ПЕРИПЕТІЇ З ФРАНКОВОЮ РЕЦЕПЦІЄЮ 
книжки «Україна irredenta» Юліяна Бачинського


До 120-ї річниці першодруку статті-рецензії «Ukraina irredenta»

 

Цьогоріч наприкінці весни минуло 120 років од часу появи друком знаменитої статті-рецензії Івана Франка «Ukraina irredenta». Чому саме цієї весни, а не торік у листопаді-грудні, як випливає з її публікації в шостому числі двомісячника «Житє і Слово» за 1895 р., пояснено у пропонованій розвідці.

 

У липні 1893 р., за погодженням із Франком, Михайло Павлик відмовлявся друкувати в журналі «Народ» (друкованому органі Русько-української радикальної партії – РУРП) продовження праці Юліяна Бачинського «Україна irredenta» («Україна невизволена», за зразком італійського вислову «Italia irredenta» – незвільнена, невизволена Італія¹). У «Народі» з’явилася лише її вступна частина під назвою «По поводу еміграції» (1893. – № 4–7. – 22.ІІ–8.IV; № 14. – 15.VII). Павлик і Франко перервали публікування, що, за свідченням Бачинського, призвело «вже до розриву між мною а Франком»². Згодом Бачинський відверто описав обрану ним тактику оприлюднення цього драстичного тексту в «Народі»:

 

«Я був уже тоді свідомим соціялістом-інтернаціоналістом; і сів писати “Україну ірреденту”. Друкувати її міг я лише в “Народі”, деінде не було де. Тому післав я скрипт до Павлика до Коломиї. Але наразі лише початок – вступ, і не під властивим заголовком, а під тимчасовим: “По поводу еміграції”. Я пішов тут на підступ – я побоювався, що Павлик, як перечитає відразу цілу “Україну ірреденту”, то не прийме її до друку, і уважав, що ліпше буде вислати поки що лише вступ, де про українську державу ще нічо не згадується, а лише про еміграцію, – а той вступ Павлик напевно видрукує, – а коли видрукує, то тоді я пішлю йому решту скрипту, під властивим вже заголовком, і тоді не буде вже йому можливе перервати друк і, хоч-не-хоч, буде мусів довести його до кінця. Та не так вийшло, як я собі комбінував. Павлик видрукував висланий йому початок, але на решту відписав, що її друкувати не може, з виїмком тих ще пару уступів, що відносилися до еміграції, – все ж решта мусить випустити, бо се “фільозофія без фактів” і не має сенсу. Я <…> зажадав звороту скрипту»³.

 

Ба більше: Павлик заявив, що «того, що відноситься до головної теми: політичної самостійности українського народу, друкувати не буде»⁴.

 

Саме тоді у Львові проїздом до Коломиї перебував київський громадсько-політичний та культурний діяч Микола Ковалевський, який фінансував «Народ». На прохання «молодших» він узявся полагодити їхні ідеологічні та видавничі непорозуміння зі «старшими». Бачинський згадував, що «від себе представив йому ще справу з “Україною irredent-ою”, а він обіцяв зайнятися і сею справою». Одначе вже з Коломиї дістав Бачинський «від Ковалевського картку, що Павлик і Франко ніяк не годяться друкувати “України irredent-и”, а щодо решти жадань “молодших”, то просить, щоб “молодші” всі свої жадання предложили Франкові і Павликові на письмі <…>»⁵.

 

Тож «молоді» радикали В’ячеслав Будзиновський, Юліян Бачинський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович і Евген Левицький надіслали Павликові у Коломию «Ultimatum В. Будзиновського й тов[аришів] редакції “Народа”», датований «17.VII.1893», у якому, за словами Бачинського, «було також і те, щоби “Україна ірредента” була дальше, до кінця видрукована в “Народі”, без змін і в цілій повноті»⁶. Прямо в «ультиматумі» про це не йшлося, але вимога друкувати дуже важливі й актуальні статті стояла⁷. Тим часом «Франко у згоді з Павликом відкинув усі жадання, а щодо “України ірреденти” відписав, що її друкувати не можна, бо се “фільозофія urągająca zdrowemu rozsądkowi” [яка є образою тверезого глузду (польс.). – Є. Н.]»⁸. Такий лист Франка невідомий. А в листі від 27 вересня 1893 р. до Павлика в Коломию зі Львова Франко застерігав стосовно статей польського публіциста Яна Козакевича: «<…> на його теоретичні міркування треба вважати, щоб не попасти в таке, як з Бачинським» [т. 49, с. 417].

 

Після невдачі з оприлюдненням у «Народі» повного тексту праці «Україна irredenta» Бачинський 1894 р. надіслав її рукопис Михайлові Драгоманову у Софію, сподіваючись на його підтримку. «Думав, що Франко і Павлик тому лише оперлися так друкові її, що зражені були до нас, “молодших”, а Драгоманов, стоючи осторонь наших непорозумінь, холодніше і спокійніше перечитає скрипт і вплине на Франка і Павлика, щоб вони таки видрукували її в “Народі”»⁹. Проте Драгоманову ще раніше не сподобався її початок, опублікований у «Народі», про що він сповіщав Павлика в листах від 17/29 березня 1893 р. («Ліпше добра поезія нашого напрямку, ніж  с л о в а,  с л о в а,  с л о в а  в статті про еміграцію в остатн. N-рі “Народа”») і від 31 березня / 12 квітня 1893 р. («Бачинський, як і Будз[иновський], все ніяк не може добратись до деталів спеціально галицьких, а все пише загальники про капіталізм і т. и.»)¹⁰. Тепер же, прочитавши лише «початок манускрипту», він у відписі від 6/18 липня 1894 р. зауважив: «Ваша праця інтересна, <…> але хибує доктринерством певної школи» – й далі конкретно зазначив, якої: «На лихо, марксисти, або ліпше енгельсисти, рідко коли досліджують що, а просто à priori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні. Так робите і Ви»¹¹. Ознайомившись далі з цією працею Бачинського, Драгоманов не заперечував ідеї української державності, лише запитував: «Не сказано, що буде робити політично самостояча Україна? Боронити себе од Польщі і Великорусі цлом [митом. – Є. Н.]? Як се зв’яжеться з процесом інтернаціоналізації?»¹². Назагал «цілий ряд уваг» Драгоманова Бачинський сприйняв як такі, що «мали доказувати, що ціла “Україна ірредента” – то один великий нонсенс»¹³.

 

На листи Драгоманова від 6/18 липня і від 28 липня 1894 р. Бачинський надіслав розлогий відпис, у якому виправдовувався, дискутував і теоретизував. У першій частині листа, датованій 22 листопада 1894 р. (з Їглави), небезпідставно зауважив про Франка й Павлика:

 

«Їм, що поза кілька сел, а в найліпшім разі – поза одно вузьке пасмо господарське східної Галичини <…> не висували нігде більше носа, приглядаючися мужикам, приглядалися їм не так з інтересу економічного, а більше етнографічного чи радше фольклорного, цілком легко такі річі, як в и т в о р ю в а н н є  с я на руїнах одної части мужиків суспільної нової кляси – середньої, при рівночасно великій пролетаризації решти мужиків, могли не впасти в око. <…> Вони так зайнялися нуждою хлопською, що стратили з очей другу часть мужиків <…>»¹⁴.

 

Львівська соціал-демократична газета «Земля і Воля» згодом відзначила про книжку «Україна irredenta»: «<…> думки, які тов. Юліян Бачинський у цій праці проголосив, були так нові і смілі, що злякали навіть таких великанів духа, як Драгоманов, Франко і Павлик, і вони вирішили не друкувати до кінця сеї праці»¹⁵. Павлик виправдовувався у статті «В справі книжки д. Юліяна Бачинського п. з. “Україна irredenta”» (Діло. – 1911. – № 131. – 16.VI). На питання про те, чому Павлик, Франко і Драгоманов не сприйняли тоді праці Бачинського, відповідали по-різному. Михайло Лозинський у статті «Галичина в житю України» (Вістник Союза визволення України. – 1916. – № 5/6. – 16.І) твердив, що негативне ставлення Драгоманова і Франка «дотикало не ідеалу самостійности України, тільки самої праці автора, який з самопевністю молодого адепта марксизму з легковаженням говорив про цілий дотеперішній розвиток українського народу та з такою самопевністю пророкував, якими шляхами піде здійснення ідеалу самостійности України»¹⁶. Не погоджуючись із ним, Ігор Бегей висловив думку, що їхнє несприйняття «України irredent-и» було зумовлено не «марксистською методологією її написання», а «самим фактом винесення вперше на порядок денний і обґрунтуванням необхідності відновлення української державності на всіх етнічних землях», бо «ні Франко, ні Павлик, ні Драгоманов не були готові до такого радикального вирішення українського питання»¹⁷. Думається, причини крилися і в разючому доктринерстві Бачинського, і в нехоті Драгоманова та його прибічників до етатизму, якому Драгоманов протиставив федералістичний ідеал «громадівського соціалізму».

 

 

Восени 1895 р. Денис Лукіянович погодився видати працю «Україна irredenta», й вона вийшла як 4-й випуск його видавничої серії «Універзальна Бібліотека». Історіософсько-публіцистична книжка Бачинського, яка ставила перед тогочасною українською нацією для осягнення уже в найближчому майбутньому державотворчу мету й водночас осмислювала долю націй та національних держав із загальнолюдського становища, тобто претендувала на те, щоб бути націософським трактатом, окреслювала суперечливу перспективу взаємодії національного та загальнолюдського. Квінтесенція цього політико-історіософського трактату містилася в ідеї «політичної самостійности України, т. є. політичної відрубности України не лише взглядом [стосовно (полонізм). – Є. Н.] Польщі, але також і взглядом Великоруси», у проголошенні та обґрунтуванні радикального на той час висновку: «Самостійність політична України – то  с о n d i t i o  s i n e  q u a  n o n [неодмінна умова (лат.). – Є. Н.] єї економічного і культурного розвою, услів’є взагалі – м о ж н о с т и  єї екзистенції…». Саме це викликало найбільший інтерес (а серед молоді – захоплення) і спричинило дискусії в галицькому суспільстві. Бачинський, однак, уточнював:

 

«Терміну “Україна” уживаю ту не так в значінню національнім, як радше на означення полуднево-західної території російської <…>. Борба о самостійність політичну України не відноситься також виключно лише до українців-нації, а взагалі до  у с і х,  що замешкують Україну, без взгляду на те, чи се автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк [у 3-му вид. Бачинський тут додав: єврей. – Є. Н.] чи німець. Інтерес спільний зукраїнщить їх, змусить їх усіх статися “патріотами” українськими»¹⁸.

 

Одначе проголошуючи заповітну, омріяну мету багатьох поколінь українців: «Україна для себе! <…> Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» – Бачинський трактував цей ідеал як «девізу» і «стяг» «української буржуазії»¹⁹. Обґрунтовуючи конечність кривавого виборення української державності, він виходив зі спостереженої ним тенденції, що «новочасна держава, буржуазийна» тяжіє до того, щоб стати «державою національною», ба більше: «Держава національна, зорганізовання нації в одну політичну єдність, чим дальше, з розвоєм капіталістичної продукції, стаєся впрост желізною уже конечністю»²⁰. Саме це його обґрунтування конечності національної державності, а конкретно – української, набуло в найближчі десятиліття найбільшої популярності і націєцентричного сенсу, хоча Бачинський у тій-таки книжці вважав закономірне існування національних держав лише минущим, перехідним етапом у розвитку людства і допускав, що «нації денаціоналізуються» і «мусить остаточно витворитися <…> нова, вища єдність роду людського – інтернаціональна», бо «фанатизм національний» і «національний антагонізм» зникнуть, «національні мови» «забудуться», поступившись місцем «якійсь уже новій інтернаціональній мові», або «одна з теперішніх мов» стане «інтернаціональною мовою»²¹.

 

За спогадами Бачинського, коли вийшла «Україна irredenta», він розмірковував, чи послати її рецензійний примірник до редакції «Житя і Слова» поштою, «чи, може, буде ліпше занести його Франкові і при тій нагоді раз уже розвести з ним докладно розмову про проблему української державности». Від часу Франкового листа цілих два роки Бачинський «не мав ні разу нагоди з ним про се говорити». І вирішив піти до нього, «приготований на остру і довгу розмову». «Але вийшло інакше», – згадував Бачинський:

 

«<…> стрінула мене його дружина, Ольга, здивованим окликом: “А-а, Бачинський! То ви?! Я читала Вашу “Україну ірреденту” – таж то книжка, що появляється раз на сто літ!” Приємно вражений таким компліментом, привітався я з нею і з Франком – і давно-давно не було між мною і Франком і його дружиною такої щирої і доброї розмови, як тоді».

 

Щоправда, якихось характеристичних слів Франка про книжку Бачинський не навів. А все ж «Франко написав відтак довгу статтю в “Життю і Слові” <…>, і там уже цілком інакше, як перед двома роками, оцінив її»²².

 

Шоста книжка «Житя і Слова» за 1895 р., у якій з’явилася Франкова рецензія на видання «Україна irredenta», мала вийти в листопаді, однак «запізнилася» через брак коштів²³. У листах від 7 січня 1896 р. до Людмили Драгоманової та від 14 січня 1896 р. до Агатангела Кримського Франко повідомляв, що книжка VI «Житя і Слова» ще не вийшла [т. 50, с. 67, 69]. Не вийшла вона й у середині лютого 1896 р., бо в листі до Василя Щурата від 13 лютого 1896 р. Франко писав про свій намір зазначити в цьому останньому номері за 1895 р., що «на якийсь час» припиняє видавання журналу [т. 50, с. 72] (цю проблему висвітлював у вміщеній наприкінці книжки VI «Оповістці»). 24 березня 1896 р. Франко сповіщав А. Кримського: «6 кн. “Ж. і Сл.” за 1895 ще не скінчена» [т. 50, с. 76]. Судячи з того, що це число журналу було сконфісковане прокуратурою першої половини червня 1896 р. за публікацію «Інструкції» Каспера Ценґлевича (насправді це були «Листи до приятелів миру» Юліяна Горошкевича²⁴) та народні оповідання про священиків²⁵, – воно вийшло аж наприкінці весни 1896 р. Завдяки цьому Франко встиг у самому кінці шостого числа (с. 471–483) додрукувати рецензію на книжку Бачинського, яка вийшла друком на початку 1896 р.²⁶

 

 

У цій статті-рецензії під назвою «Ukraina irredenta» Франко, чутливий до духу часу, схвально оцінив національно-державницькі акценти книжки Бачинського, натомість його «марксівські» прожекти, які сягали непевної «інтернаціональної» далечини, сприйняв скептично, бо більше приглядався до реального життя, тоді як Бачинський витав у хмарах теоретичних фантазувань і абстрактних розумувань. Франко зазначив, що «русько-українські соціял-демократи та “консеквентні” [послідовні, як вони самі себе називали. – Є. Н.] марксисти» намагаються «погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський “матеріалістичний світогляд” – з даними української історії» [т. 53, с. 552; тут помилково: соціял-демократичні; у першодруку: соціальдемократи]. Тож Бачинський, як переповідав Франко, «доказує, що Україна <…> мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціяльних українських інтересів економічних» [т. 53, с. 553]. У відповідь на таке обґрунтування конечності української державності у майбутньому Франко допустив можливість осягнення політичної самостійності України:

 

«А раз відчута буде – у кого з національних, у кого з економічних причин – потреба політичної самостійности України, то справа ся ввійде на порядок дневний політичного життя Европи і не зійде з нього, поки не осущиться» [т. 53, с. 556].

 

Однак при цьому Франко схилявся тоді радше до того, що політична самостійність України може вирішитися у формі федеративної єдності з Росією:

 

«Звісно, термін “політична самостійність” не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть, власне, факти економічного життя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними де в яких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки [так звана Конгресова Польща, тобто польські землі, які, за рішенням Віденського конгресу 1815 р., відійшли до Російської імперії. – Є. Н.] і Московщини, а далеко менше – між сими двома і Україною» [т. 53, с. 553].

 

Загалом прихильно оцінивши книжку Бачинського, Франко висловив істотні зауваги, при тім досить гострі й дотепні: «Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне». За іронічним закидом Франка, та частина праці, що «відслонює будущину України і дороги, якими піде її розвій», «виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобаєсь, бо, на лихо собі, я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину України, Польщі, Росії, Австрії і т. д. автор знає дуже добре, та зате минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо»; це стосується «навіть пізнання того явища, про яке він узявся говорити, т. є. галицько-руської еміграції» [т. 53, с. 554].

 

Позбуваючись тоді молодечої залежності од марксизму, Франко, як і перед тим Драгоманов, слушно закинув Бачинському марксистське доктринерство:

 

«Автор без ніякої майже оговорки оперує соціял-демократичними термінами “буржуазія”, “пролетаріят”, так немовби ті соціяльні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім “Капіталі”. За проводом Енгельса та Каутського автор викладає “матеріялістичний світогляд”, в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія – се витвір буржуазії, національність – се витвір буржуазії, національна держава – се витвір буржуазії і т. д. А все се залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так се те, що при помочі сього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії <...>» [т. 53, с. 555].

 

Аргументовано відмовляючи праці Бачинського в належному соціально-економічному аналізі, Франко проникливо збагнув її значущість як політико-публіцистичного твору, здатного ефективно причинитися до національного самоутвердження українського народу:

 

«Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомости, хоч прояв сей і прибраний наразі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, а се перша на галицько-руськім ґрунті проба синтези певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі. <…> вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національної свідомости української, ніж науковим викладом порушених в ній питань <…>» [т. 53, с. 555].

 

Виходячи з цього, Франко прозірливо пророкував, що в історії «нашої національної свідомости, особливо в Галичині», «брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце». Насамкінець тактовно заохочував автора до дальшого зростання як соціолога:

 

«Я не сумніваюся, що сам він швидко виросте з соціял-демократичного, простолінійного доктринерства, що вдасться в старанніші студії над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій його пробі, при бистроті обсервації і звичці окидати оком широкі горизонти думок і життя (се безсумнівна користь соціялістичної школи) ми можемо від нього надіятися щораз цінніших і дозрільших праць» [т. 53, с. 557].

 

Бачинський вельми тішився широким розголосом книжки «Україна irredenta»:

 

«Зі всіх сторін дістаю різні ґратуляції, усно і писемно, <…> ні однієї не дістав я ще “нагани” – навіть Франко, котрий в своїм часі викинув мою працю з “Народу”, заявив перед Будзиновським, що хоч в дечім зі мною не годиться, та мусить признати, що книжка написана з великим талантом»²⁷.

 

Тоді ж рецензією на неї відгукнувся товариш по партії Микола Ганкевич²⁸. Український громадсько-політичний діяч у Галичині, правник Степан Баран (1879–1953) у спогадах «Перші українські державники – соборники» (Орлик. – 1947. – № 11: Листоп.; № 12: Груд.) ставив книжку «Україна irredenta» за національно-патріотичним впливом на галицьку молодь між Шевченковою поезією та «деякими творами» Франка: «“Кобзар” Шевченка, що його знали ми в тоді оголошеній цілості, і “Україна irredenta” Бачинського, яко теж деякі твори Івана Франка, зробили нас, старших гімназистів і студентів, українськими державниками і соборниками»²⁹.

 

За висновком І. Бегея, «вагомий вплив» на формування світогляду Бачинського наприкінці 1880-х – першої половини 1890-х рр. «мали ідеї західноєвропейського соціалізму, передусім марксизму, а також М. Драгоманов, І. Франко, яких він досить швидко випередив у висуненні постулатів українського державотворення»³⁰. Треба визнати, що в діяльності й писаннях Бачинського було багато авантюризму, відчайдушного молодечого пориву, нестримного бажання, тимчасом як тодішній Франко міркував розважливо, спираючись на вдумливий аналіз історичних можливостей і почуваючись відповідальним за політичні орієнтири й завдання, пропоновані рідному народові.

 

Оприлюднюючи в «Житі і Слові» збережене листування Драгоманова з Ю. Бачинським (з подачі останнього), М. Павлик дав своє пояснення історії з публікуванням праці «Україна irredenta» в «Народі»:

 

«В початку р. 1893 д[обродій] Юліян Бачинський прислав був мені початок своєї статі п[ід] з[аголовком] “По поводу еміграції”, що я й напечатав у “Народі” (н-ри 4–7, 14), навіть не знаючи, що далі має бути порушена справа про українську державу. Сей початок статі зовсім не подобався пок[ійному] Др[агоман]ову, що в листі з 17 (28) [точніше: 29; див. цитованого вище листа. – Є. Н.] марта т[ого] р[оку] писав мені про те <…>. Получивши в половині 1893 р. усю рукопись д. Ю. Бачинського саме тоді, як у мене в Коломиї був Франко, я, звісно, заінтересувався справою, але оба ми найшли, що статя д. Ю. Бачинського надто многословна й доктринерська – на соціяльно-демократичний лад, без студій реального ґрунту, особливо русько-українського. Через те – власне, з огляду на вагу справи – ми не могли взяти на себе відвічальности за опублікованє усеї статі в “Народі”. Я брався напечатати в “Народі” тілько конець статі – єї резюме, що, по-моєму, вповні достаточно висказувало думку д. Ю. Бачинського, але він не згодився на те, і я єму вернув статю»³¹.

 

Далі Павлик дав оцінку вже виданій книжці Бачинського, спираючись на опубліковані відгуки та власні судження:

 

«Статя заінтересувала людей, та поки що не викликала діскусії. Тілько черновецька “Буковина” дала єї зміст із похвалами, та д. Франко написав на неї критику в “Житю і Слові” (суть критики – та, що д. Ю. Бачинський може, й добре знає те, що буде, та не знає того, що було і є…)

 

Та як би там не було, а д. Ю. Бачинському належиться заслуга, що перший із русинів-українців підніс справу про українську державу отверто і рішучо. Для історії треба додати, що д. Ю. Бачинський зробив се й особисто саме перед виходом своєї статі, на 4-тім з’їзді Русько-української радикальної партії у Львові, 28 декабря 1895 р. <…>»³².

 

На 2-ге видання книжки «Україна irredenta» Франко відгукнувся невеличкою, але досить різкою рецензією, у якій стисло повторив суть попередніх зауваг. Залишаючись на позитивістських засадах вірності фактам, він знову скептично, ба навіть уже зневажливо висловився про спробу проектування майбутнього:

 

«Є се друге, незмінене [насправді Бачинський зробив редакторські виправлення, вилучив деякі фрагменти й додав нові. – Є. Н.] видання сего твору, найкращого взірця галицької схоластики, нащепленої марксівською фразеологією. Повне незнання фактів і погорда до них, вигідне плавання в будущині, де ніхто не може сконтролювати автора, загалом його замилування до логічних конструкцій замість обсервовання дійсного життя і зв’язана з сим гордість чоловіка, що  з н а є  в с е, – ось що характеризує автора і вказує в нім епігона не Маркса і Енгельса, а Томи з Аквіну або Рамона Люлія [Рамон Люль, Раймунд Луллій (1235–1315) – каталонський філософ, письменник і богослов. – Є. Н.]. Що сей твір діждався другого видання, – значить, читається, невважаючи на неможливий, чисто схоластичний жаргон, – се треба покласти на карб тої основної думки, яка чинить головну вартість книжки – думки про потребу розвивання української національности, хоча сучасна наука має на се багато справедливіших і сильніших доказів, ніж їх умів підібрати автор»³³.

 

Очевидно, зневажливий тон рецензії був спричинений роздратуванням, яке у Франка викликали зауваги Бачинського у книжці «Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до “України irrеdent-и”)» (Л., 1900). У рецензії на неї, поданій одразу за рецензією на 2-ге видання книжки «Україна irredenta», Франко констатував, що «ся переписка була вже друкована» в «Житі і Слові» (її опублікував Павлик, як уже сказано, з подачі Бачинського³⁴), і припустив, що Бачинський «передрукував її, мабуть, без змін»³⁵. Франко не завдав собі труду звірити обидві публікації, а тим часом друга відрізнялася від першої: Бачинський зняв коментарі Павлика та відновив вилучені ним місця зі свого листа до Драгоманова, що стосувалися кризи в радикальній партії. Насамкінець у Франковій рецензії відзначено, що «сю переписку можна вважати цікавим причинком до історії духових течій в нутрі укр. радикальної партії в початку 90-тих років». Однак спонука до неприхильної рецензії крилася у Франковій образі: «Як одиноку приправу автор додав у нотках пару брехень про мою особу»³⁶. Франко почувся діткнений цим і в невеликій рецензії найбільше місця присвятив спростуванню тих двох «брехень»: буцімто він «на однім зборі відібрав голос селянинові Бородайкевичеві» (за Франковим виправдовуванням, у Коломиї 30 липня 1893 р. Бородайкевич «зголосився був до слова в справі викупу панських ґрунтів, але при тім сам заявив, що реферувати сю справу не приготований і задля сего сам зрікся голосу»); буцімто він «іменем радикальної партії їздив на віче мазурських селян до Кракова і там виступав в обороні проєктованих мін[істром] Фалькенгайном хлопських майоратів» (насправді, за Франковим поясненням, він «їздив до Кракова як співробітник “Kurjera Lw.”» і в цій газеті писав про «хиби» австрійського міністра)³⁷.

 

Як редактор «Літературно-наукового Вісника» Франко вмістив у журналі (1905. – Т. 29. – Кн. 1, 2) розлогу статтю-рецензію Михайла Лозинського на книжку Ю. Бачинського «Ґльосси» (Л., 1904). Констатувавши, що «із цілої “України irredent-и” лишився у того покоління, для якого вона була призначена, тільки оклик політичної самостійности України», до того ж «абстрактний», «мало зв’язаний з дійсним житєм» і «мало активний у суспільній діяльності, і то навіть <…> української соціяльної демократії», до якої належить сам Бачинський, рецензент не приховував розчарування його новою (після 10-річної перерви) книжкою, закинувши авторові «безплідність марксівського догматизму» й визнавши, що «порівняння “Ґльосс” із “Україною irredent-ою” виходить на користь остатньої»³⁸. Навівши з листа Бачинського до Драгоманова від 4 грудня 1894 р. таку думку: «Я уважаю (та се уважають і Павлик, і Франко) всіх мужиків, котрі своїм економічним положенєм входити можуть до радикальної партії, за пролетарів, бо ж той кусник землі, який вони мають, не робить їх економічно нічим вищим від пролетаря»³⁹, – М. Лозинський зауважив, що «д. Бачинський був у радикальній партії одним із визначних репрезентантів “молодших”, Павлик і Франко репрезентували “старших”, отже, цитований погляд можна дійсно вважати офіціяльним поглядом партії». До цього Франко додав свою примітку (підп.: Ів. Фр.):

 

«Се буде не зовсім вірно. Вважаючи радикальну партію за організацію в першій лінії культурну і політичну, ми оберталися зі своїм словом, із агітацією і організаційними пробами не до сільського пролетаріату, який не має ні освіти, ні можности політичної організації та діяльности, а бажали зацікавити справою радикалізму в першім ряді освічені і економічно сяк-так незалежні елементи нашого села. З тим ніяк не могли погодитися доктринери-теоретики в роді д. Бачинського, що, не знаючи дійсного села і селянського житя, знали тілько свої нібито марксівські формули».

 

Далі Франко провів аналогію між думкою Бачинського і такою ж хибною, як вважав, концепцією В. Будзиновського, викладеною у його праці, уперше надрукованій у «Народі» 1894 р. (№ 17–24), відтак 2 м виправленим виданням у Львові 1901 р.:

 

«Пробу доказати при помочі статистики, що наше селянство все, в усій своїй масі не що як пролетарій, узяв на себе д. Будзиновський, і справді, його праця “Хлопська посілість у Галичині” була великим тріумфом для “молодих”, тріумфом остільки блискучим, оскільки й коротким, бо саме житє і його розвій давно здементували [спростували. – Є. Н.] сю ad hoc [для цього (лат.). – Є. Н.] препаровану статистику»⁴⁰.

 

А все-таки «Україна irredenta» Бачинського залишила слід не лише в рецензіях, а й у поезії Франка. Ремінісценція патетичної фрази Бачинського «Україна для себе! <…> Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!» – чується у пролозі до поеми «Мойсей», зверненому до українського народу (датовано 20 липня 1905 р.):

 

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі. [т. 5, с. 214]

 

Щоправда, в ранньому вірші «Розвивайся, ти, високий дубе…», написаному 17 березня 1883 р. й уперше надрукованому в другому виданні збірки «З вершин і низин» (Л., 1893), Франко подібними образами й формулюваннями вже проартикулював соборницько-державницьку ідею: «Пора, діти, добра поглядіти / Для власної хати, / Щоб ґаздою, не слугою / Перед світом стати!»; «Встане славна мати Україна, / щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяна-річки / Одна, нероздільна» [т. 52, с. 23–24; курсив мій. – Є. Н.]. Певно, така соборницько-державницька патетика Франкової поезії впливала й на формування відповідного мислення та самостійницького ідеалу молодого Бачинського. У цьому руслі відбувався ідейний взаємовплив між «старшим» і «молодшим» радикалами.

 

Дискусія Франка з Ю. Бачинським з приводу його праці «Україна irredenta» виявилася продуктивною для розвитку української державницької думки, зокрема й Франкової, але цим не вичерпуються їхні взаємини (про інші факти доволі складних стосунків між ними – у наступній статті).

 

___________________

¹ Див.: Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник / Ігор Бегей. – К., 2001. – С. 21.

² Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію»: Зразок культури «Українського Піємонту» з початку ХХ-го віку / Юліян Бачинський. – Л. : Накладом «Ради», 1930. – С. 8.

³ Там само. – С. 8–9.

Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова / Юліан Бачинський // Михайло Драгоманов у спогадах / Уклали І. С. Гриценко, В. А. Короткий. – К. : Либідь, 2012. – С. 260.

Там само. – С. 261.

Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 9.

⁷ Див. копію ультиматуму, яку Павлик надіслав Драгоманову після 20 липня 1893 р.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик. – Чернівці, 1911. – Т. 7 : (1892–1893).

Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 9; також див.: Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова. – С. 261.

Там само. – С. 262.

¹⁰ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – Т. 7. – С. 189, 201.

¹¹ Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом: (Додаток до “України irrеdent-и”) / Юліян Бачиньский. – Л., 1900. – С. 7, 8.

¹² Там само. – С. 12.

¹³ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 9.

¹⁴ Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. – С. 36.

¹⁵ Тов. Юліян Бачинський (наш кандидат по округу) // Земля і Воля. – 1911. – № 21. – 11.VI.

¹⁶ Цит. за: Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – С. 20.

¹⁷ Там само.

¹⁸ Бачиньский Ю. Україна irredenta (по поводу еміґрації): Суспільно-політичний скіц / Юліян Бачиньский. – Л. : Накладом «Універзальної Бібліотеки», 1895. – С. 72–73.

¹⁹ Там само. – С. 74.

²⁰ Там само. – С. 111.

²¹ Там само. – С. 116–120.

²² Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 12–13; також див.: Бачинський Ю. Мої спомини про Драгоманова. – С. 262.

²³ Франко І. Оповістка / Редакція «Житя і Слова» // Житє і Слово. – 1895. – Т. 4. – Кн. 6. – С. 485.

²⁴ Див.: Нахлік Є. Ценглевич Каспер-Мельхіор-Бальтазар / Євген Нахлік // Шевченківська енциклопедія : В 6 т. – К. : НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, 2015. – К., 2015. – Т. 6 : Т–Я. – С. 675–677.

²⁵ Див.: Konfiskata // Kurjer Lwowski. – 1896. – № 164. – 12.VI; «Житя і Слова»… // Діло. – 1896. – № 123. – 3/15.VI. С. 3.

²⁶ Бачинський Ю. Як я видавав «Українську еміграцію». – С. 11.

²⁷ ЦДІА у Львові. – Ф. 372. – Оп. 1. – Спр. 28. – Арк. 7 зв.; цит. за: Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – С. 22.

²⁸ Ганкевич М. Квестия українська в сьвітлі критики социялістичної / Г. М. // Буковина. – 1896. – № 46. – 26.ІІ/10.ІІІ; № 47. – 29.ІІ/12.ІІІ.

²⁹ Цит. за: Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. – С. 24.

³⁰ Там само. – С. 149.

³¹ Із переписки М. П. Драгоманова / Подає М. Павлик. VII. Переписка М. П. Драгоманова з Юліяном Бачинським (1894–95) / М. Павлик // Житє і Слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 235. Датовано: 15. IV. 1897. У змісті шостого тому «Житя і Слова» стаття має назву: Павлик М. М. Драгоманов про політичну самостійність України.

³² Там само. – С. 236–237. Насправді четвертий з’їзд РУРП відбувся 29 грудня 1895 р. (Четвертий зїзд радикальної партиї // Радикал. – 1896. – № 7. – 5.І. С. 61)

³³ Франко І. Юлїян Бачиньский. Україна irredenta. Друге виданє. Накладом автора. З друкарнї В. А. Шийковского. У Львові, 1900. Ст. 185, 8⁰. Цїна 2 кор. (в оправі), 1 кор. 60 сот. брош. // ЛНВ. – 1900. – Т. 10. – Кн. 4. – С. 55. Без підпису (підпис І. Ф. – після другої рецензії, на книжку Ю. Бачинського «Моя переписка з Михайлом Драгомановом» (Там само. – С. 56).

³⁴ Із переписки М. П. Драгоманова / Подає М. Павлик. 1-ій лист М. П. Драгоманова до Юліяна Бачинського; 2-ій лист М. П. Драгоманова до Юліяна Бачинського; 3-ій лист М. П. Драгоманова до Юліяна Бачинського // Житє і Слово. – 1897. – Т. 6. – Кн. 4. – С. 302–308; (Із відповіди д. Ю. Бачинського на критику пок. Драгоманова) // Там само. – С. 308–322. У змісті шостого тому «Житя і Слова» відпис Бачинського має назву: Бачинський Ю. Доповненє до України Irredent-и (Із відповіди на критику Драгоманова).

³⁵ Франко І. Юлїян Бачиньский. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. (Додаток до «України irredent-и»). У Львові, 1900. Накладом автора. З друкарнї В. А. Шийковского. Ст. 72, 8⁰ / І. Ф. // ЛНВ. – 1900. – Т. 10. – Кн. 4. – С. 55.

³⁶ Там само.

³⁷ Там само. – С. 56.

³⁸ Лозинський М. Ґльоси про міжпартійні відносини галицьких українців. (З приводу книжки: Юліян Бачиньский, Ґльосси. У Львові, 1904. Накладом редакції «Іскри». Стор. 142) / М. Лозинський // ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 20.

³⁹ Пор.: Бачиньский Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановом. – С. 62.

⁴⁰ Франко І. [Примітка] / Ів. Фр. // ЛНВ. – 1905. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 29–30.

 

 

04.08.2016