Давно я не бачив Юрія Андруховича наживо, але й досі в моїх вухах дзвенить його молода м'яка галицька фоніка з важкуватої слухавки таксофона в багатьох міжміських переговорних пунктах. Юрко працював випусковим обласної партійної газети «Прикарпатська правда», мав «нічні чування», і я йому телефонував. Вікова різниця між нами – всього десять місяців.
Як не дивно, але з Андруховичем на початку вісімдесятих років минулого століття я познайомився віртуально. На Кавалерійській, 25, у Львові зберігалися машинописи не тільки «Зими в Тисмениці» Олега Лишеги, але й «Боевые листки», на яких достатньо каліграфічним почерком була написана мала армійська проза Юрка. Я гортав передруки його віршів й кайфував од оригінальної лексики текстів: «втікає від зарюмсаних корівок, а зостається творення хвоста…» Це все дбайливо утримував у своїх «спецхранах» Микола Рябчук, у шибках його мешкання можна було бачити «банери» «охороняйте рябчиків» або ж «експонат на реставрації».
Наша «очна ставка» відбулася в київському банно-оздоровчому комплексі «Центральний», де збиралася на кави тодішня столична літературна тусовка. Випивши цю київську «двойную половинку», в порожню філіжанку можна було додати алкоголю й таким чином спожити. Юра приїжджав у Київ на читання своєї верстки книжки «Небо і площі», що була здійснена високим друком. Андрухович за фахом поліграфіст і добре розумівся на лінотипах і шрифтах. Того вечора я його провів на станиславівський потяг. Тоді з вокзальних гучномовців це лунало як «Киев – Ивано-Франковск». Юрко нашвидкуруч залишив мені свої координати.
Тоді він не був ні есеїстом, ні романістом, ні бубабістом. Він був уже тим єством, котре зветься Юрій Андрухович, і з ним було всюди комфортно. Навіть у тій крихітній «хрущовці» його батьків Ігоря Марковича й Анни Степанівни, котрі забавляли маленьку Софійку. Мама Юрія, будучи фаховим економістом, строго нас попереджала, що хто не мав грошей – і ніколи їх не буде мати.
Із Закарпаття до Івано-Франківська треба було добиратися через прикордонний пост «Ділове» з паспортом, у якому стражі металевої граничної загорожі шукали прописку. З Рахова в напрямку Ворохти і Надвірної їздив червоний дизель-гасич або ж знаменитий Рахів – Львів, повний румунів і ромів. Ці враження є в творах Юрія Андруховича.
Ніколи не забуду, як ми ходили довкола міського озера й читали один одному вірші. Це було «Середмістя», «Екзотичні птахи і рослини». Попри всю мою любов до його вишуканого й унікального стилю в прозових творах, ота «смарагдова короговка для корови» і досі для мене є найкращою метафорою.
З-поміж усіх нас Юра вже в ті роки вирізнявся європейською елегантністю: мав за кордоном стрийка Романа, ще якусь родину в Австралії, що дозволяло йому бути неординарним. Він був міським хлопцем, і тільки прізвище Андрухович, зафіксоване в шематизмах Мукачівської греко-католицької єпархії, вказувало на віддалену в родах священицьку генеалогію.
В Івано-Франківську Юрко закінчував спецшколу з поглибленим вивченням німецької мови, що відкрило йому дорогу в германомовний світ. Його однокласником був Богдан Турецький, гарний художник із львівського мистецького угруповання «Шлях». І коли на вуличках Широкого Лугу я зустрів Данила Турецького, котрий розмальовував місцеву церкву, то наші шляхи сходилися тут, у високих Карпатських горах. Юрко, Богдан, Данило, навіть маленькі Нестор і Даринка.
Львівський поліграфічний інститут ім. Федорова (тодішня офіційна назва вишу), його інженерно-технічний факультет, дав Юрію Андруховичу фахову освіту, а ще більше самоосвіту. Сам Львів як комплекс середньовічної й австро-угорської архітектури зрине в його «Етюдах будівель», в класичних зразках тогочасної силабо-тоніки. Свою прив'язаність до Львова Юра не раз буде засвідчувати в поетичних текстах. Це буде здійснюватися не тільки через уфундування групи «Бу-ба-бу» із «Загибеллю котляревщини» та іншими речами. Колись мені Микола Рябчук говорив, що львів'яни не знають Львова, ти не знаєш, то можеш вважати себе львів'янином. Юрій Андрухович був і залишається значно більшим львів'янином, ніж усі інші. Згодом цей львівсько-станиславівський побутовий аристократизм перетече в твори доньки Юрія – Софійки. Софійку я затямив маленькою в їхньому крихітному помешканні на Матросової, котра в бабці Анни з-поміж дитячих іграшок просила танк. Бабуся чемно то зрезигнувала: «Софійка – дівчинка, нащо їй танк…» І отой Станиславів буде ще одним айсбергом у Юрковій творчости паралельно зі Львовом.
Юрій Андрухович, як його знамениті попередники Чубай і Лишега, продовжив нашу літературну євроінтеграцію, не декларуючи її прямолінійно. Стиль його творів – це природний доказ функціонування української мови в її природньому біоценозі, без "свічечки букви «ї»" і без «місячного серпика букви «є»". Я ніколи не можу уявити такі рядки в його поезії.
Життєві кривини змушували Юрія Андруховича вступати в «літературний колгосп» – Спілку письменників України, закінчувати Вищі літературні курси при Літінституті в Москві. В тому закладі вчилися Чубай, Рябчук, Ірванець. Зрештою, без того не було б «Московіади». Хоч бомбою для мене стали «Рекреації», саме той варіант, опублікований журналом «Сучасність», котрий редагував Римарук. Це Римарук колись написав про молодого Андруховича: «заціпило узір парадним ряднам, затіпало сановні тілеса. І площа вознеслась у небеса, повиті шумовинням виноградним». У персонажах Перфецького, Мартофляка, Білинкевича і навіть доктора Попеля легко впізнається наше тодішнє коло.
Ще одним приголомшенням від Андруховича стали для мене його «чернівецькі штуки», котрі він читав на одному з «меридіанів», а потому перекинув на мейл. Це була новітня версія «Етюдів будівель», хоч до поезії Юра звертався вже рідко.
Не тільки генеалогія, а й творча біографія Юрія Андруховича тісно пов'язані із Закарпаттям, з Ужгородом. У видавництві «Карпати» чорнобородий Андрухович практикував у редакції суспільно-політичної літератури як студент Львівського поліграфу. Не знаю, наскільки вплинули на «Етюд замку» руїни Середнянського замку з неповторною «Леанкою», спорідненою з токаєм. Та й сам шеф редакції Петро Іванович Часто, син священика з Довжнева на Західній Галичині, мав неповторну ауру й бібліотеку, звідки я брав біографію Шевченка, написану Кониським. І коли Юрій мав подорож по Закарпаттю й «оминув скрут на Широкий Луг», я ніскільки не ображався. І так тут побували бубабісти Неборак та Ірванець.
Колись студенти Ужгородського університету в клубі «Ювентус» організували Юрію Андруховичу творчий вечір. Юра як завжди був елегантний і піднесений, щось читав, щось говорив. Модератор того вечора, студент філфаку Андрій Любка, поплескав Патріарха Бу-ба-бу по плечу, фамільярно й безцеремонно. Син Юрія, Тарас, ровесник Андрія. І тоді мені пригадалися слова Римарука: «Гряде якесь нове могутнє покоління, а виявилось – жах…». Римарук писав про метафористів, але то можна було застосувати до будь-якої генерації. Юрко ж не попліскував ні Калинця, зрештою Пушика, я – Скунця й Чендея. О tempora, o mores! Ґаджетники, такі вони є.
Я б такого, як майже ровесник, не зробив, а подякував за його «Потяг-76», за «Прикарпатську правду», за «Перевал», за блискучу версію «Гамлета» й «Schpurensuche in Juli», за торжества «Меридіан Черновіц» у товаристві Марка Бєлорусця, Петра Рихла, Ігоря Померанцева й Сергія Жадана. Зрештою, за «вуйка з полонини», коли Янек раз на життя прочитав назву «Луйтра в небо». Рівно ж як і вдячний за серпневі купання на Дністрі в околицях Незвиська, де було: «розкажу всій українській літературі, що ти погано плаваєш». За модерацію «Фараметликів» і «Срібного прімаша» в Івано-Франківську в «Химері», за «криваву Мері» в «Цісарі» й кпини з Вільшука.
Насамкінець за ту Галактику Андрухович, котра в нас є і ніколи не розпадеться, і триватиме ще не одне шістдесятиліття.
13.03.2020