Територія Галичини: етапи формування

Важливим атрибутом регіону є його територія. Проблему спрощують, коли Галичиною ідентифікують сучасні Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську області. Насправді ж, оскільки в період абсолютизму територія Галичини часто змінювалася, вона значно складніша. Крім того, існує ще Західна Галичина – Малопольське та Підкарпатське воєводства в складі Польщі. Тож у цій статті про те, як змінювалися межі Королівства Галичини та Льодомерії у 1775-1849 рр. А водночас розглянемо, що існувало тут раніше, поки не було Галичини?

 

 

 

Отже, якщо, за Ларрі Вулфом, до 1772 р. не існувало Галичини, то що тут було раніше? Загальновідомо, що нова провінція була сформована на основі теренів Руського воєводства Речі Посполитої (1434-1772, без Холмської землі) з адміністративним центром у Львові. Але про те, що до складу нової провінції увійшли й інші регіони – відомо менше.

 

1180 р. луцький князь Ярослав Ізяславович, сюзерен Волині, виділив з Володимирського князівства Романа Мстиславовича Белз та передав його Всеволоду Мстиславовичу – рідному братові Романа. Утвердившись у Белзі, Всеволод (1180-1195) зумів встояти в міжусобицях, зміцнив свою вотчину й успішно передав її синові Олександру. Князь Олександр Всеволодович (1195-1208, 1215-1233) став чи не найзапеклішим ворогом Данила Галицького і його брата Василька, поки внаслідок тривалих воєн Романовичам не вдалося опанувати Белз і ліквідувати князівство. Белзьке князівство відродив волинський князь Любарт Ґедимінович, відібравши Белз у поляків 1349 р. і передавши його князеві Юрієві Наримунтовичу. Проте 1377 р. він капітулював перед угорським військом і Белз опинився у складі володінь Володислава Опольського. 1388 р. король Володислав ІV Ягайло передав Белз мазовецькому князеві Земовитові Земовитовичу (1388-1426). 1462 р., коли отруїли останнього представника династії Земовитовичів, шістнадцятилітнього Володислава Володиславовича, Белзьке князівство ліквідували, перетворивши його в Белзьке воєводство¹.

 

За підрахунками Івана Карпинця, 1772 р. населення Белза могло становити не більше 1 000 мешканців; а 1780 р. «спосібних до сповіді» греко-католиків, які напевно переважали поляків та євреїв, було аж 150². Тож оскільки місто було незначне, а показник урбанізації був чи не основним у реформаційних планах австрійських просвітників, у Відні вирішили не зберігати за Белзом статус адміністративного центру³ і об’єднали Белзьке воєводство з Руським. Подальша історія Белза – метрополії, позбавленої адміністративного статусу – свідчить про його занепад та швидку інтеграцію в щойно створену Галичину. Якимось чином фантом Белзької землі все ще продовжує даватися взнаки, про що свідчить своєрідний ландшафт, який досі відрізняє ці регіони від півдня Львівської області (Бродівський, Буський, Кам’янко-Бузький, Радехівський, Сокальський райони) і зближує її з теренами історичної Волині.

 

Внаслідок першого поділу Польщі Габсбурґи захопили також західну частину Подільського воєводства.

 

Як регіон, Поділля розпочало формуватися в давньоруський період, коли болохівці (Болохівська земля – перша історична назва майбутнього Поділля⁴) вчинили такий запеклий опір експансії Данила Галицького на ці землі, що підтримали монгольських ханів, а згодом перейшли на іслам (частково, принаймні). Як наслідок поразки Золотої Орди від литовського війська 1362 р. (битва під Синіми Водами), переможці депортували нещасних болохівських мусульман у Добруджу, відтак їхня історія була написана справді «з чистого листа»⁵ і навіть під новою назвою. Після 1362 р. на Поділлі утвердилась литовська династія Коріатовичів, виникло удільне Подільське князівство. 1393 р. Вітовт, великий князь литовський, прогнавши звідтіля князя Федора Коріатовича, фактично ліквідував самостійність Подільського князівства; розпочався процес інтеграції західного Поділля в Польське королівство, який розтягнувся на декілька десятиліть⁶. Свідченням інтенсифікації зв’язків з сусіднім Руським королівством, передовсім, є посідання тодішніми подільськими панами вищих посад водночас у Руському королівстві⁷, а також те, що Руське королівство і Подільське князівство ліквідували водночас – у 1434 р. (у відповідь на побажання місцевої шляхти), створивши натомість на польський взір Руське і Подільське воєводства⁸.

 

Внаслідок третього поділу Польщі (1795) до складу Галичини увійшли також значні польські етнічні території Краківського, Люблінського та Сандомирського воєводств з містами Краків, Сандомир, Люблін і Холм. Це так звана «Нова Галичина» – на відміну від теренів, окупованих внаслідок першого поділу Польщі. 1796 р. Варшава навіть була прикордонним містом на межі пруських володінь з австрійськими. Таким чином, упродовж наступного десятиліття Галичина була майже вдвічі більшою. 1809 р. «Нова Галичина» разом з циркулем Замостя (захопленим ще під час першого поділу 1772 р.) увійшла до складу Великого Варшавського князівства, а Західне Поділля (Тернопільський край) – до складу Російської імперії. Внаслідок рішень Віденського конгресу (1815) Австрії повернули Тернопіль, натомість «Нова Галичина» опинилася в складі Росії; за винятком Кракова й Тарнова, де створили ефемерну Краківську республіку ⁹.

 

Цікаво зауважити, що в той час, як поняття «галицьке Поділля» вживають досі (але не «подільська Галичина», зауважмо), то поняття «галицька Волинь» – лише в наукових текстах.

 

Після завершення російсько-турецької війни, австрійська армія окупувала Північну Буковину, також приєднавши її до Галичини. Турки визнали анексію Буковини 1775 р., кордон розмежували впродовж 1775-1776 рр.¹⁰

 

Межі Галичини знову зазнали істотної зміни 1846 р., коли після невдалого польського повстання була ліквідована ефемерна Краківська республіка; відтак Краків і Тарнів знову приєднали до Галичини.

 

Останню крапку у формуванні кордонів Галичини поставив 1849 рік. Під час «Весни народів» молодий цісар Франц Йосиф І був змушений погодитись на проголошення конституції, наслідком чого мала бути також адміністративна реформа. Того ж року губернатор Галичини отримав статус намісника (Statthalter) та, йдучи назустріч побажанням буковинського істеблішменту, цісарський уряд відмежував Буковину від Галичини. Буковина отримала статус князівства, 1854 р. – окрему адміністрацію на чолі з крайовим президентом¹¹. Після чергової кризи абсолютистського режиму й федералізації монархії 1861 р. Буковина і Галичина стали автономними краями. У Львові та Чернівцях скликано крайові сейми, поряд з централізованої вертикаллю влади, сформувалася система місцевого самоврядування, тому Північна Буковина зберегла свою регіональну окремішність.

 

Отже, внаслідок першого поділу Польщі до складу Галичини увійшли терени Белзького, Руського та західної частини Подільського воєводств, які й стали територіальною основою нової провінції. Внаслідок третього поділу до складу Галичини увійшли також значні території Краківського, Люблінського та Сандомирського воєводств («Нова Галичина»). Таким чином, упродовж наступного десятиліття Галичина була майже вдвічі більшою. 1809 р. «Нова Галичина» разом з циркулем Замостя (захопленого ще 1772 р.)  увійшла до складу Великого Варшавського князівства, а Західне Поділля (Тернопільський край) – до складу Російської імперії. Внаслідок рішень Віденського конгресу (1815) Австрії повернули Тернопіль остаточно, натомість «Нова Галичина» опинилася в складі Росії. Віденський конгрес також покликав до життя Краківську республіку, яку ліквідували  після невдалого повстання 1846 р.; таким чином Краків повернувся до складу Галичини. Останню істоту зміну кордонів Галичини приніс 1849 рік, коли цісар санкціонував відмежування Буковини від Галичини. 1854 р. Буковина отримала окрему адміністрацію. Відтак кордони Галичини стабілізувалися і не змінювалися до початку Першої світової війни.

 

 

________________________________

¹ Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С.489-490; він же. Белзьке князівство // Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Ґедиміновичів у XII-XVI ст. – Львів, 1996. – С.118-121.

² Іван Карпинець. Белз і Белжчина під Австрією (1772-1918). – Львів, 2003. – С.11.

³ Перші кілька років після окупації Белзького воєводства існував ще Белзький циркуль (Belzer Kreis), проте його адміністративним центром був не Белз, а Замостя. Цікаво зауважити, що Белз навіть не став адміністративним центром дистрикту (циркулі поділялися на дистрикти), а належав до дистрикту з центром в Угнові. Там само. – С.16-17.

⁴ Василь Якубовський. Історія Болохівської землі: історіографія і джерела // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка. Історичні науки. – Т. 25: на пошану професора І. С. Винокура. – Кам’янець-Подільський, 2015. – С.52-66.

⁵ Ярослав Дашкевич. Степові держави на Поділлі та в Західному Причорномор’ї як проблема історії України XIV ст. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Вип. 10. – Львів, 2006. – С.112-121.

⁶ Войтович Л. Подільське князівство (XIV – початок XV ст.) // Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII-XVI ст. – Львів, 1996. – С.106-115.

⁷ Віталій Михайловський. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV – 70 роках XVI століття. – Київ, 2012.

⁸ Микола Крикун. Поширення польського адміністративно-територіального устрою на українських землях // Подільське воєводство у XVII-XVIII століттях. Статті і матеріали. Львів, 2011. – С. 14-35.

⁹ Див. мапу «Поділи Речі Посполитої 1772-1795 рр.» в: Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. Історія Польщі. – Львів, 2002 (у додатку).

¹⁰ Буковина в контексті європейських міжнародних відносин / Ред. В.Ботушанський. – Чернівці, 2005. – С.169-244 (Розділ ІІ. Приєднання Буковини в контексті австро-турецько-російських відносин).

¹¹ Олександр Добжанський. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку ХХ ст. – Чернівці, 1999. – С.91.

 

 

16.09.2022