Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

Де Збруч і Жванчик зливаються з Дністром. Світлина Левка Квятковського

 

У старовинному та дуже цікавому наддністрянському містечку Жванець влітку – море туристів. Особливо на вихідні. Як організованих (вони сунуть у великих двоповерхових автобусах), так і “диких” – ці переважно мчать приватними автівками. Попри те, туристів класичних (шорти, розтягнута майка, сандалі, на шиї – фотоапарат) у Жванці зустріти практично неможливо. Феномен має просте пояснення — вся ця хмара мандрівників пролітає через містечко транзитом, без зупинки. Їхня мета — славетна  фортеця у Хотині. Вона – поруч, одразу за Дністром (3 км, трасою).

 

Прямуючи до Хотина, туристи майже не звертають уваги на Жванець.

 

 

Хотинська твердиня і виглядає ефектніше, і “розкручена” у тисячу разів більше, але Жванець ненабагато поступається сусідній “туристичній Мецці”. Що ми й спробуємо довести.

 

Світлина Левка Квятковського

 

 

Нині Жванець — маленьке містечко (десь до півтори тисячі людності) Кам'янець-Подільського району Хмельниччини. Стоїть у місці злиття Жванчика та Дністра. Звідси й назва.

 

Перша писемна згадка про поселення датована 1431 роком. Про село Жванець йдеться в грамоті короля Владислава Ягайла, якою він надав землі над Дністром лицареві Свічці з Ленчина. Село мало дуже зручне розташування, тож незабаром розрослося до містечка, якому 1646 року король Владислав IV Ваза надав маґдебурзьке право.

 

Замок у Жванці у другій половині ХІХ ст. Малюнок Наполеона Орди.

 

 

Від спадкоємців Свічки Жванець перейшов до Теодорика з Бучача і Язловця, по тому — до Срочицьких. Коли Анна Срочицька, остання зі свого роду, стала дружиною подільського воєводи Александра Конєцпольського, містечко як посаг відійшло родині чоловіка. Згодом Жванцем володіли Калиновські та Лянцкоронські. Містечко встигло змінити також кілька варіантів назви: Званеція, Званеч, Званец та Званча.

 

 

До «великої» історії України Жванець потрапив восени 1653 року, коли козаки Богдана Хмельницького блокували у містечку та його околицях коронне військо на чолі з королем Яном Казимиром. Враховуючи жалюгідне становище поляків (у їхньому таборі панував голод і епідемії) та чисельну перевагу їхніх супротивників (30-40 тисяч вояків у Хмельницького, плюс союзні кримці хана Іслам-Гірея), тут королю і гаплик. У відкритий бій Богдан не квапився, сподіваючись, що полякам діватися нікуди, тож рано чи пізно вони здадуться без бою. Аж тут надійшло повідомлення про рішення Земського собору Московського царства щодо протекції Московії над Україною і готовності розпочати спільну війну проти Речі Посполитої. За цих умов хан Іслам-Гірей цілком слушно вирішив, що знищивши Польщу, Москва одразу ж попхається до його рідного Криму. Тож миттю змінив політичну орієнтацію і почав сепаратні перемови з Яном Казимиром. Останні закінчилася укладенням угоди від 5 (15) грудня 1653 року. Польський король за своє визволення мусив сплатити ханові контрибуцію у розмірі 100 тисяч злотих. Крім того, поляки дозволили кримцям 40 днів безкарно грабувати Волинь. Останнє, звісно, не афішувалося.

 

Оформлення автобусної зупинки у Жванці. Світлина – rolland-92.livejournal.com

 

 

Здавалося б, безнадійне “жванецьке сидіння” внаслідок переорієнтації кримців закінчилося для поляків несподіваною перемогою, а Хмельницькому не залишилося нічого іншого, як податися до Переяслава, де 8 січня 1654 року було укладено сумнозвісний договір з Москвою.

 

Замок на скелі

 

Екскурсію Жванцем розпочнемо з замку. Його звели ще у XV столітті, й не виключено, що на місці ще давнішого укріплення. Є екзотичні версії, що фортеця тут була ще на початку І століття нашої ери. Може, й так – місце аж надто зручне: височенний скелястий мис, з трьох сторін захищений природними водоймами — Дністром, петлею Жванчика та ще й річечкою Вільшанкою (цей потічок також називають Кармеліткою). Його стратегічне розташування також надзвичайно вигідне — замок контролював рух суден Дністром і водночас – місце традиційної переправи через цю чималу річку. В XVI та на початку XVII століття Жванець (замок і міські укріплення) стає другим за значенням після Кам’янця-Подільського стратегічно-оборонним вузлом Поділля.

 

 

До наших днів з укріплень Жванця найкраще збереглася Північна башта. Від інших стирчать лише жалюгідні рештки. До честі жванчан — замчище вичищене від кущів і бур'янів, досить охайне. Для “небрендових” фортець таке рідкість.

 

Відповідно до розвитку озброєнь і пов'язаних з цим змін у військовій науці, замок неодноразово перебудовували. Найбільше – за кам'янецького старости та генерала Подільських земель Валентія-Александра Калиновського. Багато істориків навіть вважають, що наприкінці XVI – на початку XVII століття, провели не реконструкцію старого замку, а будівництво абсолютно нового.

 

Реконструкція Жванецького замку Збігнева Щепанека з альбому «Zamki na Kresach» (2008)

 

 

Під час Хотинської війни з турками (1621) твердиня дещо постраждала, але несуттєво. Одразу по закінчені славетної битви у Жванці зупинялися поранений гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний і польський королевич Владислав. Замок відбудував Станіслав Лянцкоронський, який став власником містечка від 1626 року.

 

Рештки замкової брами, будівельне сміття та якась цегляна халупа коло неї.

 

Брама – вигляд зсередини замку.

 

 

Менше поталанило укріпленню за Хмельниччини. Тоді руйнування були набагато суттєвіші. Не встигли по тому відремонтувати поруйноване, як почалася війна з Османською імперією. Щоправда, замок зруйнували не яничари. Турки 1672 року захопили Жванець без бою — вся замкова залога разом з місцевими жителями накивала п'ятами до Кам'янця. Найбільших пошкоджень укріпленню завдали не турки, а жовніри Яна Собеського, які невдовзі відвоювали містечко. Майбутній король добре розумів, що утримати Жванець не зможе, тож наказав усе спалити та зруйнувати, аби османи не могли використовувати стратегічно важливе укріплення.

 

Замкове подвір'я на диво доглянуте.

 

 

Після повернення Поділля до складу Речі Посполитої (1699) Жванець втратив стратегічне значення. Замок з військового укріплення перетворився на резиденцію Лянцкоронських. Але мир не настав. Під час турецько-татарського нападу (1768) та під час захоплення міста барськими конфедератами (1769) замок знову руйнують.

 

Руїни замку. Позаду видно дзвіниці Вірменського костелу (про нього нижче). Ще один малюнок Наполеона Орди.

 

 

В ХІХ ст. замок уже майже не використовується і поступово руйнується. Посприяли цьому хазяйновиті подоляни, які почали розтягати його мури та вежі на будівельне каміння.

 

 

 

У 1843 році розорений замок відвідав російський імператор Микола І. Результатом монаршого візиту стало те, що вже наступного 1844 року російський уряд викупив Жванець і замок у тодішнього власника містечка – поміщика Олександра Комара. Враховуючи вигідне стратегічне розташування та близькість кордону з Австрією (до Збруча лише 3 км), військове відомство планувало звести тут надсучасне укріплення, яке би повністю перекривало долину Дністра від можливого нападу австрійців. Але з укріпленням не склалося, і замок знову закинули.

 

План Жванецької фортеці. Проект так і не реалізували.

 

 

Військові повернулися сюди лише наприкінці 1920-х років, коли на тодішніх кордонах з Румунією та Польщею почали зводити “лінію Сталіна”. Поруч з Північною баштою замку звели залізобетонного ДОТа, що повністю зберігся до нашого часу.

 

 

 

Крім середньовічних і радянських фортифікацій, є на замчищу ще одна цікавинка.

 

Таємнича печера

 

Одразу ліворуч від Північної вежі вниз веде невеличка і досить небезпечна стежка. Без страховки сюди краще не потикатися, бо один непевний крок — і гаплик. Веде вона до невеличкого майданчика на скелі, де є вхід до популярної у вузьких колах краєзнавців Жванецької печери (на світлині місце знаходження печери вказано червоною цяточкою).

 

 

Вхід до печери досить великий – завширшки 2,5 м, орієнтований на північний захід. Довжина – 9 м, висота – 1,95 м. Дослідники досі не дійшли згоди відносно того, чи це природна печера зі слідами обробки, чи повністю штучне утворення. Щось на кшталт штольні. Є версія, що до появи замку печеру використовували місцеві жителі, як сховище під час нападів ворога.

 

Вхід до печери.

 

 

Ні особливою красою, ні розмірами печера не вражає. Головна її родзинка – у чисельних написах, видряпаних на стінах. До речі, написи ці – яскраве підтвердження, що час облагороджує все, і за кілька століть потворний напис “Тут був Вася” перетворюється на благородне графіті — поживу для істориків.

 

Найдавніший зі знайдених датованих написів

 

 

Більшість написів складається з імені відвідувача печери та дати. Найстаріша з виявлених дат – 1616 рік. Найсучасніші — сьогодення (якому “Васі” не хочеться наслідити в історії?). З часового проміжку 1616-2015 років знайдено дати 1643, 1644, 1773, 1788, 1789 тощо.

 

 

Жванець у давнину був багатонаціональним містом, тож і “туристи” були різнонаціональні. Відповідно, написи є церковнослов'янською, дореволюційним російським уставом, польською (найбільше), на ідиш, турецькою (щось арабською в'язью) та грецькою та навіть рунами.

 

Не виключено, що колишня каменоломня у давнину використовувалася не лише, як сховок під час нападів і місце, де прототуристи увічнювали свої імена, але ще й як підземна церква чи каплиця. На думку історика та археолога Павла Нечитайла, про це свідчать висічені на стінах печери хрести, що мають чіткі аналоги в печерних християнських пам'ятках Середнього Подністров'я та фрагменти молитов. Зокрема, напис “Помилуй мя, Боже”.

 

“Помилуй мя, Боже”

 

 

Як вважає Павло Нечитайло, грецькі написи теж можуть свідчити про “церковне” минуле печери. Їх, як і змішані з тюркськими рунами та загадковими знаками позначки, могли залишити ченці, що жили та служили в підземному храмі. Грецькі написи історик датує XVI-XVII століттями.

 

Рунічні написи

 

 

Єврейські написи за стилем виконання зроблені не пізніше кінця XVIII – початку XIX ст.

 

І закриваючи тему спелеології. Якщо хто полізе до печери і кому вистачить безкультур'я там залишити автограф, прохання: мазюкайте та дряпайте там, де відсутні давні позначки. А ще краще ніц не робіть. Сфотографуйтеся, та й годі.

 

Вірменський Костел – і не тільки

 

Тепер перенесемося до найвідомішої історичної пам'ятки Жванця — Вірменського костелу Непорочного Зачаття Богоматері. Найвідоміший він через те, що кожен із туристів, їдучи з Кам'янця-Подільського на витрішки до Хотина, звертає на нього увагу — споруда велична, незвичної архітектури та ще біля самісінької траси.

 

Саме такий вигляд на костел відкривається з вікон туристичних автобусів

 

 

В очі впадає безсумнівне оборонне призначення споруди. Вікна маленькі та ще ледь не під самісіньким дахом. Та й стіни чималої товщини.

 

Зведений 1699 року храм (як, швидше за все, і його попередник) був центром локального міського укріплення, яке відома дослідниця подільської архітектури Євгенія Пламеницька назвала “маленькою стародавньою вірменською фортецею”. Залишки цієї фортифікації (чи чогось подібного) й досі видно біля костелу.

 

 

Руїни плебанії (?) та фрагмент оборонної стіни.

 

 

Як і замок, костел періодично трощили різні озброєні зайди.

 

У серпні 1768 року, коли учасники Барської конфедерації чубилися з королем Станіславом Августом. і полякам було не до зовнішніх ворогів, турки скористалися з такої слушної нагоди – напали на Жванець і добряче його поруйнували. Наступного року містечко грабували та донищували вже самі барські конфедерати. Біда не ходить сама – трохи згодом, 1770 року, спалахнула ще й епідемія чуми.

 

Меморіальна таблиця на стіні костелу

 

 

Після “візиту” турків, а потім конфедератів костел довелося відбудовувати. У 1791 році  відновлений храм повторно освятили. Для проведення цієї церемонії до Жванцю прибув львівський архієпископ вірменського обряду Валеріан Туманович. На той час у Жванці залишалися лише 25 вірмен. Остаточно ж вірменська громада зникла 1800 року. В останні роки її існування священик-вірменин обслуговував уже переважно місцевих поляків.

 

 

У 1820 році храм був уже в руках римо-католиків, але в ризниці ще зберігалися різні речі, що залишилися від попередніх власників. Вірменські реліквії були там принаймні ще у 1895 році, коли Жванець відвідав вірменський історик Кучук-Іоаннісян. Потім він згадував, що ксьондз, який служив у колишній вірменській церкві, виявив бажання вивчити вірменську абетку. Мовляв, йому дуже хотілося хоч трохи читати вірменською, щоб уміти вимовляти назви предметів, залишених від старих господарів. Як розповідав панотець, іноді через Жванець проїздять вірмени, які відвідують свій старий храм і дуже жалкують, що не чують тут жодного слова рідною мовою. За словами Кучук-Іоаннісяна, ксьондзу дуже хотілося утішити їх хоч би кількома вірменськими словами.

 

За радянських часів костел закрили й облаштували там майстерню місцевої “Сільгосптехніки”. Щойно 1992 року споруду повернули римо-католицьким парафіянам.

 

У першу чергу впадає у в вічі різблений декор фасаду, виконананий у барочно-ренесансних традиціях і поцяцькований гербами донаторів костелу та колишніх власників Жванця.

 

Тому доведеться зробити невеличкий екскурс у геральдику.

 

 

Просто над дверима бачимо ягнятко з хоругвою. Без коментарів – символ відомий кожному християнину. У нашому випадку Агнець Божий – символ вірменської громади Жванця, якій від початку належав храм.

 

Над Агнцем в овальному картуші вирізьблено герб “Задора” – лев, з пащеки якого виривається полум'я (хоч у Жванці він більше подібний до скаженого собаки). Цей герб належав Лянцкоронським (адже саме Вавжинєц [Лаврентій] Лянцкоронський був фундатором храму).

 

 

Ще вище бачимо одразу два герби під спільною графською короною – “Корчак”, що належав останньому власнику Жванця Олександру Комару, та “Доленґа” (герб його дружини Пелагії Комарової з Мостовських). Подібне “шлюбне” поєднання гербів ми зустрічали, зокрема, і в Бучачі. Там браму Микільської церкви прикрашає об'єднаний герб Потоцьких-Могил.

 

Залишки вірменських надгробків

 

Фрагмент єврейського надгробка з досить традиційним сюжетом — леви тримають корону. За стилем – приблизно перша половина ХІХ ст.

 

 

Під час останньої реконструкції у пам'ять про вірменське минуле костелу з внутрішнього боку огорожі вмурували фрагменти вірменських надгробків, знайдених на подвір’ї храму, де був давній цвинтар. Правда, серед чисельних “вірмен” дивом затесався й один правдивий “єврей”. Зауважимо, що фрагмент того надгробку не має написів, тож не дивно, що виникла плутанина. Загадка лише, як уламок мацеви опинився на подвір'ї костелу — давнє єврейське “окописько” (кіркут) лежить досить далеко звідси, на іншому кінці містечка.

 

Євреї, “пачкарство” та російські бюрократи

 

Євреї масово заселили Жванець після епідемії чуми 1770 року. Аби містечко могло оговтатися від наслідків пошесті, його мешканців на 12 років звільнили від усіх повинностей. Принада неабияка — податкові пільги помножені на повну відсутність головних конкурентів. Нагадаємо, що внаслідок пошесті у Жванці майже не залишилося вірмен і греків, які до того тримали там усю торгівлю.

 

Традиційна містечково-єврейська забудова Жванця (Стефан Таранушенко, 1924)

 

Згідно з польською люстрацією 1784 року, в Жванці вже мешкали 617 євреїв. Згідно з російским переписом 1897 року, єврейське населення містечка складало 3353 осіб. За радянським переписом 1926 року – 1196 мешканців.

 

Єврейський Жванець у “Подольских епархиальных ведомостях” від 15 лютого 1869 року досить яскраво описав місцевий священик о. Архип Павловський: “...Досить тісна та брудна базарна площа, оточена різнокаліберними єврейськими будинками, що не відзначаються ні архітектурою, ні чистотою. Її середину захаращено маленькими крамничками, в яких, крім дрібних товарів, продають інкоґніто різні контрабандні тканини та сукна...”

 

Ринкова площа, початок ХХ ст.

 

 

У тому, що в крамничках Жванця було повно контрабанди – нічого дивного. До прикордонного на той час Збруча звідси – лише 3 кілометри. Правда, на відміну від тогочасного Сатанова, де контрабанда-пачкарство складала чи не основу економіки містечка, найприбутковішим бізнесом старого Жванця була торгівля лісом. Головним чином смереками, що Дністром постачалися з Галичини та Буковини. Нижче Збруча “австріякам” торгувати було зась. Тож перекуплений ліс жванецькі євреї сплавляли вниз за течією для продажу в південно-західних губерніях Російської імперії. Це теж висвітлено в нарисі о. Архипа Павловського:

 

“...Усю придністровську низовину, весь берег річки захаращено величезними складами смерекових стовбурів і дощок. Між ними в різних напрямках і на різних відстанях стоять дощаті сторожки. Тут же видно і невеликі купецькі судна. Тут їх готують, тут навантажують і відправляють... Лежать сотні смерек і тиняються гендлярі”.

 

 

Стверджувати, що євреї Жванця займалися винятково торгівлею та “пачкарством” (контрабандою) все ж не варто. Зокрема, у 1822 році всі ремісники в містечку були євреї, з яких 127 входили до цехів, а 565 – ні. У 1848 році через заплановане (див. вище) зведення у Жванці державної фортеці євреям – як найбільш неблагонадійним – наказали переселитися в інші містечка. В очікувані цього переселення навіть оперативно закрили синагогу. Амбітний прожект скінчився пшиком, і ніхто нікуди не поїхав. Між тим постанову про закриття синагоги не скасували. Отож єврейська громада Жванця впродовж декількох десятиліть (sic!) домагалася від Міністерства внутрішніх справ дозволу на відновлення богослужінь.

 

Залишки торговельних рядів біля ринку.

 

Але то були ще “квіточки”. ХХ століття видалося для єврейської громади Жванця ще гіршим. Почалося з Першої світової. У червні 1915 року, під час австрійського наступу в Галичині (коли австріяки вибили росіян із Львова), всіх жванецьких юдеїв таки виселили – подалі від прикордонного Збруча. За версією російського військового командування, це зробили, аби убезпечити тили у прифронтовій зоні. Мовляв, геть усі подільські євреї були агентами австрійського генштабу. Навряд чи «іх високопрєвосходітєльства» щиро вірили в такі звинувачення. Але треба ж було на когось списати ганебні поразки! Списали на «жидів» (а на кого ж іще?). Щойно 14 червня 1916 року (підчас “брусиловського прориву”) євреям Жванця дозволили повернутися до містечка.

 

Але справді фатальною стала наступна світова війна. За німецької окупації нацисти організували у Жванці три гетто, з яких потім усіх мешканців єврейської національності вивезли у близький ліс і там розстріляли.

 

Старий єврейський цвинтар

 

Нині євреїв у Жванці не залишилося, а про колись чисельну громаду нагадують хіба що кілька хатинок (у яких ледь проглядається традиційний єврейський стиль), жалюгідні рештки старого цвинтаря (одного з трьох колись існуючих) та вже згаданий фрагмент єврейського надгробка в костельній огорожі.

 

І ледь не забув. Предки відомого гумориста Михайла Жванецького – теж зі Жванця. Про що свідчить саме прізвище.

 

P.S. Коли цей матеріал уже був готовий до публікації, з’явилася інформація про ще одну досі невідому єврейську пам'ятку. Цьому посприяла рідкісна для цих місць посуха і пов'язане з нею аномальне падіння рівня води в Дністрі. 13 серпня члени львівської еколого-культурологічної експедиції “Дністер-2015” просто навпроти Хотинської фортеці виявили на осушеному Дністровому дні рештки давніх єврейських надгробків-мацев, датованих орієнтовно кінцем XVIII — початком ХІХ століть.

 

Світлина Дарини Пазенко

 

 

Частина села Брага була затоплена 1981 року через пуск Дністровської ГЕС. Враховуючи, що Брага є фактично продовженням Жванця, цілком вірогідно, що ці плити походять з одного із трьох єврейських цвинтарів містечка (до речі, старий християнський цвинтар Жванця теж розташований на терені Браги). Чи був цвинтар там, де знайдено надгробки, чи їх притягнув на це місце як будматеріал якийсь хазяйновитий ґазда (але не використав через затоплення села), наразі сказати важко. Докладніше про знахідку читайте невдовзі на сторінках “Збруча”.

 

Світлина Богдана Юрочка

 

 

Трипільці, ДОТи та мости

 

На завершення про “дрібніші”, але теж надзвичайно цікаві пам’ятки Жванця.

 

Знову повернімося до замкової кручі. Навпроти замчиська впадає у вічі високий мис, утворений річищем Жванчика та гирлом Кармелітки. Місцеві називають його Щовб. Тут за часів трипільської культури стояла справжня фортеця. На перешийку городище було захищене валами та ровами. На думку археологів, висота валів сягала 3 метрів, а глибина рову — двох. Вал і рів (велика рідкість для цього періоду) були викладені кам'яними плитами. При розкопках цього поселення виявили також комплекс гончарних горнів, що складали значний ремісничий гончарний центр.

 

Щовб. Добре видно сліди людської діяльності.

 

 

Якщо придивитися, то на мисі видно сліди розкопок 1970-х років, а також сліди валів і шанців, викопаних царськими вояками під час російсько-турецької війни. Прогулятися на мис Щовб варто хоча би заради краєвиду, який відкривається звідси. Щоправда, цього разу через посуху довелося милуватися хіба що муловими полями на місці напіввисохлого Жванчика та не менш змілілої Кармелітки.

 

Жванець і Кармелітка — сповнені води.

 

А це фото зроблено лише через тиждень по тому, як там побував автор. Світлина — castles.com.ua.

 

 

Ще одна родзинка Жванця — ДОТи “лінії Сталіна”. Найціліший і найдоглянутіший із них – на замчиську. Туди навіть екскурсії водять. Цей ДОТ — суто кулеметний. А от ДОТ, що ліворуч мосту через Дністер — уже гарматно-кулеметний. На відміну від замкового, його добряче пошкоджено. Судячи за руйнуваннями — внутрішнім вибухом. Чи то боєкомплект вибухнув від ворожого влучання, чи радше його підірвали під час відступу. На жаль, цей вельми цікавий об'єкт місцеві мешканці перетворили на звалище. Подібний ДОТ стоїть за кілометр від мосту праворуч. Про ступінь його збереження автор нічого сказати не може — милувався ним здалеку, стоячи на мості через Дністер.

 

Гарматно-кулеметний ДОТ біля мосту через Дністер. У кадрі — кулеметна амбразура.

 

 

ДОТове звалище

 

 

Грізний напис попереджає, що ДОТ — майно державне.

 

 

 

ДОТові сталактити. Їхня природа — вода, проходячи крізь бетон, насичується мінеральними речовинами, відтак утворює такі-от вапнякові бурульки.

 

Про мости. Крім великого мосту через Дністер, у Жванці є ще два мости через Жванчик – “старий” і “новий”.

 

 

Старий, арочний, відверто завеликий як для простого мосту через невеличку річку. Зовсім незрозуміло, навіщо було витрачати стільки матеріалів, коштів і праці заради того, аби ним їздили вози (нагадаю міст старезний і майже доавтомобільний). Все пояснюється просто. Насправді це ЗАЛІЗНИЧНИЙ міст. Тому його й підняли на величезну висоту, аби не було перепаду рівня колії. Попри те, залізниці в Жванці і близько не видно. Арочний міст — ще один незавершений прожект російських військових. Нагадаємо, що 1914 року, коли росіяни окупували Галичину, в імперії розгорнули широку програму з прокладення залізниць на завойовані території. Одна з таких гілок мала пройти через Жванець. Міст побудувати встигли, а залізницю — ні.

 

А це міст через  Дністер

 

 

А от який сенс був у наведені у 1960-х роках ще одного, бетонного мосту — невідомо. Тим більше, що поряд добротний “старорежимний”. А ще бетонне “одоробало” виявилося надзвичайно гидотної якості. Наразі він аварійний і ним пересуваються лише пішоходи та велосипедисти.

 

 

 

 

Світлини автора, а також Левка Квятковського, Дарини Пазенко, Богдана Юрочка та зі сайтів zamky.com.ua, sahka1.hiblogger.net, forum.zamki-kreposti.com.ua, castles.com.ua. Усі фото з печери – Яніни Шпачинської.

 

 

17.08.2015