Останні хрестоносці, або Загибель юного короля

570 років тому, 10 листопада 1444 року біля болгарського міста Варни сталася битва, яка мала поважні наслідки для Європи. Поразкою християнського лицарства, серед якого  були загони галичан і подолян, закінчився останній хрестовий похід, а переможцям-туркам уже ніщо не перешкоджало здобути Константинополь і зробити його своєю столицею.

 

Ян Матейко. "Битва під Варною"

 

 

Християнське військо очолив молодий польський король Владислав ІІІ (1424–1444). Він загинув під Варною й був названий через це Варненчиком. Вважався сином короля Владислава ІІ Ягайла, що прожив понад 80 років і помер 31 травня 1434 року в галицькому Городку Солоному, який поляки відтак перейменували на Ягеллонський.

 

Останньою дружиною Владислава ІІ Ягайла стала 1422 року Софія з русько-литовського роду Гольшанських (Ольшанських). Як згадував Денис Зубрицький в "Хроніці міста Львова" під 1422 роком, "чeрeз Львів проїздила зі своїм дядьком, великим князем литовським Вітовтом, київсько-руська княжна Сонька, дочка князя Андрія Івановича, майбутня дружина короля. Староста цих зeмeль Петро з Мeльштина провів її до Кракова, де її пeрeхрeстили [в католицьку віру] й назвали Зофією… Вона віддала руку королю і стала матір’ю династії Ягeллонів у Польщі" [1].

 

До цього шлюбу король не мав синів. Софія, яку коронували 1424 року, народила наступних польських королів: Владислава ІІІ (1424–1444), який загинув у битві під Варною, та Казимира IV (1427–1492), що володарював 48 років і поширив (хоч і не надовго) владу своєї династії, крім Польщі, Русі й Литви, ще й на Чехію, Словаччину й Угорщину.

 

Коли 1424 року народився Владислав, а 1427-го – Казимир, Ягайло мав уже понад 70 років, тому його батьківство викликало сумніви у декого зі сучасників та багатьох істориків.

 

"Ягайло досить швидко змирився з тим, що його династія буде руською, тим більше, що він сам наполовину був русином і мав величезний сентимент до Русі... Загадка Ягеллонів завжди була і буде надзвичайно дражливою проблемою, особливо для поляків, адже виходить, що в цій "польській династії" немає жодної краплі польської крові... Безумовно, остаточну крапку в цій проблемі може поставити лише генетична експертиза. Але разом із тим, намагання з’ясувати усі обставини цієї справи може допомогти під зовсім іншим кутом зору зрозуміти багато історичних подій з історії Польщі, Угорщини, Чехії та, насамперед, України, спростувати стереотипи, які спотворюють реальну картину історичних процесів на українських етнічних землях... Усі Ягеллони, за винятком хіба що останньої з них – Анни Ягеллонки – вирізнялися надзвичайною людяністю, добротою, повагою до оточуючих і величезною симпатією до Русі, яку тільки могли собі дозволити, перебуваючи на польському троні. Схоже на те, що в родинному колі вони послуговувалися українською мовою, а онук Софії король Олександр тільки її і знав", – пише львівський історик Святослав Семенюк [2].

 

Баччареллі. "Владислав ІІІ "Варненчик""

 

 

Молодий король Польщі Владислав ІІІ (він мав ще руське ім’я Андрій) став у 1440 році королем Угорщини (під ім’ям Ласло V). Він часто бував у Львові. У 1436 році приймав на Ринку присягу вірності від свого васала – молдавського господаря Ілляша та його бояр. У 1439-му король мешкав у Львові цілу зиму, а 1444 року перед своїм нещасливим походом на Балкани він видав в угорській столиці Буді нові привілеї для Львова. Зокрема, король постановив, що "купці з Волощини і з-за моря не можуть везти своїх товарів далі Львова, а скласти їх там чи продати, а товари, придбані ними у Львові, вони не можуть продавати у Волощині чи в Молдові, а везти за море до своєї вітчизни під загрозою конфіскації".

 

Єдлинським привiлeєм 1430 року король Владислав ІІ Ягайло розпочав процес зрівняння руської шляхти з польською, а завершив цю справу його син – кoрoль Влaдислaв III у 1434 році. Того ж року Руський домен короля було перетворено на Руське воєводство (латинською – Pallatinatus Russiae). Воно межувало зі заходу Краківським, Сандомирським та Люблінським (польськими) воєводствами; на півночі з Белзьким князівством, а також Берестейським воєводством і Волинською землею Великого князівства Литовського; на сході з Подільським воєводством. З півдня Карпати відділяли його від Угорського королівства, а з південного сходу прилягало Молдовське князівство. У 1434 році Західне Поділля було перетворене на Подільське воєводство, яке поділили на три повіти з центрами у Кам’янці (Подільському), Летичеві та Червоногороді (тепер частина с. Нирків Заліщицького р-ну). Колишній Червоногородський повіт, східний кордон якого проходив вздовж річки Збруч, зараз належить до Галичини.

 

 

До Руського воєводства з центром у Львові входило п’ять земель: Львівська (складалася з повітів Львівського та Жидачівського), Галицька (Галицький, Коломийський та Теребовельський повіти), Перемиська або Перемишльська (Перемиський, Самбірський і Стрийський повіти), Сяноцька та Холмська (Холмський, Красноставський і Ратненський повіти). Кожна земля формувала лицарські загони (хоругви), які брали участь в походах королівського війська.

 

Найвищим урядником був воєвода руський. За часів Владислава ІІІ руські воєводи належали до родини Одровонжів (Одровазів) зі Спрови. Петро Одровонж займав цей уряд у 1437–1450 рр., а його сини Андрій і Ян – відповідно, у 1452–1465 рр. та 1479–1485 рр. Як пише С.Семенюк: "Діяльність Петра Одроваза найбільш ретельно вивчав історик Прохазка. Він дійшов висновку, що Петро і його син Андрій робили все можливе для того, щоб перетворити Руське воєводство на удільне князівство. На жаль, галичани, особливо міщани, не зрозуміли цього задуму і закидали короля скаргами, що дало йому підстави обмежити володіння Одровазів на Русі до мінімуму...

Коли Владислав став повнолітнім, то аби не втратити свої володіння, Петро мусив допомагати йому втриматися в Угорщині. У 1441 р. на власний кошт Одроваз навербував в Галичині ціле військо і привів його на допомогу королеві в Буду, і завдяки цьому Владислав заволодів угорським троном... На знак подяки король Владислав призначив Петра керівником своєї канцелярії, тобто канцлером, і саме Петро підготував знаменитий указ короля про зрівняння з католиками руських шляхтичів і православного духовенства. Сталося так, що під час битви під Варною Петро набирав нові загони на Галичині" [3].

 

 

Тим часом у 1439 році на соборі у Флоренції Римський Папа Євгеній ІV уклав унію з Константинопольсь­ким патріархом Йосифом ІІ, до якої приєднався і Київський (фактично Московський) митрополит Ізидор. Але ця унія не знайшла розуміння ні в Москві, ні в Царгороді, ні на руських землях Польщі та Литви.

 

За свідченням Д.Зубрицького, 1440 року "з загального Флорeнтійського собору повeрнувся руський київський митрополит Ізидор, що мав сан кардинала й, пeрeбуваючи у Львові, відправив у латинській Катeдрі урочисту літургію у східному обряді, на якій львівські русини нe хотіли бути присутніми і, як пишe Зиморович, криво дивилися на цe богослужіння" [4].

 

Бо як могли сприймати галичани грецького митрополита з Москви? На жаль, на руських землях, що належали до Польщі, не знайшлося тоді владики, що міг би взяти чинну участь у Флорентійсько-Феррарському соборі. А реальна унія, укладена з врахуванням інтересів місцевого духовенства та населення на півтора сторіччя перед Берестейською могла би стримати галицьку шляхту та міщанство від переходу на католицьку чи протестантську віру.

 

Як підкреслив історик, донедавна ректор Українського Католицького Університету, а тепер владика в Парижі Борис Ґудзяк: "Київська митрополія всіляко підкреслювала свою духовну спорідненість із Римською Церквою, не відрікаючись матірної Церкви у Царгороді. Не додав їй конфесійної пристрасті і Флорентійський собор. Подібно як і розкол між Римом та Царгородом у ХІ ст., так і невдачу Флорентійської унії Руська Церква дістала у спадок від Церков Латинської та Візантійської, і спадок той вона освоювала довго й повільно, – чи не до самого передодня Берестейської унії" [6].

 

 

Головною перешкодою впровадження унії Латинської та Візантійської Церков у XV ст. стала експансія Османської імперії, яка на той час опановувала простори Малої Азії та Балкан. Уже 1354 року турки здобули фортецю Ґаліополіс на європейському березі протоки Дарданелли, а у 1362 – Адріанополь (Едірне), який потім став столицею їх держави. У наступні десятиріччя османи опанували Фракію, Македонію, частини Сербії та Болгарії, вийшли до Дунаю. Перемоги над християнськими військами на Косовому полі (1389), під Нікополем над Дунаєм (1396) відкрили турками шлях для зайняття всього Балканського півострова. Розгром османів під Анкарою 1402 року військом Тімура (Тамерлана) стримав дещо їх "натиск на Захід". Але з 1413 року султан Мехмет І знову почав відновлювати Османську імперію, а його син Мюрад ІІ, який вступив на престол у 1421 року продовжив наступ на Балкани: зайняв Салоніки, Македонію, Боснію, наступав на Сербію та Болгарію, Валахію, Трансільванію, загрожував Угорщині та Хорватії, а Константинополь був заблокований практично з усіх сторін.

 

Янош Гуняді

 

 

Обороною Угорщини від османів керував досвідчений полководець Янош Гуняді, якому вдалося у 1441–1442 роках тричі відбити турецькі походи. Ці перемоги надихнули європейських лицарів на боротьбу за визволення християн з-під влади Османської імперії та визволення Константинополя з турецької блокади. Папа Євгеній IV оголосив 1 січня 1443 року буллу про хрестовий похід. Його організатори сподівалися зібрати 100-тисячне військо, але загалом під проводом короля Владислава ІІІ зібралося 25 тисяч вояків, переважно з Угорщини, Чехії, Сербії та Валахії під командуванням Влада Дракули. Фактичним командувачем був Янош Гуняді, якому вдалося здобути кілька перемог над турками у Сербії, а потім зайняти болгарську Софію, але зима зупинила наступ хрестоносців через Балканський хребет.

 

Ці успіхи активізували боротьбу балканських християн проти турків, і король Владислав ІІІ обіцяв продовжити хрестовий похід наступного року, незважаючи на те, що султан Мюрад ІІ був готовий укласти мир на сприятливих для Угорщини і Сербії умовах. 1 серпня 1444 року в Сеґеді (Сеґедині) був навіть підписаний мирний договір на 10 років. Султан Мюрад ІІ навіть відмовився від престолу й передав номінально правління своєму 12-річному сину Мехмету ІІ. Але фактично залишив за собою керівництво державою та військом.

 

 

Дізнавшись, що об’єднаний флот Венеції, Бурґундії та Папи Римського вирушив під Константинополь, щоби перекрити для турків Босфор і Дарданелли, король Владислав ІІІ вирішив продовжити похід. Тим більше, що папський леґат Джуліано Цезаріні привіз королю гроші та звільнив Владислава від клятви на Біблії під час підписання миру в Сеґеді.

 

Але цього разу вдалося зібрати ще меншу армію – 20 тисяч. Серби, яким турки обіцяли збереження їхньої державності, цього разу не виступили. Небагато прибуло лицарів і з Польщі. Натомість було кілька загонів з Галичини та Поділля, які організував Петро Одроваз.

 

У вересні військо перейшло через Дунай і вирушило вздовж його південного берега. Щоби не втрачати час, вирішили не здобувати фортеці Відін і Нікополь, а швидко рухатися до Чорного моря, звідти – до Константинополя. Наприкінці жовтня союзне військо здобуло фортеці Шумен і Провадію.

 

Натомість союзний флот і візантійське військо не перешкодили основним силам турецької армії переправитися через Босфор і Дарданелли на європейський берег і рухатися назустріч хрестоносцям.

 

9 листопада військо Владислава ІІІ підійшло до Варни. Мешканці відкрили королеві брами міста. Але ввечері того ж дня поблизу стало табором 60-тисячне турецьке військо.

 

 

Зранку наступного дня обидві армії вишикувалися до бою між озером Девня та горбами на північ від Варни. Турки першими розпочали атаку, і їм вдалося зім’яти правий фланг королівського війська. Тоді турків атакувала важкоозброєна лицарська кіннота, і здавалося, що християни зможуть здобути перемогу.

 

Станіслав Хелебовський. "Битва під Варною"

 

 

У цей момент король Владислав ІІІ вирішив, що турки вже розбиті, і на чолі двох хоругв (до 2 тисяч лицарів) вирішив атакувати ставку султана. Лицарям вдалося розірвати шеренги яничарів, але турки оточили короля та його загін і знищили його. Король випав з коня, і один з турків відрізав голову Владислава, настромив її на спис й повіз її султанові.

 

Битва під Варною ("Польська Хроніка", 1564)

 

 

Смерть короля викликало замішання у його війську, і турки остаточно здобули перемогу. Яношу Гуняді вдалося врятувати рештки війська від розгрому та вивести його за Дунай.

 

Крім короля, загинули у цій битві папський леґат Джуліано Цезаріні, багато лицарів із Угорщини, Польщі, Галичини. Серед них львівський староста Спитек Ярославський, кам’янецький староста Дзерслав Властовський.

 

Як писав Денис Зубрицький, "розійшлася новина про поразку під Варною і вразила вeсь край. Рада міста відрядила своїм коштом спритну людину в околиці тeатру війни, щоби довідатися про долю монарха, який був таким милостивим до Львова" [5].

 

Довгий час не було певних звісток про смерть Владислава ІІІ, і його брат, великий литовський князь Казимир вагався, чи приймати йому польську корону. Михайло Грушевський писав:

 

"10 падолиста 1444 р. в битві під Варною пропав безвісно король Володислав. Його наступником, розумієть ся, мав бути Казимир, і супроти напружених відносин до нього польські пани опинили ся в досить трудній позиції. На першім зїздї вони попробували іґнорувати все попереднє, й саме великокняже становище Казимира, та покликали його просто яко престолонаслїдника, аби взяв на себе реґенцію в Польщі, поки прийдуть докладнїйші вісти за Володислава. Але Казимир збув се ріжними вимівками. Тодї прийшло нове посольство, що просило його вже на королївство – коронуватись на польського короля. Казимир знову вимовляв ся; заявляв, що він задоволений великим князївством, при тім підчеркував, що він був не намісником польським в Литві, а правдивим вел. князем. Але заразом давав зрозуміти, що він не позволить на польського короля вибрати кого иньшого, а не його.

Польські пани, збентежені катастрофою, мусїли формально випрошувати Казимира у Литвинів, й сї, видко, того й чекали. Розумієть ся, з державного становища вел. князївства було б лїпше, як би Казимир зовсїм вирік ся польської корони й справдї задоволив ся вел. князївством. В такім разї з вибором иньшого польського короля, з иньшої династиї, самостійність вел. князївства була б забезпечена від польських претензій. Але так радикально поставити справу в литовських кругах не відважились" [7] (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 4. – Київ, 1993. – С. 237, 238).

 

Набагато поважніші наслідки мала поразка під Варною для Європи. Вже ніщо не могло перешкодити туркам зайняти у 1453 році Константинополь. Згодом спадкоємцем Візантійської імперії («Третім Римом») оголосила себе Москва.

 

Була перекрита торгівля зі Сходом через Львів, Галич, Язлівець, Кам’янець, Сучаву, Галац, Кілію, Аккерман (Білгород), Кафу та Сурож (Судак). Галичина та її столиця опинилися на узбіччі європейської економіки та торгових шляхів.

 

Валахія (Мунтенія) та Молдова (Волощина) позбулися залежності від Польщі, але стали васалами Османської імперії. Згодом туркам вдалося захопити більшу частину Угорщини. І почалися походи на Галичину турецьких і молдавських військ, спустошливі набіги кримських татарів.

 

"Як тільки Владислав, дитя Марса і покутна жертва християнського світу, поліг під Варною, татари, ще зухваліше нападаючи на Русь, оперезали Львів довкола..." [8].

 

Тіло короля так і не знайшли. За переказами, він нібито залишався живим і потім переховувався. У 1935 році поблизу місця битви збудували символічний гробівець короля Владислава Варненчика.

 

 

ПРИМІТКИ

 

[1] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006. – С. 76, 77.

 

[2] Семенюк С. Історія українського народу. – Львів, 2010. – С. 276.

 

[3] Там само. – С. 299, 300.

 

[4] Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006. – С. 91.

 

[5] Там само. – С. 94.

 

[6] Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. – Львів, 2000. – С. 66.

 

[7] Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 4. – К., 1993. – С. 237, 238.

 

[8] Зіморович Б. Потрійний Львів. Львів, 2002. – С. 82.

 

 

 

10.11.2014