Люди, які здатні фантазувати і вигадувати якісь історії, з часом можуть і повірити в них.
Якось узвичаїлося, що міти належать до прадавніх часів, а в новіших вони не мають змоги розвиватися. Але насправді вони таки вигулькували ще в часи мого дитинства. Тоді в Станіславові ширилися чутки про те, що хтось краде в дітей мозок. Не в тому розумінні, що «дітиска геть подуріли, в наш час такого не було», а в буквальному: мозок висмоктували якимись приладами. Цим займалася шпигунська організація.
Про це говорилося в чергах за мукою, в автобусах, у школах на перервах. З часом додавалися нові деталі. І коли одного вечора до зграї дітей підійшов міліціонер і, чомусь вибравши мене, попросив зайти до чужого помешкання й запитати, чи є там такий-то, я вимушено погодився, але дорогою став роздумувати. Ану ж там уже чекають на мене, щоб висмоктати мій мозок!
Я піднявся сходами, але до помешкання не постукав. Вичекав хвильку, тоді спустився і сказав, що того чоловіка нема. Міліціонер дуже здивувався, а це мене ще дужче переконало в правильності мого вчинку. Бо чого б то він так здивувався? Отже, був певен, що той чоловік є там.
Наступним пострахом стало якесь чудисько, яке голосно ревіло в парку на станіславівському озері. Закохані парочки, які любили тулькатися по лавочках, у вечірні години зникали, бо наставала пора тих криків. Аж нарешті газети пояснили, що то кричить не якийсь дивогляд, а пташка бугай.
В одному з оповідань Грабала є фраза «він підскочив, як перак». Перекладаючи це оповідання в 2003 році, коли ще не було такого розвинутого інтернету, я гадав, що це слово від чеського «péro» – «пружина», так і переклав. Зрештою, в багатьох іншомовних перекладах Грабала фігурує та сама «пружина».
Щойно тепер я довідався, що це ніяка не пружина. І хоча слово вжито з малої літери, Перак – ім'я фантазійного чеського героя. За часів Протекторату Богемії і Моравії з'явилася міська легенда про дивного стрибуна, який мстив німецьким окупантам.
Завдяки пружинам на ногах він міг перестрибувати цілі вулиці разом з будинками, ба навіть рухомий потяг. А згодом про нього казали, що він міг перестрибнути всю долину Влтави.
Перака описували як людину з дивною маскою і сяючими червоними очима, іноді він видавав нелюдський свист і, за деякими історіями, у нього також був електрошокер.
Перак саботував німецьку воєнну економіку, шкодив німцям і колаборантам. Але навіть чеські жінки боялися його і відмовлялися працювати в нічні зміни. Боялися його й самі німці, особливо охорона на заводах, бо саме в тих місцях Перак був найактивнішим.
Віра в нього була непохибна і не походила з жодного коміксу, а лише з народних переказів, які ширилися по всій Празі, а з часом перекинулися і на інші чеські міста.
Вперше він з'являється в поліцейських звітах у 1940 році. Влада Протекторату намагалася спіймати Перака, але безуспішно.
Так само, як після появи фільмів про Фантомаса, почали вигулькувати написи на стінах з підписом «Перак» і хрестом, який світився. Подібний Перак з'явився також у 1950-х роках у центральній Німеччині, де його називали Гюпфеманн, Спіральгопсер або Спрінгтейфель.
Ще одним пострахом, який народився під час Протекторату, був Жілєткар: «людина-бритва». Він нібито нападав на жінок і різав їхній одяг. Чутки про нього мали такий резонанс, що повідомлення про напади Жілєткара двічі розглядалися в суді Протекторату. Чеська преса невдовзі після війни намагалася пов'язати його особу з Пераком як наклеп на уряд, у що пражани не повірили.
Але від Праги не відстала Братислава: там у час війни міською легендою був Фосфорак. Він був зодягнений у чорне трико з зеленим фосфоресцентним скелетом, який використовував для залякування жінок, що гуляли самі, і яких він потім грабував.
А Перака так і не спіймали. Після війни його зображували як першого чеського супергероя, писали про нього художні твори, знімали фільми, мультфільми, творили комікси й комп'ютерні ігри. Письменники досі не забувають час від часу згадати Перака і збагатити легенди про нього.
Схожа ситуація з популярною американською легендою про «підземну колію» в ХІХ сторіччі. Йдеться про розгалужену мережу порятунку чорних невільників. Існує навіть комп'ютерна гра на цю тему. Мережа справді існувала, але була не підземною, а підпільною. Проте й досі є віра в те, що під Америкою курсувало метро, яке везло невільників.
Насправді возили їх човнами, возами, звичайними потягами, а частіше провадили пішки. При цьому вживали специфічного лексикону: провідники називалися кондукторами, втікачі – пасажирами, а схрони – станціями.
Інколи ці схрони були гірші за неволю. Одна така втікачка Гаррієт Джекобс (1813–1897), авторка книжки «Трафунки з життя рабині», ховалася цілих сім років на стриху у своєї бабці, котра отримала волю. А дах був настільки низько, що вона не могла навіть сісти. Врешті завдяки «підземній колії» дісталася до Нью-Йорка.
Американський письменник Колсон Вайтгед, захопившись легендами про «підземну колію», уявив собі, а що як справді під бавовниковими полями могла б існувати така колія, і написав роман, який так і називається: «Підземна колія». Згодом він розповідав, як чимало читачів сприйняли його напівфантастичний роман за правдивий.
Незважаючи на те, що роман було визнано окремими критиками як антиамериканський, він отримав безліч премій. І це при тому, що є там таке висловлювання про американців: «Цей народ не повинен існувати, якщо існує справедливість на цьому світі, бо він закладений на вбивствах, грабунках і злочинах».
Віра в правдивість художнього твору відома здавна. Читачі свого часу вірили в Гуллівера, Робінзона Крузо, Шерлока Голмса й писали їм листи. Мої читачі вірили не просто в судноплавну Полтву, якою вона була, а й у те, що причалювали до нас каравели з далеких країн і навіть піратські кораблі. Були читачі, які докоряли Романові Іваничуку за те, що він приховав від науки манускрипт з вулиці Руської. І це були не прості читачі, а науковці.
Найсучаснішим міфом є львівське метро, до творення якого підключилося вже багато креативних людей.
Та були й зворотні злуди, коли не письменник дурив читача, а читачі – письменника. Артур Конан Дойл повірив двом дівчаткам Елсі (16 років) і Френсіс (10 років), які начебто спілкувалися з ельфами і навіть показали йому світлини. Фахові фотографи, які ті світлини перевірили, визнавали їх справжніми або не зважувалися говорити відверто. Ельфи, щоправда, були розмальованими витинанками з паперу, скопійованими з книжки казок. Але дівчатка виглядали настільки переконливими, що письменник щиро повірив і видав у 1922 році книжку «З'ява фей».
Після чого навіть почалося паломництво до того місця, де феї з'являлися. А в редакції газет полетіли нові й нові світлини з феями від інших читачів.
Елсі та Френсіс аж у похилому віці визнали свій обман. Але до того часу було написано гори досліджень, одні з яких доводили існування фей, інші – заперечували.
Не знаю, як кому, але мені приємно мріяти про такі чудасії й цікаво творити свої міти. Тому в романі «Наречена Вітру» читачі й побачили частково реальний, а частково містичний Вайнберґен.
15.04.2026