Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

 

За своїм потенціалом село Панівці цілком могло би стати одним зі знаних туристичних центрів України. Принад тут достобіса та на всі смаки. Хочеш – витріщайся на давні руїни, хочеш – милуйся скелями, глибоким каньйоном і мальовничою річкою, що дзюркотить серед верб. Та, на диво, натовпів роззяв із фотоапаратами тут не побачиш. Туристи, звісно, бувають, але то швидше виняток.

 

Панівецька пастораль

 

 

Пояснення цього феномену просте. Хоча з цікавинками у Панівцях все склалося пречудово, та от із географією – кепсько. Це зовсім не означає, що до села треба діставатися оленями чи на собачих упряжках. З транспортом тут все гаразд. Проблема  в “конкурентах” – адже Панівці лежать лише за якихось 5 км від Кам'янець-Подільського. Відповідно, змушені підбирати жалюгідні крихти з тамтешнього туристичного бенкету. Ситуація несправедлива та неправильна. Будемо сподіватися, що з розвитком туристичної галузі вона невдовзі зміниться.

 

Панівці — досить давнє село (колись навіть містечко). Вперше в історичних документах Верхні Панівці згадуються ще під 1460 роком як одне з поселень, з яких польський король Казимир IV Ягелончик дозволив кам'янецькому біскупу збирати церковну десятину. Також зауважимо, що як єдине село Панівці утворилися зовсім нещодавно, 1967 року, під час “укрупнення” населених пунктів. До того це були два різні поселення — Верхні Панівці (вони ж Старі, або ж Муровані) та Нижні. Ми ж у цій публікації, аби не було плутанини, оперуватимемо просто Панівцями, не розділяючи їх на частини.

 

Перших власників Панівців оминемо, перейдімо просто до Потоцьких. Бо всі давні пам'ятки у цьому селі – то справа цього роду.

 

Панівці (близько 1879 року). Гравюра за малюнком Наполеона Орди.

 

 

У власність кам'янецького старости Миколая Потоцького Панівці відійшли як посаг за його дружиною Анною Чермінською, донькою кам'янецького писаря Андрія.

 

Миколай Потоцький (1520–1572) був досить цікавою особистістю. Якщо решта Потоцьких були ревними католиками, то пан Миколай віддавав перевагу вченню Кальвіна та залюбки надавав притулок у своїх маєтностях переселенцям-кальвіністам.

 

Руїни палацу Потоцьких

 

 

По смерті Миколая Потоцького Панівці відійшли двом його синам, Яну й Андрію. Ян Потоцький, як і батько, був кальвіністом, а Андрій – католиком. Хоч офіційно поселенням володіли обидва брати, насправді його життям і облаштуванням переймався винятково кальвініст Ян. Саме він на високому скелястому мисі звів величного мурованого замка та збудував палац-резиденцію. Але стверджувати, що це було найперше панівецьке укріплення,  мабуть, не варто. У ті часи татарські чамбули швендяли Поділлям, як у себе на обійсті, тож хоч якісь фортифікаційні споруди в Панівцях мусили бути. Бо без того аж ніяк. Принаймні простенькі дерев'яно-земляні – як у Купині

 

Панівецький замок був єдиним у своєму роді й аналогів на терені сучасної України не мав. Адже Ян Потоцький перетворив його чи не на головний осередок кальвінізму на території Речі Посполитої.  

 

Брама та будинок колегіуму і друкарні.

 

 

У1590 році на базі замку звели двоповерхову будівлю колегіуму, де діяли звичайна та вища школи (академія). Тобто, наприкінці XVI століття звичайнісіньке подільське село вже могло похвалитися власним вищим навчальним закладом! А що, до речі, в той час було у “Третьому Римі”?

 

На першому поверсі будівлі колегіуму тоді ж облаштували друкарню – найпершу на Поділлі.

 

Титульні сторінки видань, видрукуваних у Панівцях.

 

 

Друкарем у Панівецькій типографії був Лаврентій Малахович. Перед тим як переїхати на Поділля, він устиг попрацювати у Вільні (там теж була кальвіністська друкарня). У Панівцях надрукували 8 найменувань книжок: один панегірик вченню Кальвіна та 7 антикатолицьких памфлетів авторства Яна Зиґровіуса, Яна Хоцимовського та Петра Ґільовського. На початку 1611 року з друкарні вийшов антипапський твір Яна Зиґровіуса “Papopompe” (“Папська розкіш”). Цікавий факт – це видання стало не лише останньою книгою, що вийшла з Панівецької друкарні, але й взагалі останнім протестантським виданням, що побачило світ на терені тодішньої України. Друк протестантських видань відновився на території України лише в ХІХ ст.  

 

Брама та будинок колегіуму. Праворуч колишній костел, прибудований до кальвіністської молільні

 

 

Звісно, була тут і кальвіністська кірха. Ось як її описує “батько подільського краєзнавства” Юхим Сіцінській у своїй праці “Оборонні замки Західнього Поділля XIV-XVII ст.”:

 

“Ліворуч від тієї в'їзної башти, на південно-західному розі замку стояв замість башти чотиригранний будинок, де містилася кальвінська кірха ("Збор"). Цей будинок за планом квадратовий; на вершку чотиригранник переходив у восьмигранник, укритий низьким пірамідальним восьмигранним дахом. Згори чотиригранника кам'яний різьблений фриз, характерний для XVI ст., а тригліфами й розетками. В стінах тієї кірхи були вставлені мармурові таблиці з написами (10 старозавітних заповідей, символ віри тощо).

Нещодавно (в 1907 р.) панівецькі пани прибудували до давнішої кірхи р.-кат. костьол (хоч у Панівцях і околицях мало католиків). Коли будовано костьол, знято верх кірхи до фриза, і колишня кірха стала за вівтарну частину костелу.”

 

Кальвіністська капличка. Гравюра другої половини ХІХ ст.

 

 

Доля костелу не була щасливою.  За два десятиліття по тому, як Сіцінський це написав, костел закрили. Тоді ж демонтували дві високі дзвіниці, що прикрашали його фасад. Споруду старої кірхи з прибудованим костелом перетворили на сільський будинок культури. Нині, крім будинку культури, тут знаходиться ще й місцева сільрада.

 

Кальвіністи не довго тішилися спокійним життям під надійним крилом могутнього патрона. В Московському царстві на той час почалася міжусобна смута, в яку активно втрутилася Річ Посполита.  Звісно, що Ян Потоцький, як один із найкращих тогочасних польських вояків взяв участь у тій війні, де й загинув під мурами Смоленська  у квітні 1611 року.

 

Замок з висоти (світлина igotoworld.com)

 

 

Скориставшись загибеллю патрона ненависних кальвіністів, кам'янецькі єзуїти за підтримки братів загиблого розігнали кальвіністський колегіум у Панівцях, закрили кірху, конфіскували все цінне, зокрема, друкарню, вилучили “єретичні” книги (їх потім урочисто спалили на Ринковій площі Кам'янця). Згаданий вище друкар Лаврентій Малахович був змушений перебратися з Панівців до Львова.

 

 

Буремне ХVII століття позначилося також і чисельними воєнними пригодами. Зокрема, двічі – в 1621 та 1633 pоках – під стіни замку підходили турки,  але безуспішно.  Саме під Панівцями в жовтні 1633-го коронний гетьман Станіслав Конєцпольський розбив османську армію під керівництвом Мехмеда Абаза-паші.

 

Руїни замку та палацу Потоцьких. Малюнок Наполеона Орди

 

 

Чого не вдалося яничарам, у травні 1651 року успішно реалізували козаки полковника Филона Джалалія (він же – Джулай, Джупай, Джелалій, Джеджалій). Тут, одначе, не обійшлося без зради.  Браму перед козаками відчинив якийсь дрібний шляхтич Тржилатковський, якому за це нібито пообіцяли гроші та ледь не посаду козацького полковника. Натомість Джалалій презентував негіднику лише зашморг з міцної мотузки. Мовляв, зрадник на більше не заслуговує.

 

 

У часи османського панування на Поділлі Панівецький замок занепав. По тому, як 1699 року край повернувся до складу Речі Посполитої, укріплення вже не відбудовували — замок так і лишився лежати в руїнах. Тогочасний господар твердині, київський і познанський воєвода та краківський каштелян Юзеф Потоцький, маєтностями в Панівцях майже не цікавився. Його син Станіслав Потоцький, воєвода смоленський, київський і познанський, теж мешкав переважно у Станіславові та подільськими маєтностями теж не дуже переймався.  Замок дещо ожив в 1768-1769 роках, коли його  за свою базу обрали барські  конфедерати. Але й вони не дуже займалися його відбудовою. Протягом ХІХ століття рештки фортеці населення потроху розтягувало на будівельні матеріали.

 

 

На додаток можна згадати про версію, згідно з якою, тут одразу після одруження зі Стефаном Потоцького певний час жила Марія (Маріанна) Могилянка, донька молдавського господаря Єремії Могили та кузина Петра Могили – київського митрополита, просвітителя, засновника Києво-Могилянської академії.

 

Палац Старжинських, малюнок Наполеона Орди

 

 

1765 року Потоцькі продають Панівці Старжинським. Ці теж не стали обживати похмурі руїни. У першій половині ХІХ століття граф Кароль Старжинський зводить біля замку гарний двоповерховий палац.  Останній,до нашого часу не дійшов навіть у вигляді руїн. Як і більшість палаців Поділля, він був повністю знищений після більшовицького перевороту.

 

Попри унікальну та насичену подіями історію, суто візуально Панівецький замок значно поступається більшості інших замків Поділля та Галичини. До нашого часу від нього залишилося кілька фрагментів мурів, рештки палацу Потоцьких, квадратна надбрамна вежа та сильно перебудовані приміщення колегіуму, в лівому крилі якого міститься місцевий дитячий садочок.

 

Панівецькі льохи. Світлина – kampod.at.ua

 

 

Найцікавішими тут є грандіозні льохи, вхід до яких лежить тут же перед руїнами палацу Потоцьких, але автору туди потрапити не вдалося. На початку літа вхід до них перекрили декоративним тином. 

 

 

 

Поряд із рештками замку височить  церква Успіння Пресвятої Богородиці. Храм з таким іменем у Старих Панівцях згадується від 1565 року. Братство при ньому затвердили в 1732-му. На той час храм був “напівмурованим”. Тобто, до половини його стіни були камінні, а вище – складені з дерева.  Новий, уже повністю мурований храм звели щойно 1758 року. За століття по тому, у 1860-му  до церкви прибудували дзвіницю з маківкою в “московському” стилі (на той час – поширена русифікаційна практика), і храм набув сучасного вигляду.

 

 

На завершення розповіді – про найцікавішу «родзинку» Панівців. Адже замки та старовинні церкви зустрічаються, куди не кинь. Панівці ж можуть похизуватися абсолютно унікальною пам'яткою, що немає аналогів! Йдеться про недобудований залізничний міст, що мав колись з'єднати два боки Смотрицького каньйону. 

 

 

На початку ХХ століття в Російській імперії затіяли амбітний залізничний проект з патетичною назвою “Слов'янський шлях”, що мав зв’язати Адріатичне море з Петербургом. “Словянський шлях” мав переходити в не менш поважний  “Індійський шлях”. 15 грудня 1910 року газета «Подолія», зокрема  писала: «Будівництво цього [“Слов'янського” – Z] шляху, який, крім того, перетне біля Старокостянтинова запроектований «Індійський шлях» (про нього так багато нині розмов: Варшава – Дубно – Старокостянтинів – Умань – Джанкой – Керч – Батум – Тегеран), для нашого краю матиме величезне значення. Всі товари, які раніше йшли в Центральну Росію зі Середземного моря через Чорне й Одесу, підуть напряму через Румунію і далі по Росії: Кам’янець – Проскурів – Шепетівка – Новоград-Волинський – Жлобин – Петербург»...

 

 

У рамках проекту також запланували гілку від Кам'янця-Подільського до Іваня-Пустого (нині село Борщівського району на Тернопіллі), що у підсумку мала з'єднати  Кам'янець зі Львовом. Перша світова не лише не зупинила це будівництво, а навіть форсувала. Адже постачання російських військ на захопленій Галичині потребувало потужних транспортних потоків. Зокрема, 15 квітня 1916 року Рада міністрів Російської імперії на своєму засіданні розглянула питання про спорудження залізничних ліній Ямпіль – Збараж та  Кам'янець-Подільський – Іване-Пусте.

 

 

Не завадила будівництву й Лютнева революція. Уже в березні 1917 року Тимчасовий уряд розглянув питання про фінансування проекту. Тоді “Подільська залізниця” отримала урядовий кредит на 10 мільйонів карбованців. Навіть за умов тогочасної інфляції то були шалені гроші. Проект зупинив лише наступ австро-німецьких військ у вересні. На той час гілку на Іване-Пусте звели майже повністю. Зокрема, по всій ділянці встигли спорудити насип і поставити більшу частину мостів. Зокрема, й міст через річку Жванчик у Жванці. У Панівцях теж встигли виконати найскладнішу частину проекту – звели віадук і велетенські бики-опори заввишки майже в 30 метрів. Цей етап, швидше за все, завершили вже 1916 року. Останнє яскраво засвідчує відповідна дата, викладена з каменів на верхівці віадуку. По лінії на Іване-Пусте встигли навіть частково викласти шпали та рейки. Але «не зрослося».

 

 

Зрозуміло, що у колотнечі, яка почалася з осені 1917-го вже було не до будівництва. Далі радянська влада відмовилася від проекту – рівень товарообігу з “буржуйським Заходом” значно впав, існуючі на той час залізниці цілковито задовольняли потреби СРСР. Конструкції так і не добудованого мосту залишилися німим пам'ятником амбітному проекту.

 

 

Варто зазначити, що хоча цього року пам'ятці виповнилося рівно 100 років, мостові опори виглядають, як новенькі – хоч зараз встановлюй поверх них прогони та пускай потяги. Хіба що довжелезні вапнякові бурульки сталактитів, що повиростали під арками віадуку, вказують на поважний вік споруди.

 

 

Недобудований міст надзвичайно гарний і романтичний. Відчуваєш себе ніби десь в Італії з її римськими акведуками та руїнами укріплень. Опори чимось нагадують стрункі фортечні вежі. Найкраще приїхати сюди на світанку, коли каньйон заповнює туман, з якого визирають “башти” опор і верхівка віадуку...

 

 

 

23.11.2016