630 років тому, 18 лютого 1386 року у Кракові відбувся шлюб 12-річної польської королеви Ядвіґи І з великим князем Литви (з 1377 р.) Владиславом Ягайлом (Яґєлло, Jagiełło, 1351–1434). Цей шлюб заснував нову династію Ягеллонів, яка правила у Центрально-Східній Європі майже двісті років. Під її правлінням опинилися Польща, Литва, Галичина, Україна, Білорусь та – на деякий час – Чехія, Угорщина, Волощина, Прусія.
Ядвіґа та Ягайло (зображення XVII століття)
У XIV–XV століттях у багатьох європейських країнах вигасають правлячі династії. Не оминула ця доля і Галицьку Русь (Руське королівство) та її сусідів – Польщу й Угорщину. Після смерті короля Юрія І, сина Льва Даниловича, вступають у права володарів Галицько-Волинської держави його два сини – Андрій та Лев. Вони не ділять батьківську спадщину, але правлять удвох. Та брати вмерли без нащадків за чоловічою лінією.
Галицькі бояри, спробувавши якийсь час кермувати державними справами самі, покликали на галицько-володимирський трон посвояченого з Юрієвичами мазовецького княжича Болеслава Тройденовича. Він був сином мазовецького князя Тройдена й Марії, доньки короля Юрія І. Болеслав був охрещений і вихований у католицькій вірі, але з огляду на можливість засісти на галицько-володимирському престолі, він перейшов на східній обряд і прийняв ім'я свого діда по матері – Юрія. Юрій ІІ Болеслав не відважувався називати себе королем, як його дід Юрій І, а обрав собі титул: "З Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi" (Dei gratia natus dux totius Russae Minoris).
В 1331 році він одружується з дочкою великого литовського князя Гедиміна Офкою, що її при хрещенню назвали Евфемією. Згодом Юрій-Болеслав, не маючи синів, признає своїм наступником "у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі" литовського князя Любарта Гедиміновича, який був одружений з донькою князя Лева ІІ Юрійовича, Євфимією (деякі історики вважали її донькою Левового брата, Андрія Юрійовича). Натомість Галичина мала б відійти до польського короля Казимира ІІІ з династії Пястів.
1339 року польський король Казимир уклав у Вишеграді з угорським правителем Карлом Робертом з Анжуйської династії договір про те, що якщо у Казимира не буде синів, польська корона перейде до угорського королевича Людовика, сина Карла Роберта й сестри Казимира Ельжбети. За те мала Угорщина допомогти Казимирові в майбутньому приєднанні до Польщі Галицько-Волинського князівства після смерті Юрія Болеслава. Польща, Угорщина та Литва мусили погодитися на князювання Юрія Болеслава Тройденовича, бо його підтримував хан Золотої Орди Узбек.
Як дослідив львівський історик Ігор Мицько, останній володар Галицько-Волинської Руси Юрій ІІ Болеслав був отруєний своїми боярами 7 квітня 1340 р. саме у церкві Св. Юра у Львові. Хоча більшість істориків схильна вважати, що це відбулося у Володимирі Волинському.
Ймовірно, в цьому отруєнні можна вбачати і польський слід. Король Казимир відразу після смерті Тройденовича вторгся зі своїм військом у межі Галицько-Волинської держави. Одночасно рушило й угорське військо. Зі Львова Казимир забрав велику здобич – скарбницю українських князів. Було в ній кілька золотих хрестів, дві дорогоцінні княжі діадеми, княжа багряниця (мантія) та кований золотом трон. Це означає, що саме Львів, а не волинський Володимир був тоді столицею Руського королівства.
Похід Казимира навесні 1340 року ще нічого не змінив у державній приналежності Галичини. Вона залишилася в номінальній владі Любарта і під татарською зверхністю, а фактично володарювали в ній бояри під проводом воєводи Дмитра Детька (Дедька), який майже 10 років залишався «управителем Руської землі».
У 1349 році по смерті Дмитра Дедька Казимир, за словами літописця, "напавши з сильним військом, забрав усю землю з усіма городами й замками, залишивши Любартові тільки Луцьк з околицею, та й то по своїй волі", хоча й після того ще кілька десятиріч тривала боротьба за галицькі землі між Польщею, Угорщиною та Литвою.
Активними учасниками цих змагань залишалися ще хан Золотої Орди Узбек та його спадкоємці, які були на боці Дмитра Дедька, а потім Любарта Гедиміновича. В ході боротьби за Галичину луцький князь Любарт Дмитро Гедимінович, який прийняв православну віру, кілька разів робив походи на Львів і здобував місто у 1351 та 1353 роках.
Угорський король Лайош (Людовик) І Великий з Анжуйської династії уклав у квітні 1350 договір, згідно з якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Русі. Коли у Казимира не було б сина, то Руське королівство мало б перейти до Лайоша І разом з королівством Польським. Якби ж Казимир ІІІ мав би сина, то він повинен був виплатити угорському королю відступне за Руське королівство.
Король Казимир ІІІ оголосив Галичину Руським королівством, столицею якого був Львів, і додав до свого титулу слова „Руської землі господар і спадковий володар”. Намісниками короля у Галичині були старости Русі.
У 1370 році зі смертю Казимира ІІІ, який так і не дочекався сина, припинилося володарювання на польському королівському престолі династії П’ястів. Польське та Руське королівства перейшли під владу угорського короля Лайоша І Великого зі статусом персональної унії. Угорщина стала тоді справжньою імперією в центрі Європи. Намагаючись привернути на свій бік польську шляхту Лайош І проголосив 1374 року в місті Кошиці Статут, яким підтвердив всі попередні привілеї польської шляхти й обмежив їх повинності перед королем.
У 1372 році король Лайош І передав владу над Галичиною своєму наміснику князю з сілезького Ополя Владиславові з династії Пястів. Владислав Опольський мав далекі генеалогічні коріння в Галичині та Волині – був правнуком белзького князя Всеволода Олександровича та внуком його доньки Гремислави. Владислав був "господарем Руської землi, вiчним дiдичем i самодержцем" у 1372-1379 рр. і навіть карбував свої монети. У січні 1379 році король призначив князя Владислава Опольського палатином (намісником) Польщі у Кракові, а у Львові залишався тільки генеральний руський староста.
"Руський грошик" Владислава Опольського
У ті часи не відмовився від своїх претензій на Галичину Любарт Гедимінович, ведучи до своєї смерті (1383) перманентні воєнні дії проти угорців і поляків. Претендував на Галичину також його син Федір Любартович, який вдовольнився врешті-решт Жидачівським князівством, де правив від імені короля Ягайла до своєї смерті 1431 року.
Монета Федора Любартовича
Король Лайош І відвоював у литовців Холмську та Белзьку землі. Він помер 11 вересня 1382 року й не мав синів. Угорською королевою стала його середня донька Марія, яка у 1382–1385 рр. ще утримувала владу над Галичиною (Руським королівством).
Ядвіґа I. Картина пензля Марчелло Бачареллі (XVIII ст.)
Але польська шляхта захотіла власної монархії й запросила на престол молодшу доньку Лайоша І, Ядвіґу (1374–1399), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року.
Польські магнати поспішали одружити юну королеву з сином великого литовського князя Ольгерда Гедиміновича. Православний Яків (Ягайло) Ольгердович задля цього мав перейти на католицизм. На заміну персональній унії Польщі й Угорщини прийшла Кревська унія, укладена між Польщею та Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у місті Крево. Вона передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя, який ставав польським королем, одночасно залишаючись великим литовським князем. Ягайло та частина його підданих мали перейти на католицизм.
Ще у чотирирічному віці Ядвіґа була заручена з Вільгельмом Габсбурґом – сином і спадкоємцем австрійського герцога Леопольда III. Коли б їй виповнилося 12 років, молодята мали б побратися і їм належалася угорська корона. Але польські можновладці не хотіли для своєї королеви німецького чоловіка. Мали вже достатньо проблем з Тевтонським орденом, який перекривав Польщі доступ до Балтійського моря.
Коли Вільгельм приїхав до Кракова за своєю нареченою, її не випускали з замку на Вавелі. Ядвіґа воліла австрійського принца, ніж "дикого литвина-схизматика". За переказом вона навіть намагалася розбити сокирою засови на дверях, щоби вирватися до Вільгельма. Але нащадок галицьких бояр, великий коронний маршалок Дмитро з Гораю силою утримав її. Знаменитий художник Ян Матейко зобразив цю сцену на своїй картині.
Розчарована Ядвіґа звернулася в молитві за порадою до Христа і нібито почула голос: "Рятуй Литву!". Королева примирилася зі своєю долею заради навернення Литви на латинську віру.
На початку 1386 року Ягайло вирушив зі своїм почтом до Кракова. За дорученням королеви дворянин Завіша з Олесниці вирушив назустріч великому князеві, щоби з ним ближче познайомитися, докладно оглянути його поставу та пізнати характер. Завіша описав королеві Ягайла з якнайкращого боку, підкресливши, що 34-річний князь не вживав алкоголю, а пив лише воду.
12 лютого 1386 року Ягайло прибув до Кракова, де вперше побачив свою наречену, яка вразила князя своєю красою. 15 лютого він був охрещений за латинським обрядом. Його хресним батьком став намісник угорської корони Владислав Опольський. Під час обряду князь отримав хресне ім’я Владислав.
Через три дні, 18 лютого, архієпископ Гнєзнєнський Боджента поєднав шлюбом у Вавельській катедрі Ядвіґу та Владислава Ягайла, який 4 березня був коронований і став польським королем Владиславом ІІ Яґєллом. Король і королева залишалися до смерті Ядвіґи співправителями. Причім першим монархом вважалася Ядвіґа, а Владислав був лише її чоловіком (приблизно як у нинішньому Об’єднаному Королівстві Великобританії та Північної Ірландії).
Скориставшись перехідною ситуацією, Владислав Опольський спробував у 1385–1387 роках відродити Руське королівство і повернувся до Львова, щоби перейняти владу. Але правління його було недовгим. Він оголосив себе васалом Чеcького королівства і в кінці 1386-го виїхав туди за допомогою.
В березні 1387 року королева Ядвіґа вирушила з військом приєднувати до своєї держави Руське королівство, і делегація львівських міщан зустрічала її в Городку. Львівські міщани, як і всі мешканці Руського королівства, формально ще вважалися підданими її сестри угорської королеви Марії, тому могли закрити брами Львова перед Ядвіґою і чекати на допомогу з Угорщини. До цього їх закликав й намісник Владислав Опольський.
Як писав у “Хроніці Львова” Денис Зубрицький, 8 березня 1387 р. королева Ядвіґа видала львів’янам "гeнeральні грамоти такого змісту: що затверджує в усіх пунктах всі давніші права і свободи цього міста, надані королями Казимиром і Людовиком, що жодному мeшканцeві не завдадуть жодного насильства чи шкоди ані в місті, ані поза містом, що місто має залишатись у своїх давніх границях, описаних у привілеях, а те, що було захоплeнe в міста чи міщан, мало бути повeрнутe, що всі мита й податки, запроваджені після смерті короля Казимира, ліквідовуються, що склад солі й товарів, як було від найдавніших часів, назавжди залишиться в місті, і за всіма русинами, вірменами, сарацинами, а також жидами будуть збeрeжeні їхні права" ¹.
Тому не дивно, що львів’яни вибрали своєю королевою Ядвіґу, відкрили перед нею міські брами та склали присягу своїй новій володарці. Після того королева повернулася до Кракова й залишила своїм намісником сандомирського воєводу Яна з Тарнова, призначивши його старостою Руського королівства.
Деякі сучасні українські історики називають землі Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), які наприкінці XIV ст. потрапили під владу Польщі "Руським доменом короля". На думку В.Михайловського: "Цей термін є коректним з точки зору історичної відповідності тим процесам, що відбувалися на цій території. Адже використання терміна «Галичина» є неприйнятним з точки зору його пізньомодерного походження, а термін «Червона Русь» («Ruś Czerwona»), притаманний польській історіографії, не має жодного підкріплення в тогочасних джерелах. Термін «Руський домен короля» знаходить своє відображення в титулатурі володарів цієї території, починаючи із серед. 14 ст., де вони себе називають «володарями Руської землі» («dоminus terre Russie»). Їхні намісники, починаючи від 1350-х рр., означуються як «старости Руської землі». Використання цього терміна є слушним для території майбутнього Руського воєводства від серед. 14 ст. до 1434 – моменту поширення норм польського права на цю територію, коли місцева шляхта була зрівняна у правах із коронною і перестала бути особистими слугами верховного володаря" ².
Шлюбне співжиття Ядвіґи та Владислава не було безхмарним. Кілька років вони нібито утримувалися від спільного ложа з огляду на ранній вік королеви. Потім довший час чекали на потомство. Ходили поголоски, що королева безплідна. Врешті-решт 22 червня 1399 року Ядвіґа народила донечку Ельжбєту Боніфацію, яка прожила лише три тижні. Пологи підірвали здоров’я королеви, і вона померла менш, ніж за місяць – 17 липня, проживши 25 років.
Під час візиту до Кракова 8 червня 1997 року Папа Римський Іван Павло II канонізував Ядвіґу I як Святу Ядвіґу, Королеву "матір трьох народів" – Польщі, Литви та Русі.
Оскільки у Владислава Яґєлла не було ще дітей, то він міг втратити польську корону. Тому йому довелося одружитися 1402 року з 20-річною внучкою короля Казимира ІІІ Анною Цилейською, яка померла у 1416-му. Потім його дружиною була Ельжбєта Ґрановська (1372–1420).
Софія Гольшанська
Останньою дружиною Владислава ІІ Ягайла стала 1422 року Софія з русько-литовського роду Гольшанських (Ольшанських). До цього шлюбу у короля не було синів. Софія, яку коронували у 1424 році, народила двох польських королів: Владислава ІІІ (1424–1444), який загинув у битві з турками під Варною, та Казимира IV (1427–1492), що володарював 48 років й поширив владу своєї династії, крім Польщі, Русі й Литви, ще й на Чехію, Словаччину й Угорщину.
Коли 1424 року народився Владислав, а 1427-го – Казимир, Ягайло мав уже понад 70 років, тому його батьківство викликало сумніви у декого з сучасників та багатьох істориків.
"Ягайло досить швидко змирився з тим, що його династія буде руською, тим більше, що він сам наполовину був русином і мав величезний сентимент до Русі... Загадка Ягеллонів завжди була і буде надзвичайно дражливою проблемою, особливо для поляків, адже виходить, що в цій "польській династії" немає жодної краплі польської крові... Безумовно, остаточну крапку в цій проблемі може поставити лише генетична експертиза. Але разом із тим, намагання з’ясувати усі обставини цієї справи може допомогти під зовсім іншим кутом зору зрозуміти багато історичних подій з історії Польщі, Угорщини, Чехії та, насамперед України, спростувати стереотипи, які спотворюють реальну картину історичних процесів на українських етнічних землях... Усі Ягеллони, за винятком хіба що останньої з них – Анни Ягеллонки – вирізнялися надзвичайною людяністю, добротою, повагою до оточуючих і величезною симпатією до Русі, яку тільки могли собі дозволити, перебуваючи на польському троні. Схоже на те, що в родинному колі вони послуговувалися українською мовою, а онук Софії король Олександр тільки її і знав", – пише львівський історик Святослав Семенюк ³.
Владислав ІІ Ягайло жив довго (понад 80 років) і помер 31 травня 1434 року у Городку біля Львова, який поляки перейменували зі Солоного на Ягеллонський.
ПРИМІТКИ:
¹ Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006. – С. 49, 51.
² Енциклопедія історії України. Т. 9. – Київ, 2012. – С. 398, 399.
³ Семенюк С. Історія українського народу. – Львів, 2010. – С. 276.
17.02.2016