Франкову увагу більше привертали не теоретичні проблеми розвитку суспільства, цивілізації, нації, культури, літератури, а практичні – історичні й сучасні. Не так «те, як буває» (тобто не закономірності розвитку), як «те, що буває» і що, як йому хотілося би, мало би бути. Якщо він і роздумував над «тим, як буває» – наприклад, у статті «Що таке поступ?» (Поступ. – 1903. – № 2–26; окреме видання: Коломия, 1903), у якій викладено спостереження над історичними долями різних племен і народностей, – то насамперед для того, аби збагнути, яким чином відбувається суспільний розвиток, і в змаганнях за поступ у різних сферах людської діяльності спиратися на тривкий фундамент теоретичних узагальнень. Власне, теоретичні роздуми Франка були підпорядковані його практичній участі в реальному поступі, національному та загальнолюдському, зокрема в боротьбі за те, щоб українська нація посіла гідне місце серед народів світу.
Критика анархістських і соціал-демократичних поглядів на державу
Окрім того, що Франка хвилювала проблема здобуття національної державності, він задумувався також над формою оптимальної державної організації суспільства. У згаданому критичному огляді «Що таке поступ?» (Франко піддав критиці погляди анархістів на державу, зазначивши, що до їх числа належали французький географ Елізе Реклю, князь Петро Кропоткін, що «до анархістичних поглядів якийсь час прихилявся й наш славний учений Михайло Драгоманов», а «головним основником анархістичних поглядів» був француз П’єр Жозеф Прудон. За Франковим поясненням, «анархісти бачать корінь усього зла» у «власті», яка «обмежує свободу і права громад на користь повітів, свободу повітів на користь країв, свободу країв на користь держав, а свободу і права тих держав на користь невеликої горстки вибранців <...>» [т. 45, с. 330–331] ¹. Звідси здавалося би, висновував Франко, що «найпростіша річ була би сказати: коли великі держави шкідливі, то скасувати їх. Але таке легше сказати, ніж зробити. При тім же ті анархісти занадто розумні люди, щоб не бачили, що великі держави обік деякої шкоди й недогоди приносять величезні користі і являються не лише конечним наслідком, але й сильним двигачем людського поступу» [т. 45, с. 332]. Тому анархісти пропонують, щоби не державна влада тяжіла над людьми згори, а щоби територіально-громадські об’єднання людей делегували доцільні владні повноваження вищим виборним органам:
«<…> Одиноким і найвищим огнищем власті, по думці анархістів, повинна бути г р о м а д а, в якій усі члени мали би рівні права і завідували би своїми справами через виборну старшину. А в т о н о м і я г р о м а д и – то головна основа ліпшого ладу і щасливішого життя людей. Кожда громада живе собі сама для себе і дбає сама за себе і за всіх своїх членів. Оскільки вона стикається з іншими громадами, має з ними спільні інтереси або якісь незгоди, остільки входить з ними в умови або в згоду, як рівний з рівним, добровільно і без примусу, лише з огляду на спільну користь або спільну небезпеку. Так само в’яжуться в більших справах цілі повіти з повітами, краї з краями – і так повстає, знизу вгору, велика держава, яка держиться купи не силою примусу, війська, платних урядників, але силою спільних інтересів громад, повітів, країв, силою так званого ф е д е р а л і с т и ч н о г о у с т р о ю» [т. 45, с. 333].
З приводу цього «анархістичного ідеалу», що лежав в основі «програмових нарисів» Драгоманова («Переднє слово» до «Громади», брошура «Вільна Спілка»), Франко зазначив: «Нема що й казати, що якби всі люди були високоосвіченими, добросердними, здоровими на дусі й на тілі, то такий устрій міг би бути для них добрий. Він, певно, й лишиться ідеалом людського громадського устрою на пізні віки і, як усякий ідеал, ніколи не буде вповні осягнений» [т. 45, с. 333]. Нині, однак, бачимо, що цивілізований, висококультурний західно- і центральноєвропейський світ іде саме до такого державного (союзного) устрою за національно-територіальною ознакою (Європейський Союз). Цей «федералістичний» ² державний устрій Драгоманова мав універсальний, уселюдський (світовий або принаймні всеєвропейський) характер і не зводився до історично зумовленого перебування тої чи тої країни у федеративному зв’язку з іншою (у складі федеративної держави як її суб’єкта з обмеженими правами). Тому закиди Драгоманову у федералізмі не видаються слушними з погляду далекої, але вже тепер реалізованої перспективи: Європа й далі рухатиметься, хоча й із тимчасовими відступами, до союзу вільних держав (а з часом цим шляхом піде й увесь світ). І тут важливо, щоб цей процес відбувався добровільно і знизу. На той же час «ідеал людського громадського устрою» видавався Франкові недосяжним: «<…> Тепер, коли маємо діло з людьми темними, здеморалізованими і в величезнім розмірі хорими тілом і духом <…> – такий устрій попросту неможливий, не простояв би ані одної днини, і якби яким чудом заведено його, скінчився б величезною мішаниною і загальним безладдям» [т. 45, с. 333].
З іншого боку, Франко підважував анархістський ідеал федералістичного устрою історичним досвідом Речі Посполитої Польської:
«Що федералістичний устрій сам собою не мусить вести до добра, а, навпаки, може вести до великого лиха, маємо добрий приклад на старій Польщі. І там головною основою державного устрою була т. зв. шляхетська вільність та рівність, і там кождий шляхтич у своїх добрах був найстаршим паном і не признавав над собою майже ніякої власті, і там повіти в’язалися від часу до часу в конфедерації для осягнення своїх цілей, і там ухвала державних законів, податків та війська залежала від доброї волі репрезентантів краю, і кожна ухвала могла бути спинена голосом одного репрезентанта. А проте сей устрій допровадив не лише до повного поневолення селян, але також до упадку міст, до повного безправства між самою шляхтою і нарешті до того, що Польщу, без скарбу, без війська, безвладну, розірвали між себе сусідні держави. Конституція 3 мая, навіть якби була введена в життя, не була би багато помогла, бо не змінювала анархістичних основ державного устрою» [т. 45, с. 333–334].
У цьому ж огляді Франко докладно розглянув соціал-демократичну концепцію держави – на прикладі уявлень німецької соціал-демократичної партії, яка стояла «на основі Марксових соціалістичних поглядів», розвинених у працях Лассаля й Енгельса [т. 45, с. 340]. По суті, йшлося про соціалістичну державу як етап насильницького переходу до майбутнього комуністичного суспільства (такий тип держави у формах «диктатури пролетаріату» і «розвиненого соціалізму» був реалізований у СРСР):
«<…> По думці соціал-демократів, держава – розуміється, будуща, народна держава – мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися [таки дійшло в КНР. – Є.Н.]. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб» [т. 45, с. 341].
Франко визнав, що «є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу <…>; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п’яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник»» [т. 45, с. 341]. Утім, тепер функції соціального захисту населення значно ефективніше здійснюються у розвинених країнах ринкової економіки, в умовах існування приватної власності, ніж це було у колишніх країнах так званого соціалістичного табору, побудованих назагал за моделлю «Енгельсової народної держави».
Водночас Франко спостеріг «у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви». Перший «гачок» стосувався суперечності між «всеможною силою держави» і правами та свободами людини та громадянина (Франко був дуже чутливий до індивідуальних прав особи і забезпечення їх вважав неодмінною умовою перспективного розвитку суспільства):
«Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною» [т. 45, с. 341].
Піддавши нищівній критиці сковувальні засади такої «народної держави», яка позбавляла індивіда можливості вільно діяти, перешкоджала свободі вияву особистості, Франко перейшов до викриття її бюрократичної системи:
«<…> Не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового».
Урешті Франко виніс однозначний присуд: «<…> Соціал-демократична “народна держава”, коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу» [т. 45, с. 341–342].
Як на противагу соціал-демократичній (марксистсько-енгельсівській) інтернаціоналізації суспільного життя на класовій (робітничій) основі Франко вказав на «думки Генрі Джорджа», американського політекономіста і публіциста (репрезентанта лібертарних лівих), який у книжці «Поступ і бідність» (1879; рос. перекл.: СПб., 1884) виступив з ідеєю «н а ц і о н а л і з а ц і ї з е м л і, тобто набуття землі для цілого народу» [т. 45, с. 343] і «висунув на перше місце інтереси поодинокої н а ц і ї як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею». Франкову увагу привернув той факт, що «ся Джорджева думка пустила широке коріння. В Америці й Англії залунали оклики: земля для народу, але з додатком: англійська земля для англійського народу! Америка для американців. <…> І у нас піднесено оклик: Русь для Русі <…>» [т. 45, с. 344]. Хоча Франко обмежився констатацією такого поширення джорджизму, все ж уже сама увага українського мислителя до національно акцентованої теорії та її націєцентричної рецепції наводить на думку, що він міг тоді схилятися до того, щоби розглядати національну державу як альтернативу інтернаціональному (федеративному) державному чи бездержавному утворенню ³.
З огляду «Що таке поступ?» видно, що до ідей анархістського «бездержавства» та комуністичного «заведення повної спільності» тодішній Франко ставився скептично («певності, панацеї в них не шукайте») і, хоча й не давав свого рецепту державної організації суспільства, все ж проникливо передбачав плюралістичне поєднання у державотворчих потугах людства продуктивних ідей різних політично-філософських учень і суспільних рухів: «Поступ цілої людськості <…> порушується силою, на яку складаються тілесні й духові сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якісь громаді [тобто політичній силі, партії, рухові. – Є.Н.] годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею» [т. 45, с. 346]. Назагал у політично-публіцистичних статтях 1896–1906 років Франко не вдавався до далекосяжного проектування суспільної та державної організації людства чи нації (до спроб таких футурологічних прожектів, здійснення яких найближчим часом неможливо перевірити, як ось висунутих у книжці Юліяна Бачинського «Україна irredenta», ставився критично), а обговорював поточні можливості розвитку і формулював перед українцями обабіч кордону конкретні завдання на найближчу перспективу.
Не приймаючи соціал-демократичного й комуністичного етатизму, Франко протиставляв йому право особистості на вільний розвиток у суспільстві. Такий підхід був прообразом того, що тепер кваліфікують як права і свободи людини і громадянина, які визначають сферу автономної життєдіяльності індивіда як члена суспільства. За Франковою оцінкою, французький філософ, соціаліст-фур’єрист Віктор Консідеран, автор маніфесту «Принципи соціалізму» («Principes du socialisme», журнальний першодрук 1843; окреме вид.: Париж, 1847), на відміну від Маркса й Енгельса, «ясно розумів, що розвій людства обік видосконалення громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальности, що ся друга сторона розвою для кождого людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий план суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії особистости, був би <…> нерозумний і нетривкий <…>» ⁴.
Франко нещадно розвінчував «пізніші соціял-демократичні програми, вироблені на підставі Марксових доктрин», і прозирливо доводив соціал-демократам, що «оброблена ними програма державного соціялізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що, проведений справді в життя, міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій» ⁵.
Критика громадівського федералізму Драгоманова
У статті «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» (ЛНВ. – 1906. – Т. 35. – Кн. 8) Франко докладніше й дещо інакше, ніж у статті «Що таке поступ?», трактував погляди Драгоманова на інститут держави. Вдумливі спостереження і міркування Франка заслуговують на те, щоб їх навести ширше:
«Живо відчуваючи деспотичний тиск держави на волю і економічний стан одиниці, він силкувався в конструкції сього будущого справедливого ладу звести до мінімум також той тиск держави і для того основною одиницею і підвалиною своєї будови поклав г р о м а д у, найменшу, на його думку, суспільно-політичну організацію в суспільності. Він так і називає свій соціалізм громадівством, себто організацією, опертою на автономії і федеральній злуці громад, лишаючи знов досить неясними оба кінці тої палички: відносини між громадою й її складовими частинами – одиницями, сім’ями, корпораціями, зборами і т. п., з одного, і громадою та державою чи нацією та її посередніми організаційними ступенями, з другого боку. Основами для формування та реформування тих відносин, на думку Драгоманова, повинні бути поперед усього основні п р а в а ч о л о в і к а – свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань, чи, як він висловлявся, віри і безвірства. Як супроти сього мали б виглядати детальні форми сімейного, громадського та державного устрою, туди Драгоманов не любив заходити. Він був певний, що вони ніколи в цілім світі не будуть шаблоново однакові, як того вимагала, прим., соціально-демократична доктрина, і вважав основною хибою соціал-демократичної концепції будущого суспільного ладу власне пересадну регламентацію та бюрократизацію всього життя. Супроти тої регламентації він висував волю людини, а особливо волю громади як самостійної соціальної одиниці, яка найкраще може знати потреби і здібність кождого свого члена і матиме всякий інтерес у тім, щоб якнайліпше розвинути і пожиткувати ті здібності й інтереси для загального добра» [т. 45, с. 426–427].
З Франкових роздумів виходить, що Драгоманов був державник остільки, оскільки вважав, що держава потрібна для певної політичної організації суспільного життя, притім життя насамперед соціального, загальнокультурного і лише другою чергою – національного (сказати б – соціальний, загальнокультурний державник).
«Драгоманов виступив на публіцистичне поле як державник, що в різнонаціональній державі признає панування чи то духове та політичне верховодство одної нації, а потреби і жадання інших націй мірить потребами й інтересами цілої держави, які зрештою у нього, республіканця, сходяться з потребами культурного поступу народних мас. Національність – се не більше як форма, спосіб вислову, контура, що повинна бути заповнена одним, загальнолюдським, чи то, по драгоманівському вислову, загальноєвропейським змістом» [т. 45, с. 428].
Щоправда, в рукописній програмі, що її склав Драгоманов 1885 р. для задуманого Франкового часопису «Поступ», «метою покладено національну автономію, але – як звернув увагу Франко, – для газети, що мала виходити в Галичині і під моєю редакцією» [т. 45, с. 428]. Інакше кажучи, це була данина галицьким умовам.
Франко дорікав Драгоманову, що в брошурі «Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. Свод и объяснения М.Драгоманова» (Женева, 1884) «він не поважився покласти національний принцип основою ідеальної російської конституції, а силкувався замаскувати його принципом обласних автономій, хоч відома йому конституційна практика в Австрії могла йому дати аж надто добре пізнати, що, значить, автономія області (територіальної цілості) нерівнозначна з автономією національності». Понад те, він і «пізніше, коли надії на її [«програми “Вільної Спілки”». – Є.Н.] осущення розвіялись і історія Східної Європи насунула перед очі інші перспективи, не пробував уже укладати нової програми, опертої на національнім принципі, з метою перетворення Росії, чи й ще більшої частини Східної Європи на федерацію автономних і рівноправних народностей» [т. 45, с. 429].
За Франковим твердженням, Драгоманов «ніколи не був би згодився прикладати руки до програми, опертої на якімось обмеженні автономії людської особи», хоча «згодився укладати та опублікувати програму без покладення в її основу принципу національної автономії» [т. 45, с. 434]. Йшлося про те, що в програму українського політичного товариства «Вільна Спілка», укладену за участі й редакції Драгоманова, замість автономії національності було покладено автономію територіальну ⁶.
Тепер Франко сам відходить од того погляду, що його обстоював у полеміці з В.Будзиновським під час обговорення програми на першому з’їзді РУРП (збереження територіальної цілісності Східної та Західної Галичини й заперечення доцільності її поділу на національні українську та польську автономні частини) ⁷, і критикує Драгоманова за те, за що його самого раніше критикували «молоді» радикали.
Тож «федералістичну доктрину» Драгоманова зрілий Франко трактував як хибну не лише за принципове відкидання доцільності існування незалежних держав ⁸, а й за те, що в її основу було покладено не федералізм націй, а федералізм територіальних громад і навіть товариств. З огляду на це «федералізм Драгоманова при ігноруванні основної його підстави – автономії національностей, найбільших і одиноких [тобто єдиних. – Є.Н.] соціальних організмів, які можуть входити в федеральні союзи одні з одними», Франко резонно вважав нездійсненним:
«Союз громади з громадою чи товариства з товариством – се ж занадто елементарна і круха підстава для того, щоб виключно на них будувати цілу систему федералістичного устрою. Спеціальні цілі й інтереси тих дрібних, часто ефемерних організацій занадто часто підлягають змінам, щоб їх можна класти основою якоїсь широкої системи» [т. 45, с. 437].
До партійних організацій і професійних й інших громадських спілок Франко не мав особливої прихильності, бо на галицько-українських прикладах і власному досвіді переконався у їхній мінливості, нетривкості, крихкості, а то й ефемерності. Розчарувався у 1900-х роках і в надто вузькій соціально-класовій спільноті – робітничо-селянській. Урешті зрозумів, що історична перспектива – за націями, які визнав найстійкішими людськими спільнотами. Хоча всі людські труди і здобутки врешті-решт збагачують скарбницю людства, усе ж людство поки що – надто строката спільнота, розірвана міжнаціональними та міждержавними суперечностями, щоби бути достатньо стійкою, консолідованою, єдиною і виступати на сучасному етапі розвитку цивілізації цілісним суб’єктом історії. Нації ж об’єднуються найсильнішими доцентровими чинниками (етнічна, кровна спорідненість, мова, історія, релігія, звичаї і традиції, фольклор, література та інші явища культури, територія), яких не мають суспільні класи. Тому Франко й захотів працювати для всієї нації, а не лише для нижчих класів чи станів. На перший план у Франковій діяльності 1900-х років виходить національна консолідація. Хоча Франко ніколи не випускав з уваги автономії (свободи) особистості, усе ж і не вивищував її над автономією нації.
Інший аспект Франкової критики Драгоманова стосувався диспропорції між інтересами суспільства, нації та держави, з одного боку, і правами та свободами окремої людини – з другого. У статті «З кінцем року» (1896) Франко, певно, не без впливу драгоманівського громадівства, виклав розуміння принципу федералізму як лише надбудови у структурі суспільних відносин, зазначивши, що «реформа з боку федералізму <…> в усякім разі може бути тілько дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа» ⁹. Пізніше (у статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова») Франко виступав за збалансування спільного й особистого в суспільній організації і критикував Драгоманова за надання переваги свободі особистості, яке врешті означало своєрідний персональний волюнтаризм:
«<…> Основуючи всю соціальну будову на принципі повної особистої волі, тобто принципі, який у крайній консеквенції рівнозначний із с а м о в о л е ю, отже, з тим, що переважно р о з ’ є д н у є людей, він рівночасно ігнорує всі ті принципи, що здружують людей, отже, спільне замешкання, спільну мову, спільну історію й традицію та почуття спільних обов’язків, без чого людська громада тратить характер суспільності, нації, а робиться стадом» [т. 45, с. 436].
У Франка, повсякчас заангажованого в суспільні справи (селянства, інтелігенції, робітництва, народу, нації), виробилося тривке почуття суспільності. Попри свій рівночасний індивідуалізм та розвинене почуття особистості, схильність до висловлення власної думки та самодостатньої позиції, він мав сильний нахил до колективізму й солідаризму, почуття належності до певної спільноти – вселюдської, національної, класової (селянської), меншою мірою територіальної. За всієї прихильності до ідеї автономії особистості, до визнання цінності індивідуальної свободи, він ніколи не випускав з уваги колективних вартощів. Франко не лише обстоював самоцінність (але не самодостатність) особистості і до певної міри її свободу, а й згуртованість народної громади, національного колективу. При цьому показово, що в наведеній заувазі тодішній Франко говорить не про класову (а то більше, не про інтернаціональну класову) солідарність, а про національну. Таким чином, він дотримується думки про пріоритет національного над класовим.
З почуттям суспільності у Франка щільно в’язалося глибше, ніж у Драгоманова, розуміння суспільності. Франко слушно закидав своєму колишньому наставникові, який уже за життя не був для нього незаперечним авторитетом, що «він занадто тісно розумів поняття суспільності, занадто низько ставив вагу і ролю інтелігенції, занадто односторонньо, етично, а не соціологічно формулював її життєве завдання», та й загалом мав «занадто вузьке розуміння нації як плебсу» [т. 45, с. 430].
Щоправда, закидаючи драгоманівській концепції загрозу втрати людською спільнотою «характеру суспільності» й перетворення на «стадо», Франко перебільшував: насправді Драгоманов по-іншому бачив оптимальну організацію суспільства – як засновану на пріоритетах не нації, не держави і навіть не людства, а людини, гадаючи, що особистісна сваволя обмежуватиметься моральними засадами і переконаннями. Франко ж резонно вважав їх недостатніми, щоб будувати на них суспільний лад, і докоряв Драгоманову, що в нього «етичні імперативи» домінували над «соціологічними розвоєвими законами, не раз сильнішими від <…> індивідуальної доброї волі» [т. 45, с. 426]. На думку Франка, який, на відміну від Драгоманова, не був анархістом, існують закони не лише неживої і живої природи, а й суспільного розвитку («соціологічні розвоєві закони»), непідвладні нашій волі, індивідуальним бажанням, добрим намірам, і цього не можна не враховувати.
Водночас, як пересвідчуємося зі статті «Поза межами можливого», Франко не приймав «одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму» [т. 45, с. 283]: «Виплоджений т[ак] зв[аним] матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою “іманентною” силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належать сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні [нещасливі, фатальні. – Є. Н.] дії» [т. 45, с. 285]. За Франком, без нашої волі («нашої свідомості того ідеалу», «нашої згоди на нього») «ідеал національної самостійності» «не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там [так у першодруці; можливо, друкарська помилка, мало би бути: нам. – Є. Н.], а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» [т. 45, с. 285]. Так Франко висловив думку про вирішальну роль людського волевиявлення в історії, передхоплюючи цим почасти засадничий волюнтаризм політичної філософії Дмитра Донцова, ідеолога «вольового націоналізму», ключові донцовські поняття «хочу», «культ енергії», але не вдаючись до абсолютизації елітарної «самоволі». На відміну від пізнішого Донцова, Франко не був волюнтаристом у філософії. Методологічний підхід Донцова до розуміння розвитку й можливостей перетворення суспільства, зміни регіонального перебігу історії визначався пізнавально-креативною сентенцією «Істина твориться!», що випливала з ніцшеанської вітаїстичної суб’єктивізації істини. Франко ж стояв на тому, що істина пізнається (класичний аристотелівський підхід), а історія твориться (тобто розвивається) відповідно до законів суспільного поступу, хоча й не так раціонально, згідно з пізнаною істиною, як стихійно, ірраціонально, внаслідок сумарної суб’єктивної волі людей: «Всяке людське діло в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму», – зазначив він у філософсько-історичному полілозі «На склоні віку» (1900) [т. 45, с. 291].
Попри те, Франко не відмовлявся від раціоналістичного підходу й намагався збагнути закономірності суспільного розвитку та умови (підвалини), які уможливлюють функціонування суспільства. Виходячи з історичного досвіду цивілізації, він у статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» критикував свого колишнього проводиря за те, що той ігнорував «ті основні елементи суспільного життя, що від початку історії людства мусять обмежувати (певно, в різній мірі, як до ступеня культури) вольну волю (самоволю) одиниці» [т. 45, с. 436]. Таких елементів Франко конкретно не назвав, але можна здогадуватися, що він мав на увазі державні інститути, вироблені у процесі історичного розвитку (законодавчі, виконавчі, судові). У статті «Свобода і автономія» (ЛНВ. – 1907. – Т. 37. – Кн. 2) він стисло окреслив їх, мовлячи про «новочасні держави з одноцільною армією, одноцільною бюрократією, одноцільними правами й інституціями, в тім числі й з одноцільними запоруками загальної горожанської свободи» [т. 45, с. 445].
У цій статті Франко виступав прихильником «сили центральної держави» «супроти дрібних автономій», висловлювався за «державне право, спільне і обов’язкове для всіх горожан», «удержання центральної державної власті» [т. 45, с. 445]. Остерігаючи, щоб Російська імперія в ході революційних перетворень не впала до стану «середньовікового автономічно-федералістичного хаосу» зі всевладдям місцевих «свавільних» можновладців і безправ’ям народних мас, Франко доводив, що метою наддніпрянських українців «у сю пору» має бути не «автономія», не «федералізм», а «повна політична воля і рівність кождої людської єдиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності» [т. 45, с. 447]. Так у конкретній історичній ситуації, розвиваючи думку, висловлену раніше у статті «З кінцем року», Франко радив спиратися на персональні ліберальні цінності як надійний фундамент для дійсної «автономії, опертої» «на свободі і рівноправності всіх горожан держави», а не «на історичних традиціях, ворожих тій рівноправності й свободі» [т. 45, с. 446]. Утім, ці теоретично-практичні рекомендації були далекі від реального стану тогочасного російського суспільства, перебігу революційних подій, а звідси й від перспектив революції. Це й не дивно, адже Франко в Галичині знав про неї, а то більше відчував її явно недостатньо.
Усе ж для зрозуміння теоретичних поглядів Франка на інститут держави важливим є вихідне положення його доводів: «Свобода й [національна. – Є.Н.] автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах горожанської свободи» [т. 45, с. 444]. Разом із думкою, що в суспільстві воля індивіда має бути обмежена не так «етичними імперативами», як надійнішим чинником – «державним правом, спільним і обов’язковим для всіх горожан», це означало, своєю суттю, урівноваження відносин між громадянином і державою, особою і суспільством, особистістю і нацією відповідно до рівня культури, досягнутого на певному етапі історичного розвитку.
Драгоманов розбудовував свою концепцію організації суспільства у формі федеративної держави (як громадських територіальних, меншою мірою національних, автономій) на основі прав і свобод людини, територіальної (допускав і національної) громади та моральних імперативів. Федералістські огляди Драгоманова не зводяться до обстоювання федеративного зв’язку України з Росією, а мають ширше, дотепер актуальне теоретичне значення, яке полягає у наданні переваги правам і свободам окремої людини, територіальних громад над державою як такою формою організації суспільства, котра повинна служити їм.
З Франкових писань видно, що йому був близький лібералізм Драгоманова, який «всупереч до лібералів-доктринерів не розумів лібералізму якобінського, що кождому хоче диктувати форму, в якій має бути свобідний і щасливий <…>». Франкові імпонувало те, що «лібералізм Драгоманова основувався поперед усього на широко відчутих правах людської одиниці, на автономії личності, на свободі слова й думки, на пошануванні чесного противника <…>» [т. 45, с. 430].
Водночас у 1900-х рр. Франко критикував Драгоманова за ігнорування прав нації, «автономії національності» [т. 45, с. 429] і доводив, що забезпечення прав і свобод особи недостатнє для розбудови тривкого інституту держави. Зрілий (постдрагоманівський) Франко у своїх більш перспективних, як показала історія, теоретичних роздумах наголошував на потребі узгоджувати права та свободи окремої людини й інтереси нації як найстійкішої людської спільноти, а також інтереси національної держави як інструмента, призначеного забезпечувати цивілізоване функціонування суспільного організму задля гуманного розвитку особистості, збереження і поступу нації та людського роду.
Франкову концепцію держави у 1900-х роках відрізняли від драгоманівської чотири засадничі ознаки:
1) обстоюючи від 1878 року до першої половини 1890-х, як і Драгоманов, соціалістичний федералізм, територіальну (крайову) автономію (Галичини), Франко у 1896–1907 роках урешті переорієнтувався на ідеал національної держави;
2) Драгоманов наполягав на пріоритетному значенні прав і свобод людини, Франко ж схилявся до збалансування особистісних інтересів із загальнолюдськими та національно-державними;
3) суб’єктом федеративного процесу у Драгоманова виступають територіальні (не конче національні) громади, Франко ж вважав реальними суб’єктами можливих «федеральних союзів» найбільші, найстійкіші і єдині «соціальні організми» – нації;
4) за Драгомановим, регулятором суспільного розвитку мають бути моральні імперативи (тобто суб’єктивний чинник), Франко ж виходив з існування об’єктивних законів розвитку суспільства, неоднозначного морально-психологічного феномена людини і звідси запорукою цивілізаційного поступу вважав правові та виконавчі інститути державної структури.
Теоретичні роздуми Франка над інститутом держави як таким виявилися ближчими до дійсності й історичної перспективи, ніж драгоманівські, хоча й останні, своєю суттю, почасти не втратили актуальності й типологічно виявнюються в сучасних європейських державотворчих концепціях.
ПРИМІТКИ
¹ Тут і далі – поклики на вид.: Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 1976–1986.
² Його краще було назвати «союзний», але такий державницький термін не був тоді поширений і звичний.
³ Впадає в око, що в ранішій статті «Upaństwowienie ziemi» [«Удержавнення землі»] (Kurjer Lwowski. – 1888. – №360–362. – 28–30.ХІІ) Франко писав лише про соціальні аспекти «Поступу і нужди» Генрі Джорджа, констатуючи, що «спеціалісти» вказали «на численні теоретичні хиби книжки, на слабу знайомість автора з економічною літературою та на односторонність його головної теорії», що полягала в ідеї конфіскації ренти землі на користь держави шляхом земельного податку (автопереклад Франка 1913 р.) [т. 44, кн. 2, с. 107–108]. 1903 року Франкову увагу привернули вже націєцентричні акценти книжки Джорджа та її рецепції.
⁴ Франко І. До історії соціялістичного руху / Іван Франко // ЛНВ. – 1904. – Т. 25. – Кн. 3. – С. 151.
⁵ Там само.
⁶ Організаторами «Вільної Спілки» були одеський громадівець Володимир Мальований і російський народник Іван Присецький. Провідна роль у розробці політичної програми товариства належала Драгоманову, який до її узгодженого тексту додав власноруч написану «Предварительную заметку» та численні примітки. За змістом програма, яка віддзеркалювала також певні політичні ідеї Мальованого, мала компромісний характер і не цілком відповідала політичним поглядам як Драгоманова, так і Мальованого (Козирев О.С. Політична програма «Вольный Союз» – «Вільна Спілка» як віддзеркалення політико-правових поглядів Володимира Мальованого / О.С.Козирев // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: збірник наукових праць / Дніпропетр. нац. ун-т ім. О.Гончара. – Дніпропетровськ, 2013. – Вип. 11. – С. 96–105).
⁷ Див.: Будзиновський В. Ішли діди на муки: введенє в історію України / В.Будзиновський. – Л.: Українське Слово, 1925. – С. 28.
⁸ У статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 10) Франко зауважив про Драгоманова, що «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою» [т. 45, с. 283].
⁹ Франко І. З кінцем року / Ів. Франко // Житє і Слово. – 1896. – Т. 5. – Кн. 6. – С. 404.
21.09.2016