В цей день, в ці дні

В цей день, в ці дні не можна залишатись самому – людина не повинна бути одна в дні свят, особливо коли мова йде про Великдень. В ці дні, в цей День, коли ти один, самотність відчувається особливо болісно і пекельно, вона тебе просто з’їдає. І це не слова, це медичний факт – самотність збільшує ризик ранньої смерті. Кількість самогубств максимально зростає саме у вихідні та дні свят. Будні – це інше, між вами і вашою самотністю завжди хтось є: сусіди як шумовий фон, ваші болячки і розмаїті проблеми, метушня, побут діють як порятунок, мільйон справ по дому – і у вас банально немає часу журитись і думати. Ваша увага розосереджена. Мета, необхідність щось зробити – біологічна потреба, умова виживання мозку. Ще краще – коли вам потрібно вийти надвір і піти в магазин, аптеку чи банк. Усмішки продавців, запитання клерків у банку – це сурогат спілкування, майже розмова: є запитання, є відповідь, навіть емоції. Це тренування для мозку, активуються зони пам'яті, емоцій, реакції та розпізнавання осіб, ви в тонусі. І все це працює, це як буфер, який пом’якшує прямі зіткнення з безжальною реальністю – ви один, до вас нікому діла немає.

У вихідні і на Великдень гамір не поступово, а раптово стихає, настає тиша. Немає на вулицях звичного гулу машин і тлуму людей, всі вдома святкують, зачинені магазини, ресторани, кафе, навколо вас є тільки пустка, в якій відчувається – ти сам, ніхто не цікавиться твоїм життям, не стукає в двері, не пише листа, не дзвонить по телефону. Ти ще тут – але запаливши свічку на могилі батьків, вже розумієш, що тут, на цьому цвинтарі, ти бачиш більше знайомих облич, ніж там, за межами цього царства мертвих, у реальнім житті, на вулицях міста, в дворах, у магазині, коридорі під’їзду, навіть на сходовій клітці.

Соціальна ізоляція працює як травма і запускає у нашій голові, у мозку режим загрози. Тіло тримає фонову напругу, через що у вас підвищений пульс, поганий сон. Потрібна хоча б одна людина, поруч з якою ви почуваєтеся прийнятим, не чужим, серед своїх. В ідеалі треба сидіти за великим святковим столом, де зібралася велика родина, сім’я, декілька поколінь вашого роду. Святкувати і відчувати, що ти не сам, ти частина великого цілого – роду.  

Не знаю, хто сказав, що благополучна старість – це уміння домовитися зі своєю самотністю. Її величність самотність – незмінний супутник літніх людей. Це природний процес. Людей, яких ти знав, особливо з дитинства, які знали тебе, стає все менше і менше. Людей, які, наприклад, пам’ятають ще ті часи, коли «на польські свята» не можна було працювати, коли забавкою на Паску були карбід, сірники і банка з-під кави, а не гаївки. Тепер все це незрівнянно краще, чесніше і ближче до народних традицій – але весь цей чудовий і водночас жахливий світ існує доти, доки існуєш ти сам. Він народжується з тобою і вмирає з тобою. Потім не буде нічого – прийдуть чужі люди і затопчуть твої сліди.

В ідеалі добре було б мати мужність і витримати цю тишу, мати сили визнати свою самоту, жити з нею. Не заперечуючи реальності, не дати їй зламати себе. Навчитися любити ті дні, коли все зупиняється. Визнати, що ти не можеш завжди бути рішучим і зібраним. Не розкисати, перетворюючись на карикатуру самого себе. Бути стійким і не пускати цей жах у свою душу. Знати: це частина життя. Вірити, що це не триватиме вічно, й одного чудового дня ви почуєте рідний голос – телефон або просто постукають в двері.

Тепер діти виросли і пішли, ви залишилися. Трудова еміграція в межах країни і за кордон. Війна, яка вбила і розкидала людей, близьких людей, по світах. Фатальні невиліковні хвороби. Причин для вашої самотності більш ніж достатньо, але так само є сотні причин, коли можуть і не дзвонять (навіть якщо за океаном – тепер це не проблема), можуть і не приходять, не приїжджають, не даються чути, забувають. У нас немає, як в Японії, сервісу «сім’я напрокат», але можна привітатися на сходах, на вулиці, в під’їзді. Чи, проходячи повз, запитати: «Як справи? Все добре? Вам допомогти?» Помітити присутність людини, яка живе поруч і яка з якихось причин (об’єктивних чи суб’єктивних) зовсім сама, одинока. Ні, ми не живемо і не можемо жити чужим життям – але ми можемо перестати бути байдужими.