На наших очах підіймається до життя нова українська наука — історія духової области, в самоістнування якої мало хто вірив; народжується історія українського мистецтва. Не вискакує вона з голови Зевеса, мов Атена, ані не виринає з морської піни, мов Афродита. Вона будується з маленьких цеголок і сирих камяних квадр добуваних часами надлюдськими силами з безвістий минулого, з під пороху забуття. Робітників при будові обмаль, але їхні ряди ростуть з дня на день. Пристають вони до роботи, яка уже доволі давно почалася чужими руками. Не завадить може, коли для більшої певности в розбудові оглянемося що і як зроблено досі. В першу чергу кинемо бодай одним поглядом на те, що зроблено досі для прослідження історії розвитку галицько-українського малярства до XVIII. ст. польськими руками.
Самозрозуміло, що неодно доведеться справити, неодно усунути просто з дороги і тільки непомітна частина того що зроблено, зможе послужити основою дальшої праці. Кожна історія вимагає фактів. В історії мистецтва є ними — памятники. Перше, чим виводити тези і гіпотези, треба підібрати ряд фактів, на яких би можна спертися. Збиранням таких фактів для історії мистецтва займається інвентаризація памятників; праця важка і доволі невдячна, вимагає муравлиної витрівалости, великого самовідречення, але без неї не можна рушити ні кроку.
Великим, відносно до умов успіхом в тому напрямі треба вважати матеріяли зібрані в "Річниках" і "Теці" східньо-галицького гурта консерваторів, що правда, правительственної інституції, але з подавляючою більшістю польських сил. Поруч них стає монументальне видавництво краківської Академії Наук "Звідомлення Комісії для дослідів над історією мистецтва в Польщі", якого досі вийшло девять обємистих томів. Для історії галицько-українського мистецтва взагалі, а малярства з осібна найдеться в обох видавництвах неперебране богацтво не все іще використаного і опрацьованого матеріялу.
В слід за інвентаризацією йде використання архивних матеріялів. В тому напрямі для галицько-українського малярства особливо важні праці Раставєцкого як "Словар польських малярів". В самій речі польських артистів там непомірно мало. Переважають чужинці — Німці, Французи, Італійці, Голяндці, при чому не останнє місце займають артисти українського походження. Українським малярям посвячена основна, як на свій час, праця Садока Баронча "Вістки про Василіянських малярів" (1882) чимало матеріялу приносять комунікати В. Лозінського "Про львівських малярів XVIII. ст." (1889) оголошені в згадуваних "Звідомленнях" краківської Академії. Сюди слід причислити і причинки Фердинанда Постеля "З історії львівського мистецтва" тамже.
Щойно вслід за пізнанням памятників, упевненням їх провенієнції і умов серед яких повстали, іде справжня історія мистецтва несучи зі собою критичне зіставлення поодиноких фаз розвитку мистецької творчости з узглядненням взаїмно-залежности перехрещуючихся в дану пору культурних впливів.
Не можна сказати, щоби польські дослідники дійшли в тому напрямі до можливо упевнених здобутків. Весь час оберталися їхні міркування довкола самого питання — істнування українського малярства як чогось опреділеного, ще корінилося і цвіло в народі, якого естетичні вимоги заспокоювало. Вони підняли тільки дискусію, яка хоч не закінчена, не остала без позитивних наслідків для самої справи обслідування галицько-українського малярства, головно XVI і XVII. ст.
Першим з польських дослідників, які поставили гіпотезу про істнування окремої української малярської школи в Галичині, був Феліціян Лобеський, який напів інтуіційно признав ікону Богородиці Василіянського монастира в Лаврові "одною з богатьох картин в чисто руському стилю". (F.І. — Monastyr оо. Bazylianów w Ławrowie — "Rozmaitości" — Lwów 1859.).
"Була би це наскрізь візантійська ікона, колиб не ясна, природна, і що так скажемо — нинішна її краска. Черти обличчя визначаються якоюсь правильністю і принадою, в супереч звичайній, (візантійській) суворости! "Русько-церковним" називає Лобеський стиль, неістнуючого нині, іконостаса деревляної церковці на Знесінню під Львовом.
Те, до чого Лобеський, при недостачі відповідних студій, дійшов інтуіцією, уґрунтував в своїх працях пок. професор краківського університету Маріян Соколовський. Вийшовши зі школи Айтальберґера і Таусінґа ніколи не сходив з дороги строгого обслідування памятника при допомозі літературного й архівного матеріялу. Спокійний і зрівноважений, ніколи не хапав своїх тверджень з повітря, дякуючи чому більшість їх устоялася до нині. Ще 1880. р. на краківському зїзді в память Длуґоша, підніс він потребу студій над руським малярством, для означення демаркаційної лінії східньої і західньої цивілізації. Істнування окремої руської малярської школи приняв за факт і начеркнув доволі маркантну лінію ріжниці поміж руським (українським) а російським малярством, признавши творчу висшість першому. Галицько-українському малярству присвячені його праці в роді: "Przedstawienie Trójcy о trzech twarzach na jednej głowie w cerkwiach wiejskich na Rusi" (1879.) згадані уже його дезідерати на краківському зїзді (протоколи в VI томі "Scriptores rerum polonicarum"), "Malarstwo ruskie" (1886) "Sztuka cerkiewna na Rusi i na Bukowinie" (1889) "Wystawa Stauropigialna we Lwowie" (1889) та "Sprawozdanie z naukowej wycieczki do Lublina" (1912). Доповненням зібраного тут матеріялу є праці Соколовського з обсягу історії української різьби і архитектури та малярства на других українських територіях. Прочитуючи хоч би одні тільки заголовки можемо уявити собі той кольосальний вклад і прислугу, яку вчинив Соколовський для історії українського мистецтва взагалі а галицько-українського малярства з осібна.
Дослідником доволі інтуітивного характеру, якому при найкращій волі не доставало основної ерудиції був Войтік Дідушицький, який все ж таки відіграв велику ролю в розбудженню заінтересовання памятниками галицько-українського малярства, абстрагуючи від того, що не всі його твердження устоялись під ударами, деколи тенденційної критики. З праць його згадаємо дві важніші, як "Pogląd na dzieje sztuki nа Rusi" (1885; і "Ikоnоstas Bohoroodczański" (1887). Перша була передмовою до публікації аранжованої ним "Польсько-руської археольоґічної виставки" у Львові, друга послужила вихідною точкою для пізніших студій над галицько-українськии малярством. Поминаючи доволі незручну порівнавчу методу Дідушицького звернемо увагу на його висказ в роді:
"Як небудь нічого певного не можна до тепер сказати о тім чи Русини самі були творцями кращих картин, що повстали на Руси, назва руського мистецтва не є зовсім занадто сміливою. В давних руських воєвідствах польської Речі Посполитої повстало таке відрубне мистецтво, що належиться йому назва мистецтва окремого, відрубної школи і то не иншої, як староруської. Це мистецтво придержувалося ритуальних церковних приписів, тільки, постепенно перемінюваних під впливом Заходу, одначе спосіб, в який зображувало воно традиційні сцени — зовсім новий".
Поаитивне становище в питаннях галицько-українського малярства, на якому станули — Лобеський, Соколовський і Дідушицький, визвало реакцію. Пробу неґації їхніх здобутків підняв В. Лозінський. Чоловік понад звичайну міру роботящий, обдарований незвичайним комбінаційним змислом, заєдно намагався удержати річевий ґрунт під ногами, але ніколи не вмів опанувати упередження, з яким зразу таки віднісся до питання своєрідности галицько-українського малярства. Першою з його праць, посвячених історії мистецтва, була студія про "Мalarstwo cerkiewne na Rusi" (1887) якої появу попередила доволі обширна рецензія на згадану працю Соколовського "Malarstwo Ruskie". В основу обох тих публікацій лягла неґація; заперечення за всяку ціну можливости істнування окремої руської малярської школи. По прочитанню обох начерків, в яких є місця, де автор сам собі перечить, несмачною гіпокрізою разять нас слова:
"Ніхто, одначе, більше від нас не бажає, щоби твори в роді Богородчанського іконостасу могли найтися також на нашій Руси. Сліди обіцюють дуже мало, річ не дужі імовірна, але шукаймо. Щож більш природнього як те, що так талановите племя, яке дало Речі Посполитій стільки знаменитих войовників, мужів стану, письменників, яке має стільки чуття й поетичного хисту, щож більше природного над це, що й на полі мистецтва моглоб воно зазначити свого ґенія та індивідуальність".
Маємо всяке право вірити, що пізніші досліди самого таки Лозінського, коли не знівелювали, то помітно ослабили його упередження. Вистане згадати хоч би його "Zlotnictwo Lwowskie 1384—1640" (1890) та цілий ряд імен і біоґрафічних дат українських малярів, винайдених ним самим в городських актах і опублікованих у "Sprawozdania х Komisyі dla badania hist. sztuki w Polsce".
(Конець буде.)
[Громадська думка, 07.05.1920]
07.05.1920