемо за доказане, що ані расовий характер персонажу, ані зовнішні признаки побуту? Очивидно, щось далеко глибше, істотнійше, ніж те, що може дати припадковість зовнішних форм.
Не хочемо впевняти, що о "національности" плястичного мистецтва, о скільки про це можна при його формальному космополітизмі говорити, рішає походження його творців. Протидоказом слушности такого твердження міг би послужити хочби цілий ряд артистів жидівського походження, які ні в чому свого жидівства не виявили. Але з другого боку питання походження має свою вагу, як доказ творчої живучости даного народу, що не дивлючись на добрі чи лихі умови, силою якогось космічного закону викидує зі себе талан за таланом, потенцію за потенцією, собі чи другим на пожиток.
Відомий історик російського мистецтва Стасов перевів свого часу статистику суспільного походження російських артистів плястиків. Дослід виявив, що майже всі російські плястики-артисти, малярі, різьбарі, рисівники і медаліри, всі, що тільки вибилися на верх родилися в убогих, нещасних, битих голодом і холодом сімях. Артисти з "панського коліна" виявилися спорадичними виїмками. (В. Стасовъ: Художественная статистика — "Новости" 1887. №220. изд. 1.)
Не без інтересу булоб для нас провірити скілько знову з тих "російських" артистів родилося не-Москалями, в першійже мірі Українцями? Правда, зараз цього зробити не можемо. Але можемо спробувати перечислити бодай тих Українців, на яких спирає свій авторітет перед Европою історія російського мистецтва. І щойно, усвідомивши собі українське походження цих будівничих гордої російської культури, зможемо опреділити — чи і скільки істотного українського характеру виявлено в їх творчости та скільки в російській культурі неросійського, в тім случаю українського елєменту. Родоначальником сучасного мистецтва Росії являються Дмитро Ніс-Левицький (1733—1822.), син українського маляра і рисівника Григорія, артист, про якого говорить історія російського мистецтва: "Найбільшим російським артистом цього часу являється ученик Антропов Левицький, якого твори належать до кращих подвигів европейського портретного мистецва XVIII. ст. В поряд з його мистецтвом не тільки мистецтво Райнольдса, але й музикальна творчість Ґенсборо здається занадто підробленою... Такі портрети, як портрет Борщевої, ритмом лінії, неожиданістю й викінченням усеї композиції, стрійної і незвичайно архитектурної і по правдивости малярства можна рівняти не з тогочасними портретами, але архитворами Відродження". (Грабар).
Українцем з походження, хоч з українською культурою нічим більше не звязаним артистом був Антін Лосенко (1737—1773.) творець першої в сучасному російському малярстві побутової картини "В робітні маляря", яка силою свого інтімного реалізму переросла не тільки усю решту його малярської творчости, але мало не на століття випередила розвиток російського малярства. В його особі мала Росія "талан зовсім виїмкової величини, змарнований незавидними умовами тогочасного артистичного життя".
Третім з патріярхів сучасного російського малярства є ґеніяльний портретист і реліґійний маляр, невідродний син української землі й української мистецької культури Володимир Лукич Боровиковський (1757—1825.), що в парі з Левицьким став амбасадором російської культури в Европі.
Україні завдячує Росія і одного із своїх найкращих скульпторів, яким був Іван Мартос (1752—1835.), що в свойому мистецтві "зєднав українську мрійливість із строгістю і досконалістю клясичних форм і створив свій, осібний, мартосівський світ, що відріжняє його від усіх західних сучасників".
Вслід за тими клясиками російського малярства йде непроглядний ряд більших і менчих таланів, з яких видніщі могли би бути окрасою не тільки убогої української культури.
На перше місце стає з поміж них уроженець Харківщини Ілія Ріпин (*1844.) "найбільш блискуча постать артиста на протяті цілого XIX. століття з усіми даними стати на чолі народившогося російського мистецтва" (Ґнєдіч).
За ним слідує Микола Ґе (1831—1894.), якого творчість становить переходове звено поміж мистецтвом Іванова і Врубеля, "Українець не тільки з походження, як дехто з майстрів передвижників, але Українець з переконання, зі спокійної вдачі і з характеру мистецької уяви" (Антонович).
Близько до обох стоїть лявреат усесвітної виставки в Парижі Леонід Пастернак, якого картину "Перед іспитом" закуплено до Люксембурського музею. Знаменитий ілюстратор, один з тих небогатьох, що ілюструють текст поміж стрічками, чого доказом його ілюстрації до "Відродження" Толстоя.
Славу одного з перших історичних малярів Росії здобув собі Олександер Литовченко (1835—1890.) картинами в роді "Боярині Морозової" та "Царя Івана Грозного", мальованими ще до приходу Сурикова.
Слідами громадянської тенденції Ріпина пішов молодий і талановитий маляр Микола Ярошенко (1846—1898.), що полишив по собі кілька добрих портретів та тепло мальовану картину "В тюрмі".
Талановитим малярем, що родивсь Українцем і любив Україну, але розумів Росію був Кость Трутовський (1826—1893.); полишив по собі глибою своєю психольоґією "Сліпого музику", кілька добрих ілюстрацій-анекдот з поміщицького життя та багато українських жанрів. Артистами тогож російсько-українського характеру були Сергій Васильківський (1854—1917.), відомий в Росії як добрий пейсажист, Микола Пімоненко (1862—1912.), відзначений на одній з европейських виставок та цілий ряд инших, з яких добули собі уже імя в російському мистецтві — Микола Самокиш, баталіст, жанрист і рисівник; маляр моря Микола Грицeнко (1815—1902.); Олекса Ківшенко (1851—1895.) характеристичний своїм західно-европейським вишколенням; Гаврило Кіндратенко, спеціяліст для кримських і кавказьких краєвидів; пейсажист і ілюстратор Кравченко; пейсарист-академик Володимир Галимський та жанрист Микола Бодаревський.
Самозрозуміло, що отсей в великій мірі доривочний список далеко не вичерпує питання участи українського елєменту в творенню сучасної мистецької культури Росії. До тогож самопоняття "українського елєменту" не покривається із вичисленням артистів українського походження заслужених для справи російського мистецтва. При кожному з них важне тут перше всього те, що вніс він в російську культуру із рідної атмосфери і в якій степені відбилося це як у його творчости, так і на фізіономії російського мистецтва. Перед нами стає скомплікована структура впливів і засвоєнь, якої всесторонне освітлення дасть щойно відповідь на преважне для нас питання участи українських сил в будові культурних цінностей наших сусідів.
Громадська думка
11.04.1920