Археологічні дослідження вводять нас в історію давно зниклого часу і простору. Недавно в музеї Княжого Звенигорода з’явилася опція 3D окулярів, за допомогою яких відвідувачі музею віртуально опиняються у княжому місті, бачать вулиці, будівлі, палаци і церкви, чують спів птахів і шум тієї історичної епохи. Попри захоплення, чимало відвідувачів запитують, наскільки ці віртуальні образи відтворюють реальну дійсність майже тисячолітньої давнини.
Так, кожне таке віртуальне чи рисункове відтворення давніх споруд чи цілих міст є, звичайно, суб’єктивною візією архітекторів та археологів, над якою можна довго дискутувати. Адже здебільшого від будівель княжої доби лишилися лише фундаменти – або й сліди від фундаментів. Тому дослідники, опираючись на порівняння з архітектурою нечисленних збережених будівель тієї доби, лише уявляють, якби виглядали та чи інша церква, замок, оборонна вежа. Але матеріалізація цієї уяви є потрібною, адже графічні образи, які виникають у процесі роботи з архітектурними реконструкціями, часто використовують у літературі та мистецтві, кіно та сучасних комунікаціях.
Візуалізація княжого Звенигорода з 3D-презентації
Наскільки ці візії відповідають втраченій реальності, та як у цьому процесі взаємодіють наука й архітектурна творчість?
«Людська цивілізація залишила багато історичних артефактів, які входять у компетенцію археологів. Але вже давно стало зрозуміло, що такі дослідження потребують ще й архітекторів. Є описи будівель, в яких часто сумніваються історики: це справді опис очевидця чи переказ? Чи бачили княжий літописець або античний історик Геродот особисто те, що описували? Іконографія також часто є чиєюсь особистою візією недалекого чи далекого минулого», – розповідає Василь Петрик, доцент кафедри архітектури та реставрації «Львівської політехніки», начальник управління охорони об’єктів культурної спадщини Департаменту архітектури і розвитку містобудування ЛОДА, донедавна – головний архітектор історико-культурного заповідника у Белзі.
Ще з 1990-х років Василь Петрик досліджує історію української архітектури через призму археології. Свої напрацювання він презентував на семінарі «Обрії науки, історії, часу». Багато з цих досліджень присвячено українським містам княжої доби.
«Архітектурна археологія – просторова візія нашого минулого»
В Україні архітектурна археологія перебуває поки що на етапі становлення. Хоча у нас достатньо багато археологічних об’єктів, над дослідженнями і реконструкціями яких можуть працювати саме архітектори – від жител палеоліту, зведених з кісток мамонта, античних міст нашого Чорноморського узбережжя (включно з тимчасово окупованим Кримом), а також містами княжої доби та численними укріпленнями нових часів. Для мене особисто зацікавленням життя стали княжі міста, архітектура епохи української державності Х–ХIV століть. Почну власне з тих теренів, що мені найближчі – з історичної Галичини.
Найдавнішими містами нашого регіону, що згадані в літописах, є «Червенські гради». 981 рік – князь Володимир з Києва пішов на «червенські гради і зайняв Перемишль, Червен та інші городи». Так ми (наші предки) опинилися в сфері тяжіння Київської держави, наші землі стали частиною Русі. Зараз Червен – це невеличке село Чермно на території Польщі. Це незабудований простір – городище з валами. Можемо його побачити на аерофотознімках, картах. Але там зараз, окрім земляних валів, нічого немає. А як побачити, що ж там було? Тільки за допомогою археологічних досліджень.
Ще один цікавий об’єкт: коли їдете до Івано-Франківська, за 20 кілометрів до обласного центру є з’їзд на село Крилос. Це насправді той княжий Галич, який згадується в літописах (сучасне містечко Галич закладене на новому місці у XIV ст.). Сьогодні Крилос – це звичайне прикарпатське село з хатами і городами, де в ландшафті прочитуються вали, засаджені деревами, посеред яких на високій горі стримить баня церкви XVI ст. І як цей простір повинен нам розказати про потугу того княжого Галича, про котрий гримлять літописи, билини, оспівує «Слово о полку Ігоревім»?
Є різні методології відтворення втрачених історичних забудов. Наприклад, є план котловану житла, розкопаного археологами: квадрат 3,5 на 3,5 метра, піч, стовпчики, заглиблений вхід. А як з того намалювати будівлю, ми ж її не бачимо? І немає жодних тогочасних рисунків такої хати. Дотепер дослідники над тим сперечаються. Є теорії, які часом у різний спосіб матеріалізуються (у рисунках, натурних макетах, віртуальних відеороликах), але єдиного бачення у дослідників дотепер немає. Тому архітектурна археологія є постійним живим і динамічним процесом наукових досліджень, що тільки наближатимуть нас до стовідсоткової достовірності, бо насправді її ніколи не можна буде досягнути. У цьому парадокс та інтрига нашої роботи.
Архітектура княжих міст
Перемишль. Перша відома нам княжа столиця Галицької землі. До середини XII сторіччя Перемишль був найпотужнішим адміністративним центром нашого регіону. Фактично, він був головним українським містом Галичини аж донедавна, до 1944 року, поки не змінилися кордони після Другої світової війни.
Серцем Перемишля є Замкова гора. Ще будучи студентом, я мріяв, що на тій горі буде протрасована наша княжа церква, котру збудував один із перших перемиських князів – Володар Ростиславич, батько майбутнього галицького князя Володимирка. У 1993 році я намалював реконструкцію фундаментів церкви Володаря, нанісши її на сучасну топопідоснову, і показував польським колегам. Вони дивувалися, бо, як виявилося, не знали, що всередині замку колись, до 1412 року, височіла церква. Від неї збереглася лише фрагментрано кам’яна підлога і рови від фундаментів. Зараз за кошти Європейського Союзу контури стін церкви протрасували – і от тут я бачу, як робота дослідників запускає в рух і матеріалізує відзнакування втраченої архітектурної спадщини.
Окрім церкви ХІІ століття, на території замку на початку 60-х років ХХ ст. польські археологи виявили фундаменти та рештки численних споруд. З цих досліджень збереглися, окрім рисункових планів та перерізів, фотографії з фундаментами каплиці-ротонди, палацу, рештками зрубних дерев’яних конструкцій. Дерев’яні будинки зі зрубів – це забудова XI–XIII сторіч. Круглі плями з дірочками від клинків – це глиняні печі, в одній бачимо побиті уламки горщиків – це так звана «черінь». Глина розмилася з часом, але основа тих печей, пропалена вогнем, залишилася. За такими слідами археологи повинні відтворити архітектуру тих об’єктів, щоб показати, як вони могли виглядати. Тобто маємо фундаменти, в ліпшому разі – нижні частини стін. Але часто це тільки сліди від фундаментів, ровики від них – і за такими малесенькими фрагментарними слідами ми пробуємо сконструювати минуле. У випадку перемишльського замку не весь об’єкт розкопаний археологічно, але інформації достатньо для побудови архітектурних гіпотез про таке давнє місто.
Коли ми маємо архітектурні візії окремих об’єктів, їх важливо «зшити» докупи, щоб мати цілісне уявлення про певний простір: княжого двору, садиби, вулиці, монастиря, ремісничих майстерень. Тогочасне місто відображало християнську світобудову: Бог – над усіма, влада є від Бога. Місто оборонялося від ворожого світу не тільки мурами, а й молитвою – а отже наявністю храму. Найчастіше українські княжі столиці були під покровом Богородиці. Центральний собор (Богородична церква) завжди стояв у центрі, при головній дорозі. Так було у Києві (Десятинна церква), у Володимирі, Холмі та Галичі. Найдавніші храми Перемишля і Звенигорода теж були посвячені Богородиці.
У кожній значній княжій столиці був головний храм, єпископський двір з монастирем і княжий двір, житлові квартали, оточені оборонними стінами. На Київській горі є давнє городище – так званий город Володимира. У центрі города Ярослава, пізніше прибудованого до міста Володимира, зведена церква Святої Софії, оточена численними будівлями і церквами. Біля Софії розташовувалися храми Святої Ірини, Святого Георгія (Юрія). Дуже цікавою є композиція того міста власне через ієрархію розташування храмів. Місто було ніби нанизане на дорогу, по якій їхали до Дніпра купці. Міські брами (Золоті ворота, Софійські ворота) були і проїздом, і водночас загорожами, коло них розбивалися площі-торговиці (Бабин торжок, Торговиця на Подолі) і збиралося мито. Бо торговці мусили або продати тут свій товар, або сплатити мито, щоб їхати далі. І якщо археологи потребують наперед розпланувати свої дослідження або інтерпретувати віднайдені рештки будівель, вони залучають до співпраці й аналізу архітекторів, які не тільки вміють проводити обміри археологічних решток, але й мають досвід містобудівних досліджень.
Як нам вибудувати сховану під товщею землі структуру тогочасного міста? Я для цього спираюсь на опрацьовану попередниками методику побудови від загального до деталі. До прикладу, про княжий двір у Галичі знаємо з опису посольства київського боярина Петра Бориславича до галицького князя Володимирка Володаревича у 1153 році. З цього опису відомо, що на княжому дворі була божниця (церква), до неї вели переходи; був палац, у ньому – сіни, де князь приймав гостей, сидячи «на столі», і до яких піднімалися по сходах. В палаці ще була горниця, до неї йшлося через переходи (галереї). Виїжджав посол через браму, і князь його при цьому бачив, стоячи на переходах до церкви.
Тобто, вичитавши всі ті елементи в описі літописця, укладаємо їх у певну структурну модель. А потім цю модель «прикладаємо» до реальних, досліджених археологами об’єктів. Відтак певні об’єкти можемо ідентифікувати. Звідки ми знаємо, що це єпископський двір? Там мають бути знахідки сакральних речей, він має бути пов'язаний з кафедральною церквою та монастирем площею, огорожею, переходами. На місці княжого двору виявляють знахідки зброї, бо там перебувала княжа дружина, також численні кухонні знахідки: багатий посуд, кістки великої рогатої худоби, диких тварин, яких вполювали. Звичайна садиба городян чи майстерня буде мати інший набір знахідок. Отож, для Галича вже можемо сформувати певну модель княжого двору. Вона може бути універсальною і використовуватися для ідентифікації подібних об’єктів у інших містах.
При таких реконструкціях ми працюємо за схемою «від моделі до експерименту… і знову від моделі до експерименту». Як це працює? Для цього ще раз звернемось по приклад до Галича. Йдеться про мало відомі широкому загалу аспекти досліджень княжого Галича 1998 року. Коли я ще студентом працював над дипломною роботою з реконструкції вигляду княжого Галича, всі ознаки вказували на місце будинку колишніх Митрополичих палат початку ХІХ ст. (тепер тут – музей), що саме там мав би стояти княжий палац. Всі залучені до аналізу археологічні знахідки – їхнє насичення, їхня локалізація, накладення їх на мапу – вказували, що саме на цьому місці мав би бути княжий палац, згаданий у літописах. Який би він мав бути, ми ще не знали, але горіли бажанням його знайти.
І коли у 1998 році з’явилась найменша можливість застромити лопату в це місце, ми знайшли дуже цікаву будівлю – ніби й очікувану, але несподівану для всіх, хто займається дослідженнями Галича. Виявилося, що під фундаментами музею схована будівля, яка згоріла внаслідок потужної пожежі, і була вона не з каменю (як уважали дослідники), а з дерева і цегли. Таку конструкцію (так званий «пруський мур», або «фахверк») часто можна побачити в Європі – наприклад, в історичних містах Німеччини, Франції. Але виявилось, що на початку XII сторіччя такі будівлі зводили і в Галичі. Це була насправді велична і репрезентативна споруда. Під час пожежі вона вигоріла аж до фундаментів. Але будівля була унікальною: заввишки в один чи два яруси, накрита металевим дахом, що опирався по периметру споруди на потужні стовпи. Нижня частина була зведена з тесаних квадратних брусів, а верхня мала фахверкову конструкцію: дерев’яний каркас, а поміж каркасом з брусів стіна, заповнена глиною і цеглою.
Як відтворити архітектуру такої будівлі? Цікаву іконографію знаходимо в Радивилівському літописі, де показано палаци чи житлові будівлі з дуже подібними конструктивними елементами. Маючи детально вимірені плани навіть 20 відсотків параметрів розкопаних археологічно будівель, ми пробуємо скласти візію, як би виглядав той палац. На те, що це була палацова будівля, вказує металевий дах, що сплавився в часі пожежі. Також якщо це палац, то мають бути переходи – а де переходи, там, згідно з літописною оповіддю, в кінці перходів має бути і церква. Отже, наша наступна мета – знайти церкву (літописну божницю Спаса) в княжому Галичі на Крилоській горі. Такі реконструкції не просто дозволяють тобі уявити щось і намалювати, а дають можливості передбачити певні результати і сформувати наступні програми досліджень, котрі, на мою думку, мають шанси бути успішними.
Маючи модель такого княжого двору в Княжому Галичі, робимо аналітичні моделі, використовуючи мірничі величини того часу (наприклад, грецька стопа), і вибудовуємо простір міста. Для прикладу, Крилос – город на високій горі, оточений ровами, над долиною ріки Лукви. Ми отримуємо можливість побувати в такій моделі, як Княжий Галич. Це можуть бути як окремі рисунки локальних міських просторів, реконструкції ділянок укріплень, а також панорами всього міста. Переважно архітектори створюють такі панорами з погляду пташиного лету. І якщо ще тридцять чи двадцять років тому ми викреслювали і промальовували такі зображення на папері, то тепер для цього використовуємо можливості комп’ютерного моделювання у режимах створення віртуальних середовищ. Маємо надію, що подібні проєкти, які реалізовані для Звенигорода чи Пліснеська, застосуємо і для реконструкції княжого Галича.
До прикладу, той самий Червен, де нібито нічого немає, окрім земляних ровів, на яких ведуться розкопки. Я особисто завдяки запрошенню польських колег приїжджав на об’єкт: вивчав усі ті розкопані елементи на дотик, зачищав, вимірював, малював, тобто працював безпосередньо з предметом дослідження (саме так з’являється розуміння і відчуття об’єкта). На підставі досвіду й аналітичних міркувань я сформував концепцію кількох фаз розбудови оборонного валу, яку ми обговорюємо з польськими колегами. Пробуємо спільно вибудувати теорію, як же той вал розвивався від X до XII сторіччя. Визначилися з тим найранішим періодом валу, коли Червен узяв приступом київський князь Володимир Святославич. Найбільш достовірно ми можемо реконструювати нижні ділянки укріплень, як «витягуємо» по рештках, виявлених в розкопі. Але все, що вище, – це вже досвід, теоретична підготовка та знання архітектора-реконструктора (включно з образами воїнів, що обороняють місто на заборолах). Маємо також узагальнену візію польського художника, як би мав той Червен виглядати з пташиного лету.
Такі реконструкції ми можемо собі дозволити також на основі наших знань про оборонні укріплення того часу. Адже зазвичай археологи за один-два сезони розкопують невеличкий відсоток від всієї довжини валів, тож об’єктивну картину важко одразу сформувати. Але ми досліджуємо кожну деталь, кожен елемент, і часто трапляються унікальні речі, що дають нам багато інформації. Бувають випадки, коли розкоп потрапляє на місце, де змінювався характер оборонної конструкції, і тоді можна уявно відтворити більші ділянки укріплень.
Архітектура церков та княжих споруд
У княжому Галичі знайдено 13 об’єктів монументальної архітектури, з них найбільшим є Успенський собор, або, як пише літописець, церква Богородиці. Найдавнішою з відомих решток храмів є церква Спаса, найцікавішою – церква Пантелеймона в селі Шевченкове – єдиний збережений храм княжої доби на території Галичини, що збудована з тесаного каменю-вапняку в кінці XII сторіччя, між 1189 і 1199 роками. Церква має характерний романський портал, архітектурне романське оздоблення нижньої частини стін на рівні цоколя, а також капітелей апсид. Верхня частина храму з банею – це вже сучасна реконструкція, як її бачив відомий архітектор-реставратор Іван Могитич. А нижня частина до висоти 10 метрів – це дивом збережена протягом століть давня княжа церква. Нищена війною, гарматами, обстрілами, але збережена в своїй автентичності. Решта галицьких церков, на жаль, знищені. Вони всі збереглися на рівні фундаментів. Наприклад, церква на полі Бідун над рікою Лімницею. Біля самого лісу в полі, де немає будинків, сховані в землі величні кам’яні фундаменти церкви. Після розкопок на тому місці стоїть хрест, але варто було хоча б віртуально її відтворити. Такі спроби були – і храм виглядає на них могутньо і велично.
Та найвеличнішим храмом галицької землі був Успенський собор.
Успенський собор у Крилосі дослідив ще Ярослав Пастернак. У 1936 році його експедиція, яку фінансував Митрополит Андрей Шептицький, віднайшла у центрі давнього крилоського городища фундамент величезного храму – 32,5 на 38 метрів. Він виявився п’ятинавним, з центральними чотирма стовпами, на які опиралася величезна баня. Пастернак працював на цій пам’ятці кілька років, і вже на порозі Другої світової війни, у 1941 році, ті фундаменти змушений був спочатку накрити, а потім засипати. У тому храмі знайдено кам’яний саркофаг, в якому, як встановив Я. Пастернак, було поховано князя Ярослава Осмомисла. Над фундаментами збереглася каплиця Св. Василія, яка має в основі нижні частини стін давнього храму.
Наймасштабнішими після Ярослава Пастернака стали розкопки 1998 року, котрі вів Юрій Лукомський, хоча тривали вони з 1992 по 1999 роки. Того року був розкритий майже весь контур храму. Попри те, що він розібраний до фундаменту, вдалося отримати багато цікавої інформації. В сучасних умовах ми могли собі дозволити аерофотозйомку, користувалися електронним тахеометром, могли зробити більш детальну фіксацію всіх елементів пам’ятки. Стіни храму були зведені з тесаних блоків вапняку. Фундаменти храму були викладені з величезних кам’яних блоків алебастру – унікального будівельного матеріалу, який відомий на Галичині. Він використовувався як внутрішній декоративний матеріал, а тут майстри вирішили використати його для фундаментів та стін, оскільки недалеко були значні алебастрові родовища. З алебастру робили архітектурні деталі. Гарним прикладом є віднайдена різьблена капітель внутрішньої колони, або ж пілястри – унікальна річ (на території України більше такої немає).
За аналізом численних архітектурних деталей і решток фундаментів дослідники пробували уявити, який це був храм. Пастернак уважав, що він мав 5 бань і дві вежі. Дослідники О.Воробйова, О.Тіц, І.Могитич уважали, що він був однобанний з галереями. Я собі дозволив припустити, що він мав 5 бань, але не мав веж. Ми з Юрієм Лукомським пробували відтворити власне цю візію з 5-ма банями. І вона пішла зараз в обіг, в наукову та науково-популярну літературу, навіть у макети. Але на основі чого вона будувалася? На основі нашого аналізу європейської архітектури та храмів Русі, що дійшли до нас переважно у зміненому вигляді. Однак первісний задум будівничого, як і перший вигляд Успенської церкви, залишається цікавою загадкою.
Адже виявилося, що будівничий Успенського собору спершу хотів побудувати романську базиліку: з внутрішніми довгими навами, з невеличкою центральною банею, але зі 6 стовпами в інтер’єрі. Потім храм вирішили перебудувати, оперши баню на 4 стовпи, і для того змінили всю композицію, «переформатувавши» на етапі зведення фундаментів. Цю схему чотиристовпного хрестовобанного храму ми пробували візуалізувати через аксонометричний розріз, і це була ручна робота. Ми вибудували спочатку внутрішню просторову модель цього храму, і таки чином перейшли на фасади. А зараз усе це можемо моделювати на комп’ютері, виводити в матеріалі у вигляді макетів. Так у центрі сучасного Галича, на подвір’ї біля церкви Різдва Христового, можна побачити макет цього храму, як і макети численних втрачених церков княжого Галича.
Цей досвід мені згодився, коли я був залучений до роботи археологічної експедиції з досліджень княжого Холма у 2010 році. Я тоді вперше побачив неймовірний бароковий храм, який стоїть на Холмській горі. Це церква Різдва Пресвятої Богородиці, яку збудував у XVIII сторіччі на замовлення греко-католицького єпископа Володковича архітектор Паоло Фонтана. Нині це римо-католицький костел. Були спогади свідків воєнних часів, які пам’ятали ще митрополита Іларіона Огієнка і заявляли, що в підземеллях храму є поховання короля Данила Романовича. Ці пошуки Данила Галицького видавалися дуже простими: треба зайти в підземелля, відкрити якісь двері – і за ними буде стояти саркофаг, де лежатимуть кості Короля Русі. Дійсність виявилася значно складніша: коли дослідники потрапили в підземелля, ніде ніякого саркофага не було.
Польські науковці тоді досліджували резиденцію Данила на Гірці поряд з цим храмом, і перспектива пошуків літописної Богородичної церкви видавалася далекою. Але унікальний шанс з’явилися в 2013 році, коли відомий політолог Ігор Гринів залучив фонд Петра Порошенка до меценатської «авантюри» з ідеєю віднайти поховання короля Данила. Оскільки ми з польськими колегами вже співпрацювали в Холмі кілька років, це дало нам змогу організувати спільну польсько-українську експедицію. Озброєні сучасними технічними засобами і досвідом роботи з ними, ми змогли застосувати георадар й детально попередньо просканувати поверхню підлоги сучасного храму. Дослідження в підземеллях церкви тривали від 2013 до 2015 року. Потім ще були локальні розкопки аж до 2019 року.
Чи знайшл саркофаг із похованням Короля Русі? Поки що ні. Але віднайшли фундаменти катедральної церкви Богородиці, яку збудував король Данило. Храм вперше згаданий 1253 року в літописах, і з цих хронік ми знаємо, що цей правитель був у цій церкві похований. Ми знайшли саркофаг, але там не було короля Данила: там був похований молодий чоловік. А те таємниче місце, де мав бути похований король, поки що нам не відкрилося. Поза тим вдалося відчитати параметри церкви: її розміри і планувальна структура виявилися несподіванкою. Церква не мала традиційних півкруглих апсид, а лише прямокутні, мала 4 стовпи. Дослідники уявляли на початках, що це мав би бути величезний собор – такий, як у Галичі, але виявилося, що храм був невеликим, завширшки лише 14 м. Ці розміри учетверо менші за галицький Успенський собор. Але саме цей храм був катедральним і став усипальницею родини Данила Романовича.
Дотепер є дискусії, чи мала ця церква виступаючий трансепт, чи не мала, але нам завдяки кропіткій роботі археологів та архітекторів стало відомо багато її цікавих та унікальних рис. Це був храм, вимуруваний з цегли, а не з каменю. Характер цегляного мурування, який дослідники називають «вендійським», характерний саме для середини ХІІІ ст. Церква мала одну баню, західний перспективний портал, вітражі. Наразі точиться дискусія, чи її архітектура була подібна до готичних храмів того часу, чи ще належить до романської стилістичної епохи.
Ми пробуємо реконструювати цей храм, застосовуючи віднайдені архітектурні елементи, що мають риси ранньої готики. При візуальній реконструкції церкви Богородиці в Холмі я опирався на дослідження історичних будівель Центральної Європи: польської, словацької, чеської архітектури – це перш за все монастирські храми, котрі мають характерне мурування «вендійського типу». Найдавніші храми такого типу, що датуються серединою ХІІІ ст., ми маємо в Кракові, Сандомирі. Розглядаємо також київську цегляну архітектуру початку ХІІІ ст. і дуже цікаву литовську кінця ХІІІ – початку XIV ст., яка, на мою думку, взорується на архітектурі доби короля Данила. Якщо подивитися на візуальну реконструкцію храму, ви побачите на наріжниках зелений камінь. Це холмський камінь глауконіт, згаданий у літописі. Наріжники в храмах Холма викладалися з цього декоративного тесаного каменю, а між ними стіни заповнювалися цеглою. Звичайно, профільні спеціалісти можуть дискутувати щодо деталей. Але для нас це сьогоденна візія того, як могла виглядати церква короля Данила. І я свідомий того, що після наступних досліджень візуальна реконструкція образу цього храму може змінитися.
Як виглядала церква всередині? Маємо докладні описи літописця, де він згадує про вітражі, чашу-хрестильницю з червоного мармуру та пишний вистрій храму. А розписи на стінах? На жаль, не вдалося знайти значних решток фрескових розписів – напевно, вони були збиті під час численних пізніших ремонтів церкви. Але певні гіпотези можемо теж вибудувати. Наприклад, є каплиця Святої Трійці в Любліні, збудована значно пізніше, в XІV сторіччі, але у 1418 році вона була розписана нашими малярами на замовлення короля Ягайла. На стовпі каплиці вказано, що сюжети «писано рукою Андрієвою». Програма розписів каплиці відображає літургійний простір наших церков того часу, хоча й нанесена на площинах готичних архітектурних форм. Подібні розписи візантійсько-руської школи того часу можна побачити у католицьких катедрах Кракова та Сандомира. Очевидно, що подібні розписи могли би бути в катедральній церкві короля Данила в Холмі.
Дуже цікавою є резиденція короля Данила в Холмі. Насичена багатьма мурованими будівлями: оборонними мурами, палациком, каплицею, вежами. У літописі згадана вежа, що «посеред города стояла, така висока, що з неї можна було стріляти навколо города на два поприща, і була білена як сир». Виявилося, що в Холмі є біла крейда – природний матеріал, на котрому лежить уся холмська гора. До XIX сторіччя ту крейду видобували промисловим способом. Розчини, котрими білили стіни, всі робилися на основі крейди. Вона дає вражаючу білизну. Ми знайшли ту крейду в розкопках.
І завдяки кропіткій роботі великого колективу дослідників маємо попередню реконструкцію, як могла б виглядати резиденція короля Данила: оточена оборонними стінами, стояла на горі посеред города. Город теж був оточений оборонними стінами. Все це місто було збудоване в дуже короткий час за правління Данила Романовича. Король Данило також повністю відбудував його після пожежі 1256 року, тільки вже не зміг відновити такої високої вежі. Після смерті Данила Холм утратив статус королівської столиці.
У фільмі Тараса Химича ми пробували реконструювати візію Холма. Місто не «русскоє», не таке «казове», як показують у популярних серіалах НВО про вікінгів, а власне наближене до того, що ми знайшли під час археологічних досліджень. Візію пожежі Холма ми теж зробили за допомогою комп’ютерних засобів. Пожежа описана в літописі, і перша згадка про Львів пов’язана якраз із нею: адже пожежу Холма було видно аж зі Львова «по Бельзьких полях».
Ще одна цікава візія: як виглядав Високий замок у Львові. Нема повноцінних археологічних досліджень. Останні розкопки у 2017 році показали, що можна було знайти не тільки один фрагмент оборонної стіни, яка впала під насипом кургану, штучно збудованого в XIX сторіччі, а й спробувати віднайти більш вагомі рештки давнього замку Лева Даниловича. В історичній картографії нанесені на плани замок з палацом, оборонними стінами, вежею. Маючи як приклад княжий Холм, ми можемо скласти уяву, як виглядав замок князя Лева у Львові. Адже найбільш певно, що він взорувався на королівську резиденцію свого батька. І якщо вдасться загітувати міську владу Львова спорудити на Високому Замку замість будок із готдогами та пивом музейний павільйон, там ми зможемо представити віртуальну реконструкцію давно зниклого, але такого важливого для нас простору резиденції засновників Львова – Данила та Лева.
І про перспективи.
Ще є багато цікавих об’єктів, котрі ми поки що не віднайшли і не розкопали. Одне з таких таємничих місць – це cело Спас по дорозі на Турку, на шляху до Лаврова, де, на мою думку, був похований князь Лев. Тамтешня церква Спаса, розібрана на початку ХІХ століття, ще не розкопана. Але є її архівний план, який опублікував мистецтвознавець та історик Володимир Вуйцик, і на основі того плану і досліджень Михайла Рожка, який відкопав у Спасі муровану оборонну вежу від монастиря, є можливість припустити, що там, під старою школою, є фундаменти церкви. Якби ми їх розкопали, то, може, відповіли б, є там поховання князя Лева чи нема. Бо всі церкви Спаса були пов’язані з княжими фундаціями. Тому для археологів та архітекторів ще є багато роботи.
