Ukrainian Lives Matter (2)

УКРАЇНСЬКІ ЖИТТЯ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ

II.

У пошуках “другого найкращого” варіанту

Для українців “першим найкращим” варіантом завершення війни було б, звісно, відновлення територіальної цілісності країни в межах її міжнародно визнаних (1991 р.) кордонів, покарання російських воєнних злочинців та отримання від Росії репарацій за всі завдані збитки. Та оскільки реалізувати цей варіант самостійно Україна не може, а партнери підтримувати її у цій справі не хочуть, то доводиться думати про “другий найкращий” варіант, окреслений у найзагальніших рисах як “безпека – зараз, правосуддя – згодом”. Варіант передбачає негайне припинення вогню на теперішніх лініях зіткнення у поєднанні з надійними міжнародними гарантіями безпеки, натомість усі інші питання – про статус окупованих територій, виплату репарацій, притягнення злочинців до суду – відкладаються на невизначене майбутнє з надією, що коли-небудь, за сприятливіших обставин, ці питання вдасться розв’язати дипломатичними засобами. Нав’язати цей варіант українцям буде нелегко, але в умовах подальшого виснаження та дедалі масовішого ухиляння від мобілізації прийняти його, найімовірніше, доведеться. Головне, щоб болісне відчуття несправедливості було пом’якшене тут потужними безпековими гарантіями й перспективами успішного майбутнього розвитку.

Для росіян тим часом не існує ніяких “других найкращих” варіантів, окрім першого – повного знищення України як нації і держави. Путін досить чітко дав зрозуміти Трампові, що “остаточне розв’язання” українського питання є його головною метою і саме воно є головною передумовою для пропонованого Трампом припинення вогню: “Ідея правильна, – сказав фюрер, – і ми її підтримуємо, але є питання, які ми повинні обговорити”. А саме: припинення вогню має призвести до “тривалого миру і усунути першопричини цієї кризи”. Трамп може й не розуміти путінських евфемізмів, але всі, хто більш-менш обізнаний з ідеологією й політикою Кремля, знають: “першопричиною кризи”, в московському розумінні, є саме існування незалежної України. Саме в ній – загроза і виклик для російської імперської ідентичності, де Україні відведено нефортунне місце в самому центрі імперського генеалогічного міфу, і в ній – джерело московських екзистенційних тривог і параноїдальних обсесій.

Наразі Москва не бачить жодних причин для прийняття будь-якого “другого найкращого” варіанту замість омріяного першого. І поки кремлівські ґебісти успішно маніпулюють Дональдом Трампом та його посланцями, засипаючи їхні малоосвічені голови московськими наративами, вони можуть цілком сподіватися, що Вашингтон “подарує їм урешті те, чого вони не змогли досягти на полі бою”. А надто знаючи, що схвалені Конгресом поставки зброї для України закінчуються вже через кілька місяців, і продовжувати угоду нова адміністрація США не намірена, про що ще в лютому довірливо повідомив міністр оборони США Піт Геґсет на зустрічі у Рамштайні. Його фізична відсутність на останній, квітневій, зустрічі в Рамштайні (хоч він ніби й приєднався до неї онлайн) найімовірніше сприйнята у Москві як ще один підбадьорливий сигнал.

Звісно, існує ймовірність, що росіяни таки перегнуть палку, і навіть суперпоблажливому щодо них Трампу ввірветься терпець (йому, схоже, і справді набридли вже безконечні “розмови про розмови”). Але навряд чи він стане на бік України, невідомої йому й незрозумілої, знаної хіба що з розповідей Путіна і Віткоффа. Та й конфронтувати з Росією йому ні до чого: там набагато більше копалин і править тою країною куди ближчий йому і за духом, і за способом мислення й поведінки крутий хлопець. Усвідомивши недосяжність “першого найкращого” варіанту – швидкого завершення війни й отримання Нобелівської премії миру в кінці року, – Трамп, імовірно, облишить цю справу, зваливши всю провину на незговірливих українців (винуватити в будь-чому Путіна і росіян він, схоже, не наважується). Здача Києва на поталу Москві, здається, й буде для Трампа “другим найкращим” варіантом. Справді, простіше розрубати вузол, аніж його розв’язувати.

З цим варіантом, щоправда, є невелика проблема – не так моральна (з цим у Трампа і його виконавців усе гаразд), як, сказати б, репутаційна: здачу довірливого союзника, який захищає спільні цінності й принципи, фашизоїдному диктатору, якому всі ті цінності глибоко ненависні, треба якось зручно подати – і власній публіці, і міжнародній. Бо поки що лише 2% американців симпатизують Росії, 61% – Україні; в Європі настанови подібні. Саме тому, напевно, Трамп і його обслуга намагаються дискурсивно рефреймувати війну в щось більш двозначне й незрозуміле. Відповідно з’являються тези про нелегітимність Зеленського і навіть окреслення його як “диктатора” (про легітимність “демократично” обраного Путіна мова, зрозуміло, не йде); з’являються тези про те, що Україна сама накликала на себе біду, почавши (sic!) війну з набагато сильнішим за себе противником; просувається думка, що Україна ніяка не демократія і не жертва агресії, а корумпований хитруватий клієнт, що жирує на американських субсидіях і тому хоче продовжувати війну, не виявляє належної вдячності до американського благодійника, не цінує його геніального мирного плану і ще геніальнішої угоди про мінеральні ресурси. Частковий успіх цих меседжів серед електорату Трампа ще не переклався належним чином на американське суспільство, тож MAGA-піарщикам доведеться ще трохи попрацювати над помилковою (щодо Росії та України) громадською думкою.

Боротися голіруч?

Є ще кілька перешкод до реалізації ідеального плану Трампа. Одна з них – європейці, які не купують поки пропонованого їм дискурсивного переобрамлення війни як такої собі сімейної сварки двох орієнтальних дикунів, які не розуміють, що таке мирні переговори, діалог і компроміс, і воліють радше повбивати одне одного, ніж розсудливо домовитися. Європейці, хоч і з запізненням, прокинулися, здається, з пацифістської летаргії й готові допомагати Україні, як казав незабутній Байден, доти, доки буде потрібно. Їхні військові ресурси, щоправда, неспівмірні поки що з американськими і навряд чи досягнуть подібного рівня в найближчі роки. Це істотно ускладнює виживання України без США, а все ж робить його можливим.

Українці, здається, і є головною перешкодою для ідеальної миротворчості Дональда Трампа. Останнє опитування громадської думки показує, що лише 2% українців вважають прийнятними російські передумови для припинення вогню (тобто щоб Україна припинила мобілізацію, а Захід припинив надавати Україні зброю та розвіддані). 79% респондентів однозначно проти цього. Дещо модифіковане запитання в тому ж дослідженні звучало так: “Якщо США остаточно припинять будь-яку підтримку України, який варіант був би найкращим для України?” Прикметно, що лише 8% респондентів погодилися поступитися вимогам Росії, тоді як 82% наполягали на тому, що Україна має продовжувати боротьбу за підтримки європейських союзників.

Дональд Трамп може не читати українських опитувань і не довіряти їм (інакше він би не стверджував, що підтримка Зеленського в Україні становить 4%). Але він поки що може прислухатися до тих нечисленних професіоналів, яких іще до кінця не вичистили з урядових кабінетів і які й далі наважуються доносити правду до свого боса. Один із них, директор ЦРУ Джон Реткліфф, нещодавно заявив на слуханнях у Сенаті США: “Що стосується українського опору, то український народ і українські військові були недооцінені протягом декількох років. І, зрештою, з моїх спостережень, з точки зору розвідки, я переконаний, що вони будуть боротися голими руками, якщо доведеться, якщо не дістануть умов, прийнятних для тривалого миру”.

Відповідаючи в Сенаті на запитання про перспективи війни в Україні, інший професіонал, американський генерал Крістофер Каволі, верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО в Європі, повідомив, що “у війні немає нічого неминучого, і українці зараз перебувають на дуже сильних оборонних позиціях і щотижня покращують свою здатність генерувати силу і зміцнювати ці позиції”. Він визнав, що наразі важко “уявити великий український наступ”, який би очистив від росіян “кожен квадратний дюйм” української території від російської окупації. “Але так само дуже важко уявити, що Україна зазнає краху і програє цей конфлікт. Я не думаю, що українська поразка є неминучою”.

Перед лицем геноциду

На практиці це означає, що українці продовжуватимуть боротися навіть після того, як президент США здасть їх Путіну. Вони просто не мають іншого вибору, тому що краще за будь-кого іншого знають: московське “заперечення України” – це не просто войовнича риторика оскаженілих пропагандистів, а глибоко вкорінена і добре розроблена “теорія”, яку завзято поширюють російські вчені й письменники, політики і священнослужителі, шкільні вчителі і телезірки, і яка послідовно втілюється в політику геноциду на окупованих територіях. У рамках цього світогляду нема місця для будь-чого українського; українська ідентичність там – це психічний розлад, яку слід лікувати, зокрема й примусово, або ж знищувати невиліковного пацієнта разом з хворобою. Як тлумачив торік у німецькому Бундестазі Роман Шварцман, 88-річний українець, що пережив Голокост: “Путін намагається знищити нас як націю, так само, як Гітлер намагався знищити єврейський народ у Другій світовій війні. Тоді Гітлер хотів вбити мене, тому що я єврей. Тепер Путін намагається вбити мене за те, що я українець”.

Це означає, зокрема, що війна не закінчиться просто так, як нахваляється Трамп. Українці не здадуться, навіть якщо він здасть їх Путіну, покладаючи відповідальність за їхній геноцид на них самих, на їхню непоступливість та небажання співпрацювати. Війна не припиниться, а лише стане ще кривававішою і жаскішою, як тепер – з іще більшою кількістю російських ракет і безпілотників, що проникають у незахищене українське небо України, сіючи іще більше смертей, руйнувань, жахіть.

Єдина надія – що американці в якийсь момент зрозуміють, що життя українців також мають значення. А держсекретар Марко Рубіо, можливо, навіть повторить свої гарні недавні слова про неможливість жити біч-о-біч із терористами: “Ви не можете співіснувати з озброєними елементами на вашому кордоні, які прагнуть вашого знищення й ліквідації вашої держави. Ви просто не можете. Жодна нація [не може] ... Вони [терористи] прислали групу дикунів з чіткою і ясною метою напасти на цивільних. Як ви можете співіснувати? Як може будь-яка національна держава на планеті співіснувати пліч-о-пліч з [такою] групою?”

Рубіо говорив про напад ХАМАСу на ізраїльтян.

Час так само тепер подумати й про неможливість співіснування України поруч із путінською Росією.