В. Пачовський: "Ладї й Маренї терновий огонь мій"... (Новітня Біблїотека 15—18).

На вступі скажу дещо о видавництві: Вертав я раз із знакомими від одного добро­дїя з гостини. Перед відходом покликав нас пан господар до своєї комнатки, зачинив обережно двері, відчинив бюрко і дарував нам кілька перших чисел "Новітньої Біблїотеки". Бачу, дві перші книжки порозтинані, отже й перечитані, инші не тикані. "Fabulae pecare docentes", мовив далї господар, "коли вже їх для України потрібно, то в моїм домі без них обійде ся, тимбільше, що маю дїти". З боязни, щоби котра дитина не дістала до рук лихої книжки і не соблазнила ся, отець дарував книжки одному з нас. В тім случаю я мав уже стихійну і дуже вірну та влучну крити­ку нового видавництва. Не було ще тодї тих томиків печатаних, за котрі наша шкільна молодїж денеде тяжко потерпіла. Бо треба знати, що головно молодежи розсилано ті книжки на розпродаж, та в лукавий спосіб вихісновувано запал молодих сердець, гідний будьщобудь важнїйшої і чистїйшої справи. Ті случаї прогнаня молодежи зі школи, та деморалїзация молодих єств, ті случаї загального упадку патриотичного духа в молодій груди, що їх нинї можна бачити, отсе єдині і успіш­ні наслїдки роботи подібних видавництв тепе­ рішних.

Ч. 15—18 "Новітньої Біблїотеки" стано­вить збірка поезий В. Пачовського: "Ладї й Маренї терновий огонь мій"... Ав­тор сей більше вже знаний, мав колись і значний вплив на житє молодежи, нинї на одвічальнім становищи — годило би ся отже згадати про єго книжку, без огляду на се, який суд видамо.

Треба сказати, що деякі поезиї є дїйсно легкі і милозвучні; не найдемо в них анї глибокої думки, анї нових сюжетів, анї самостій­ної форми — все те або з народної піснї взя­те, або за чужими (троха і польскими) пись­менниками наслїдоване; є однак в житю люд­скім такі хвилї, котрі нїколи не старіють ся, такі чувства, котрі нїколи не мимоідуть, такі спомини, котрі нїколи не забувають ся — eine alte Geschichte, doch bleibt sie ewigneu і для них саме деякі поезиї Пачовского мило читають ся. Кажу, деякі, бо все инше лико, для якого не стояло би теряти навіть крихіт­ку часу.

А тепер до самої річи: Темою всїх поезий автора є любов. Дві є Венери — казав Плятон — одна "Уранїя" божеска, сьвята, непорочна, подателька всїх благ і скарбів на землї, друга "павдемос" — буденна, покровителька черни, недостойна по­етів і фільософів. Героїнею Пачовского є ся друга, прелестна, земска любов, котра "заквітчана в червоні маки" гонить лишень за "мо­крим гріхом".

Автор наш мав аж пять коханок (в на­родній пісні співає ся про козаків, що ли­шень три дївиченьки любили): Раїса, Гелєна, Леїля, Хризанта, Онїлля. Кожду з них любив він для иншої цїли: Раїсу — длятого, щоби "терпіти атомом в сонатї терпіня", та "щоби душа його чула весь біль всебуття"; Гелєну длятого, що з єї голови сїм вужів шипіло — "Розвяжеш загадку — впади менї під ноги, я смерть" — що она тїлом прелестна і авторови надавала ся; Леїлю — щоби "змалюва­ти єї у драмі кохання на вічність усїм поко­лїнням", щоби їх розкохати, забути, убити, похоронити і над могилою троха поплакати; Хризанту — длятого, щоби знов "злочин свій" над нею поповнити, дївчину "ясну, повну сон­ця й віри" позбавити тої ясности і тої віри, щоби она як упир-тїнь в слїд за автором хо­дила і своїми сльозами зсилала на нього "ля­віну терпінь"; Онїллю — на те, щоби могти "всїм серцем заридати від ревного чуття на днї душі. І всьо, що він терпів, без жалю роз­казати комусь в розмові ясній у тиші".

Як бачимо, анї нема подуву сьвятої Лю­бови, лиш чорна самолюбна жадоба посїданя, котра з хвилею свойого заспокоєня гасне і вироджує ся в якусь нову жадобу нового посїданя. Мимоволї хоче ся крикнути з ав­тором:

     "І так буде все, підіймаючи руки
     У гору до сяйва, юрба окаянна
     По трудах кричати, як гашишом пале:
     "За поступ, за щастє ідемо на муки!
     І в землю дивитись як вій!..."
     Вернїм ся до Раїси:
     „Ой я тебе, козаченьку.
     І раджу і наджу,
     Я з тобою вечір стою,
     На другого важу.
     До третього потихеньку (?)
     Ходжу під керничку;
     Той обручку, а сей ручку,
     А третьому личко —"

В такій непевній мотилцї залюбив ся автор щиро, горячо, чисто, тай оспівує її в піснях. Піснї ті не виказують нїчого оригі­нального: личко як ленїї, уста як рожі, очи як зорі, волосє-оксаміт, сад — тьохканє соло­віїв — все те вже до несхочу і чуло ся й чи­тало ся — означає, що автор не приглянув ся добре своїй любцї, не уміє її питомих прикмет покмітити, не розуміє єї душі — сло­вом їх серця не могуть бити в один такт, в одну нуту.

Та безрадність, та непевність і той не­спокій автора відбиває ся в єго піснях: не є се виливи чувств, але роздумуваня — резо­нованя, котрі або зачинають ся питанєм: "Чи? Чого? Чому?", або услівєм, "Як... як би.... коли би". Много таких роздумувань єсть найсухійшою римованою прозою (ст. 34. Царівна моя — з неестетичним фіналом, ст. 36. О підла, давала принаду; ст. 39. Трубіли блакітні гузари; ст. 41. Знов той банкир).

Нам не диво, що дївчина не могла задо­волити ся студентским флїртом; (автор бігне за нею як сонце в крузї ст. 16), не має від­ваги з нею розмовити ся, ст. 14, млїє, ст. 19, плаче і т. д.), длятого вибрала собі банкира, Поляка, а поет осягнув свою цїль, зазнав тер­піня атомом; з тої обставини находимо три дїйсні поезийки, стійні, ст. 30. Без тебе нудь­га непомірна, як снїг серед поля глухого, ст. 83. Жалюж, ти мій жалю, зоре на розсьвітї, ст. 35. Чи найдеш ти душу нїжнїйшу.

Раїса віддала ся за чужинця, але хотїла би жити духом зі своїми, хотїла би любити поета і єго піснї; однак короткозорий автор замість ударити ся в груди і признати свою непорадність, не умів добачити траґедиї серця Українки за Поляком, а сьміє іще метати по­гордою, лайкою і ненавистию на нещасливу жертву обставин! Пане Пачовський! Ви ста­нули на вузкім становищу, що любов розтя­гає ся до одного акту, чи то тїлесного, чи внїшно-церковного, а забуваєте, а може і не знаєте, що найгарнїйша і найсьвятїйша і найчистїйша любов та, котра лучить ся з само­отверженєм, она достойна єсть лишень піснї і похвали, бо лишень она єсть вічною і єсть частиною "тих судорогів болю, страху і омлїня, де родив ся Єгова і час і простір!"

Не уміло інтерпретує також автор при­брані ілюстрациї: забаву і смерть Косинина поясняв зовсїм банально: "чи смерть, чи ко­зак з косою" грозить одній парі, що за хвилю до них верне; я розумію сей образ инак­ше: так рітмайстер (чужинець) примилює ся до несвоєї дївчини, не знаючи, що на нього на кони жене смерть, — козак помстить натворену зневагу.

Друга любка — се Полька Гелєна, доня гріха мокрого і прелести.

     "Шалїй, спокусо вужа,
     І сьмій ся, грішна, сьмій!
     Втискай мене у груди
     І в роскоші зомлїй"...

Любка поетови все викає, а він їй неми­лосерно тикає, значить ся, крім националь­ного єсть іще якийсь социяльний любовний мезалїянс.

Спершу водить автор свою паню по ріжних вертепах, обіцяє їй золоті гори, гуляє, пянїє і в тім дурі не памятає навіть, чи він має дїло з дївчиною, (ст. 59. і ст. 63) чи з жінкою, чи з якоюсь женщиною взагалї.

     (Ти хто ? Я бю а в запертї і плачу,
     Як осел в клїтцї — виходу не бачу, ст. 45).

Піснї тої сериї, се пяні гуканя тїлесного вдоволеня, сатаньскі голосїня на нуту: "ще гріх оден по всїх гріхах, за пекло не бою ся" — в своїй забаві поет не стидає ся навіть співати про "перчик на бедрах від ніг" женщини, котра з довірєм будь що будь відносила ся до него (як після віршів судити можна). А що можна судити о характері людини, котра не соромить ся ганьбувати зведену любку (як "подруже — нам борщ по винї" ст. 69, або "пропаде на тобі принада, а пісня не згине моя" ст. 65) та за пісню одну (котру всї критики уперто не доцїнюють) хоче десять подібних наречених "продавати". Такого "гиндлю" в нашій лїтературі досї ще, славити Бога, не було; до такого цинїзму не здібний анї один дїйсний поет, щоби обіцяти іронїчно зведеній і знеславленій любцї на єї весїлля з якимсь другим, зложити пісню для краси і дати в вінї! Не з Парнасу се Муза, але з домів розпусти проданиця може лишень на щось подібного в такім случаю здобути ся!

Мимоволї з жалю і пересердя хотїло би ся кинути перо. Однак почутє сповненя обовязку, якого раз підіймаю ся, успокоює мене.

(Дальше буде).
[«Руслан», 14.08.1913]

* * * * *

(Дальше).

Третя любка — або іронїчно беручи — третий акт лїричної комедиї — становить Леїля:

     „Як не хочеш мій соболю,
     Дружиною бути -—
     Дай менї таке труй-зїллє,
     Щоб тебе забути.“

Автор іграв легкодушно людскими чув­ствами, Леїля має дати єму тему „для драми кохання“, він розлюблює її, зводить, покидає, натворює сто лих і за те все хоче змалюва­ти її як Ботічеллї свою Мадонну (ст,: 84), за­буваючи, що оскверненими руками не можна тикати ся невинних сьвятощів, бо „сьвятая сьвятим!“

Хто глумить ся з уподобанєм над жінка­ми (с. є слабшими істотами) (ст. 35), хто хоче своєю зрадою ломати житє других, сей поступав не по лицарски, не по боярски, не по козацки — — — Про одного грецкого співака мовлять, що він по своїм поворотї до нареченої, коли покмітив єї зраду і невір­ність, так допік своїми піснями дочцї і батькови, що они з розпуки повісили ся, чи уто­пили ся; поет тут був о стілько оправданий, що він сам був чесний і вірний, леліяв собі сьвіт краси і любови, а легка наречена зі своїм отцем зруйнували ему сей сьвіт. — Щира любов могла єго звести з ума, він в шалі любови (про який так величаво розка­зує Плятон) міг створити таку всемогучу пісню, що могла убити вго ворогів. Фавст — сей типічний представник зблуканої молоде- жи, звів свою Марґариту, зруйнував еї щастє, славу, красу і родину, кинув в обійми злочи­ну — однак вкінци пізнав свій блуд, покаяв ся, хотів лихо направити, та був би уратував іще любку, коли би не було запізно. „Mir graut’s vor dir, Heinrich“ — каже Ґетова по­критка й волить смерть.

А герой Пачовского не то що не кає ся, не то що не поправляв ся і не навертав ся з дороги злочину, хоть сьвідомий сего, має іще чоло величати своє моральне ледащо будьто би за него ангел і демон били ся. — Нещаслива дівчина умирає, ангел не дав еї душі, чорному земскому демонови — на мо­гилї дівчини лунає кілька цікавих стонів пое­та) ст. 109. Вікном під вечірну годину, ст. 112. На третю північ дванадцята била, ст. 114. У сему ніч дощ з вітром бив ся, ст. 115 Що ночі я чую — ст. 119. Як стріну фіялку у гаю). Немило і дивно нас длятого вражав коли серед того всього автор мав відвагу свою душу білою звати — зробив він се хи­бань під впливом образу Котарбіньского, а се менї каже догадувати ся, що ціла сеся, „дра­ма кохання“ не пережита автором, але дру­гими, а автор відтворює тут се, що инші творці сотворили. Четверта любка Хризанта

     „У любистку купала ся,
     Мила ся в шалвії,
     Мала очи ангелині,
     А солодкість змиї і т. д.“ –

аж гроза переймав на таке наслідованв на­родної пісні і на такі смачні порівнаня.

Мимо давного плачу і нарікань на могилї Леїлї, поет не вернув на шлях инший, але йшов дальше по широкій дорозї проступку і злочину (ст. 145) — однак Хризанта показала вже єму тернисту дорогу чесноти і він почи­нає завертати (ст. 147, ст. 154, ст. 158, ст. 159).

Доперва пята любка Онїлля зуміла угов­кати розгуляного бурлаку і взяла єго в свої руки :

     „Вгадай мене, моє серце,
     Бодай раз на днину,
     А я тебе ізгадаю Сїм раз на годину“ — 

Поет підносить ся, починає мовити як муж, як супруг, як батько (ст. 176, 177, 178) для нього отворив ся давний сьвіт, однак, чи дорога, по котрій він далі йде, се буде доро­га чесноти і працї, чи лишень хвилевої від­міни, не можна судити, відаючи, що автор все бере легко, ооверховно, фантазує, хочe з си­нів вже мати героїв народних, забуває однак що до геройства треба іще чогось більше нїж самого різдва — діти монархів і князів не все є навіть щасливими людьми, а якжеж можна так на сліпла молоти і ніби підшивати ся під патриотичну шубу, тай дітей своїх вже з мал­ку на посьміх виставляти.

Коли помічуємо тепер житє людскости, находимо в нїм повно бруду, повно нечести і порока, кожда дорога — кожда улиця — се широка посїяісіь розпусти, а чеснота хибань ще десь в далеких селах має свої вузенькі і перлисті стежки.

Тому то і в книжці Пачовского повно буденщини, повно прози, повно порноґрафії, а як найде ся десять стишків цїкавійшвх, то не оплатить ся за нами глядїти в тім дикім „пожарищі“, котре хотїло би „терновим огнем“ Горіти.

Внутрішнє отже єство книжки означає моральну руїну духа, занепад нашої поезиї.

Внїшна сторона вірші показує нам і фор­мальний упадок у Пачовского:

Вірші многі є нескладні і не вирівнані (ст. 16 Зтий, ст. 19. 5 тий, ст. 28 по­слїдний з долу, ст. 29 1-ий, ст. 151 послїдна строфка.

Рими: а) почаївскі рими майже на кождій стороні* (infinit. — іти, — ити, — ати, ути, — оти);

б) т. зв. „зворушаючі“ численні: байдуже: дуже, щось: чогось, нїй: їй, со­бою: тобою, я: моя, твоя: я, тебе:себец полк: Сьвятополк...

в) замість римів асонанца: наджу: важу, (сонце-зорі), хотів: зумів, твої: мені, (груди: буде), єї: землі, зрада: правда...

Слова многі. штучні, новосковані, або чужі, котрі тимбільше разять, коли стануть на найважнїйшім місці в стихови с. є в римі: трунків, варт, ґльоби, сузірря, оксаміт, в „ві­чі“, рояль, мімози, бюст, шезльонзї, осончу, щируй, чоломкають, Ой прище, — прище — прище (...присунь ся мила близче, „уві“, тре- млять, мла попугай, гебанові, завихіль тлїнь...

Акценти є многих словах дуже не­певні, або дуже хибні: жу́рби, ло́за, мо́ї, пер­ли́, ро́са, Поля́к, бу́де—буде́, ле́жа, чо́лї, та́н­цем, дво́рі, метелиця, си́ни, і́мя.

(Конець буде).

[«Руслан», 15.08.1913]

* * * * *

(Конець).

Флєксия, складня, двоєнє співзвуків дуже хибні і неправильні: у морі (зорі), пи­ше в пурпурнім перґамінї, тремлять і трем­тять, хтїв, у вічах (с. є в очах), сповє, сьвіте (З особа однини до сьвітити) римоване: з кві­ти, роси — іменик не має множини, знищити до щаду, волоссє, в вічности і в роскоші, зміняєсь, — зміняєть ся, зміняє ся — сльо­зи — слези, очи — вічі...

Образи і порівнуваня дуже неясні, тим більше они справу замотують, tertium comparationis становлять особи — річи — свійства для нас неясні, недоступні, потребу­ючі самі поясненя, часто більше д р а с т и­чні, а менше п о е тичні: шовки — вії, лише промінєм лелїя як море, сьміх упав як іскри з ясних зір, як ангел буду я для тебе зноси­ти сонця цьвіт, словом неначе тернинею ли­це менї дреш, в снї моря і сонця і цьвітів, у жемчугах сьміху і сльоз, осляка, попугай, дрож грає в нїздрях (любки) мов в тиґра, що вчув сьвіжу кров...

Вношу з деяких місць, що всї порівнаня і образи брав поет все посередно, а нїколи безпосередно: і так: згадує часто про тьохка­нє соловіїв, коли в дїйсности в нас тепер ду­же а дуже мало соловіїв, бо їх збиточники сїльскі і коти винищили; я приміром сього року в маю ночами ходив і ледво одного со­ловія чув на цїлу велику околицю. Але поли­шім се, щоже де інде єсть іще більше соло­ловіїв.

Возьмім за те образи з над моря. Я по­мічував на Адрийскім морю, що рано зачинає ся відплив, в полудне сей відплив осягає своє максімум, під вечір зачинає вода знов припливати і метає бовванами аж до півночи, зглядно аж до найблизшого відпливу. А Пачовский бачив в Рівєрі на березї в місячну ніч — спокій, верби, тай купав ся в ночи іще в морю — (ст. 184).

А щож можна сказати про "озеро—уль­трамарін", про пінячу ся "індіґо синь" і пр.?...

Я думаю, що поет не сьміє лишень фан­тазувати, він має зближати ся до природи, слухати і чути ті єї голоси і звуки, яких зви­чайний смертник не чує, бути не пустомельцем, але живим речником всього, що красше, сьвятїйше, а що буденним людям недо­ступне.

Романтичні ойканя у Пачовского несмачні й карикатурні бевх, бух — а ті характеристичні фіналї, що є невдатним і не­зрозумілим наслїдуванєм романтичної іронїї (як прим.:

     Ой кроки — кроки — кроки
     Ти чуєш — вір не вір —
     То муж! — А я у скоки
     І бух вікном на двір

або ст. 7., ст. 20., ст. 40., ст. 48., ст. 75., ст. 77., ст. 98., ст. 100., ст. 114., ст. 191...) викликують раз співчутє для нездарности поетич­ної, раз невдоволенє, раз обуренє.

Самостійности у автора майже нема. Великий вплив мало на нього маляр­ство. Всякі образи, які авторови більше при­падали до вподоби, брав живцем і самовіль­но до своєї збірки і поясняв їх віршами як міг і розумів. Польскі деякі загально звісні пі­снї — як „Mów do mnie jeszcze" — перера­бляв також два-три рази. Впрочім много мо­ментів позичив від україньских молодих пое­тів — головно галицких.

Збираючи все разом, скажу: Мимо впе­внювань автора про єго орлиний лет, про хмари, про рицарскість — чи навіть княже­скість єго характеру, мимо самохвальби зі своєго україньского імени, читач не дає ся переконати о тім, а набирав вражіня, що має героєм в тім случаю вічного плаксїя, розпе­щеного гуляку, непевного чоловіка, та невсти­дливого фантаста... хотяй автор всї свої сле­зи хоче звати жемчугами, нехай прийме і се до відомости, що ми до нїкчемних слїз тако­го порівнаня не приміняємо; велич може бу­ти часами і в пороках — однак такі пороки, про які автор говорить, не є нї то нинї вели­кі такі, нї то рідкі і незвичайні, отже й не могуть причинити ся до увіковічненя автор­скої слави: Хвиль ясних в книжцї так мало за те, що і тим путем годї буде зєднати на­ше переконанє. В нашім народї є богато по­словиць про циганів, котрі Пачовський пови­нен би знати, от і та "хвали мене роте" — коли другі не хочуть. Не самим нам хваляти ся, але доперва коли другі нас похвалять, можемо вірити в хосен і успіх нашої працї. Заголовок книжки також фантастичний: нї­чим не вяже ся зміст із заголовком: Ладо: — впрочім бог семейного щастя, яке для Пачов­ського не все було сьвятим; Марена, менше в нас ще звісне божнище смерти, не дуже буде тїшити ся терновим огнем— впрочім що се за огонь "терновий"? Чи той, де горить тернина і инше хабазє, зве ся силою своєго материялу терновий? Чи автор мав на гадцї образ, котрого сам раз ужив, та думає, що сей огонь має когось пекти так, як пече лице подрапане терниною? Чи се має бути о­гонь, над якого "викресанєм" — автор дуже довго не мучив ся? Се питанє полишаю не­розвязаним. За те обстоюю, що книжка не означає поступу вперед до ідеалу, але відда­ленє від ідеалу, упадок поезиї, заблуканє в менше чистій і в менше яснїй дичинї...

Буск, 21. липця 1913.

Д-р Левицький Василь

[«Руслан», 16.08.1913]