Bella gerant alii, tu felix Austria, nube
Роман Софії Андрухович побачив світ у 2014 році після творчої стипендії «Gaude Polonia» у Кракові. Автором назви роману став її батько – відомий сучасний український письменник, Патріарх Бу-Ба-Бу, лауреат численних літературних нагород. Коли Юрій Андрухович дізнався, що Софія під час резиденції жила у гуртожитку «Фелікс», то запропонував назву для роману, яку взяв з девізу Австрійської монархії: Bella gerant alii, tu felix Austria, nube (нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби). Так зʼявився «Фелікс Австрія».
Чимало хто напевно бачив фільм «Віддана», знятий за мотивами роману. Проте кінострічка дуже відрізняється від оригінального твору, тому порівнювати їх не варто. Це радше два окремі твори мистецтва.
Дія відбувається у галицькому місті Станиславів у 1900 році у сімʼї доктора Анґера. Він виховав разом з рідною дочкою Адель сусідську українську дівчинку Стефу, бо її батьки загинули у пожежі. Попри сестринські, начебто, стосунки, між дівчатами постійно точиться боротьба за любов і прихильність доктора, чоловіків, дитини. Аделя одружена з українським скульптором Петром, але зовсім не може існувати без допомоги і турботи Стефи. Вона інфантильна, слабка і випещена батьковою любовʼю пані, яка жодного разу навіть не приготувала каву і не винесла свій ноцник зранку.
Петро – грубий і неввічливий, постійно говорить, що Стефа має знайти чоловіка і покинути їхній дім.
Про це згодом. Поки про Станиславів 1900 року, коли Австрія дозволяла собі бути вічною, а громадяни раділи кожному дню у межах мами-імперії.
Головна героїня Стефа часто гуляє вулицями свого міста і дозволяє нам у ХХІ столітті побачити побут галичан на початку віку двадцятого:
“Станиславів не порівняєш ні з мурашником, ні з вуликом, ні з павутиною. У комах усе впорядковано і чітко, усе має власну причину і наслідок. У цьому місті теж є причини й наслідки, тільки вони так глибоко сплутані в хаотичний клубок випадковостей, що несила дошукатися тут жодної логіки”.
Території Галичини і Буковини були у той час місцем направду дивовижним. Австрійці не творили новий топос, а наділяли його новою семантикою. Чи, якщо точніше, дозволяли жителям творити цю семантику. Так зʼявилися мультикультурні та багатомовні міста. Роза Ауслендер писала колись в одному зі своїх текстів, присвячених Буковині, про дзеркального коропа, який мовчав пʼятьма мовами. Софія Андрухович акцентує увагу на трьох основних культурах:
«Я звертаю праворуч, на Собеського, мало не потрапляю під якусь бричку, чую лайку відразу 3 мовами. Навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою. Назустріч мені йдуть рабини у чорному вбранні з блискучого сатину, з-під якого разять очі білизною снігові смуги шкарпеток».
Навіть мови наділені сакральними рисами, вони визначають сприйняття авторкою культурних контекстів: зойки – страждання українців, кпини – образи поляків, сичання – зверхність німців.
Проте не мовами єдиними.
Адель – німкеня, символічне втілення панівної нації на території Галичини. Її визначна риса – біляве волосся і ніжно-мармурова шкіра. Варто згадати тут німецький романтичний епос, рядки «твоя золотиста коса, Маргарито» Целана. І протиставити цей образ українці Стефі, яка і розповідає історію. Стефа оцінює себе як жінку досить критично:
«Я, Стефанія Чорненько – жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся. Блискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на соні спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад з оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним - та він цього і не приховував».
Проте слід памʼяти, що наратор – Стефа, а довіряти їй не варто. Вона, на жаль, сприймає світ через призму власних бажань і мрій, тому часто вигадане сприймає за дійсне.
«Це робиться дуже просто. Не хочеш чути - не чуєш. Не хочеш бачити - не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не треба жодних святих образів. Не хотіла нічого знати – і не знала».
Життя пліч-о-пліч цих дівчат повʼязане настільки, що в якийсь момент Стефа стає наче частиною Аделі. Доктор Анґер перед смертю каже:
«Ви з Аделею – як два дерева, що сплелися стовбурами. Подумай про неї, подумай про своє життя».
І кожна сприймає цей токсичний симбіоз по-своєму, і кожна боїться зайти далі слів і почати діяти. Час перед Першою світовою війною натякав на великі зміни, які мали статися з Австрією, Польщею та Україною. Кожна з них мала вивільнити свій стовбур і попри біль та невміння жити окремо йти своїм шляхом. Але хід історії знають усі, коли одна залежність змінювалась іншою, а один пан займав місце другого.
Під кінець цієї історії перед нами зʼявляється інше обличчя мами-Австрії:
«Тут тісно й темно, у цьому місті, у цій неповороткій імперії, що розжиріла від старості. 3 усіх боків нависають ці старі стіни, волого смердять замшілі погреби. Він відчуває, невдовзі щось станеться: землетрус, виверження вулкана, земля розколеться посередині, розійдеться великою тріщиною. Ми можемо порятуватись. Можемо поплисти туди, де все дихає свіжістю і новизною, у Новий світ, де можна починати нове життя».
Ці слова каже єврей Велвеле, який першим відчуває наближення кінця монархії, коли звичний лад розлетиться на друзки, а від Австро-Угорщини залишиться тільки смак торта «Захер» чи архітектура, яку згодом назвуть австрійською забудовою.
«Між світами стався розлам, і пішла тріщина, що істоти з іншого світу почали западатись до нашого світу, а наші земні люди – у потойбіччя, і що прірва дедалі ширшає, і вже зовсім скоро наша могутня імперія потрапить у вир, де її розмеле й потрощить, ніби ніколи й не було».
Австро-Угорська імперія виявиться лише ілюзією, яку так легко знищити. Усе життя Стефи зрештою виявиться вигадкою, у яку вона сховалась:
«Я сама собі стала ілюзіоністом, який вводить в оману, і публікою, що з охотою піддається гіпнозові».
Десь на середині роману зʼявляється особливий хлопчик, якого Петро полюбить наче рідного і назве Феліксом на честь щасливої імперії. Він мав хворобу — його суглоби були неприродно гнучкі. Але для цього богообраного злодюжки життя склалося добре — випещений і відгодований у домі Петра Сколика, він стає його вірним маленьким помічником.
А Стефа символічно покидає Галичину і рідний Станиславів разом з євреєм Велвеле, щоб на рівних правах колег відкрити ресторан в Америці. Це стається у 1900 рік, коли шалені потоки українців кинуться на пошуки кращої долі за океаном, залишивши Австро-Угорську імперію, свою любов і свої життя у дрібних закутках памʼяті.
07.02.2023