Головна Руська Рада

165 років тому, 2 травня 1848 року було утворене перше політичне представництво галицьких русинів – Головна Руська Рада.

Найактивнішою і провідною верствою серед русинів було греко-католицьке духовенство. Фактичним керівником Галицької митрополії, за відсутності М.Левицького, був Григорій Яхимович (1792–1863), призначений у 1841 року єпископом-помічником Львівського митрополита. У 1848 році він став Перемиським єпископом, а з 1860 року – Львівським митрополитом. Під час революційної весни 1848 року з ініціативи Г.Яхимовича 19 квітня була складена окрема петиція до цісаря – “Адрес русинів”, до якої було включено прохання запровадити в усіх навчальних закладах Східної Галичини навчання “въ рускимъ язиці народномъ”. В тексті, який уклав крилошанин Михайло Куземський, йшлося також про руську мову в державних установах та судах.

А 2 травня 1848 р. за сприяння тодішнього губернатора Галичини і Володимирії графа Франца Зерафа Штадіона фон Вартгаузена і Таннгаузена в консисторії собору Св. Юра відбулись установчі збори Головної Руської Ради. Митрополит Михайло Левицький перебував тоді у своїй заміській резиденції в Унівському монастирі, тож зборами керував єпископ-помічник Григорій Яхимович. Його обрали головою Головної Руської Ради, хоча безпосереднім провідником Головної Руської Ради став його заступник, крилошанин Михайло Куземський. Другим заступником обрано юриста Івана Борискевича.

Поляки дорікали губернаторові, що він «винайшов русинів» і розбив «єдність польської нації» в Ґаліції. Щоправда ще краківський професор історії Юзеф Шуйський спростував це твердження: «Ця думка видається мені ґрунтовно фальшивою і згубною. Її фальшивість починається від першого постулату, ніби руський рух був лише продуктом 1848 р. Як говорить прислів’я, з порожнього і мудрий Соломон не наллє. Чого не міг Соломон, не міг і Стадіон; не міг він створити Русинів з нічого. Були в Галичині стихійні рухи, які пробудилися, незалежно на чий заклик» [1].

Основними принципами діяльності Головної Руської Ради стали: вірність цісареві Фердинандові І, “конституційному царю Галичини й Володимирії”, та його нащадкам; укріплення та розвиток “нашої руської народності”.

У відозві Головної Руської Ради від 10 травня 1848 року говорилось: “ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує Галицьку землю”. Однак у своєму статуті Головна Руська Рада записала, що її членом може стати кожний “чесний русин грецького обряду, що признається до руської народності”, але народжений в Галичині. Таким чином обмежувалась проголошена ідея соборності.

У протоколі 7-го засідання Головної Руської Ради, яке відбувалося 15 травня 1848 року у Львівській греко-католицькій семінарії, зазначалося, що «знамя земли рускои тутейшои есть левъ, цвѣтû руски жовтûй й синій». Однак вже 2 червня член Ради, міщанин Андрій Макальондра повідомляв, що ці національні символи сприймалися вороже, і його «за кокарду руску й за Льва нашого по мѣстѣ напастували» [2; с. 27, 30],

На Великдень прапор «руської барви», поряд з польським та цісарським, був вивішений на ратушевій вежі. Та вже на засіданні Ради 7 липня 1848 року «слухалося справозданіє о том, аби хоругва польська й руська з вежи ратушовой були зняті». Пізніше деякий час «штандари руські» вивішувалися на ратушевій вежі під час різних святкувань, наприклад з нагоди першої річниці відміни панщини, яка урочисто відзначалася 15 травня 1849 року у Львові та й в усіх містах та селах Східної Галичини.

Саме створення цієї першої політичної репрезентації галицьких русинів, а не спорудження барикад у львівському Середмісті 1-2 листопада 1848 року, стало головним чином “Весни народів” у Львові. Головна Руська Рада заснувала першу українську газету “Зоря Галицька”, скликала Собор руських вчених, брала активну участь у виборах до парламенту, створила фракцію галицьких та буковинських русинів під час сесій австрійської Державної Ради у Відні, а потім в Кромержижі у 1848–1849 рр. Але не вдалось реалізувати головного постулату галицьких русинів – створення окремого коронного краю на території Східної Галичини з приєднанням Буковини й Угорської Русі (Закарпаття).

Проект поділу Ґаліції на Східну і Західну з центрами у Львові та Кракові з метою кращого управління цим обширним краєм розглядав австрійський уряд ще 1847 року. У 1848-му ця справа перетворилася з адміністративної на політичну, бо йшлося про поділ за національними і конфесійними ознаками. Однак поляки різко протестували проти таких проектів.

Врешті-решт тодішній керівник австрійського уряду Александр Бах запропонував у 1849–1850 рр. компромісний варіант поділу Королівства Галичини і Володимирії на три урядові округи з центрами у Кракові, Львові та Станиславові з окремими представницькими органами – Соймовими куріями. Цісар Франц Йосиф І затвердив цей проект і він став поступово впроваджуватися у життя. Як писав політик і публіцист Михайло Лозинський: «Польська часть Галичини була відділена від української, а українська часть діставала в соймових куріях Львівській і Станиславівській автономічні органи, при яких помочи український нарід міг стати господарем правно-державного життя на своїй землі».

Але цісар ліквідував 31 грудня 1851 р. усі конституційні установи в імперії, зокрема й урядові округи в Ґаліції.

Деяких успіхів добилася Головна Руська Рада в освітніх справах. Віденське міністерство освіти у 1849 р. пообіцяло запровадження викладання «руською мовою» в гімназіях Галичини (Східної Ґаліції), якщо вона буде для того «достатньо вдосконаленою» (будуть підготовлені вчителі, розвинена термінологія та видані підручники). Поки що ж руська мова запроваджувалася як окремий обов’язковий предмет, а викладання мало здійснюватися німецькою. Створювалася теж кафедра руської мови та літератури у Львівському університеті, яка повинна була займатися насамперед «розвитком руського народного наріччя на писемну мову».

Ще на засіданні Головної Руської Ради 8 вересня 1848 р. парох с. Рудно о. Трещаковський запропонував внести до магістрату прохання, щоб назви вулиць у Львові писали теж руською мовою. Подібну вимогу висунув на засіданні Ради 17 листопада 1848 р. професор академічної гімназії, парох церкви Свв. Петра і Павла о. Іван Жуковський: щоб «маґістрат Львівський свої повідомлення оголошував руською мовою, і щоби по руськи були написи вулиць і площ львівських» [2; с. 84].

Головна Руська Рада була розпущена у 1851 р. Революційний зрив 1848 року протягом наступних десятиріч поступово згасав. “Політичний провід руського народа спочивав тоді головно в руках визначнійших представників митрополичої капітули львівської (звідки пішла політичними кругами уживана назва “святоюрців”), які вважали себе “староруською партією” в суперечності до молодежи (“русини-народовці”), що гуртувались коло “Вечерниць” і “Мети” побіч кількох визначних старших народолюбців в 1848-их рр. (як Стефан Качала, Осип Заячківський, Теофан Глинський) і трудились лише на просвітній і письменський ниві”, – писав у своїх спогадах Олександр Барвінський [3].

Лише 1870 року була утворена нова громадсько-політична організація «Руська Рада», яку незабаром опанували москвофіли, орієнтовані на Росію. Народовці утворили 24 жовтня 1885 року власну політичну організацію – Народну Раду, яка стояла на позиціях єдності галицьких русинів та наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків і росіян.

____________________________________________________

[1] Szujski Józef, Z wycieczek do Lwowa. (Kwestya ruska), Kraków, 1866, S. 7.

[2] Головна Руська Рада (1848–1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О.Турія, упорядн. У.Кришталович та І.Сварник, Львів 2002.

[3] Барвінський О. Спомини з мого життя. К.: Смолоскип, 2004. – С. 377.