Жоден інший поет не затягне нас у коло грецької міфології так, як Кавафіс. «Звісно, – скажете ви, – як-не-як він грек, а кому, як не грекові, розкошувати у своїй міфології?». Спрощено підійшовши, ми можемо проминути одну важливу рису Кавафісової естетики, це його настирливе приборкання різноманітних міфологічних оповідей та персонажів, що було підпорядковано єдиній меті – усе покласти на вівтар поетичної досконалості. У тім й то річ, що досконалість не падає з неба. Перед поетом – складне завдання порозумітися з мовою. Непорозуміння спричиняє відсутність поезії у рядках, які візуально належать до віршованої форми. Порозуміння – це створення своєї системи, яка переганяє мереживом рядків відомі усім слова, надаючи їм електричної напруги. Саме заради цього шуму і потріскування, як в електричних дротах, поети протягом цілого життя наслухають мовні тони. Хто як.
Кавафіс, як мені видається, вибрав міф, щоби той допровадив до універсалізму. Отже, що ж тоді власне грецькість, тобто еллінізм? Міф чи народження міфу? Хіба еллінський світ з давніх часів не переплив моря й океани, щоби географічно позначити себе, хоча б на півдні сучасної України, чи то на півночі Африки. У грецькому вимірі дивно уживалися антична міфологія й зміфологізована історія з християнським світоглядом та книжною традицією. Чи не виплекав в Одісеї Гомер універсальну модель не тільки грека-мандрівника, а модель мандруючої культури? Тим паче пасуватиме нам ця ідея – перетворення подорожі на символіку відкриття світу та проживання життя, коли ми відкриємо собі Кавафіса як мандрівника, хоча не з власної волі. Він походив з родини багатих торгівців, що жила в грецькій колонії Александрії. Грецькі поселення в середземноморських околицях не були жодною дивницею. Зрештою, на північноафриканському окрайці, в місті зі строкатою етнічністю, релігійною та мовною амальгамою, з’явиться поет новогрецької мови, щоби вплинути на материкову культурну притомність і пригадати співвітчизникам, що поети народжуються з мови, а не з географії.
Родинні Кавафісові корені сягали двох материків: африканського – бо батько був з Александрії – та азійського – бо зі Стамбула походила грецька родина його матері. В поетову біографію втрутиться ще Англія, коли по батьковій смерті та банкрутства, – Харіклія, мати, подасться з дітьми до Ліверпуля, а згодом родина переїде до Лондона. Англійська мова стане для молодого хлопця майже рідною. Уявлення різниці поміж тогочасними Александрією та Ліверпулем, не допоможе нам зрозуміти топоніміку, що вплинула на юного Кавафіса. А вона, звісно, впливала. Гадаю, що більш суттєвішою константою буде мова. І тут криється подвійна проблема: новогрецька з англійською та новогрецька розмовна і книжна. Так, у часи Кавафіса мовне роздоріжжя новогрецької для літератури ще становило важливий аспект. Першим кроком у цьому напрямку був вибір Кавафісом новогрецької як мови його письма. Однак, він вкраплював й елементи усної. Звісно, що існують вірші, написані ним англійською, але уважати його поетом англійської не випадає. Можна розглядати й «програшні» аспекти Кавафіса. Перший – це те, що він, александрієць, наражався на відлучення від метрополії, котра завжди свято оберігає свою самонаповненість і пихату вищість. Перефразовуючи відомий вислів, можемо сказати: що можна було очікувати доброго з Александрії? Другий, це його гомосексуальність, тобто у ті часи виходець з грецької добропорядної християнської родини мусів приховувати свою орієнтацію і давати волю їй лише у віршах, прикриваючись античним замилуванням тілом і т. д. До ще одного мінусового, на перший погляд, елементу Кавафіса можна віднести його зануреність у міф, тобто майже повне іґнорування сучасності, як її розуміють певні критики та читачі. Сучасне в літературі – це те, що стає предметом опису і розмислів письменника, а в поезії ще й збирання під один дах вірша дрібних, почасти віддалених, предметів, символів, деталей – і все заради певних смислів. Отже, сучасність за Кавафісом – поняття багатовимірне й універсальне. Тільки в поодиноких віршах ми надибуємо деталі міських каварень, портових робітників тощо. Погляд поета наче прозирав, проминаючи, александрійські вулички та мешканців з їх щоденними турботами та соціальною розмитістю і вглиблювався в далекі події міфології. Там була для Кавафіса найсучасніша, якщо так можна висловитись, сучасність. Звідти він зачерпав сюжети та персонажів. Його поетика, можна сказати, була всуціль книжною, тобто походила з поетичної основи, створеної задовго до нього. Бо ж, міф, свого роду також поезія, це для уточнення.
Кавафіс народився тоді, коли в західній літературній естетиці ще переважав реалізм, але час його був рокований. Ґьорґос Сеферіс вказує в статті про Кавафіса і Еліота на ще одну обставину стосовно нової грецької літератури, на її дивним чином відрізаність від головних модерністичних напрямків, що розпочиналися в тогочасній Європі. Тобто сама мова перетворила грецьку поезію «в фортечну стіну», оскільки її мало хто з іноземців знав. Комунікація була в один бік. Тут криється ще один парадокс, бо власне англійська відчинить Кавафісу, щоправда, вже після його відходу, двері до світових поетичних салонів. Вибравши новогрецьку мовою свого письма Кавафіс, наче свідомо, уже мовою, а не тільки місцем замешкання, відгородить себе. Місце, мова та сексуальна орієнтація – три складові Кавафісової окремішності, марґінальності та власне це, як це б не дивувало, створило умови для його шляху до самозаглибленості.
Вістан Г’ю Оден, чия передмова з 1960-х, відкривала вкотре Кавафіса англомовному читачеві з притаманними оденівськими розмислами про неперекладання поезії, про рими та усілякі технічні особливості вірша, торкається проблеми: як з багатьох варіантів, що пропонують перекладачі, в яких свій стиль і манера перекладу, свій словник, відчути власне поетичний присмак Кавафіса. Оден, як і ми, тобто усі, хто не є носіями грецької мови, опиняємося в непевній ситуації, покладаючись виключно на хист та інтуїцію перекладача.
Як читати Кавафіса? Це питання завжди постає перед будь-яким читачем: чи досвідченим, чи неофітом. Одні можуть одразу закинути таке: ці описові розмисли, без метафор та порівнянь, як смієте називати поезією? Інші заперечуватимуть, що в цій «антипоетичності» й криється особлива привабливість поетичного стилю. Одні віднаходитимуть у Кавафісових віршах перекази відомих міфів і давніх подій, пересипаних іменами персонажів та місць, та заперечуватимуть власне поетичність, зате інші вбачатимуть в такому перелицюванні новий та вищий рівень поетичної мови, її здатність перетворювати усталене на незвичне.
Чому Кавафіс? Чи могло б людство обійтися без 154 віршів поета, написаних в маленькій александрійській квартирі чи в борделях у кімнатах для клієнтів? Все в цьому світі можливо. Але нічого подібного до Кавафіса в поезії не було. Він одинак, що спромігся бути саме таким поетом. У нього немає пафосу, але й немає особливого моралізаторства; у його віршах відсутній патріотизм, але одночасно еллінізм, як ідея, присутня в кожному рядку; він оспівує тілесність, але це не любовна лірика у звичному для нас розумінні. Та, врешті, точність його письма навдивовижу раціоналістична.
Для кого Кавафіс? В першу чергу, Кавафіс сам для себе. Він народився з мови, яку вибрав для письма і створив її заново своїми віршами. Він прагнув визнання, яке за життя ніяк до нього не приходило. Чи він був розчарованим? Мабуть, що так. Чи він вірив у майбутнє? Сподіваюся, що так. Чи був він поетом для сучасників? Схоже, що ні. Навіть, кажуть, його рідна сестра забороняла читати своїй дочці вірші дядька. Тепер, коли без «В очікуванні варварів» чи «Ітаки» неможливо уявити горизонт світової поезії, поетова творчість – для всіх. Але для всіх – це ознака поганої поезії, можна сказати примітивної чи графоманської. Так чомусь з поетичною мовою ведеться. Вона для всіх, але для всіх втаємничених.
Найголовніше, що вимовляючи слово «Кавафіс», ми підходимо до важкої брами питань, яку без відповідних ключів не відчинити. А один з них – це усвідомлення того, що поета народжує мова і поет народжує мову. Такий-от парадокс, малята.
20.12.2025