Над середньо-долішнім Bислоком, на лінії Коросно— Ряшів, лежить стара історична українська земля. На жаль, у панщизняно-польських часах її в більшості спольонізували.
Коросно — це старе українське місто. Згадує польський історик Длуґош, що "коли Казимир Вол. заняв руську землю, то в Коросні не застав ні одного поляка, ні жида". Устний переказ згадує. що Коросно в давнині було деревляне і більше, як тепер, але розтягле. Старші віком мешканці Коросна ще перед світовою війною оповідали, що тут була церква Святого Духа й Святої Тройці та що на цю памятку поставлено хрест біля лави. Ця площа має назву Святого Духа. Як оповідають, там похоронили двох мучеників з Бонарівки, то пішки вибралися до цісаря до Відня на скаргу за панщину. Там їх панські посіпаки зловили та вбили. Також літопис у Чорноріках згадує, що була в Коросні церква св. Войтіха.
Kopчина, тепер Хітчина, ще до сьогодні має багато українських прізвищ. Там є великі добра Шептицьких. Що Kopчина була українською, знаємо й з книжки "За Сян". За княжих часів пішов один з Корчина добровільно на Мадярщину на розвідку. Коли розвідав, що там пахне війною, прийшов і сказав сяніцькому князеві, що мадяри хочуть зайняти українську землю.
Коростенко (урядово — Кросцєнко), Білобереги (урядово — Бялобжеґі), Спірне (урядово — Спорне) — це правдиво українські назви. Одрикінь має славні руїни замку, що ними варто було би зацікавитися українським ученим дослідникам і перевести там розкопи, бо вони сягають часів князя Романа. Тамошні старі люди оповідали, що якийсь князь зайняв в полон татар і поселив їх там, біля замку. З того часу є там досі карловате племя. Одно певне, що початки цього замку походять із тих часів, коли польська влада сюди не сягала.
Старі люди оповідали, що ціла короснянська рівнина аж до Ясла була заселена "руснаками", себто українцями. Та прийшла якась зараза, що згорала більшість населення. Ця зараза переважно ширилася від води. Тільки села по горах, що мали власну воду, що з них випливала, залишилися. Це села біля Дуклі й на північ від Корчини, а саме: Чорноріки, тепер українське село, що має чудові високі скелі; Ванівка (назва походить від Ваня, який випалював вугля, й тому в переказах називають її Вуглівка) — це українське село. Том зустрічаємо чисті роди українських козаків. Говір їх є мякший від інших сіл, бо замість "л" вимовляють "ль".
Вілька, Ріпник, Петруша Воля, Петрівка й Завада — це одна парохія. Ці села перші в околиці заснували в себе читальні "Просвіти", та коли т-во "Пpосвіта" замінило на "гражданку" на фонетку, позакладали в себе "тверді" читальні ім. Качковського.
Луки (Ловчкі), Кобили, Невидна, Язова, Ковалівок, Маркушова, Гбиска, Жорнова, Явірник, Баричка, Глинник і Заборів — це тепер польські села. Бережанка тепер також польська, та є там кілька українських родин. Висока — як оповідають — донедавна була українським селом, бо навіть одну сторону поля, від сходу, називають ще досі — Україна. А що там були три фільварки, як Городечне й Стодолина, то пани за панщизняних часів розсварили парохіян зі своїм о. парохом Опарівським і він мусів уступити на присілок Буди. 3 того часу повстало окреме українське село і парохія Опарівка. Височани перейшли на латинський обряд з тим, що всі обрядові чини латинський священик буде виконувати їм даром.
Бонарівка — що їй у 1939 р. минуло 500 літ — це свідоме, чисто українське, село. Заложив його український боярин і староста Степан Рог-Бонар, власник маєтків околиць Коросна. Від нього повстала ця назва. Він у свої ліси спровадив із сходу чотирьох господарів: Качмарського, Лиска, Ґолея й Голодинського, що корчували ліси й тут поселилися.
З нагоди 500-ліття оснування села Бонарівки зібрав і списав я історію цього села і разом із багатьма світлинами вислав до "Нашого Лемка".
Коростенка, або Красна — українське село. Лютча — тепер польське, колись українське село. Назва її походить від слова "лучша". Що це було українське село, оповідали старі люди, бо костел перероблено з церкви, а при нім є велика сіножать, звана "Базар", як це було в давнині, де при всіх церквах буди базари. На горі є фільварок Бердихів, також наша назва. Коли перед війною на жидівських луках клали фундаменти під стодолу, то натрапили на підземну пивницю і знайшли якусь камінну постать, а на ній виритий напис, що його не могли відчитати. Один із робітників сказав, що "то рускі напіс". Все це забрали кудись до якогось польського музею.
Жизнів — було колись українське село, бо всі познаки на це вказують. Як оповідають, там заявилася на вербі св. Варвара, що дала життя і від того слова "жизнь" назвали це село. До сьогодні в тамошньому костелі храмовий празник є в день св. Варвари, якої память у західній церкві мало святкують. Дідичка, ґрафиня Лосьова, не хотіла цього празника признати й не святкувала його. За це оніміла, відтак, коли повірила, наполовину заговорила. Тепер є там дідич Биліцький, прихильний українцям.
Ґодова, як назва вказує, походить від слова "год". Є там фондаційний двір над водою і фільварки Перечківка і Скала, тепер польське село.
Гводянка і Близянка, два села — одна парохія, наполовину українські села, а решта спольонізоване. Між цими селами є містечко Небилець, два роки старше від Львова, нині польське, а радше зажидівлене. Деревляний костел нагадує, що тyт була колись гр.-кат. церква. Тут давно були великі ярмарки на худобу й туди переходила дорога на схід.
На лінії Ясло—Ряшів, крім багатьох сіл, є містечка Фриштак, Стрижів і Чудець — тепер польські й зажидівлені, а колись наші.
Оповідають, що коли околиця Коросно-Ясло на-пів вимерла, польський король Казимир спровадив сюди німців десь із Голяндії й там їх по селах із тубильцями поселив, а по містах жидів, коли ті німці в ті сторони їхали, на гірці над Вислоком спочили й зробили сніданок (Фріштік) та від того пішла назва й місцевість з українська Фриштак.
Стрижів над Вислоком. Знаємо, що коли князь Роман сподівався нападу від заходу, вислав сильний відділ війська до Стрижева й околиці.
Чудец. Кажуть, що там появилася на дереві Мати Божа, отже сталося чудо. З тою ясно виходить, що там жили наші люди, бо назвали "Чудо", а не "Цуд", і з того пішла назва Чудец. Знаємо, що боярин Дмитро Дедько походив звідти й тут мешкав. Коли князь Якун у Сяноці скликав віче для злуки з українською державою Володимира Великого, в Києві, то перший забирав слово сивоволосий староста з Чудця, щоб вислати послів до Києва. У світову війну одна 105-літня жінка, що померла у Фриштаку, казала, що памятає церкву в Чудці.
Ряшів — це старе українське місто. На це вказує назва міста. Досі є там одна стара дільниця, що зветься "Руска Вєсь". Дім, де сьогодні є крайсгавптманшафт, побудував боярин Любомірський з нашого роду. Коли ґенерал-ґубернатор міністер д-р Франк вертався 1940 р. з Нім. Перемишля, вступив і до Ряшева, де його вітали німці й численні українці з міста й околиці в національних одягах.
Бонарівка.
[Краківські вісті]