«Я впіймала себе на бажанні власними руками убити цю дитину», – сказала жінка-психотерапевт. Вона розповідала про своїх шведських друзів, у яких гостювала кілька років тому. Їхня єдина донька ще навіть не увійшла тоді в підлітковий період – її просто виховують в західноєвропейському ліберальному дусі: не сварять, не хвалять, не роблять зауважень, не вганяють у жодні рамки. О першій ночі дитина ще навіть не збиралась спати, втручалась у розмови дорослих і випльовувала на стіл пережовану їжу. Батьки дивились на неї підкреслено спокійно і з повагою: кожен має право виражати себе, як вважає за потрібне. (Може, тоді дівчинка не виконає своєї погрози і не поскаржиться соціальній службі, що батьки виявляють над нею наругу, і їх не позбавлять батьківських прав, як, наприклад, сусідку, яка на десять хвилин відлучилась від сплячої доньки, щоб закинути білизну до пральки).
Цією розповіддю про шведських друзів знайома зреагувала на мою розповідь про батьківські збори в школі одного селища міського типу Бородянського району. Вчителька молодших класів радила матерям семирічних дітей, як найкраще змушувати тих до навчання. Ця вчителька – не садистка, не моральна потвора. Це цілком приємна особа, щиро переконана у власних поглядах і підходах, і дітей вона не ненавидить, а зичить їм добра.
Вона радила матерям прислухатись до себе і до дітей, і вибирати ті методи, які спрацюють у кожному конкретному випадку: когось треба добряче вибити паском, комусь – просто дати лункого ляпаса, з кимось – не розмовляти кілька діб, на когось – образитись, ще комусь сказати: «Мені соромно, що я тебе народила», іншого налякати дитбудинком. Способів сила-силенна, варто тільки прислухатись до небайдужості та любові у своєму серці, варто тільки подбати про свою дитину. Бо що з них виросте, якщо їх не примушувати, що з них виросте, якщо їх не карати і не залякувати? На те ж ми й матері, щоб займатись зараз своїми дітьми, щоб вбивати їм у голови основи основ.
Я – особа надміру м'яка і, як окропу, боюсь навіть найменших конфліктів. Тут, на цих батьківських зборах, я почувалась так, ніби втрутилась у якесь гармонійне середовище і трохи порушила своєю присутністю кислотно-лужний баланс. Але висловлюватись не наважувалась. Ну, як я могла критикувати всіх цих жінок із їхніми історіями про тремтячих дітей, яких упродовж кількох нічних годин вели, тримаючи за довірливу долоньку, темним лісом до сусіднього селища ромів, чиї речі пакували, щоб назавжди відправити дитину до сирітського притулку, кого били до гематом і залишали посеред порожньої траси? Я намагалась дивитись на них спокійно і з повагою: кожен має право виражати себе (і виховувати власних дітей), як вважає за потрібне. Яке я маю право втручатись у їхні життя зі своїми розмірковуваннями? Що мені відомо про їхнє життя взагалі?
Врешті якась відважна мама висловила незгоду: вона ніколи не битиме своїх дітей («Ця з релігійної сім'ї», – потім махнула на неї рукою вчителька) – і я наважилась. Я говорила про травми, страх, внутрішні каліцтва і комплекси, про неправильну мотивацію, про те, що навіть дорослих найкраще мотивує інтерес і захоплення, а не тиск і насильство, що вчитись – цікаво, що вчитись можна хотіти – а мої слова безсило провисали в цьому приміщенні з порушеною раптом акустикою. Жінки дивились на мене без осуду, без насмішки, без агресії. Хоча, здається, насправді ніхто на мене навіть не дивився. Вони терпляче помовчали тих кілька хвилин, вичікуючи, поки чужорідна істота видавала свої звуки. І щойно істота замовкла, повернулись до рутинної програми: батьківський комітет збирає на склопакети, вчителька трудового навчання пропонує вести танці раз на місяць, а ще ж треба вирішити, хто упродовж канікул підливатиме вазони.
Небезпека ідей і концепцій у тому, що коли вони стають цінністю самі по собі і відриваються від реальних обставин, то з легкістю стають джерелом насильства (навіть якщо це ідеї і концепції, пов'язані з толерантністю й лібералізмом). Це як із ідеєю нести Ісуса в серця язичників – тільки от до язичників все ніяк не доходить, яким чином можна запхати собі в серце цього чоловіка, який чомусь помер за їхні гріхи, яких вони не здійснювали, оскільки гріхів ніяких не існує. І тоді місіонерам доводиться язичників карати й винищувати. І часом, отак посидівши на батьківських зборах, цих місіонерів можна навіть зрозуміти. Або, якщо заходити з протилежного боку – можна зрозуміти язичників, для яких більш практичним видається прийняти місіонерів собі до шлунків.
Якщо так непросто іноді впоратись зі складними почуттями, що виникають у стосунку до сусідів, що вже казати про представників культур далеких, не споріднених. Американська антропологиня Марґарет Мід, яка досліджувала традиційні тихоокеанські культури, вважала, що дослідник не здатен бути об'єктивним: він оцінює предмет свого дослідження, спираючись на закладені в ньому його власною культурою конструкції і концепції. Він не може вирішувати, які прояви досліджуваної культури можна розцінювати як добрі, а які є злими, бо поняття добра і зла суб'єктивні. Справжній дослідник визнає свої обмеження. Все, що йому залишається – це прагнути до розширення меж власної суб'єктивності.
На Самоа, в Папуа – Новій Гвінеї Мід намагалась розшукати матріархальні культури або бодай культури, де жінки й чоловіки виконували рівнозначні суспільні ролі. Якщо вірити її працям, вона їх таки знайшла і виявила багато цікавого – такого, чому варто було повчитись неприродним західним суспільствам, зіпсованим християнством, штучною мораллю, лицемірними догмами.
Інша молода антропологиня, Генрієтта Шмерлер, щойно закінчивши 1931 року навчання в Колумбійському університеті, в нагороду отримала дозвіл досліджувати традиції апачів. В ті часи молодій жінці рідко вдавалось дістати таке небезпечне завдання і виконувати його самостійно. Охоплена професійними амбіціями, Генрієтта раз по раз порушувала заборони племені, врешті-решт проникнувши на таємний чоловічий ритуал, що ревно оберігався від чужинців. Зрештою Генрієтту було покарано – за те, що вона порушувала заборони, за те, що була чужою, за те, що була жінкою-чужинкою, яка порушувала заборони. Її убив один із апачів, решта довго прикривала вбивцю, не бажаючи здавати його правосуддю.
Дехто навіть сьогодні називає ім’я Генрієтти Шмерлер серед «трагічних жертв фемінізму»: «Як довго ще фемінізм вбиватиме жінок?». Часто-густо таке риторичне запитання задають самі жінки. Адже недаремно, кажуть вони, споконвіку нас тримали у баштах, до нас прикріпляли дуеній, не дозволяли носити важкого і брати в голову дурного. Ось тому жінок і вбивають, саме тому над ними чиниться стільки насильства – бо не можна порушувати заборон, не можна змінювати магічних ритуалів.
І тут – так само, як із серцями і шлунками язичників – не поясниш, що людина цілком здатна вибрати смерть як ціну за щось для неї важливе. Наприклад, за справжнє життя.
От пристрасна польська художниця Зоф’я Стриєнська, працюючи, малювала перед порогом до своєї майстерні крейдою межу, щоби діти не заважали їй творити.
А героїня Кірстен Данст із другого сезону серіалу «Фарґо», наприклад, відчувши непереборне бажання стати особистістю, охоплена гнівом на традицію, яка визначила для неї убогу незавидну роль, перейнята праведним почуттям власної правоти, з насолодою карає й убиває.
На Заході кожна з ідей розвивалась десятиліттями, якщо не століттями, проходячи свій логічний шлях від заперечення до прийняття та визнання – і до спотворення. І тим не менше: процеси, що вийшли у США назовні після кількох резонансних убивств білими поліцейськими чорних американців (чи, може, ці процеси радше пов’язані з постаттю американського президента), свідчать про те, що між расами далі існує чимала напруга навіть у цій найтолерантнішій із країн.
Що ж тоді відбувається у нас, як навести лад у мішанині ідей, розвиток яких відбувався спорадично і смикано, або не відбувався узагалі, наштовхуючись на неприйняття й заперечення. Скільки всього не пережито й витіснено, скільки не усвідомлено, скільки рудиментів магічного мислення і невідрефлексованого намагання встигнути за рештою світу: народна педагогіка і школа Монтессорі, постфемінізм і антисемітизм, жидобандерівство, націоналізм і космополітизм. Скільки нових можливостей у поєднанні непоєднуваного, скільки всього справжнього за взаємозаперечними ідеями, який морозяний візерунок із усього цього хаосу відкриється поглядові того, хто зможе прийняти власну суб’єктивність і обмеженість.
