Знана і незнана «Молода Муза»

Чергова хвиля інфляції і бойові сурми не сприяють укладанню і виданню естетських антологій. Та невтомний Василь Ґабор продовжує поповнювати свою «Приватну колекцію» (авторський видавничий проект Ґабора, започаткований 2002 року, нараховує понад сотню книг) новими виданнями. Серед них – «"Чорна Індія" "Молодої Музи"» (Львів: ЛА «Піраміда», 2014; в оформленні антології використано графічний цикл Людмили Лободи «Муза у Львові»).

 

 

Під однією обкладинкою зібрано як оригінальні прозові та есеїстичні твори молодомузівців, так і критичні та літературознавчі статті про них. Упорядник подав у першому розділі книгу спогадів Петра Карманського «Українська богема», у другому – свій вибір з малої прози Михайла Яцкова, Василя Пачовського, Богдана Лепкого і Михайла Рудницького, у третьому – збірник прози молодомузівців, який вони підготували до 30-ліття своєї з’яви як літературно-видавничої формації «Молода Муза»(1937). Саме цей збірник дав назву Ґаборовій антології з тією несуттєвою різницею, що Чорна Індія в його назві не береться в лапки.

 

Роль інтерпретаційного обрамлення відіграють статті сучасних молодомузознавців – Лесі Демської-Будзуляк (м. Київ) і проф. Аґнєшки Матусяк (м. Вроцлав). Дослідниці переконані, що вклад молодомузівців в українську літературу – значний, а їхня творчість була спробою  змінити однолінійність українського літературного процесу на початку ХХ століття. Поза тим антологія пропонує увазі читачів й інші цінні критичні та літературознавчі матеріали включно з програмовою статтею Остапа Луцького і відповіддю на неї Івана Франка. Варто було б включити до розділу «Додатки» статті львівських літературознавців Миколи Ільницького та Оксани Мельник. Та антології «Приватної колекції» не претендують на академічну повноту.

 

Коли, власне, з’явилася «Молода Муза»? Літературні дебюти більшості галицько-українських модерністів відбулися ще до того, як вони встигли між собою перезнайомитися. Перший їх спільний проект був пов’язаний з редагуванням журналу «Світ» (від лютого до жовтня 1907-го року), видавцем якого був В’ячеслав Будзиновський. У редакційну колегію ввійшли Володимир Бирчак, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Остап Луцький, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Петро Карманський. Саме у ті місяці, напевно, усталилась традиція їхніх сходин в кав’ярні «Монополь», яка знаходилася в будинку ч. 8 на Маріїнській площі (тепер – площа Міцкевича; на місці того будинку – знаменита будівля Шпрехера, донедавна відома львів’янам як Дім книги). Та під назвою «Молода Муза» ці письменники публічно виступили вже після того, як змушені були покинути співпрацю зі «Світом». Вони вирішили заснувати видавництво (тепер це назвали б серією видань) «Молода Муза» і оголосили про це в спільній декларації, надрукованій на обкладинці першої книги цього видавництва – «Жертва штуки» Василя Пачовського. Декларацію підписали всі згадані письменники і Сидір Твердохліб. До  кола «Молодої музи» зараховують ще Осипа Шпитка та Михайла Рудницького. Своїх симпатиків молодомузівці мали й серед представників інших мистецтв, про що – в «Українській богемі» Петра Карманського. Декларацію датовано 7 жовтня 1906 року. Саме цю дату й слід вважати офіційним днем народження «Молодої Музи».

 

Через рік, а точніше – 18 листопада 1907 року, Остап Луцький надрукував у ч. 249 газети «Діло» статтю «Молода Муза», в якій перерахував уже видані під цією маркою книги і поділився планами щодо наступних видань. На статтю Луцького у ч. 263 «Діла» з’явилася досить різка відповідь Франка, який розкритикував молодого письменника за надуживання загальними фразами. Припускаю, що саме реакція невсипущого Каменяра зробила гучну рекламу «Молодій Музі», хоч, може й, пришвидшила відхід О. Луцького від літературних справ. (У міжвоєнний час О. Луцький став засновником і одним з керівників українського кооперативного руху в Другій Речі Посполитій і депутатом польського Сейму).

 

Видання «Молодої Музи» фінансувалися з різних джерел, фундатором багатьох був Михайло Петрицький (див. відповідний есей в «Українській Богемі»). Та 1909 року на «Чорних крилах» М. Яцкова видання книг під маркою «Молодої Музи» припинилося. Ймовірно, проект вичерпав себе, адже всі молодомузівці (крім Остапа Луцького) опублікували у ньому свої книги. Значних прибутків автори не отримували, гонорар сплачувався зі спонсорських коштів, а не з продажу книг, який навряд чи покривав видатки. Більшість молодомузівців зберігали й надалі приятельські стосунки.

 

Остаточно їх життєві дороги розійшлися після закінчення Першої світової війни. Як відомо, Петро Карманський та Осип Шпитко переїхали до Бразилії. Карманський навіть намагався вирощувати каву, та збанкрутував і змушений був повернутися до Львова. Шпитко, якщо вірити Карманському, прославився в Бразилії як автор оповідань португальською мовою. Лепкий професорував у Кракові, Пачовський і Бирчак викладали в гімназіях Ужгорода, Твердохліб трагічно пішов з життя ще 1922 року... Львова трималися Яцків і Чарнецький. Михайло Рудницький редагував журнал «Назустріч» і був своєрідною ланкою між поколінням молодомузівців і генерацією Антонича. Так чи так, а хтось ініціював укладання прозового збірника «Чорна Індія "Молодої Музи"» з нагоди 30-ліття формації, і так вони знову зібралися разом бодай у книжковому форматі.

 

У Ґаборовій  антології не передруковано оповідання Гната Хоткевича, які були в молодомузівському прозовому збірнику. Мабуть, упорядник вирішив їх вилучити, бо Хоткевич не був членом «Молодої Музи». Та в передмові до збірника М. Рудницький зазначає, що молодомузівці вирішили призначити гонорар за збірник «на підмогу одному з товаришів, для якого доля була винятково жорстока» (с. 137). Власне, бажання допомогти неназваному приятелеві й було метою видання збірника. Не маю сумніву, що цим письменником був саме Гнат Хоткевич, який мешкав у радянському Харкові в злиденних умовах, в останні роки свого життя (Хоткевича розстріляли 1938 року) він ніде не міг влаштуватися на роботу, а його творів не друкували і не перевидавали. Якщо моє припущення щодо Хоткевича правильне, то Ґабор припустився помилки, вилучивши оповідання цього талановитого письменника і музиканта з корпусу текстів молодомузівського збірника.

 

У прозі самих молодомузівців помітні прийоми однієї школи, в якій лідером був, звичайно ж, Михайло Яцків. Короткі абзаци, символістська образність, уникнення злободенності, протиставлення мистецької краси і обивательського животіння характерні для більшості авторів. Та все ж уривки з «Вирода» Шпитка нагадують уже манеру письма французьких екзистенціалістів, що прийшли в літературу набагато пізніше, ніж «перший богеміст на галицькому ґрунті». «Вирід», перевиданий обмеженим тиражем 2000-го року стараннями Петра Ляшкевича, ще й досі невідомий ширшим читацьким колам. «Бенкет» Карманського вирізняється сатиричним спрямуванням, а «Філософ» Лепкого і «На третім поверсі» Бірчака – м’яким гумором. Молодомузівці намагалися відмежовувати свою творчість від політичних тисків, хоч політика вплинула на долі багатьох з них. Бирчак і Луцький загинули в таборах ҐУЛАҐу. Карманський на старості років, ставши членом радянської Спілки письменників, змушений був писати соцреалістичні вірші. Та, як на мене, найцінніше не загубилося у часових западинах. Антологія передає атмосферу мистецького братерства, яка оточувала молодомузівців у їхні кращі роки і сприяла вільній незаангажованій творчості.

 

І наостанок. Варто нагадати, що «Чорна Індія» – це міцний алкогольний напій, настояний на полині, який можна було замовити до кави в «Монопольці».  Михайло Рудницький писав, що молодомузівці «п’яніли від слів "Краса" та "Мистецтво" так само, як новики п’яніють від "Чорної Індії" – полинівки. Цей чорний алкоголь може бути символом їх мистецького ідеалу – непроглядного, оп’яняючого, гіркого, непопулярного» (с. 146). Давно вже немає напою «Чорна Індія», як і кав’ярні (молодомузівці писали – каварні) «Монополь», як і самого будинку, де була та кав’ярня. Натомість є «"Чорна Індія" "Молодої Музи"» у версії Василя Ґабора – доказ, що Краса і Мистецтво не минають.

10.04.2014