Раціональний страх

Останньою краплею до роздумів, які сьогодні пропоную, став усенародний сміх над знайденими при обшуку у квартирі Андрія Єрмака чи то ляльками вуду, чи то якимись іншими окультними захцянками. Не тому, що я симпатизую Єрмакові – нітрохи. І не тому, що я фанат різних окультних течій – точно ні, тим паче не у вульгарно-масових версіях, які можна спостерігати, зокрема, в парсун на кшталт уже колишнього голови президентської канцелярії.

Зовсім ні. Річ у тому, що цей всенародний знущальний сміх не лише вчергове продемонстрував рівень того, наскільки головний канцелярист уже дістав усіх, а і є частиною ширшого явища, з деякими проявами якого ми стикаємося регулярно – і навіть, сказати б, сезонно. Зокрема один із них стрімко наближається з тим, як спливає час до сезону святкувань. Так, я про критику свят з тієї точки зору, що застарілі, що занадто їх велика кількість шкодить економіці, та й узагалі традиційні практики – це щось дуже архаїчне, не варте уваги сучасної людини. Подібне регулярно можна прочитати чи почути на адресу релігійних практик загалом, одначе «святкова» частина такої риторики має притаманну їй сезонність.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Святковими традиціями і магічними проявами у помешканнях можновладців список ніяк не вичерпується. Він продовжується, зокрема, критикою символічного боку війни у тих місцях, де йдеться про символіку помсти та перемоги як втілення справедливості, замість чого пропонується або суто офіційні прояви, або ж «повернення в реальність», в якій дивовижним чином виявляється суцільний песимізм і фактично об’єктивізація всієї України з непримітним винесенням за дужки такого важливого фактора нашої суб’єктності, як військо. До речі, символічний багаж попередніх ітерацій цього самого війська, за винятком найочевидніших символів (як-от шапки-мазепинки, «Червоної калини» та подібного) не особливо й пробували піднімати та виносити на ширшу публіку.

Сюди ж спроби та навіть вимоги зменшити кількість гуманітарних предметів – у тих випадках, коли така потреба аргументується браком очевидної практичної користі від «гуманітарки» і втомою дітей. Останній фактор існує, але винні в ньому не предмети гуманітарного циклу (упереджуючи критику — предмети природничого циклу не винні також, і свою думку з приводу я висловлювала не раз). 

Зрештою, сюди ж можна віднести популярну манеру знецінювати все те, що лежить десь на грані раціонального та не надто – мрії, інтуїцію. Від такого не страхує навіть повністю заслужений статус національного героя – пригадуєте, як усі сміялися з епізоду про ворожіння у книзі Валерія Залужного? Зрештою, жертвою подібного впали не лише документальні тексти – для дотичних до справи людей не є секретом хронічне знецінення ряду жанрів літератури, наприклад, фантастичного чи белетристичного, як чогось несерйозного і не вартого уваги дійсно солідних людей. Десь близько негація гуманітарної сфери як відірваної від життя – з відповідними наслідками, зокрема у плані фінансування.

Здавалося б, перед нами паноптикум різних явищ з різних сфер, між елементами якого немає нічого спільного. Одначе якщо придивитися уважніше, стає можливим сформулювати щонайменше одну спільну рису, а саме знецінення та витіснення всього, що на щодень обслуговує ірраціональні емоційні та психологічні потреби людини шляхом протиставлення її іпостасі «зрілої» та «раціональної», основною рисою якої вбачається максимально повна відстороненість від усього, що не має стовідсотково раціонального витлумачення та не несе раціональної користі у близькій чи бодай середній перспективі.

Перша думка після огляду всього вищепереліченого – товариство явно стало жертвами скороченої гуманітарної програми. Бо вкрай дивно виглядають тоді участь у релігійних та глибоко символічних світських церемоніях перших осіб різних країн світу. Як і історії про творчу інтуїцію та дивні збіги з інтерв’ю та мемуарами відомих акторів і культурних діячів. Зрештою, присутність містичних збігів та передбачень, як і символічного елемента в життях визначних осіб, є сталим патерном світової культури, про що свідчить ряд епосів та священних книг. І цікаво ще, що б сказали про астрологиню, наближену до Рональда Рейгана, про Джуну та інших у роки «застою», або про медіумів та подібне в оточенні представників керівних домів Європи.

Інша очевидна алогічність описаного спочатку підходу – підкреслене протиставлення всяких та різних ірраціональних практик чи то звичаєвого, чи то релігійного, чи то трансцендентного «взагалі» походження підходу не те щоб прагматичному, а передусім утилітарному, тобто такому, що приносить вигоду, яку можна передати матеріальним рахунком у безпосередній часовій тяглости. Інша тактика – просто знецінення, яка нерідко скочується у прямий нігілізм, з носіями якого сперечатися вкрай складно через їхню залізобетонну впевненість у власній правоті та готовність без особливих сумнівів знецінити свого опонента.

Здивування ще зросте, якщо врахувати потребу, яку насправді обслуговують усі перелічені явища. Бо йдеться не про релігію, не про звичаї і загалом не про те, має чи ні право на існування ірраціональна сфера у всіх своїх проявах. І навіть не про те, використовують їх чи ні для підпорядкування інших людей та цілих спільнот і груп або транслювання деструктивних сенсів – ясно, що так. У цьому контексті різні трансцендентні та культурні практики уподібнюються до, наприклад, ядерної енергії: можна збудувати АЕС, а можна – ядерну бомбу.

Зрештою, на відміну від ядерної енергії, яка існувала справіку і яку треба було відкрити, культуру, письменство, релігію, магічні практики і тому подібне людство винайшло з доволі чіткою метою – хіба, може, не завжди усвідомленою. І ця мета не переслідувала ціль напустити опіуму і вирвати з жорстокої реальності менш опірних членів спільноти, щоб панувати над ними чи щось у тому стилі, як це інколи намагаються продемонструвати «раціоналісти».

Зовсім ні – йшлося про потребу прийняти, звести до прийнятних меж і рамок постійний страх людини перед, який витікав з усвідомлення обмеженості власних сил і можливостей змінити ситуацію. Людина як така доволі швидко збагнула, що довколишній світ повний небезпек і, за великим рахунком, усі запобіжники, звісно, збільшують шанси на хороший кінець у вигляді довгого та щасливого життя, але ніщо не здатне його гарантувати. До того ж, чимало речей були так само неуникненними, як і незрозумілими – наприклад, смерть чи природні стихійні лиха, які час від часу повторювалися.

Невипадково категорично найрозумнішим з того, що можна було вичитати на тему згаданих з самого початку ляльок вуду, – то резонна, хоч дещо банальна заувага про те, що в часи криз і невизначеності люди загалом схильні шукати розради і спокою в різних трансцендентальних практиках. І діапазон тут досить широкий – від ревної побожності цілком у дусі канонічних вимог релігії, яку людина сповідує, і до відверто еклектичних магічних прийомів. З такої точки зору навіть наука є не чим іншим, як ще одним способом справлятися з екзистенційним страхом – просто цього разу через знання і дійові систематичні зусилля зі здобуття та осмислення цих знань про навколишній світ.

Одначе ті, хто апелюють саме до науки у поривах знецінити за одним махом все, що не вписується в жорстку модель раціональності, – вони, ризикну сказати, не про науку. Просто тому, що сучасна наука пропонує модель набагато складнішу, ніж та, до якої вони апелюють, а також не пов’язує жорстко питання зрілості й успіху у своїй сфері. Понад те, стереотип цілком безпорадного і не надто зрілого з точки зору щоденності геніального дослідника теж не на пустому місці з’явився.

Отож усе це – не про зрілість і прагматизм, як наполягають адепти такого підходу. Це про суміш утилітаризму і нігілізму. Зрілість включає вміння дивитися в очі екзистенційному, а прагматизм не виключає, а враховує ірраціональне.

Одначе звинуватити всіх помічених у чомусь з початкового переліку в незрілості чи поверхневості було б щонайменше невибачним спрощенням. Просто тому, що насамперед це явно було б занадто, а ще чимало з них у той же час є проникливими і фаховими учасниками інтелектуального середовища. Уже цей факт натякає, що річ не у фаховості чи доброчесності, а в чомусь іншому, що діє і живе за своїми законами і чия взаємодія з фаховістю та доброчесністю є складнішою, ніж можна припускати.

Насамперед, банально виходячи з формальної логіки, усі вони, оскільки є людьми, носять у собі той самий екзистенційний страх перед загрозами навколишнього світу й обмеженістю власних зусиль – надто, що в нашій конкретній намацальній реальності цей страх нерідко отримує цілком собі емпіричне, доступне візуально й у відчуттях підтвердження. І тут така річ, що серед усього можливого спектру способів давати собі з тим раду є і відкидання як самого страху, так і способів його в певний спосіб «освоювати», співіснувати з ним. Спокуса відкинути і виіншувати всі ті способи стає особливо сильною в момент, коли досвід з елементом екзистенційного страху є повторювальним, незважаючи на всі способи якось його звести до меж витримки. Адже елементом спілкування з таким досвідом є й усвідомлення того, що от цій конкретній людині, яка загинула чи постраждала, не допомогло ніщо, жодна з культурних, чи звичаєвих, чи релігійних практик. Тож частина випадків іншування та знецінення – це про болісний досвід, а не про раціональність.

Також ці ж практики час від часу стають інструментом маніпуляторів, або їх ретельне виконання забирає забагато сил і часу, або ж, наприклад, знаходяться охочі вимагати від усіх виконувати їх у єдино правильний спосіб, бо інакше неминуче станеться щось страшне. Є й люди просто екзальтовані, не відаючі про стрим у своєму захопленні. У такому разі відкидання та знецінення в ім’я раціональності є не чим іншим, як протестом проти маніпуляцій чи бездумності, які на хвилі емоцій можуть легко перерости в узагальнення.

При цілковитій реальності обох наведених вище резонів, у світлі нашого спільного історичного досвіду, який включає тривале життя в тоталітарній системі та досвід геноциду, справа виглядає дещо складнішою. У цьому контексті відразу ж привертає до себе увагу така риса потенційної «нової людини», яка мала вирости в умовах ідеологічно обумовленої системи виховання, як повна відстороненість від усього трансцендентного. Найяскравішим і найпослідовнішим елементом цієї відстороненості, зрозуміло, був «науковий атеїзм», але й побутові прикмети, вірування, щоденні магічні практики теж потрапляли під каток – за настороженість відносно чорних котів, наприклад, з партії не виганяли, але порцію насмішок цілком можна було заробити. Щоправда, факт, що й самі сторожі вірності «атеїзму» залишалися людьми і, відповідно, теж потребували якось затамувати екзистенційний страх, часами породжував колізії, які схопив гумор тих часів – на кшталт анекдоту часів соціалістичної Польщі. Дія розгортається навколо члена партії, який постійно спізнювався на партзбори, бо мусив обходити чорного кота, який перебігав йому дорогу, на що керівник партосередку висварив його за недостойну комуніста забобонність і сказав, що він у такій ситуації просто хреститься та спокійно йде далі.

Власне кажучи, сам цей анекдот, за великим рахунком, про те, що як не реформуй людську природу, вона все одно дасть про себе знати. Одначе у процесі протистояння реформуванню, надто насильницькому, неминуче набуде певних деформацій. А тоталітаризм «реформовував» саме насильницьким шляхом – як усі ми добре знаємо, інструментом вишколу належних реакцій, мотивацій, соціальної та особистої поведінки відповідно до ідеологічних установок були контроль і терор або ж постійна загроза репресій.

У контексті стосунків з трансцендентним та ірраціональним іншування та знецінення всього цього багажу на користь позірної однозначної раціональності та утилітарного прагматизму – не що інше, як інерція систематичного поборювання усіх на купу релігійних, звичаєвих, магічних та інших практик, так і асоціації з насильником у сенсі максимального йому уподібнення.

Варто зауважити, що зусилля з уподібнення мали не лише вберегти від можливих репресій, а й потенційно, за умови достатньо доброго та послідовного вдавання, дати вищий статус в ієрархії і допомогти посісти місце серед умовних наглядачів – адже постійне перебування у ситуації хронічної загрози просто за те, хто ти є, виробляє на підсвідомому рівні вельми специфічну картину соціального оточення, в якій домінують передусім ієрархічні вертикальні зв’язки, а основним сенсом дертися вгору по соціальній драбині є міркування безпеки та відносного матеріального добробуту.

Атмосфера постійної загрози репресій і покарань навіть за суто людські реакції, якщо вони були висловлені неправильним чином або відносно неправильної людини чи спільноти, разом з постійним явищем доносів зрештою деформували соціальну структуру до стану хронічної взаємної недовіри, яка майже виключала можливість побудови сталих соціальних зв’язків між неспорідненими між собою людьми, та й родинна прив’язаність, зрештою, теж опинялася під постійним випробуванням. До цього додавалася постійна боротьба за виживання в умовах матеріальних нестатків.

Одне й інше вкрай погано поєднувалося з притомними відносинами з екзистенційним і трансцендентним. Передусім, постійно реплікувалася саме та ситуація, яку ірраціональні практики мали б згладжувати – постійним, хоч витісненим зі свідомості, супутником особистості були страх, непевність у майбутньому, відчуття безпорадності, самотність та інше. Відповідно, раніше чи пізніше виникала ситуація безмовного запиту в простір – та яке взагалі значення має ірраціональне, трансцендентне, магічне, традиційне і тому подібне, якщо воно не веде до жодних змін? За цим запитанням, позаяк змін і справді не відбувалося, раніше чи пізніше наступало заперечення і послідовне відштовхування – надто, що до нього підштовхувала пропаганда та практики в освітній і соціальній сферах. Крім того, здобуття навичок комунікації з ірраціональним вимагає певного прикладу і певних пояснень – а їх якраз і не було звідки взяти, позаяк традиційні шляхи передачі та, у разі потреби, трансформації цього всього були знищені в ході репресій.

У результаті виходило, що до  іншування ірраціональних практик та їх знецінення підводили як особистий досвід, так і цілеспрямовані зусилля під загрозою репресій. Власне, інерцію цього всього ми тепер і спостерігаємо. Характерно, що якщо дивитися загально, то велика частина ігнорантів ірраціонального виявиться вихідцями з промислових регіонів – тобто тих, які найбільшою мірою можна вважати наслідками совєтської «інженерії душ».

Варто також нагадати, що в тих частинах ірраціональних практик, які більше апелювали до символіки ідентичності, ніж загалом до екзистенційних викликів (наприклад, традиційних святкувань чи народної демонології), дається взнаки звичне для постколоніальної національної спільноти уявлення про себе як щось нижче, примітивне, яке добре виглядає хіба у побуті чи на сцені екзотичної вистави. Власне, тут стає добре видно, де перехрещуються колоніальність, тоталітаризм та геноцид. Перший виіншовує і, зрештою, ліквідує те ж таки ірраціональне як частину самобутності підкореної нації, другий нищить ірраціональні практики разом з носіями, аби створити «нову людину», вільну від того, що його не влаштовує, а третій протистоїть ідентичності як такій у всіх її вимірах і проявах.

У цьому контексті, наприклад, уміння читати англійською, постійні відвідування картинних галерей, спонсорування культурних проектів та інші культурні практики «з високої полиці» – це, звісно, добре – але, за великим рахунком, «цивілізованість, а не культура», за висловом Жана Марітена. Позаяк за нею зазвичай не стоїть глибоко вкорінена навичка комунікування з символічною, ірраціональною, інтуїтивною стороною культури, бо ці навички були частково вирвані з корінням, а частково розгубилися у вічній погоні як за матеріальним виживанням, так і за сенсом життя.

Одначе сама собою потреба нікуди не ділася, й інколи видається, що описана на початку негація – це ще й реакція на дві особливо поширені деформовані моделі комунікації з трансцендентним та інтуїтивним. Перший з них усім добре відомий та не раз бачений – найяскравішим прикладом є відома практика будування пишних і «багатих» церков, каплиць і так далі. Перед нами фактично доволі примітивна магія, втілена у єдиній доступній для обібраних ще в попередніх поколіннях з культурної спадщини і практики мові – мові кількостей і блиску.

Інший бік того ж явища – вперті намагання зробити традиційні практики більш «гламурними» або ж перетягти в готовому вигляді аналоги, запозичені з інших культур. Ця манера перебуває у постійному клінчі з прагненням зберегти форму традиції «так, як воно було колись». Обидві манери є не чим іншим, як різними аспектами постколоніального синдрому – в першому чітко домінує бажання бути «модним» і «сучасним», перейнявши культурну практику того, хто має політичну перевагу. Крім того, подібна «цивілізованість» доволі сильно відгонить мімікрією під умовного «сильнішого» і «більш модерного» та травматичним перенесенням. У другому ж проглядається синдром обложеної фортеці, який у всьому вбачає потенційну загрозу.

Тим часом з нашим іншуванням ірраціонального на користь утилітаризму з фактичним нігілізмом, нехай навіть як способу протидії згаданій вульгаризації, ми вже докотилися до проблеми визначення на рівні суспільства, за що ми воюємо, про що дуже слушно зауважує генерал Залужний. А це вже прямо виводить на питання стійкості тилу у війні.