Дискусію над реформою виборчою довго собі затямлять менери кола польского і верховодяча у нас котерія шляхотско-польска, — а то длятого, що в тій дискусії зайшли два дуже немилі для них епізоди. Зачало ся від наглячого внесеня пос. Романчука, а скінчило ся на полєміцї ґр. Войтїха Дїдушицкого з бувшим членом кола польского д-ром Леваковским, — результатом же того всего було се, що відносини галицкі і господарка верховодячої у нас кліки були представлені віденьскому парляментови у властивім світлї і піддані основній, річевій критицї.
З наглячим внесенєм пос. Романчука було ще пів біди: оно було звернене до правительства, тож менери кола, набравши благую часть, могли до певної степени мовчати, спихаючи весь клопіт на голову презідента міністрів ґр. Баденього. Не удала ся им отся тактика в цїлій повни, бо таки показала ся потреба вислати демократа Щепановского на оборону шляхти, а хоч він закінчив свою плачливу оборону емфатичним окликом "z polską szlaсhtą polski lud", то всї відчули, що побіда не по сторонї шляхотского кола польского. Бо ті слова польского поета добрі при всяких патріотичних "шопках", але де наводить ся факти, де систематичне гнобленє другої народности висказане мов на долони, де в противпоставленю пригадає ся, що правда, не так поетичний, але за се більше реальний оклик "худоба", там ті слова хиблять своєї цїли і свого ефекту. Нагляче внесенє перепало, але моральну побіду віднесли ті, що єго ставили і підпирали. Праса польска потїшала своїх читателїв тим, що сей атак на коло польске вийшов від радикальних, ворохобничих елєментів, ворожих "народови польскому".
Дещо відмінний був другій епізод — промови посла Леваковского. Вже при наглячім внесеню пос. Романчука уважав потрібним пос. Леваковскій заявити, що всї факти, піднесені у внесеню, правдиві, а навіть дали би ся доповнити подібними подїями з исторії польского руху людового. Відтак на слїдуючих засїданях палати забирав п. Леваковскій два рази голос: раз, ставляючи внесенє на загальне право голосованя в пятій курії, а другій раз при нагодї дискусії над справою посередности виборів з громад сїльских і в новій курії. Ся друга промова п. Леваковского стала ся причиною великої бучі як в колї польскім так і в прасї польскій. П. Леваковскій розкрив сміло і отверто роботу і змаганя шляхотско-польскої кліки в краю, виказав погубність єї політики, назвав лицемирством оборону прав автономічних, котрої кліка заслонює свої реакційні змаганя, — одним словом: відмовив тим панам називати ся виключними заступниками народу польского. З реплікою виступив ґр. Войтїх Дїдушицкій і накинув ся на особу д-ра Леваковского, закидаючи єму зраду народну і називаючи єго помічником Побідоносцева, длятого, що поважив ся своєю промовою ствердити правдивість закидів і жалоб, які підносять від давних часів Русини. Додатково для ефекту вихвалив ґр. Дїдушицкій жертволюбність польскої шляхти для селяньства в галицкім соймі, обмежуючись при тім висказї, після свого звичаю, лиш на бомбастичних фразах. На щастє забрав голос пос. Романчук і у фактичнім спростованю виказав фактами самохвальбу і самодурство презеса польского комітету центрального. Такій був би короткій начерк тої пропамятної для польских послів дебати, а ми подамо єї ще обширнїйше.
В прасї польскій піднесено зойк розпуки, обуреня і не таєного гнїву. Найперше провинив ся д-р Леваковскій, що поважив ся порушити справи краєві, домашні, перед форум парляменту. Се не годить ся з традицією кола і політиків польских. Друга провина д-ра Леваковского в тім, що розкрив щиру правду, отже в результатї мусїло випасти те саме, що говорять о господарцї польскій шляхти всї "москвофільскі" Русини. А вкінци, що спонукав ґр. Дїдушицкого забрати голос, а тим самим і стало ся нечуване диво, що в парляментї польскім промовив Поляк против Поляка.
Ми розуміємо дуже добре се обуренє польскої праси, а заразом і відчуваємо щиру, неложну вдяку для д-ра Леваковского. В имя зле пониманої солідарности народової і интересів національних вміла шляхотско-польска кліка придушити у загалу польскої суспільности всякі, хоч би найменші прояви симпатичного і справедливого трактованя справ руских. Досить згадати, з якою нечуваною завзятостію стає кождий Поляк, чи то станьчик чи демократ, до борби при виборах против руского кандидата, поставленого з волї народу, а з яким напруженєм сил всї верстви підпирають кандидата, на котрого згодив ся центральний комітет польскій, репрезентуючій найвисшу власть в справах політики краєвої. Думаємо, що не треба наводити фактів, бо они у нас на кождім кроцї, коли то в имя солідарности народової мусять таїти ся надужитя і безправности автономічних институцій, а всякій голос, протестуючій против того, стрічає ся з осудом аґітацій москвофільских, коли походять з рускої сторони, а зради власного народу, коли вийде з польского боку. Така солідарність причинила ся до заостреня антаґонізмів народних і клясових, а коли тепер зачинають проявляти ся протести, словом і дїлом, против такого веденя політики, то се треба уважати додатним обявом і з серця им приплеснути.
Безперечно, що ще більша вага тої відрадної прояви лежить в тім, що зазначила ся она між самими Поляками. Годї вже тепер закиди, піднесені публично з рускої сторони, збивати такими арґументамв, якими пописували ся Щепановскій, Пініньскій і инші против жалоб пос. Романчука. Тогдї воювали ті панове тим, що инші посли рускі не притакують тим жалобам, а навіть удало ся польским політикам кілька разів наклонити деяких руских послів забирати публично голос в противнім напрямі, як дотична справа була трактована з рускої сторони. Нинї можемо польским політикам відплатити ся такою самою монетою і сказати, що слова их о дбалости і роботї для добра краю суть пустою чванливостію, бо протестує против них і закидає им лож Поляк, в котрого любов для власного народу і польскій патріотизм не можна сумнївати ся, а котрий власними очима пересвідчив ся о их погубній дїяльности.
Дискусії над реформою виборчою не забудуть так скоро менери кола польского, але чи віднесуть з неї користь в додатнім змислї, можна сумнївати ся. З поміж их рядів ще довго буде проноситись оклик: "Ми не боїмо ся!" і длятого треба дальше валити тараном в сю шляхотско-польску твердиню.
Дѣло
01.05.1896