Євген Нахлік

 

Створення Русько-української радикальної партії у жовтні 1890 року було етапною віхою у розвитку суспільно-політичних процесів у Галичині, українських визвольних змагань, фактично, підсумувало й оформило попереднє понад десятилітнє існування радикального руху в Галицькій Україні, активізувало діяльність студентства, інтелігенції, селянства, формувало новочасну політичну свідомість, давало змогу багатьом активістам набувати політичного досвіду, зокрема в організації народних віч та участі у виборах ¹.

 

 

Розкол у РУРП на державників і драгоманівців

 

Нову організацію ініціювала фактично студентська молодь. Нещодавно відрахований із Львівського університету за неблагонадійність публіцист В’ячеслав Будзиновський (22 роки) першої половини липня 1890 року під час зібрання молодих галицьких поступовців на Франковому помешканні запропонував створити «окрему політичну партію», назвавши її  «радикальною»: «Сама назва буде добре передавати програму партії. Нас і так уже починають звати радикалами» ². З ним солідаризувалися майбутній юрист Володимир Охримович, майбутній адвокат Евгеній (Євген) Левицький, Юліян Бачинський (усі 20-літні), Микола Ганкевич (21 рік), дещо старшими були Кирило Трильовський (26 років) і Роман Яросевич (28 років). Їхній молодий вік, а звідси – недосвідченість, більше бажань, запалу й поривів, аніж тверезого підходу до справи й організаційної вправності, незнання практичного життя, соціального й політичного, людської психології, зокрема психології мас, – усе це далося взнаки впродовж першого десятиліття становлення й утвердження РУРП.

 

 

 

Допомогло створити радикальну партію старше покоління галицьких радикалів: Іван Франко (34 роки), який одразу підтримав ініціативу студентської молоді, Михайло Павлик (37 років), який, щоправда, на липневому зібранні мовчав, бо волів злистуватися з цього приводу зі своїм наставником М.Драгомановим ³, Остап Терлецький (40 років); долучилися і члени так званого коломийського гуртка: юристи Северин Данилович (30 років) і Теофіл Окуневський (32 роки).

 

 

Установчий з’їзд радикальної партії відбувся як приватний (непублічний) захід у суботу – неділю 4–5 жовтня 1890 р. на помешканні М.Павлика ⁴. Дискусії тривали й наступного дня, тому С.Данилович писав у спогадах, що «перший з’їзд радикалів <…> по тридневих нарадах порішив заснувати окрему радикальну партію і дня 6 жовтня ухвалив програму <…>» ⁵. На приватні запрошення (за підписами Франка, Павлика й Е.Левицького) прибуло близько 30 учасників – переважно група радикально налаштованих студентів ⁶. Уже впродовж перших років у партії відбувся поділ за віком і, відповідно, за ідеологією. В.Будзиновський, В.Охримович, Е.Левицький, М.Ганкевич, Ю.Бачинський, Д.Лукіянович, С.Вітик, О.Колесса та ін. належали до «молодих» радикалів, які позиціонували себе як соціалісти-марксисти і водночас українські «державники», «українські націонали», «радикали-націонали», «національні радикали». До них тяжів Р.Яросевич. Здебільшого з «молодими» радикалами ідентифікував себе їхній ровесник Василь Стефаник (1871–1936), хоча водночас він «більше схилявся в бік Івана Франка й Михайла Павлика <…> з їх помірковано-критичним ставленням до “батьків німецької соціальної демократії” і до пролетаризації селянства» ⁷; у роботі перших двох партійних з’їздів (1890, 1891) Стефаник участі не брав ⁸.

 

 

«Старших» радикалів, які були тісніше пов’язані з ідеологією М.Драгоманова і виступали передусім як соціальні радикали, соціал-радикали, виявилося менше: М.Павлик, І.Франко, О.Терлецький, С.Данилович, Теофіль Окуневський, Щасний Сельський, Іларій (Іларіон) Гарасимович, Щасний Творовський ⁹. Франка, Павлика й Терлецького Микола Ганкевич називав прибічниками «соціялізму передмарксівської доби», себе ж і загалом молодше покоління галицьких радикалів залічував до репрезентантів «новочасного соціялізму» ¹⁰.

 

 

Програма радикальної партії складалася з двох частин – максимальної (усього три пункти) та мінімальної (з викладом пропонованих реформ). Максимальну написали Франко й Е.Левицький (перші два пункти) і М.Павлик (третій пункт), більшу частину мінімальної (справи господарські та політичні, конкретні реформи) склав юрист С.Данилович, решту (справи просвітні та культурні) – теж Павлик ¹¹. Після обговорення і доповнення усієї програми її підписали 6 жовтня 1890 р. укладачі, а також Р.Яросевич – члени першої головної управи РУРП ¹². Програма базувалась на досвіді та уявленнях 1870–1880-х рр. і тому виявилася досить обмеженою, не була відкритою до сприйняття нових філософських та естетичних віянь, а приписувала стояти на ґрунті позитивізму – у філософії та всій гуманітарній, духовній і світоглядній сфері, на ґрунті наукового соціалізму – у соціально-економічній політиці (постулювала соціалізм як мету), а в мистецтві зобов’язувала творити в річищі реалізму. Перший пункт максимальної програми проголошував: «1) В    с п р а в а х    с у с п і л ь н о - е к о н о м і ч н и х   змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних» ¹³. Щодо цього пункту, поставленого в максимальній програмі як «головне домагання партії», прихильник ідеології консерватизму Олександер Барвінський – за його самовизначенням, «руський християнський суспільник» ¹⁴, – слушно зауважив у спогадах:

 

«Змаганєм до колективізму обмежувала та проґрама свободу і волю одиниці, осібняка, а змаганєм до спільности громадського добра і безоглядної заборони єго діленя бажала нашому народови накинути зовсім чужий суспільний устрій, відповідний, може, вдачі і духові західноевропейських робітничих верств або вдачі московської суспільности, у котрої підвалиною є т. зв. “міръ”, але зовсім  супротивний вдачі і духові нашого укр[аїнсько]-рус[ького] народу, котрого головною прикметою є індивідуалізм» ¹⁵.

 

Найбільш ліберальним і перспективним був другий пункт: «2) В    с п р а в а х  п о л і т и ч н и х     хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кождій одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішанє всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв, у справах, котрі тілько їх дотикають; уділення кождому народови можності якнайповнішого розвою культурного» ¹⁶.

 

Пропозицію В.Будзиновського записати в максимальній частині домагання відбудови української держави, а в мінімальній – поділу Галичини на польську (Західну) й українську (Східну) рішуче відхилили, в ході гострої дискусії, Франко й О.Терлецький, мотивуючи це тим, що такий поділ роз’єднає сили українського та польського селянства у боротьбі зі польською шляхтою ¹⁷. На переконання ж Будзиновського, постулат «краєвої автономії», записаний у мінімальну програму, провадив до злиття Малопольщі з Галичиною і домінування поляків у цьому краї, що забезпечило б його належність до майбутньої польської держави ¹⁸. На той час Франко, бувши під впливом Драгоманова, віддавав перевагу соціалістичній ідеї над національною, для нього, як і для Павлика, боротися за національні інтереси означало добиватися насамперед соціальних прав і свобод, покращення добробуту, піднесення рівня культури й освіти українців, притім рідною українською мовою, що давало б змогу легше освоювати загальнолюдські знання і водночас розвивати саму мову (стаття Франка й Павлика «Наше москвофільство» у журн.: Народ. – 1891. – №3, 1.ІІ; підп.: Редакція [т. 53, с. 257]).

 

 

Програма мінімальна радикальної партії передбачала (деякі пункти звучать актуально й сьогодні): зменшення податків для бідних верст і збільшення для «багатирів і капіталістів», особливо «більшого оподаткування великих спекуляційних операцій капіталістичних»; перехід землі правовим чином у «власність громад»; скорочення витрат на «мілітаризм», тобто на утримання війська, та й загалом «реформу мілітаризму»: запровадження, замість постійної армії, народного «ополчення», домагання, аби Австрія «якнайдіяльніше виступила в сучасних змаганнях до усунення війн» і до вирішення спорів між державами у мирових міжнародних судах. Далі декларувалися «правдивий автономізм» в Австрійській імперії («якнайкращий культурний і національний розвій провінцій і народностей», «якнайширший розвій автономії краєвої»); «рішуча боротьба з усякими ограниченнями свободи одиниці, корпорацій, провінцій і народностей в заспокоюванню своїх матеріальних і духових потреб»; «усунення централізму і бюрократизму в справах автономічних і адміністраційних»; «в справах національних» – «піднесення почуття національної самосвідомости і солідарности в масах усего русько-українського народу через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. і.»; ставилося за мету і встановлення «цілковито безплатної науки по школах народних, середніх, університетах»; «піднесення видатків на просвіту взагалі, а просвіту народну особливо» ¹⁹.

 

Назагал програма РУРП була програмою партії, яка мріяла, проектувала, домагалася, критикувала, планувала так, як їй здавалося, буде справедливо в інтересах народу, буде краще для добра трудящих, передусім селян, які становили більшість населення краю, до того ж – так, як мало би бути, на переконання тодішніх радикалів, з погляду «наукового соціалізму». Їхня програма базувалася на психології новоствореної партії, яка перебуває в опозиції, розбудовує привабливі проекти, у межах дозволеного легально критикує владу, домагається од неї усіляких прав, свобод, зменшення податків або й навіть звільнення од них незабезпечених верст населення, дотацій для них тощо, не задумуючись над тим, наскільки і яким чином усе задеклароване можливо втілити в життя і як забезпечити економічне зростання й управління соціальним і державним організмом, реальне, а не бажане збалансування прибутків і видатків. Із сучасного досвіду знаємо, що психологія і риторика партії, яка приходить до влади, міняються, адже їй доводиться враховувати реальні можливості економіки країни і згідно з цим керувати державою. А ще даються взнаки недостатній кадровий потенціал, ментальність і звички народу, інерція суспільної поведінки... Тож у дискурсі владної партії превалюють інакші інтонації: часто пояснення і виправдання замість здійснення обіцянок, зміщення акценту з гаданих видатків на забезпечення реальних прибутків. Тодішні ж галицькі радикали жили у сфері уяви, бажань, проектів, абстрактної теорії, яку догматично і претензійно називали «науковим соціалізмом». Навіть Драгоманов, який роками силкувався європеїзувати галичан і тому вперто нав’язував їм західноєвропейський, передусім швейцарський, суспільно-політичний досвід, довідавшись про суть партійної програми РУРП з резюме у віденській газеті Neue Freie Presse, резонно зауважив у листі до Павлика 5/17 жовтня 1890 р., що «програма має більше літературний, ніж політичний характер, – і, окрім того, вона більше копія з франц[узьких] і німецьких соціаліст[ичних] програм, ніж чадо галицьких обставин» ²⁰. Партійна програма радикалів народилась у головах не так практиків, як теоретиків, студіозусів різного віку, які виходили не з дійсного життя, а з уявного покращення його, а тому переносили в ній західноєвропейські соціально-політичні орієнтири на ще далеко не готові до цього галицькі обставини.

 

Невдовзі Будзиновський на вічі галицьких українців у Відні, що відбулося з його ініціативи 18 грудня 1890 р., домігся резолюції, якою стверджувалося, що «суспільність руська для уможливлення єї культурного життя мусить посідати повну самостійність політичну», тобто управляти «сама своїм суспільним житєм». Звідси висувалися програмові мети: «1) поділ адміністраційний Австрії на території національні, 2) самоуправа тих націй, 3) унормованє відносин між сими національними державами» на зразок австрійсько-угорських. Такі положення Франко і Павлик піддали різкій критиці в редакційній статті «Руське державне право і народна справа» як такі, що йшли врозріз із соціальними інтересами трудового народу: «<…> коли програма наша [РУРП. – Є.Н.] основуєся і стоїть уся на потребах і інтересах русько-українського мужицтва і взагалі робучого люду, то програма “радикалів” віденських основана на фікції державности, а посередно на інтересах тих верстов, котрі в разі заведення самостійної руської держави в першій лінії з неї би користали, коли тим часом доля робучого люду, в такій самостійній державі, могла би навіть погіршитися. <…> Управляти своїм суспільним житєм міг би народ тілько тоді, коли би був уведений в житє в найширшій мірі ідеал соціалістичний <…>» ²¹. Лейтмотивом усієї статті стала критика тих, хто «високо держить стяг націоналізму, але дуже низько стяг інтересів робучого люду». Франко й Павлик назвали віденських радикалів В.Будзиновського, Івана Гриневецького (1862–1929) та інших учасників тамтешнього студентського товариства «Січ» «радикалами націоналістичними» і демонстративно відмежувалися од них ²².

 

Відповідаючи на закид «молодих» радикалів – «наших завзятих націоналістів», що програма РУРП «справу національну поставила десь у куточку», Франко і Павлик у згаданій спільній статті «Наше москвофільство», зумисне оминаючи питання про державність, пояснювали: «Самостійности русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського ми через те не ставили в програму, бо, по-нашому, се річ не програмова, т. є. не така, до котрої треба би змагати, але се факт, котрий ми признаємо елементарним. <…> ми фактично не тільки не перестаємо бути русинами-українцями, але, противно, віддаємо всі свої сили роботі над піддвигненням добробуту, освіти й письменства русько-українського народу <…>» [т. 53, с. 257–258]. Про «самостійність русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського» сказано досить дипломатично й обтічно: «самостійність» тут означає «окремішність» – ідеться не про державну самостійність, а про окремий український народ, відмінний од польського та російського, – на той час справді «факт елементарний», якого не визнавали хіба що галицькі москвофіли, російські та польські шовіністи.

 

Унаслідок дискусій над програмовими питаннями «власної державности» і поділу Галичини на українську й польську адміністративно-територіальні одиниці, радикальна партія першої половини 1890-х «розкололася на дві часті: “державників” і “старих”» ²³. В.Охримович згадував: «Суспільно-політичні погляди й переконання старших радикалів основувалися на бездержавнім, федералістичнім громадівстві Михайла Драгоманова <…>, натомість ми, молодші радикали, переймалися “історичним матеріалізмом” і “колективізмом” Карла Маркса та націоналістично-централістичним державництвом (етатизмом)» ²⁴.

 

У березні 1891 року ті ж віденські радикали зініціювали державницький перегляд програми РУРП: І.Гриневецький та В.Будзиновський від імені «русько-української радикальної колонії у Відні» надіслали до партійного часопису «Народ» проект програми, датований «Відень 1 марта 1891». У ньому обґрунтовували конечність «суспільности, зорганізованої   в    н а ц і о н а л ь н у    д е р ж а в у»:

 

«В досить високій степени одноцільна та централістична організація держави австрійскої, складаючоїся з кількох націй, не відповідає потребам свого населення. Ті потреби вимагають, щоби кожда народність, під загрозою загибели, була  зорганізована  в  самостійний політичний організм:   н о в о ж и т н у    ц е н т р а л і с т и ч н у    д е р ж а в у. <…> ми яко партія   п о л і т и ч н а     а в с т р і й с к а   мусимо йти до переміни Австрії з держави одноцільно централістичної в державу федераційну автономічних    н а ц і о н а л ь н и х  д е р ж а в.   Яко руска партія політична, мусимо йти до    с а м о с т і й н о с т и    п о л і т и ч н о ї    р у с к о ї    н а ц і ї,  до  єї    д е р ж а в н о ї    о р г а н і з а ц і ї,  <…> оскільки се дасться осягнути на дорозі правній, без нарушення цілости Австрії».

 

З огляду на це молоді «ревізіоністи» програми проголошували:

 

«Ми домагаємся:

Поділу Австрії на національні території адміністраційні.

Уділення сим національним територіям якнайповнійшої автономії політичної, т. є. вилученя їх з-під заряду парляменту австрійского і центрального міністерства.   

Унормованя між Русею і прочою частею Австрії таких відносин, які вже є межи Ціс[арством] і Транслітавою» (тобто між Австрією та Угорщиною) ²⁵.

 

Оскільки «в нашій суспільності» історично склався «елемент, котрий уживає польского язика  і    п о к и    щ о   перенятий польскою ідеєю національною», то віденські радикали вважали доцільним утворення «Руско-Польского сойму і двох рад національних: Ради Червоно-рускої для східної Галичини та рускої части Буковини (засідаючої у Львові) та Ради Польскої для західної Галичини та польського Шлезка (засідаючої в Кракові)» ²⁶. Таким чином, ішлося про широку політичну автономію Східної Галичини та Буковини як українського державного утворення у складі Австрії як федеративної держави. Хоча формально цілість тогочасної Австрійської імперії не порушувалася, фактично програмові положення передбачали повний вихід Галицької та Буковинської України з-під її юрисдикції. При цьому суспільний лад, своєю суттю, мав би бути соціалістичний – заснований на «колективізмі, то є такім способі господарованя, де суспільність, зорганізована   в    н а ц і о н а л ь н у    д е р ж а в у,   є   одиноким    в л а с т и т е л е м    с р е д с т в    п р о д у к ц і й н и х» ²⁷ (тобто засобів виробництва).

 

 

Однак на ІІ з’їзді РУРП, що відбувся 3–5 жовтня 1891 р. у великій залі «Народного Дому» у Львові, «справу ревізії програми, котра ще недавно для многих радикалів, особливо молодших, видавалася найважнійшою, усунено з порядку дневного». Було, щоправда, обрано комісію, яка мала запропонувати готовий проект оновленої програми на ІІІ з’їзді. До неї увійшло четверо «молодших» (В.Будзиновський, Е.Левицький, В.Охримович, Р.Яросевич) і четверо «старших» (С.Данилович, Т.Окуневський, М.Павлик, О.Терлецький) ²⁸. Хоча державницьку програму не вдалося ухвалити 1891 року, все ж надзвичайно важливо, що проект такої програми тоді вперше було опубліковано в легальній пресі. Завдяки настирливості «молодих» радикалів ідея української державності від кінця 1890 р. й відтак у 1891–1895 рр. стала предметом публічних партійних дискусій (на з’їздах, вічах, у пресі), перетворюючись, таким чином, із поетичної мрії на реальність політичного процесу. Саме з приводу цих державницьких домагань «молодих» радикалів Франко згодом у статті «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» (ЛНВ. – 1906. – Т. 35. – Кн. 8) зазначив, що ще за життя Драгоманова «радикальна агітація в Галичині <…> висунула на перший план принцип національної самостійності, без огляду на історичні привілеї, і доконечність переміни великих різноплемінних держав на федерації рівноправних народностей, зорганізованих не по басейнам рік та хребтам гір, то значить не обласно і територіально, а по теренам, замешканим переважно сею чи тою народністю <…>» [т. 45, с. 429].

 

 

А проте коли на IV з’їзді РУРП, що відбувся у Львові 29 грудня 1895 року в головній залі Робітничого Дому, Ю.Бачинський запропонував проголосити у вступі до проекту нової програми партії, що здійснення усіх її ідеалів можливе лише за повної політичної самостійності українського народу, то Франко, який головував на з’їзді, мовчав. Мабуть, йому важливо було вислухати думки однопартійців. Павлик не сприйняв пропозиції Бачинського, заявивши, що «борба за політичну незалежність українського народу – се справа, про яку галичани рішати не можуть, ту справу можуть рішати лише наддніпрянці». Однак Бачинського підтримали К.Трильовський і С.Данилович, завдяки яким імперативне формулювання про «повну самостійність політичну русько-українського народа» було вперше в історії українського політичного руху внесено до партійної програми ²⁹. Замість домагання «автономії країв», за наполяганням радикалів-«державників» у новій програмі прийнято домагання «утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини [Східної. – Є. Н.] і Буковини [Північної. – Є. Н.] з якнайширшою автономією» ³⁰. Завдяки цій зміні «сталася рад[икальна] партія єдино національною партією руською в Австрії, бо прочі руські партії підносили дотепер лиш відрубність племінну і язикову, підносили етнічну і язикову самостійність, чи, як они се називали, націоналізм, а політичної, то є державної самостійности дотепер не домагалися» ³¹. 

 

Певно, дискусія на IV з’їзді РУРП і прийнятий на ньому програмовий постулат про політичну незалежність українського народу вплинули на те, що Франко у відповідь на обґрунтування конечності української державності у книжці Ю.Бачинського «Ukraina irredenta (по поводу еміграції): Суспільно-політичний скіц» (Л., 1895) допустив можливість здійснення політичної самостійності України: «А раз відчута буде – у кого з національних, у кого з економічних причин – потреба політичної самостійности України, то справа ся ввійде на порядок дневний політичного життя Европи і не зійде з нього, поки не осущиться» (щоправда, Франко схилявся тоді до того, що «політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою») [т. 53, с. 553]. Саме після з’їзду Франко написав рецензію на книжку Бачинського, яка вийшла на початку 1896 р., і встиг умістити цю рецензію в самому кінці останнього, шостого числа свого журналу «Житє і Слово» за 1895 р., випущеного у світ щойно  наприкінці весни 1896 року. Тож фактично щойно від 1896 р. Франко поступово ставав національним державником, притім завдяки дискусіям із «молодими» радикалами, які в 1890-х рр. ішли в авангарді української державницької (самостійницької) думки.

 

 

На той час Франко переорієнтовувався також з ідеї революційного розвитку суспільства на еволюційний поступ. За спогадами В.Охримовича, вже за часів Франкового членства в РУРП (1890–1899) «молодші» радикали закидали йому «компромісовість і непослідовність»: «Нам, молодим, він видавався занадто поміркованим, занадто оглядним, а замало “лівим”, замало радикальним, замало рішучим і послідовним» ³².

 

Франків вірш «Пісня руських хлопів-радикалів» (Радикал. – 1895. – №4. – 20.ХІ; Громадський Голос. – 1895. – № 10/11. – 15.ХІІ), замислений як партійний гімн, був двозначний: містив настанови на освіту, просвітництво, працю для самих себе й піднесення людської гідності селян: «Ми хочем вчитись, поступати, / Бо кривда є сестрою тьми. / Для себе хочем працювати / І бути люди між людьми». Але водночас гімн завершувався погрозою поневолювачам та експлуататорам, щоправда, не кривавою – не знищити їх, а вигнати з Галичини: «І всіх, хто явно або тайно / Нам ладить пута і ярем, / Всіх дармоїдів радикально / Ми з свого краю виметем» [т. 3, с. 418]. Невдовзі Франко вмістив «Пісню руських хлопів-радикалів» у невеликій поетичній антології «Хлопські пісні» (Л., 1897), але саме за цей гімн (а також іще один вірш Франка – «На суді») цісарська прокураторія конфіскувала перший наклад книжки і другий вийшов без них ³³. Можливо, через те, а може, тому, що не мав уже колишньої поваги до радикалізму, Франко, передруковуючи вірш у збірці «Давнє й нове» (Л., 1911), у циклі «Гімни й пародії», опустив останню строфу з погрозою радикального вигнання усіх уярмлювачів і «всіх дармоїдів», а заодно чомусь і попередню строфу, й «Пісня…» закінчувалася ствердженням селянської солідарності і зростання політичної культури селян: «Здіймуться дружні хлопські руки, / І просвітліє хлопський ум!» [т. 3, с. 276]. Текст, що залишився, – мало того, навіть увесь попередній текст вірша – Франко трактував у суто культурницькому, просвітницькому дусі: у післямові, доданій до публікації гімну у збірці «Давнє й нове», наголосив, що «пісня» «містила в собі в дусі виробленої тим рухом програми оклики не кровавої відплати і насильного суспільного перевороту та масового самосуду, але оклики національної самостійности і вирівняння суспільних різниць організацією народних мас і культурною та просвітницькою працею» [ПК, с. 13]. Під «окликами національної самостійности» Франко розумів, очевидно, висловлені у вірші лише натяки на це: означення національності «Ми руські хлопи-радикали», заяву «Для себе хочем працювати», погрозу вигнання «з свого краю» «всіх, хто <…> / Нам ладить пута і ярем», тобто, можна здогадуватись, чужих поневолювачів.  

 

 

Вихід Франка з РУРП та участь у заснуванні УНДП

 

Для Франка участь у радикальній партії була важливим, але все-таки лише перехідним етапом у його світоглядному, ідеологічному та політичному розвитку. Уже в статті польською мовою «Nieco o stosunkach polsko-ruskich» [«Дещо про польсько-українські відносини»] (Tydzień. Dodatek literacko-naukowy «Kurjera Lwowskiego». – 1895. – №284. – 13.Х), визнавши, що залічує себе до української радикальної партії, належить «до числа її засновників, брав участь у виробленні її програми», він, однак, зауважив: «<…> з сучасною організацією тієї партії мене об’єднують дуже слабкі і нечисленні зв’язки; шефом партії я ніколи не був і не є» [т. 46, кн. 2, с. 279]. Невдовзі, розвиваючись як письменник згідно з духом часу, набираючись життєвого досвіду в ході народних віч, виборчих кампаній і вдумливо осмислюючи різні ідеології та соціальні теорії, звіряючи їх з дійсністю, Франко еволюціонував не лише до раннього модернізму в літературній творчості, а й до національного демократизму й навіть частково ознак консерватизму (у позитивному сенсі цього слова) в ідеологічних поглядах і громадсько-політичній діяльності. Вийшовши з РУРП, він разом із М.Грушевським та національно-радикальною групою колишніх однопартійців (В.Охримовичем, В.Будзиновським, Е.Левицьким, Т.Окуневським) заснував у грудні 1899 р. Українську національно-демократичну партію (УНДП). З приводу того, що спонукало його «покинути дотеперішню радикальну організацію і перейти до нової національно-демократичної», Франко листовно пояснював Павлику наприкінці січня 1900 року. Підтвердивши сказане на з’їзді РУРП 17–18 грудня 1899 р. («Я заявив на з’їзді делегатів радикальної партії, що чую себе радикалом і, правдоподібно, не перестану до смерті чути себе ним і працювати для радикалізму»), він піддав критиці молодечий волюнтаризм і доктринерство її членів, наслідком чого стали її слаба організаційна робота й дисципліна, координованість дій, вузький, сектантський характер:  «с е    н е    б у л а    в с е н а р о д н а    п а р т і я, а навіть загалом    н е    б у л а    п о л і т и ч н а    п а р т і я.   Се була <…> більше    ц е р к в а,   до якої сходяться самі вірні <…>» [т. 50, с. 147].

 

На переконання Франка, Галицька Україна потребувала загальнонародної партії, яка б обстоювала інтереси різних соціальних груп. У тому ж листі він доводив доцільність розбудови повної соціальної структури української нації, усіх її великих і малих соціальних груп (спільнот, прошарків), потрібних для належного функціонування тогочасного суспільного ладу:

 

«<…> національний розвій може лежати в тім, що[б] ми з-посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду. Може бути, що признаєте такі думки відступництвом від радикальної правовірності. Га, то в такім разі я не є правовірний радикал. Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом. Отсе й була головна причина, що я виступив із радикальної партії і прилучився до тих, що помагали організувати національну демократичну партію» [т. 50, с. 148].

 

Так Франко заявляв про зміщення акцентів і пріоритетів у своїй діяльності із соціального та класового підходу – власне, соціального радикалізму, а отже, соціалізму, з яким ототожнювався радикалізм, – на національний демократизм.

 

З інтернаціонального та вселюдського на національне Франко змістив акценти й у статті «Поза межами можливого» (ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 10), зауваживши: «Все, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити   с в о є    д у х о в е    в і д ч у ж е н н я    в і д    р і д н о ї    н а ц і ї»  [т. 45, с. 284]. На кого натякав Франко, з ким полемізував? Чи мав на увазі когось конкретно в галицькому суспільстві, чи говорив загалом про європейські тенденції? Певна річ, не йшлося про народовців чи москвофілів, які по-своєму обстоювали національний пріоритет над соціальним (перші – україноцентричний, другі – русоцентричний), ані про «молодих» радикалів, які раніше за Франка стали державниками. З попередніх Франкових міркувань у цій статті видно, що його критика недооцінки нації стосувалася Драгоманова, а також «одностороннього марксівського економічного матеріалізму чи фаталізму» [т. 45, с. 283]. Далі у статті Франко зазначив, що хоч «ідеал національної [тут мається на увазі: державної. – Є. Н.] самостійності <…> лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого», усе ж «тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати» «його осущення» [т. 45, с. 285]. Так під агітаційним натиском «молодих», передусім В.Будзиновського і Ю.Бачинського, драгоманівець Франко ставав національним державником, допускаючи в майбутньому здобуття незалежності України й орієнтуючи співвітчизників на боротьбу за цей ідеал. За спогадами В.Будзиновського, радикалам-«державникам» «сильно помогло» те, що Франко, «спекавшися впливу Драгоманова», пройнявся «думкою власної державности» (української) «і сам став її пропагандистом» ³⁴.

 

У статті «Українці» (написана на початку 1906 р., опублікована 1911 р. в Будапешті угорською мовою) Франко так окреслив «прогресивно спрямований рух» галицьких українців: «у 60‑их роках ХІХ ст. домінував вплив Куліша, у 70‑их і 80‑их – Драгоманова, а в 90‑их – Грушевського. З цих трьох напрямів перший можемо назвати формально національним, другий – радикально-соціальним і третій – національно-радикальним» [т. 41, с. 189]. Хоча цей поділ досить умовний і потребує істотних уточнень та застережень, зокрема й хронологічної корекції ³⁵, важливо, що Франко, без сумніву, ідентифікував себе з «радикально-соціальним напрямом», а відтак, певно, з «національно-радикальним». У кожному разі, від соціального радикалізму кінця 1870-х – першої половини 1890-х письменник прийшов 1896 р. до національного радикалізму («в суті справи» ³⁶) і 1899-го – до національного демократизму, від автономізму та федералізму на соціалістичних засадах рухався до національно-державницької ідеї, убачаючи головне завдання українського проводу у політичному та культурному націєтворенні й не випускаючи з уваги пріоритетного значення людських прав і свобод. Він не боявся, що в процесі національного відродження можуть траплятися минущі «виплоди» національної гіпертрофії, допускав ефективність – слушного часу – силового шляху національного визволення і надихав співвітчизників на збройний визвольний чин у майбутньому, але дистанціювався від украй радикальних (нелегальних, деструктивних) методів політичної боротьби у своїй сучасності (відкритий лист від 24 листопада 1904 р. до редакції газети «Діло» [т. 50, с. 256, 257]) і застерігав од суспільного екстремізму та невчасного зриву (листовне звернення від 14 грудня 1906 р. до радикально налаштованої студентської молоді [т. 50, с. 304–305]). Після часткового зближення з національними демократами (народовцями) у 1880–1886-х рр. Франко зосередив свою діяльність у соціально-радикальному русі, що розвивався під впливом Драгоманова, проте по смерті цього свого ідеологічного наставника переглянув свої взаємини з ним і повернувся до національної демократії. Прощанням із радикалізмом молодості та переходом до поміркованого (в засобах і способах) демократизму й почасти навіть консерватизму зрілого віку стало для Франка притчове «діалогічне оповідання» «Хома з серцем і Хома без серця» (1904).

 

А невдовзі Франкова рецензія (ЛНВ. 1907. Т. 38. Кн. 5) на соціально-психологічну комедію Антона Крушельницького «Орли» (Л.: Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, 1907; під псевдонімом Антін Володиславич) засвідчила, що Франко розчарувався і в радикалах, і в націонал-демократах, і в іншого штибу українських політиках. Видно, що зміст цієї політичної комедії, яка подавала «образ руської інтелігенції провінціального міста», узяв Франка за живе, нагадав йому багато чого з його прикрого громадсько-політичного досвіду, й він, визнавши слушність авторських спостережень, із гіркотою зазначив:

 

«Се така комедія, що плакати хочеться. Плакати особливо над тим народом, якого обдурюють, обдирають і ще й зневажають оті “орли”, ті руські патріоти, радикали, націонал-демократи і як там ще їх назви. Автор, очевидно, сидів у однім із таких гнізд патріотичної деморалізації і придивився їй бистрим оком. Він запустив глибоко зонд в безодню людської безхарактерності, фарисейства та підлоти, ілюстрував її майже всіми типами, виведеними в комедії, ілюстрував основно і всесторонньо, так що читач аж рад би крикнути: та годі ж сього! Та невже ж можлива така безодня падлюцтва, яка видає себе за патріотизм, за працю для народу, за пожертвування своїх інтересів для загальних цілей? Страшно робиться за чоловіка, за народну душу, за його будущину, коли справді так виглядає та патріотична кухня, в якій варяться “ідеали будущини” нашого нещасного  краю. А проте все це має бути правда, все се риси, схоплені з дійсного життя. Всі ті люди, описані в отсій комедії, живі й досі, кандидують, б’ються одні з одними, обкидають себе болотом, дурять народ і самих себе — і все се пощо? для патріотизму? Де там, для особистої амбіції, для матеріальних зисків» [т. 37, с. 239–241].

 

Цей крик душі Франка, на жаль, не втратив певної актуальності й за часів незалежної України — від 1991 р. й до сьогодні. 

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Див. огляд Франка «З остатніх десятиліть ХІХ в.» [т. 41, с. 506]. Тут і далі – поклики на вид.: Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 1976–1986. – Т. 1–50; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах / Іван Франко. – К. : Наукова думка, 2008–2011. – Т. 51–54; Покажчик купюр [до вид.: Франко І. Зібрання творів : у 50 т.]. – К. : Наукова думка, 2009. – 333 с.

² Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 8. – С. 179.

³ Там само.

Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 8. – С. 181.

Данилович С. Франко як духовний батько радикальної партії в Галичині / Северин Данилович // Спогади про Івана Франка [упорядкув., вст. ст., прим. М.І.Гнатюка]. – Вид. 2-ге, доп., переробл. – Л.: Каменяр, 2011. – С. 253.

⁶ Там само. Кількість учасників (30) випливає з повідомлення, що на ІІ з’їзд «з’їхалося до 60 (тобто вдвоє більше, ніж торік)» (ІІ-гий зйізд укр. радикалів // Народ. – 1891. – № 20 і 21. – 24.Х. – С. 266). Також див.: Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… / Петро Шкраб’юк. – Л., 2012. – С. 49.

Піхманець Р. Іван Франко і Василь Стефаник: взаємини на тлі доби / Роман Піхманець. – Л., 2009. – С. 63.

⁸ Там само. – С. 125.

⁹ Там само. – С. 132–134; Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка / Володимир Охримович // Спогади про Івана Франка. – С. 123–124.

¹⁰ Ганкевич М. З перед двайцяти літ: (Початки української соціял-демократії в Галичині) / Микола Ганкевич // Калєндар «Впереду». 1920. – Л. [б. р.] – С. 73.

¹¹ Данилович С. Франко як духовний батько радикальної партії в Галичині. – С. 253.

¹² Там само; Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… – С. 50, 52.

¹³ Програма Руско-українскої радикальної партії // Народ. – 1890. – № 20. – С. 301. 

¹⁴ Барвіньский О. В обороні правди і чести. – Л., 1911. – С. 84.

¹⁵ Барвінський Ол. Спомини з мого життя. –  Т. 2. Частини третя та четверта / Упоряд. А.Шацька. – Нью-Йорк; К., 2009. – С. 98–99.

¹⁶ Програма Руско-українскої радикальної партії // Народ. – 1890. – № 20. – С. 301. 

¹⁷ Будзиновський В. Ішли діди на муки: Введенє в історії України / В.Будзиновський. – Л.: Українське Слово, 1925. – С. 28.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Програма Руско-українскої радикальної партії. – С. 301–303.

²⁰ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М.Павлик. – Чернівці, 1910. – Т. 6: (1890–1891). – С. 79.

²¹ Павлик М., Франко І. Руске державне право і народна справа / Редакція // Народ. – 1891. – № 1. – 1.І. – С. 9.

²² Там само. – С. 10.

²³ Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 9. – С. 64.

²⁴ Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка. – С. 123–124.

²⁵ Матеріяли до ревізіі програми руско-украйінскоі радикальноі партіі / За руско-украйінску радикальну колонію у Відні: В.Будзиновский, Іван Гриневецкий // Народ. – 1891. – №9. – 1.V. – С. 157. Унаслідок того, що внутрішній кордон дуалістичної Австро-Угорської імперії проходив по р. Літаві (нім. Leitha), Австрія називалася Передлітавою (Cisleithanien), а Угорщина – Залітавою (Transleithanien).

²⁶ Там само. – С. 157–158.

²⁷ Там само. – С. 155.

²⁸ ІІ-гий зйізд укр. радикалів // Народ. – 1891. – № 20 і 21. – 24.Х. – С. 266.

²⁹ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію» : зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го віку / Юліян Бачинський. – Л.: Накладом «Ради», 1930. – С. 10–12.

³⁰ Програма руско-україньскої радикальної партиї, принята на IV зйізді у Львові дня 29 грудня 1895 р. // Радикал. – 1896. – № 7. – 5 січ. – С. 70.

³¹ Четвертий зїзд радикальної партиї // Там само. – С. 65.

³² Охримович В. Причинки до біографії і характеристики Івана Франка / Володимир Охримович. – С. 123–124.

³³ Хлопські пісні // Українські літературні альманахи і збірники ХІХ – початку ХХ ст.: бібліографічний покажчик / Склав І.З.Бойко. – К. : Наукова думка, 1967. – С. 96–97.

³⁴ Будзиновський В. Ішли діди на муки. – С. 35.

³⁵ Так, вплив Драгоманова обмежувався невеликим колом галицьких діячів: Мелітоном Бучинським (у 1870-х рр.), Павликом, Франком, О. Терлецьким, Наталією Кобринською, Миколою Ганкевичем, Ю. Бачинським та ще деким і натрапляв на опір значно численніших народовців. В. Будзиновський заперечував поширену легенду, ніби Драгоманов «виховав генерацію, яка заснувала радикальну партію» (Будзиновський В. Смішне в поважнім / В.Будзиновський // Нові Шляхи. – 1930. – Т. 9. – С. 67), а Ю.Бачинський засвідчив, що віденські «січовики» в липні 1891 р. оминали Драгоманова (Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова / Юліан Бачинський // Михайло Драгоманов у спогадах / Уклали І.С.Гриценко, В.А.Короткий. – К.: Либідь, 2012. – С. 256–258).

³⁶ У статті польською мовою «Nieco o stosunkach polsko-ruskich» [«Дещо про польсько-українські відносини»] (Tydzień. Dodatek literacko-naukowy «Kurjera Lwowskiego». – 1895. – №284, 13.Х) Франко пояснював: «Я прибічник поміркованості, але тільки в засобах, в способах діяти й говорити; але ніколи не в суті справи, там, де поміркованість означає половинчастість цілей, аргументування ідеалів або, що гірше, де вона просто маскує відсутність сталих принципів або запалу до справи, визнаної слушною і святою» [т. 46, кн. 2, с. 269–270].

 

 

============



Автор — директор Інституту Івана Франка НАН України, доктор філологічних наук, професор

07.06.2016