"Лист покликав у дорогу", – любили писати радянські журналісти. Нас покликав не лист, нас покликали... акварелі.
Наполеон Орда. Загальна панорама села Нове Поріччя. Кольоровими крапками позначені об'єкти, відвідані експедицією "Збруча"
Чи не кожну другу нашу публікацію про цікаві місця Надзбруччя зазвичай супроводжують не лише сучасні світлини, але й давні акварелі невтомного мандрівника та графіка Наполеона Орди (1807-1883), який із фотографічною точністю зображав пейзажі та споруди. Адже дуже цікаво порівняти, як теперішні краєвиди виглядали майже півтора століття тому. Розповідь про село Нове Поріччя – виняток. Бо тут малюнки Орди – не приємний додаток, а першопричина.
Нове Поріччя привертає увагу до себе тим, що цьому досить таки глухому селу славетний художник присвятив аж дві свої роботи, хоча найчастіше діяв за формулою: один населений пункт – одна акварель. За винятком, звичайно, більш поважних і багатих на пам’ятки міст і містечок (Кам’янець-Подільський, наприклад). А тут – село селом, аж раптом така честь…
Палац Скибневських. Добре видно, що різні його частини зведено в абсолютно різних архітектурних стилях. Адже будували їх різні господарі. Корпус праворуч і вежа, швидше за все, – колишня резиденція Мнішхів, а центральний (у класичному стилі) – слід, залишений В.Скибиневським.
Споглядаючи зображення грандіозного палацу магнатів Скибневських у Новому Поріччі, кортить глянути, що від нього збереглося дотепер.
Ще однією причиною відвідати Нове Поріччя була інформація, що тут колись варили «лембергське пиво» (ну майже «львівське»!). Що теж дивно й цікаво.
Ще один художній краєвид Нового Поріччя. Мідьорит Міхала Ключевського за аквареллю Францішка Вастковського (1874).
Так і сталося – і про пиво розвідали, і на рештки палацу подивилися.
Отож, село Нове Поріччя Городоцького району на Хмельниччині. Стоїть на високих пагорбах, між якими дзюркотить річечка Тростянка, притока Смотрича. Заснував село 1762 року магнат Ян Якуб Замойський.
Хоча люди тут жили ще від мідно-кам’яного віку. На території та на околицях села відомі принаймні два трипільські поселення. Тут знаходять кераміку черняхівської культури.
Коли Замойські віддали свою доньку Урсулу за великого коронного маршалка Міхала Мнішха з Вишнівця, Нове Поріччя відійшло до нього як посаг. Нові господарі, Мнішхи, у селі з’являлися дуже нечасто. Бо якої біди пертися у глухе подільське село, коли можна незле збавити час десь у Варшаві чи Парижі? Попри те, палацовий комплекс у Новому Поріччі почали зводити саме Мнішхи. Це, зокрема, яскраво засвідчує палацова цегла, характерна саме для XVIII-го, а не для ХІХ століття.
1830 року село разом із панською резиденцією придбав у власність Віктор Миколай Скибневський.
Скибневський народився 1787 року в Галичині (в селі Вовківцях теперішнього Борщівського району), був вельми поважним паном, бо займав неабияку посаду голови мирових і межових судів Проскурівського повіту. Тобто був офіційним арбітром у земельних і фінансових суперечках на чималому терені. Посада, м’яко кажучи, досить таки корупційна. Виходячи з того, що на момент смерті пан суддя володів 32 тисячами моргів (18 тисячами гектарів) подільської землі, він міг добряче з того скористатися (ну й, звісно, підприємницького хисту та працьовитості не був позбавлений).
Віктор Скибневський розбудував старий палац і розклав коло нього великий парк. Ще й тепер тут зустрінеш досить рідкісні й екзотичні породи.
Помер пан суддя 28 лютого 1859 року. Похований у сусідньому містечку Городок на почесному місці біля цвинтарної католицької каплички. За переказами, коли небіжчика ховали, то весь шлях від Нового Поріччя до Городка (а це добрих 4-5 км) був вистелений килимами та коштовними тканинами.
Барельєф Віктора Скибневського на його надгробку
Чавунний пам’ятник на могилі Віктора Скибневського (а також інші надгробки родини Скибневських) можна побачити й досі. На жаль, це вже жалюгідні рештки. Ще у 1970-х роках надгробок Віктора Скибневського увінчував височезний шпиль, а сам пам’ятник нагадував готичний собор. Потім шпиль обвалився, а ремонтувати його ніхто не став. Десь у 1990-х хтось видер і вкрав високохудожній литий барельєф землевласника (збереглася лише поганенька чорно-біла фотографія).
Поховання Скибневських у Городку. Ліворуч (під ялинкою) залишки надгробка В.Скибневського.
Тим часом, роздрукувавши на принтері малюнок Наполеона Орди з загальним виглядом Нового Поріччя, вирушаємо в дорогу. Якщо хто захоче повторити нашу мандрівку, одразу попередимо: хоч згадане село є одним із найближчих до райцентру, дістатися туди громадським транспортом чи попутками досить проблематично, бо Нове Поріччя лежить вдалині від транзитних трас. Та й якість дороги дуже бажає кращого. Тож, не маючи власних «коліс», навіть потикатися сюди не радимо.
Перший об’єкт для огляду – «рогата школа» (на представленому тут малюнку Наполеона Орди вона позначена червоною цяткою). Чому її називають «рогатою», стає зрозумілим, якщо подивитися на фото. Щоправда, в позаминулому столітті це була не школа, а… панська стайня.
«Рогата школа»
Поруч у чагарнику є й руїни старої панської возівні, де Мнішхи-Скибневські тримали свій «гужовий транспорт». Десь до 1980-х приміщення використовували як шкільну майстерню абощо, а потім занедбали. Відтак вона руйнується (хоч руїни й досить мальовничі).
Руїни возівні.
Сусідня гора, де мав стояти палац, змальований Ордою, викликала ще менше оптимізму. Ліс, ліс, ліс – і жодних слідів чогось подібного на «подільський Версаль».
Чимчикуємо від «рогатої школи» у долину. Дорога точнісінько така, як на акварелі маестро Наполеона – мальовнича, з невеликими скелями та чималими каменюками на узбіччі.
Випадково зустрінута пастушка з коровою додає нам трішки оптимізму. За її словами, рештки палацу й досі прикрашають вершину гори. До них можна дістатися стежкою, але краще пройти старою дорогою: «Ось просто так ідіть вздовж стіни, аж на той бік гори, а там побачите».
Пензлюємо вздовж Великої Порічанської Стіни. На нашій копії з малюнку Орди її позначено зеленою цяткою. Стіна справді грандіозна! Заввишки добрих 3 метри (місцями й до чотирьох), вона оперізує всю чималу палацову гору. Значення її якщо не оборонне, то бодай охоронне (аби чужі не швендяли).
Ця дорога колись вела до палацу
А ось, нарешті й згадана аборигенкою напівзакинута ґрунтівка, що прямує на гору. Зараз нею якщо проїде яка автівка раз на тиждень, то добре, а колись тут сновигали чисельні вози, візки та карети. В одному місці вдалося побачити навіть фраґмент старої бруківки.
Шукаємо залишки палацу. Як нам сказала власниця корови, вони біля стадіону, «де хлопці м’яча ганяють». Ось і він. Що ця заросла бур’янами галявина – місцевий спортивний об’єкт, засвідчує пара імпровізованих футбольних воріт. А ось і руїни. Хоча мальовничими ці нещасні рештки не назвеш. Предки сучасних новопорічан добре постаралися в буремні пореволюційні роки й розібрали бесталанний палац «до основанья».
Сільський "стадіон", створений на місці колишнього палацу
Історія банальна. Розграбувавши та поділивши панське майно, селяни постали перед проблемою: а як поділити палац і до чого його взагалі прилаштувати? «Не діставайся ти нікому!» – вирішила громада, і величну споруду розібрали на камінь та цеглу. Розібрали так ретельно, що дотепер зберігся лише мікроскопічний фрагмент фундаменту.
Все, що залишилося від грандіозної споруди
Палацова цегла, нагадаємо, була нівроку. Вона вдвічі більша за стандартну для ХІХ століття. Нині в Новому Поріччі з такої мега-цегли споруджено чи не половину будинків і хлівів.
«Палацова» цеглина. Поряд – для порівняння – стандартна для ХІХ століття. Остання, своєю чергою, десь на 15% більша за сучасну.
Спустившись назад у долину, втамовуємо спрагу з криничок. Вода холодна і дуже смачна. Стає зрозумілим, чому саме тут колись діяла величезна (на Поділлі в XIX столітті більшу мала лише Вінниця) броварня. Адже якісна вода – головний інґредієнт для пива.
На малюнку Орди пивоварня позначена помаранчевою крапкою. Заснував її 1876 року Генрик Скибневський, син Віктора.
Щоправда, власним пивом пан Генрик насолоджувався недовго. Вже наступного року свої ново-порічанські володіння він продав російській графині Катерині Ігнатьєвій (до речі, правнучці фельдмаршала Кутузова, який так вдало для росіян здав Наполеону Москву).
Після придушення польського «січневого повстання» (1863–1864) російська влада взяла курс на остаточне витіснення польської шляхти з теренів Білорусі та Правобережної України. Зокрема, римо-католикам (тобто, полякам) височайший указ заборонив купувати землю. Володіти – можна. Продавати – дуже навіть можна. А от придбати – зась. Натомість православне (тобто, російське) дворянство мало преференції.
Графиня, як і належить аристократці, господаркою не переймалася і, придбавши нові маєтності, одразу ж здала броварню в оренду Леону Кляве. Леон Генріхович був відомим на все Поділля пивоваром. Згодом, продавши виробництво в Новому Поріччі, він збудував пивоварню в Проскурові (тепер Хмельницький). Нині пивні гурмани знають її під назвою «Хмельпиво».
Етикеточна продукція Ново-Порічанської пивоварні
З 1909 року пивоварнею володів херсонський адвокат М.Ф.Тимчинський. А орендував її у правника такий собі В.Н.Лемберґ. Що ховається за ініціалами «В.Н.», наразі встановити не вдалося. Але цей пан міг мати якийсь стосунок до «міста Лева». І справа не лише у прізвищі. Пивні пляшки й етикетки Лемберґ прикрасив зображенням лева, дуже подібного до галицького, з пляшкою та келихом пива в лапах, який осідлав пивне барило.
Пляшки з-під продукції пивоварні В.Н.Лемберґа оздоблював лев верхи на барилі.
Пива за Лемберґа в Новому Поріччі щороку виробляли на 85 тисяч тодіщніх карбованців – при 46 робітниках.
Кришечка від пляшки новопорічанського пива. Ексклюзивна світлина – артефакт випадково знайдений лише нещодавно, і невідомо, чи є десь ще одна така
Продукцію броварні знали не лише на Поділлі, але й у Києві, Петербурзі, Відні та Москві. Коли вибухнула Перша світова, і Нове Поріччя опинилося у прифронтовій смузі), виробництво вирішили евакуювати на схід. А от щодо подальшої долі броварні версії розходяться. За однією, обладнання вивезли вглиб Російської імперії і, зі зрозумілих причин, назад воно не повернулося. За іншою версією, обладнання демонтували, завантажили на вози, але евакуювати не встигли. На той момент австро-угорські війська перейшли кордон. Якщо під Городком цісарців розгромили та відкинули за Збруч, то тут їм вдалося добряче прорватися углиб. За переказами, один із високих австрійських офіцерів мав удома пивний бізнес. Побачивши завантажене на вози обладнання, він зрадів такому подарункові долі і нібито наказав все негайно вивезти за Збруч.
Від броварні до нашого часу збереглися лише великі льохи
Що б там як, але з 1914 року пиво в Новому Поріччі вже не варили. Порожні корпуси пивоварні спіткала доля палацу – їх розтягнули на будівельні матеріали. Збереглися лише величезні фабричні льохи, подібні до замкових чи фортечних руїн. Дуже гарно й романтично.
Місцеві люди розповідають, що десь у середині 1990-х до Нового Поріччя приїздили якісь пивні інвестори з Відня (чи не нащадки того офіцера, який нібито поцупив устаткування?). Кажуть, хотіли відродити в селі (з його унікальною водою) виробництво хмільного напою. Але місцеві посадовці за дозвільні документи зажадали такого хабара (ще й пакет акцій нового підприємства на додачу), що інвестори зникли і більше не поверталися.
Старовинне джерело
Прощаючись з цим дивовижно гарним селом, обов’язково випийте води зі старого джерела (жовта цятка на малюнку Орди). Задоволення подвійне – і вода смачнюча, й обкладене каменями джерело дуже гарне…
В Новому Поріччі живуть правдиві патріоти.
Місцевому Леніну вдалося заховатися від «вождеповалу» в кущах. Попри те постамент прикрашає напис зі словом, часте вживання якого перетворює українця на москаля.
Світлини автора та зі сайту «Невідоме Поділля»
13.11.2014