Рецензія на «Питання російсько-українських мовних зв’язків»

Академія Наук Української РСР. Інститут Мовознавства їм. О. О. По­тебні. І. П. Їжакевич. Питання ро­сійсько-українських мовних зв’язків. Київ 1954. Стор. 104.*

Книжка Їжакевича складається з двох частин. У першій він дає істо­ричний огляд українсько-російських мовних взаємин. Ця частина компіля­тивна, в ній нема жодних власних спо­стережень і фактів. Друга частина складається з виписок українізмів у творах російських совєтських письмен­ників, вона впроваджує в науковий обіг новий матеріял. Щоправда, взаємозв’яз­ків української й російської мови ця частина книжки далеко не вичерпує, бо вона цілком іґнорує живу мову, ору­дуючи тільки з текстами красного пись­менства. Тим часом незаперечні є про­цеси масового проникнення російських елементів в українську розмовну мову всіх прошарків людности, а з другого бо­ку, використання деяких українізмів російських арґо і сленґом. Щождо ви­користання русизмів в мові красного письменства і українізмів у мові росій­ського красномовного письменства, то всупереч бажанню й формулам автора матеріал красномовно доводить без­правність української мови в сучасному СССР. Русизми бо в українській літе­ратурі пливуть широкою хвилею і ви­тискають, природно чи штучно, відпо­відні українські вирази, тоді як росій­ські письменники користаються з українізмів у мові малоосвічених пер­сонажів, трактуючи їх в суті речі як російські діялектизми.

Більша (стор. 3-78) історична час­тина книжки — важливий документ, якої забріханости, безсоромности, про­дажности й примітивізму досягло те, що офіційно зветься “українською наукою” в УССР. Якщо на попередніх етапах звичайним було замовчувати невигідні факти, то те­пер зроблено крок далі: коли треба, не­існуючі факти вигадуються, або чорне називається білим. Щоб це проілюстру­вати, треба було б просто переписати всю цю частину книжки, без жодного винятку. Обмежуся на кількох прикла­дах.

У Києві XI сторіччя вироблювалася спільна мова східньослов’янської імпе­рії. Звідки автор знає про це, коли не­ма жадного збереженого тексту живої мови (не церковного) з Києва цього часу, і жодних текстів взагалі з Черні­гова, Полоцька чи Рязані? Фактів не­ма, є бажання автора, цього вистачає.

У XVI столітті “українська культу­ра, перебуваючи під польсько-литов­ським гнітом, розвивалася значно по­вільніше, ніж, російська”. Певно. Тим то Москва всіх своїх провідних куль­турних діячів вербувала або з Греції, або з України.

“Возз’єднання України з Росією по­зитивно вплинуло на розвиток культу­ри і мови української народности”. Певно. Бароккова українська культура згасає, українські книжки взагалі пе­рестають виходити, російська мова за­проваджується в київській академії, і ця інституція втрачає своє всеслов’ян­ське значення, стаючи згодом провін­ційною школою суто богословського ха­рактеру, широка мережа українських шкіл закривається.

Польський вплив на українську мову в XVII ст. був шкідливий. Натомість російський у XVIII сторіччі — благо­творний. Як приклад благотворности наводиться, що через російську мову засвоєно такі слова, як депутат, класс, конституція, манифест, мандат, адвокат, администрация, акт, акциз, амнистия, арестант, аренда... — всі в російській формі. Але, на жаль, згадані автором більшість цих слів фі­гурували в українській мові задовго до XVIII ст., напр., депутат засвідчено з 1587 р., адміністрація — з 1622, акт — з 1622, арештант — з 1583, аренда — з 16 ст. і т. д. І прийшли во­ни через той “неблаготворний” поль­сько-латинський вплив.

"Слідом за російською українська лі­тературна мова також починає широко використовувати живу народнорозмов­ну мову”. Мова про часи Ломоносова й перед ним. себто часи, коли літературна критика Росії ставила максимум пе­решкод елементам живої мови в літе­ратурі.

Граматика Павловського 1818 р. постала під впливом граматики Ломо­носова. В чому цей вплив — невідомо. Особливо пікантне це твердження тим, що в книжці Павловського, всупереч її назві, граматики власне нема — є тільки правила вимови, кілька пара­дигм, — все на 21 малій сторінці, а решта книги — це словник і зразки мови.

Зв’язки Котляревського з російською ірої-комічною поемою XVIII ст. не раз показувано в літературі. Але цього Іжакевичеві мало, і він установлює неіснуючі зв’язки Котляревського з Державіним. Гулака-Артемовського ні сіло ні впало причеплено до карамзі­ністів. Про першу половину ХІХ ст. говориться, що в Росії “ряд проґресив­них журналів визнає самобутність української мови та її рівноправність з російською”. Жодного такого журналу не названо, і то з тієї простої причи­ни, що їх не було. Увагу українській мові приділяли тільки “реакційні” жур­нали типу “Маяка”.

Їжакевичеві належить честь відкри­ти стилістичний вплив Гоголя на... Франка. Шевченко, твердить він, вчив­ся народности мови в Пушкіна, при чому “використовував виразові засоби російської мови” в “Кобзарі”. Можна було б сказати, що використання ро­сійських виразів ледве чи означало б народність української мови поезій Шевченка, але питання це досить без­предметове, бо давно відомо, що “Коб­зар” якраз на диво чистий від русизмів.

У другій половині XIX ст. вплив по­значається на укр. мові благотворни­ми кальками втілення — рос. вопло­щение, відродження — рос. возрожде­ние. Дивним дивом одначе втілення якось надто нагадує польське wcielenie, а відродження якось ближче до поль­ського odrodzenie, ніж до рос. возро­ждение. Вплив Л. Толстого на Панаса Мирного (О Господи!) виявляється в тому, що останній позичив у першого засіб невласної прямої мови. Пікант­ність полягає в тому, що Толстой цього засобу не вживав, і в прикладі, пода­ному Їжаковичем з Толстого, цього за­собу нема (ст. 59). Благотворний вплив Горького на Коцюбинського, ба­чите, виявився в тому, що Коцюбин­ський використовував у своїх творах фраґменти народних пісень, елементи мови казок, приказки і засіб антропо­морфізації. До цього слід би додати, що вплив Горького на Коцюбинського вияв­лявся ще й тому, що Коцюбинський пи­сав рукою, і то ще й правою, ставив крапки й коми. Відповідно до цього вплив Маяковського на Малишка, Ти­чину й Бажана виявився в тому, що всі вони використовують у поезії “жи­ву розмовну мову”. Цей вплив Маяков­ського, незаперечно, виявився ще на творчості Котляревського й Шевченка, і це, власне, велика помилка автора і може навіть націоналістичний ухил, що він про це не згадав.

Вплив російської мови на Лесю Укра­їнку виявився в тому, що вона пере­клала з російської мови на українську клясиків, чого вона ніколи не робила, за винятком однієї поезії Надсона, — а на Франка цей благотворний вплив виявився в тому, що він переклав Мар­кса і Енгельса на українську мову. Між іншим одначе Маркс і Енгельс писали по-німецьки.

У своєму повзанні на череві перед усім російським Їжакевич заходить ча­сом чи не далі, ніж навіть офіційно вимагається. Запровадження російської мови викладання в Київській Академії XVIII ст. трактується теж як благо­творний вплив. Чи не виходить з цього, що взагалі українську мову треба злі­квідувати — і це було б вершиною благотворности. Так саме, питаючи, чо­му Шевченко написав дві поеми й про­зу по-російськи, Їжакевич відповідає, що це було потрібне, щоб розширити коло читачів і сферу впливів. (Зау­важмо між іншим, що для цього в ци­вілізованому світі існує така річ, як переклади). Знову ж з цього прямий висновок — про обмеженість, провін­ційність і непотрібність української мови.

Усе це і багато подібного не має ні­чого спільного ні з фактами, ні з нау­кою, але складається на досконалий автопортрет самоотверженного мало­руського примітива, позбавленого най­меншої культури й найменшого почут­тя власної гідности. Цей портрет до­вершується стилем книжки, що вся складається з огидних і анахроністично застосовуваних штампів совєтської га­зетної мови: “Мова художніх творів Гоголя... мала благотворний вплив на дальший розвиток літературних мов як російського, так і українського наро­дів, всіляко сприяючи їхньому дальшо­му зближенню”; “Російські революціо­нери-демократи вели нещадну бороть­би проти українських буржуазних націоналістів”; “Добролюбов викриває націоналістичні тенденції Куліша”: “Обидві мови продовжували розвива­тися в тісному творчому (?!) єд­нанні”; “Ці слова міцно (?!) входять у фонд мови української художньої лі­тератури” і т. д. без кінця.

Що таке Їжакевич, ми не знаємо. Ученого з нього не буде. Але його еля­борат виданий Інститутом мовознав­ства Академії Наук. На чолі цієї ін­ституції стоїть Булаховський, культур­на людина, і визначний мовознавець. Свого часу він мав мужність виступити проти маррістських ідіотизмів. Чому ж він санкціонує смердючу базгранину Їжакевичів? Чи українські справи йому не болять, і він лишає зем­лячкам виконувати їхні нехитрі вихи­ляси?            

Юрій Шевельов

[Україна, 1953, ч. 10, С. 902-904]

___________________

* має бути Г.П. [Галина Прокопівна] Їжакевич (1919–2003) – доктор філологічних наук (1969), професор (1973). – прим ред.