«Я вчуся говорити про все, про що колись була змушена мовчати»:
розмова зі словацькою поеткою Патрицією Габришовою
Один із буденних туманних грудневих ранків. Ми домовилися про зустріч біля статуї Водяника — легендарного персонажа казок про місто Тренчин, що розташоване за 130 км від Братислави. За лічені дні, у 2026 році, словацький Тренчин буде пишатися титулом Європейської столиці культури. Тож я захотіла дізнатися більше про його історію та культурну спадщину, архітектурні пам’ятки, а також про мешканців цього мальовничого міста на берегах річки Ваг. Так ми й познайомилися з Патріцією.
Сидимо у затишній кав’ярні «Pražarnička» на Štúrovom námestí і розмовляємо про життя та літературу, попиваючи духмяну каву. Патриція Габришова (Patrícia Gabrišová, нар. 1990) народилася в Тренчині, вивчала словацьку філологію та історію в Університеті Павла Йозефа Шафарика в Кошице. Працює вчителькою в школі, пише рецензії для літературних часописів («Glosolália», «Denník N», «Magazín o knihách», «Knižná revue», «Romboid»). Її дебютна збірка «Вдихання кориці» побачила світ цього року у видавництві «FACE», а тепер Патріція готує до друку нову книжку під назвою «Низький поріг болю».
Про силу спогадів, про міста, з яких ми виїжджаємо і до яких повертаємося, про першу збірку віршів і про те, що в ній символізують аромати кориці та воску — у нашій передріздвяній розмові.
Словацька поетка Патриція Габришова.
— Знаєш, гуляючи різдвяним ярмарком на центральній площі, біля міської брами, дивлячись на кольорові ялинкові прикраси, оздоблені хатинки, розфарбовані пряники, думаючи про нашу майбутню розмову і про твою книжку, я пригадала собі «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца (Sklepy cynamonowe, 1933-1934) — найвідоміший, напевно, літературний твір, в назві якого фігурує кориця, цинамон. Це польсько-єврейський письменник з українського міста Дрогобич на Львівщині. Він пише про цинамонову атмосферу таємничого, міфологізованого, теплого і пряного світу дитинства. То не цілком автобіографічний текст. Але це пам'ять про минуле, візія пережитого, того, що не можеш забути. А що зі свого минулого, зі свого дитинства не можеш забути ти?
— Пам’ятаю, я росла дуже жвавою і балакучою дитиною, але коли навчилася читати, почала тікати в сюжети, часто ховалася у своєму власному світі. З дитинства перед очима постає моя прабабуся Альжбета, типова сільська бабуня, яка дожила до 95-ти років, мала багато дітей і ще більше онуків та правнуків. Пам’ятаю її красиве, добросердечне обличчя, вона багато сміялася, ми рідко бачили її сумною чи сердитою. Вона частенько ходила до костелу, молилася у дворі, і коли я поверталась зі сільської бібліотеки, то завжди навідувалася до неї по дорозі. Я пам’ятаю лілії у її садку, особливий запах мила і старих книг, швейну машину «Singer», яка, кажуть, колись коштувала недешево, печену картоплю, булочки... Тепло, любов. Ігри з братами й сестрами, катання на санчатах, кучугури снігу біля хати, перший собака, перше кохання. Звичайне дитинство в селі. Сьогодні я асоціюю це радше з якимось архетипом, — можливо, це не конкретне село, в якому я виросла і яке безпосередньо знаю, а прообраз села в якомусь прадавньому безчассі, де все відбувається за своїми правилами, не маючи початку-кінця, де діють незмінні закони, за якими й живуть люди.
— Тренчин — це місце твого народження, дорослішання. Розкажи трохи про своє дитинство, роки навчання в школі. Яким було це місто на межі 90-х і 2000-х? Де ти гуляла? Як проводила час з друзями?
— Тодішній Тренчин був схожий на теперішній — типове містечко з розвагами для молоді, кав’ярнями й кафе, — думаю, що моє покоління так і сприймало це. Я не пропустила нічого зі світу попкультури перехідної генерації, яка дорослішала після Оксамитової революції, — маю на увазі попмузику, серіали, фільми... Вважаю, що це нас досить сильно формувало. Моє дорослішання було вельми проблематичним: я не могла змиритися зі своєю фізичною формою, ходила в чорному одязі, мені не подобалося моє тіло. Не сприймала думки авторитетів, але водночас усвідомлювала, що світ не працює відповідно до мого тодішнього настрою і якось в чомусь треба пристосовуватися. Я була досить ізольована від інших, книги стали для мене опорою, навіть у середній школі я зазвичай трималася осторонь ровесників.
— Як почалася твоя творчість?
— Не люблю згадувати ті проби пера… Це було в середній школі, але я не хочу повертатися до цих текстів, вони дуже наївні, недосконалі, без будь-яких амбіцій. Я переживала щось сильне, але мені бракувало слів і вміння... В університеті це змінилося, але там я перейняла якийсь псевдоінтелектуальний стиль висловлювання; сподіваюся, що це вже позаду. Добре, що дебютна книжка з’явилася після моїх тридцяти… і презентує вже більш зрілий досвід.
— Коли ти відчула потребу писати, пам’ятаєш?
— Потребу писати мала завжди, але не вірила в себе, не думала, що це має потенціал, що це когось зацікавить. Бо це щось в мені і водночас поза мною. Я ніколи не писала вірші сплановано (на відміну від рецензій), вони просто якось з’являлися.
— Цього року вийшла твоя дебютна книжка віршів. Як писалися вірші до неї?
— Вірші зібрані давно, але я не наважувалася припустити, що вони можуть бути опубліковані. На щастя, поетеса і подруга Ольга Глуштікова допомогла мені професійно й особисто, а пізніше і чудова Анна Ондрейкова. Я надіслала рукопис до видавництва «FACE», де ним професійно заопікувався видавець Ян Гавура, і після тривалого очікування та редагування дебют вийшов у світ. Тим часом з’явився матеріал для другої збірки, бо я відчула, що щось завершилося, я переходжу в іншу життєву фазу, пишу по-іншому.
— У пролозі до книги є такі рядки: «ти палаюче місто / не можна інакше, тільки піти / клянусь, не повернуся знову / люблю тебе ніби сіль». І все ж, ти повернулася до Тренчина. Що означає для тебе «любити/цінувати щось/когось як сіль»?
— Повернулася, це було прагматичне рішення. Вірш (можливо, занадто прямолінійно) відсилає до біблійного міста Содом, як уособлення гріха і розпусного життя. У цьому контексті мається на увазі радше стосунки з людиною, яку ми добровільно обрали, але яка нас руйнує... Тому лірична героїня хоче втекти, але, як і дружина Лота, піддається спокусі озирнутися і перетворюється на соляний стовп. Водночас це натяк на казку «Сіль дорожча за золото», де наймолодша й наймиліша дочка короля свою любов до батька порівнює з сіллю — такою необхідною, хоча ніби й непомітною. Мотив солі тут є символом кохання, яке вже не може розвиватися далі, але необхідність чи нездатність зректися його дуже виснажує нас.
— Цю книжку ти присвятила синові Олексійкові. Він супроводжував тебе на шляху письма, підтримував. Розкажи, як це було.
— Я писала цю книжку, коли була вагітна. Сильно переживала: народження сина, війна в Україні, політичні події, розставання з партнером. Це був дуже інтенсивний і важкий період: однією рукою я гладила живіт, другою — писала (метафорично кажучи). Я відчувала, що мій син є дуже особливою частиною мене, що він виходить з мого тіла, що ми належимо одне одному, тому ця книга присвячена тільки йому.
— Як вплинуло материнство твоє життя? Що тепер по-іншому, а що — незмінне?
— Відчуття повноти й водночас величезний, екзистенційний страх втрати. Кожен батько чи мати, мабуть, знає, як це — боятися за свою дитину... Змінюються пріоритети, орієнтири в житті: людина вже не ставиться до багатьох речей легковажно, натомість не гіперболізує менш важливі речі... Змінився мій рейтинг цінностей, я почала більше вірити в себе, писати, впускати людей у своє життя, а деяких відпускати, почала приймати сміливіші рішення. А що залишилося незмінним, — думаю, що у своїй суті я все ще та сама.
— У збірці ти пишеш про жінку, про жіночі досвіди, переживання. Якими вони є для тебе?
— Жіночий досвід, з одного боку, неповторний, а з іншого, — дуже схожий. Ми стикаємося з певними ситуаціями, маємо певні соціальні ролі, а те, як ми це переживаємо, як до цього ставимося, може своєю розмаїтістю надихати інших.
— В одному з віршів ти зізнаєшся: «я прокинулася в тілі очерету / мене супроводжував задушливий плач / без берегів я розширила свої корені». Такий романтичний сюжет: прокинутися в тілі якоїсь рослини. І ти обираєш очерет, що наближений до води. Очевидно, тут йдеться про річку Ваг, а розширення коренів символізує вихід за межі свого звичного простору, стану, способу життя…
— Річка для мене є універсальним, дуже поетичним стихійним символом. А те, що вона не має берегів (кордонів) і може розширювати свої корені, позначає відчуття нестабільності, плину... Останнім часом я прагну бути більш укоріненою. Більше (собі) належати, і це не означає несвободи, це добровільне рішення. Розділяти те, що є моїм і що мені близьке і те, що потрібне комусь іншому.
— Коли я глянула на обкладинку твоєї збірки (пастельні кольори, розмитість малюнка, образ дівчини без обличчя тощо), мені одразу згадалася пісня “Cinnamon Girl” (2019) Лани Дель Рей. До речі, ця композиція Дель Рей — пряме посилання до класичного хіта Ніла Янга «Cinnamon Girl» з альбому 1969 року “Everybody Knows This Is Nowhere”, причому Лана використовує цю назву, щоб викликати схожу атмосферу романтики, меланхолії та рок-н-рольної естетики. У цій пісні Лани Дель Рей є фрази: “Cinnamon in my teeth From your kiss” і “There's things I wanna talk about, but better not to give”. Про що ти можеш говорити, а про що волієш мовчати віршами зі своєї першої збірки?
— Перша збірка дуже особиста, я не використовувала жодних фільтрів, все мене глибоко торкало. І хоч деколи треба бути відстороненою, але в цій ситуації це неможливо. Я вчуся говорити про все, про що колись була змушена мовчати: про власні страхи, про неприйняття, про недостатність, про посередність, про нездатність, про самотність… Все те, про що я досі мовчу, або колись ще напишу, або, можливо, вже не буде такої потреби.
— «Вдихання кориці» — це дуже символічна назва. Хоч не всі знають, що кориця — то передусім вічнозелене дерево з родини лаврових. А вже її кору використовують як прянощі, як спеції в кулінарії, як аромати в парфумерії. А ще це чудовий елемент створення сенсорно-чуттєвих образів у мистецтві, у художній літературі. Згадаймо хоча б «Парфумера» Патріка Зюскінда, тексти Маркеса, Бредбері, Керролла. Напої з корицею, пироги з корицею… А як ти обирала назву? З чим для тебе асоціюється запах кориці?
— Такі приємні культурні асоціації. Дякую за це питання, для мене воно дуже важливе. Кориця є однією з моїх улюблених, навіть ностальгійних спецій — вона асоціюється з дитинством, з Різдвом. Це спеція, яку у нас вдома не дуже часто використовували, а якщо й використовували, то вона завжди мала відтінок екзотики, приємного відчуття. Для мене кориця також має щось латентно еротичне. Вплив кориці на організм є благотворним, але якщо переборщити, то може бути й небезпечним, загрожувати життю... Мотиви збірки не є якимись фантазійними, в основному я пишу про реальне — кохання, стосунки, сім’ю, — про ті речі, яким автоматично хотілося б присвоїти хепі-енд. Але якщо ми відчуваємо якусь їхню токсичність, це може мати (само)руйнівні наслідки…
— У циклі «Вдихання» ти пишеш про родину, батьків та дітей, ритуал запалювання свічок, сідання до столу і спільне згадування тих, кого вже нема. Це така святкова традиція, домашня. Ніби процес пригадування — то своєрідна молитва… Чим для тебе особливе Різдво? І чому віск та кориця — це дуже різдвяні аромати?
— Ти гарно зауважила. Згадування теж є певним ритуалом, діалогом з вищою сутністю, відкриттям чогось потенційно духовного... І водночас у процесі згадування ми зазвичай забуваємо про себе самих. Різдвяний період для мене улюблений, він насичений чуттєвими деталями: кориця, гвоздика, хвойні гілки, шоколад, звуки, кольори, вогні... Дуже динамічний період і водночас моменти затишшя, сконцентрування. Віск асоціюється у мене з адвентними свічками, атмосферою очікування. Різдво є винятковим, і я, мабуть, завжди буду трохи тією дитиною, яка живе у дорослому тілі. Принаймні на Різдво.
Розмовляла Роксолана Жаркова
Фото: П. Габришова і видавництво «FACE»
Цей матеріал написано під час перебування на резиденції «TrenAIR-2026».
18.12.2025