У осені, літа і зими були свої принади. Зимі особливо допомагав місяць, бо освітлені лиш бордовими світлами вікна поодиноких домовиськ ставали наочною геометрією чорного тільки тоді, коли місяць відображався у снігових хвилях рельєфу. Літом все було кохане, але бездумно зелене, хіба коричневі – як в довгих сірниках – верхи очеретів надавали ландшафтові якийсь натяк на межу між зеленим низом і озелененим лінивим небом. Мазки білесеньких хмар тоді слугували позначкою того рівня, вище якого краще не дивитися. Восени панувало народно-прикладне мистецтво – ковання, різьблення, випалювання, писання, а передовсім карбування. З різних кольорів металів.
А весною, отакою весною, коли ледь зелено, ледь біло, ледь чорно, ледь прозоро, я думав, що цю залізницю власне для оцеї весни проклали. І думав, що було би дуже правильно, якби рух потягів був би там дозволений виключно кілька тижнів на зламі квітня і травня. І ще собі думав, що було би добре, щоби квитки на той маршрут обов'язково продавали виключно у два боки за один день. Тобто вранці, скажімо, Франківськ–Львів, а ввечір – Львів–Франківськ. Комусь, звичайно, більше пасувало би протилежне, але я перевірив, що саме такий таймінг розкриває глибинний сенс побудови цієї залізничної гілки ідеально. Весною настільки ж комічно заїжджати підвечір до Львова, як виїжджати з нього вранці. Зрештою, не можна забувати про вісь усіх наших рік – північ-південь. Тож вслід за сонцем, якщо це дійсно так, якщо це має значення, рушати треба догори, до витоків. Зусилля шляху, який день робить. А ввечір ліпше котитися за течією вниз, на південь. До високого берега Карпатського моря, в якому є, однак, щілина, що виводить просто до Дунаю.
Щілина добре слово, коли передавати відчуття вздовж колії. Воно настільки добре, що розлазиться, розширяється на цілу байкову красу Галичини. Ця прекрасна Галичина з вікна поїзда видається неймовірно притульною.
Отож. Ранок, але вже так ясно, як не бувало вже давно. Міст, тобто ріка. Дзот. Масні підміські села. Кілька дерев'яних церков з блискучими банями. Тоді найліпше. На неї кажуть Стіна. Це дійсно стіна Вовчинецьких гір, через які переплетеним Бистрицям трохи тяжко знайти дорогу до Дністра. І починає світити безжально якраз у той бік вагону з вікнами, звідки все найкраще видно. Абсурд. Ясно аж так, що нічого не видно. Не темінь, а ясність є виявом невинності. І тут нічого – як у зимову ніч – доуявити не можеш, бо світло диктує власні образи. А тоді бачиш приближення до Дністра ще перед тим, як його побачиш. Виявляється, приближення видиме. І надається до прочитання за складами. А тоді горби. Церкви на кручах. Все цвіте у видовжених селах над водоймами і болітцями. Навіть жовті іриси вже прокинулися. І де-не-де акценти старої дахівки-черепиці.
А ввечір вертаєшся тією ж дорогою. І нічого майже не впізнаєш. Бо все інакше. І ця весна не та, що була чи буде. Та й ти чогось за цей день набрався такого, що змінює смак чи запах. Важливо не пропустити відвернуту стіну старосільського замку. І побачити у сутінках, наскільки багато у листяних лісах всілякого білого. І добрі були часи, коли вікно навпроти туалету було відчинене. І там можна було курити, сидячи на елегантній накривці смітника. І у вікно попросту влітали на швидкості усі випари вечірньої квітучої Галичини, кудись витісняючи усі смороди потяга, який часто бував єдиним джерелом освітлення у цій біло-зеленій феєрії. Роздирало почуття провини, що не можеш повноцінно за все це подякувати.
24.04.2025