Слава спочатку вживала методу заперечування. Коли вони всі (за винятком мами) хвилювалися і підскакували, вона, схрестивши руки на спині, випростовано оперлась до шафи і в цій оборонній поставі відбивала всі напади.
Неправда. Ніколи не зустрічається з Маркевичем. Неправда. Ніколи не "волочиться" з ним поза містом. Неправда. Ніхто не міг бачити її з ним у гайку над Прутом. Всі чутки, це нахабна брехня. Чого ще хочуть від неї? Чого злетіли на її голову, як гайвороння?
Мама повернула на Славу безсилий, добрий погляд, і стало очевидним, що вона починає ламатися в сумнівах щодо Славиної провини. Тоді Катерина вибігла на саму середину хати і почала гатити п'ястуком у стіл.
— Ти, ти ще маєш лице заперечувати? Вивалялася з ним по зарінках, як остання вуличниця. А він... а він, — вона одною рукою схопилася за бік, а другу підсувала Славі під ніс, ...він має тебе десь. Ціле місто гомонить, що Маркевич жениться з Мількою Задорожною... Так, так, сестричко. Він ожениться з панною з кам'яницею.
Слава знітилась і перестала заперечувати та боронитись. Прізвище Задорожних спаралізовало всю її волю. Розгублені подробиці, перелетні уривки зачутих розмов, невиразні обережні натяки приятельок, двозначні усмішки — все те раптом збудилося в пам'яті і відразу набрало глибокого значення. Задорожні... Міля Задорожна... Скільки разів сам жалівся перед нею, що мусить перервати їх милу зустріч, бо має ще відбути "обов'язковий візит" у Задорожних. Скільки разів просив у неї пробачення за те, що не зустрінуться ввечері, бо "мусить" піти до театру з Задорожними. Ніколи не запитувала про характер його ставлення до цієї родини. Її сліпота, чи безмежне довір'я, а тепер... А тепер вона ніяк не може стояти перед рідними і вислухувати їх обвинувачень. Слава, ще хвилину тому незламна в своїй обороні, тепер соромиться себе самої. Мусить побачитися з Севером. І це бажання є єдиною силою, якій вона хоче коритися.
Трохи смішно, що ось вона під ніч вибирається з хати і ніхто її не затримує. Але хай хвилюються і підскакують навколо стола, як нетлі.
Опинившись на темній дорозі, Славі враз захотілося не застати Севера дома. Але, підбігши задихано під вікна, вона побачила його, як сидів з газетою біля столу, в домашньому халаті, вигідний, заспокоєний. Спішно, мовби хтось гнався за нею, вона застукала в шибку. Здригнувся. З стягнутими бровами він рішуче відхилив занавіску і відчинив вікно. Слава відрухово подалася назад, але він уже тримав її за руку.
— Слава, що сталося?
Не чекаючи відповіді, він скочив через вікно і, обвиваючи її рукою, мов шалем, завів по сходах до себе в кімнату.
Хоч як не визивала її Катерина, проте Слава ніколи ще не була в його кімнаті. Вона була вмебльована просто, але з тонким, індивідуальним смаком. І саме ця обставина вколола Славу. Предмети в кімнаті не належали до необхідного реквізиту мебльованих кімнат. Не були це мандрівні речі, що часто міняючи пожильця, згодом втрачають власне обличчя. Навпаки. Ці картини, цяцьки з янтару, характер мебелі та її розташування говорили про виключного господаря і власника. Звідки в Севера стільки грошей? Звідки?...
— Що сталося, маленька?
Стояв до неї профілем. Сяйво місяця тонко значило на темнім фоні ніжну лінію рисунку його обличчя, яке колись снилося їй по ночах. Слава почала сміятися з грози, що промайнула вже над їх головами.
— Уяви собі, хтось мусів бачити нас над Прутом і доніс моїм... Мама нічого, але Катря буквально аж пінилась... Все-все пригадали мені мої рідні. Навіть те, що в мене не більш, як три сорочки...
Його рука уважливо відгорнула пасмо її волосся з чола.
— Ну, і що? — спитав голосом змовника.
Слава глянула пильно на нього і по хвилині додала:
— Катря вигукувала, що ти з Задорожними...
Не договорила. Тіні на його лиці затанцювали, видалось їй, що його рука поволі зсунулася вниз по спині. Тепер уже не мала сумнівів. Хотіла лише в основному пізнати джерело свого нещастя.
— Що тебе в'яже з Задорожними, Север? Міля, так?
— Я лише тебе одну люблю...
— Ти мусиш мені признатися...
— Не питай мене, ні про що не питай...
Тепер догадалась сама.
— Вони утримували тебе на студіях?
Доторкнулася рукою його чола. Воно було неприємно холодне і все зрошене потом.
— Так.
— Скільки ж ти їм винен?
— Чотири тисячі...
Увільнилась від його благальних рук, відсунулась на самий край дивану і засміялась тихенько. Чотири тисячі... Чотири тисячі... Коли б Слава хотіла запродати себе в неволю, то чотири роки молодості було б замало, щоб здобути цю суму... Чи укладаючи цей ганебний трактат, він хоч раз подумав чесно, що зможе віддати їм гроші? Що за бруд? Що за сморід!
Славу, наче кліщами, схопив тепер холодний спокій. Могла обмірковувати і допитуватись.
— Значить, ти тепер повинен або віддати гроші панству Задорожним, або одружитися з їх донькою? Так? Скажи, Север, так?
Вона знала, що коле його в найболючіше місце, і це давало їй дику насолоду.
— Вони купили тебе за чотири тисячі... і будуть тебе мати. А я...
Втім, якась нова думка налягла на неї, і Слава раптово замовкла, придавлена її тягарем.
Чотири тисячі... Чотири тисячі... Це не тільки чотири папірці і не за ці папірці продав себе Север. Чотири тисячі... це в даному випадку символ. Символ нової класової приналежності, інакшого життя, інакшого світовідчування.
Зиркнула по хаті, і очі її в півсвітлі зупинились на цяцьках з янтару... Єге ж, цяцьки з янтару, домашній халат з англійської фланелі, тепла ванна щоденно... турецькі цигарки... Оце ті додатні наслідки торговельної умови з Задорожними, оце саме символ тих чотирьох тисяч злотих... Була безсила супроти цього світу.
— Ну, що ж Север? Значить — все ясно. Я хіба піду...
Хотіла встати і вийти, але він знову схопив її в обійми.
— Слава... Слава! Ти нічого не знаєш, Слава... Ми можемо більше не зустрінутися в житті, але я не перенесу думки, щоб ти... власне ти вважала мене запроданцем. Ти не знаєш обставин, які спонукали мене до цього... ти не знаєш...
Не могла довше дивитися на його муку і заплакала. Плакала над собою і над ним. Навіть не обвинувачувала Задорожних, знала, що і вона, і він, і всі вони — жертви суспільного ладу.
[Вільна Україна]
03.10.1940