Десь понад 40 років тому зібралися троє однокласників до мінерального джерела під полониною Красна. Тоді не було ні айфонів, ні планшетів, навіть плівкових мильниць, то якесь фотання було неможливе. Але я добре затямив двоповерховий мисливський будиночок з березовою балюстрадою на балконі. Хлопці казали, що то «майорова хижа».
Літ через двадцять потому ми з колегою пішли в похід зі школярами тим самим шляхом, але будинок був знесений, фундамент зарівняний, майорова служниця Маріка померла й зосталися якісь туманні уривки розповідей мого батька: «Няню, як ся писав тот майор?».
- «Вітачек. Я з ним говорив і він казав: «Мі ся сніло…»».
Більше я з батьком про це ніколи не говорив.
Воно забулося у вирі подій і переворотів, смертей, відходів і пропаж… Поляна, віддалена від нашого осідку на цілих 12 кілометрів, з неймовірно чистою й прохолодною навіть у Петрівку річкою, зосталася понівеченою сповенілою водою й Полянським потоком. З нього минулого літа я пив воду повними пригорщами.
Вацлав Фіала
Наші пересікання з чехами в культурницьких проектах далися взнаки, й першим, хто вже письмово спогадував майора Вацлава Вітачека, був інший Вацлав, знаменитий художник Фіала, зять Давида Бурлюка. Стараннями багатьох людей в Україні спромоглися видати альбом Вацлава Фіали «Мої зустрічі на Срібній Землі» двома мовами – чеською й українською. У 1936 році Вацлав Фіала літував у Широкому Лузі й ходив пішки до свого приятеля Івана Ольбрахта в Колочаву мимо мисливського будинку майора Вітачка. Присвятив Фіала своєму земляку й тезкові один абзац. Очевидно, Фіалу більше цікавив Ольбрахт, якому він ілюстрував роман «Микола Шугай, розбійник».
Алоїз Златнік і пам'ятник йому в околицях Брна (Південноморавський край, Чеська Республіка)
У ті ж роки інший чех, професор Брненського університету імені Менделя Алоїз Златнік, досліджуючи найбільші букові резервації Чехословаччини, приїхав до віддаленого й бездоріжнього Широкого Лугу спершу вже нині розмитою й знесеною повенями усть-чорнянською вузькоколійкою до станційки Нересниця, а потім ще десь 30 кілометрів розбитою ґрунтівкою на Вітачкову Поляну.
Село Нересниця сьогодні. Сюди за часів ЧСР майор Вітачек ходив на пошту отримувати пенсію
Вацлав Вітачек у ті часи активно полював у Лужанському пралісі на оленів, козуль і диких кабанів. Молодий професор Златнік погано орієнтувався в тодішній підкарпатській Амазонії й потребував добрячого провідника до післяльодовикового осередку ялиці серед букового моря. Зупинившись у Вацлава Вітачка в двоповерховому мисливському будиночку, де між звіриними шкурами й оленячими рогами поблискували богемські кришталі, подзенькувала витончена віденська порцеляна та відбивав черговий квадрант старовинний годинник. Служниця подавала запечену в тепшах дичину із закуреної глинобитної печі, бо майструванням камінів ніхто з місцевих на ті часи не володів. Згодом у видрукуваній статті «Лужанський праліс на Підкарпатській Русі» Алоїз Златнік у посиланні сердечно подякує майорові Вітачку за допомогу, а дуже активна в соціальних мережах внучка Златніка Клара Самкова в Празі й не здогадуватиметься про близько сторічні мандрування діда по загумінках Масарикової республіки.
Надгробок проф. Алоїза Златніка (Брно)
Вир Першої світової війни захопив молодого чеського офіцера-добровольця на теренах конаючої Російської імперії. Про це він докладно розповідає в книжці «Neznamy vojin», яку присвятив пам’яті першого чеського легіонера в Росії.
Офіцери військової їздецької школи (Чехія, 1921). На цій і наступних світлинах майор Вацлав Вітачек – з паличкою.
Виступаючи минулого літа в рамках літературного фестивалю «МАЧ» в літературному клубі «Atlantic» в Моравській Остраві, я звернув увагу на назву вулиці, по якій містилася певна установа. Вулиця була названа на честь чеських легіонерів. Ним, цим легіонером, був мій стрий Дмитро, збереглося навіть його фото в уніформі, яке бачив у дитинстві, але бездітна вже давно покійна стрийна так і не віддала той знімок родині, мотивуючи тим, що в її домі відбувся крадіж.
Майор Вацлав Вітачек присвятив видання «Невідомого воїна» рідному братові Їржі Вітачку, випускнику Київської політехніки, кавалеру ордена Святого Георгія, який загинув при Дунайці в Західній Галичині 1915 року.
Поранений майор Вітачек у часі Першої світової війни відвідує Київ, де мешкала його сестра, працюючи урядницею будівельних робіт. Кияни прийняли чеського добровольця з почестями й любов’ю.
Будучи з походження шляхтичем, Вацлав Вітачек стояв на позиціях чеського націонал-патріотизму, й не зовсім добровільно покинув цивілізований світ з андезитовими хідниками та водою з крана. Ведмежі ловецькі стежки Лужанського пралісу давали йому віддушину від буремних подій жахливого воєнного театру. На Поляні до позолоти предковічних буків зі сріблястими стовбурами пізньої осені додався оранж топінамбуру. Його майор культивував для підгодівлі цілих виводків диких кабанів, що шастали Вербільовом та Видножанскою Кичерою, тим самим не лиш викликаючи мисливський азарт, але й чинячи непоправну шкоду місцевим мешканцям. Вони з-поза гірського малоземелля на відвойованих від лісу ділянках висаджували картоплю, що слугувала чи не найпершим харчем. Кабани немилосердно розривали господарям нивки, й ті залишалися без засобів до існування.
Видання книжки Вацлава Вітачека «Neznamy vojin» здійснювалося в Празі в 1930-х роках. Саме в той час він мешкав у Широкому Лузі. На обкладинці книжки анонсовано новий твір «Techovecka chata», в якому йшлося про буття карпатських горян, серед яких автор жив як засланий пенсіонер і після цивілізаційних благ пристосовувався до примітивного способу існування в пралісі.
В силу драматичних обставин, що склалися в тогочасній Чехословаччині, книжка не вийшла друком, і в Україні невідома доля того рукопису. З приходом угорців на Підкарпаття майор Вітачек змушений був покинути свій ловецький будинок на Поляні й податися через непрохідні лісові нетрі Передґорґання й Ґорган у напрямку вершини Сивулі, а після Другої світової війни опинився в США, в Каліфорнії, де й помер 1964 року.
І Вацлав Фіала, і Вацлав Вітачек – це ті культурницькі ниті, що пов’язують і нині важкодоступний підполонинський Широкий Луг із Прагою не тільки в тисячакілометровій відстані з великим слов’янським містом. Це не менша дотичність, ніж роман Івана Ольбрахта «Микола Шугай, розбійник», події якого розгортаються в сусідній – через полонину Красна – Колочаві. І з Колочави, і з Широкого Лугу видно на хребті величезну стратегічну вежу. З обох цих закарпатських сіл чи не щоденно вирушають на Прагу заробітчанські буси, а у зворотньому напрямку повертаються тіла загиблих і травмованих заробітчан. За народними переказами, Широкий Луг заснований опришками. В Колочаві ж дух і справу Миколи Шугая продовжив Василь Штаєр. Його кримінальне фото носив при собі лісівник-охоронець Лужанського пралісу. Та й прізвище доньки Миколи Шугая Анни також було Штаєр.
І в Празі, і в Широкому Лузі, як не дивно, панують проросійські настрої. Чеська столиця, що в часах Вацлава Вітачека дала притулок російським білоемігрантам, нині настроєна неоднозначно щодо новітньої російсько-української війни й українських проблем у Центральній Європі та на сході континенту. Широкий Луг, як вічно законсервована, з пастирсько-лісорубським архетипом закарпатська глибинка й у часи Масарикової республіки була просякнута комуністичним духом і ортодоксією. Не кращою вона залишається й сьогодні, де існують два заробітчанські потоки: на Прагу й на Москву. І православний священик Владімір Дудла, нащадок одного з опришківських родів Широкого Лугу, оголошує заробітчанські пожертви на храм то в російських рублях, то в чеських кронах і американських доларах та євро. Щонедільно, щопразниково підкреслює в проповідях єдино цілісну «святую Русь» яко гарант «русскаго міра». Широколузькі заробітчани, які працюють у Чехії, й не здогадуються, що в чехословацький період у їх селі культурні чехи писали книжки й малювали картини. Самі ж сучасні чеські горожани, перейняті колочавським брендом, на монтебайках гребенем Красної і не бачать смарагдової Вітачкової Поляни, де гостилися три міністри «Першої республіки», столітній ювілей якої збираються небавом святкувати. Гадаю, що вже без церемоніалу пропутінського Земана. До речі, прізвище Івана Ольбрахта теж було Каміл Земан!
На щастя, ще існує друга Прага, українська. Цієї осені в існуванні молодої української Праги я переконався на літературному вечорі в кав’ярні «Lajka» напроти модерної монументальної споруди Чеської академії мистецтв. Поряд слухали українську поезію молоді чехи, молоді українці. Вірилося в незнищенність традиції.
Що ж до Вітачкової Поляни. Мені так і не вдалося роздобути фотознімок (хоч по селу ходять легенди, що він є), на якому є зазнімкований сам пан Вацлав за ловлею форелі на Полянському зворі. Поляну огортає той же дрімучий буковий праліс, який описував професор Алоїз Златнік і той же Вацлав Фіала, мандруючи 80 років тому до Ольбрахта в Колочаву. У тому 1936 році помер мій дід Олексій Мідянка, напроти прізвища якого в документах Хустського крайового суду з’явився відповідний чеськомовний запис і штамп, не кажучи вже про заробітчанські документи батька.
На празьку землю я став на Желівскего проти нового юдейського цвинтаря, де спочиває Франц Кафка. Кафчин «Процес» у мої студентські роки викладач зарубіжної літератури їздив читати в Москву в Ленінську бібліотеку. Я ж мав можливість бачити всі пам’ятні місця, пов’язані з Кафкою.
У Широкому Лузі, на жаль, немає пам’ятних місць, пов’язаних зі згаданими чехами. Та це питання майбутнього…
І все ж люблю цю «Злату Прагу», не тому, що так написав Олесь Гончар, а тому, що мої предки жили з нею в одному культурному просторі, що в цьому просторі живемо й зараз, допоки Золотої Праги, Підкарпаття й України
Петро МІДЯНКА, член Українського відділення ПЕН-клубу
06.11.2016