26 квітня минає 100 років від дня народження заслуженого артиста України Богдана Коха, який за своє творче життя зіграв 150 ролей на сцені Львівського театру імені Марії Заньковецької. Янівський та сибірський концтабори не зламали у ньому любов до життя, повагу до людей та відданість рідній сцені. Спогади сина Юрка про свого батька.
ТАТУСЬ
"Мамуся" й "Татусь" – мабуть, найперші почуті слова мого дитинства. А ще – "Бабуня" й "Дідусь". Так зверталися "нащадки" в родині Кохів до своїх попередників. I, як правило, – з великої літери, з таким-собі вальором дотеперішності.
У школі через це з мене підсміхалися вчителі, не кажучи вже про дитячий "колектив". Там всі промовляли: тато-мама-дід-баба. А я й досі так не вмію...
Богдан Кох з мамою Варварою. Середина 1960-х років
TEATP
Що таке театр? Це тисячократ змемуаризований міф, очуднена банальність, вирізнена серед інших та обіграна віртуальність, котрої, можливо, й нема... Але я не про це.
Театр Богдана Коха – це особливий, ні на що не подібний театр. Це безупинне дійство з дитинства до старості, це гpa від Бога з танцями i співами, це театр часом тисячі глядачів, а часом порожньої кухні. Можливо, це драма, а може й цілодобовий водевіль, котрий ніколи, ніколи не припинявся.
38 років був я дійовою особою батькової вистави. Зрештою, всі ми – хотіли того чи ні – ставали її персонажами.
Богдан Кох у ролі Геббельса. Зліва – Богдан Антків. П'єса "Коли мертві оживають". 1967 р.
Вперше почуті з батькових вуст акторські імена закарбувались у дитячій пам'яті назавжди i здавалися мені тоді всесвітньо відомими: Рега – Мірус – Гринько – Аркушенко... Будучи семирічним, я вже міг поіменно назвати всіх акторів театру, незважаючи на постійну плутанину "Каганової" з "Кадировою"; вже став симпатиком "тьоті Ані" (Плахотнюк) i "тьоті Мишки" (Наталки Міносян); знав також усіх цехових майстрів, включно з "пані Танею з ложі", (звідки я роками спостерігав одні й ті самі вистави) та "черговим Ананієм на прохідній", котрий також роками ґонорово пропускав мене крізь службовий вхід.
Богдан Ступка, Богдан Кох, Богдан Козак та Петро Бенюк у грі. Початок 1970-х рр.
Таїна залаштункової темряви, химерії декорацій, недоступність оркестрової ями, фантастичні механізми під сценою, порожні вестибюлі ("Тихо! Йде вистава"), метушливі коридори ("3 прем'єрою!"), ще гамірніші гримувальні з дзеленькаючими ключиками у дверях, вистрибуючі з кальсонів i застрибуючі в шаровари (aбo навпаки) актори, декольтовані акторки з інтриґуюче зіслизґуючими з плечей шлейками, запашні шлейфи пудри з вазеліном, нікотиново-коньячний озон акторського кафе "Комарик" i, звичайно, Татусева гримувальня №10, сублімуюча всі попередні театральні властивості.
Актори Святослав Максимчук, Борис Мірус та Богдан Кох. 1987 р.
3 вікна гримувальні видніла трамвайна зупинка, де завжди юрмилися люди. Поки Татусь за столиком, втупившись у дзеркало, робив різні міни, вносячи на обличчя пластичні зміни, я дивився на тих людей i думав, скільки вони втрачають, не здогадуючись, які тут відбуваються перевтілення! Мене розпирала гордість від знання входів-виходів ТЕАТРУ ІМЕНІ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ. Перший, другий – i нарешті третій дзвінок, після якого я ухитрявся прошмигнути до глядацького залу в момент м'якого вимкнення світла, миттєво опинитися серед глядачів, котрі й подумати не могли, що на сцені зараз з'явиться мій Татусь із шаблею, котру я щойно тримав у руках! (Яке ж болюче пережив я розчарування, коли з роками виявив, що зброя в театрі – несправжня)...
"ХАЛТУРКИ"
Якось у дитинстві я довідався, що мій Татусь не тільки АКТОР, а ще й ДИРИГЕНТ, бо "закінчив-із червоним-дипломом-заочну-диригентуру-київської-консерваторії": всіх отих слів я не розумів, але охайно вийнятий із шухляди батьковий Диплом вразив мене до неможливості.
Де, коли i яким хором керував Татусь, достеменно не відомо, хоча, поза всілякими сумнівами, за теорією ймовірності хор був не один. Цікаво, скільки ж відбулося за батькової практики хористів та хористок?
З часом я виявив, що Татусь працює ще й у "музпедучилищі". Це словосполучення також було непростим, але сутність його проясніла відразу після тлумачення: мовляв, заробіток з театру – це для дому та сім'ї, а все поза ним – то так звані "халтурки на каву". I я назавжди затямив, як же оце воно мудро та справедливо!
Потім я почув, точніше впізнав рідний голос у кухонній "радіоточці". То лунала щонедільна передача "Львівський піонер".
Невдовзі побачив я Татуся i на "голубому екрані" в якомусь недолугому гігантському кашкеті: транслювалася щотижнева пряма телепередача з Високого Замку "Клуб юних читачів".
Невідома телепостановка. Кінець 1960-х рр.
Можливо, ці та інші дитячі відкриття чергувалися в іншій послідовності, але вони відбувались протягом усього мого дитинства, i якби моє наступне відкриття виявило б, що Татусь підпільно керує хореографічним гуртком кондфабрики "Світоч", я б аніскільки не здивувався. Чи, може, так воно й було? Адже він завжди мав при собі маленькі приватні таємниці, котрі, щоправда, рано чи пізно оприлюднювалися.
Якось усередині 60-х років Татусь i мене спробував долучити до таємниць Мельпомени. Haйпepшe в прямому ефірі львівського ТБ в гумористичній новелі я зіграв упертого хлопчика, котрий не впускав до помешкання своїх маму й тата, де справжній Татусь був телевізійним татом. Наступного разу я вже грав чемного хлопчика, котрий із кількома також дисциплінованими бойовими побратимами знешкоджували фашистську міну з годинниковим механізмом.
"Годинник, хóдики!" – починався мій текст після напруженого пластування нібички партизанським лісом. Далі сталося те, що з усіма трапляється в дитинстві: моїм єством цілковито опанувала стихія безпричинного сміху. І це у прямому ефірі радянського чорно-білого телебачення, де я грав піонера-партизана! (Стриматися мені не вдалось, незважаючи на кількаденний домашній тренінг).
І доки я корчився біля декораційного пня у спазмах сміху та переляку, марно згадуючи хоч якісь репліки, хлопчики-партнери чітко відчитали свій текст, прожектори вимкнулись і диктор оголосив, що "виставу закінчено."
Важко описати діапазон дитячого жаху, спричиненого навислим зривом "телепостановки", крахом своєї майбутньої i, найжахливіше, – татусевої акторської кар'єри!
Але сталося чудо або ж якесь щасливе недорозуміння. Замість очікуваного розгрому я почув від Татуся зовсім несподіване зауваження, буцім я "занадто тихо артикулював свій текст". За цю "роль" я негайно отримав у якомусь віддаленому кабінеті перший в житті гонорар: 4 крб 50 коп! І збагнув у цю мить, як радісно бути актором. Так міцніла моя повага до Татуся i його дивовижної професії.
Як i кожна людина, батько мав специфічні "дивні" риси. Найпарадоксальнішим виглядало вперте нечитання ним книжок при постійному спонуканні до цього власними читаючими дітьми. Бо мав він добротну бібліотеку художньої літератури ("Не для себе збираю – для вас, діти"). Особисто приятелював з багатьма літераторами. Особливою гордістю книжкових полиць були чи не всі тогочасні твори Валерія Шевчука, підписані особисто "Дорогому Богданові..." Внутрішньосімейний уклад родини Шевчуків завжди ставився нам у приклад, i хоча Татусь не прочитав до кінця жодної книги, проте поважав i любив його безмежно.
Щоправда, у той час наша поштова скринька витримувала кілограми періодики. Ледь не всі львівські, київські та кілька московських газет; журнали про мистецтво й театр із липучими сторінками; "ранки", "радянські" та інші жінки; "Здоровье" для бадьорого настрою, "Наука и жизнь" та "Знание – сила" – очевидно, для знань; "Всесвіт" та "Иностранная литература" – для книжкових полиць. А поза тим – підбірка від знайомої кіоскерки за гроші з якоїсь "халтурки": "Przekrój", "Kobieta i życie", "Ekran", "Panorama"...
Увесь цей вантаж Татусь дійсно брав "на груди" в буквальному сенсі, тобто переглядав, лежачи на канапі, борючись із дрімотою після обіду "перед виставою", поступово від грудей накриваючись свіжою пахучою періодикою. Звісно, про книжки вже й не йшлося...
(3 роками я, здається, почав розуміти, чому "книжкова дійсність" була для батька малоістотною. Можливо, давалася взнаки кількість пережитих життів на сцені, а можливо, його особисті біографічні пережиття виявились куди вагомішими за "якусь-там" книжково-журнальну далеку від життя літературу...)
Богдан Кох у п'єсі «Куховарка». 1960 р.
"СПІЛКУВАHHЯ З ЛЮДЬМИ"
Татусь завжди кудись біг, їхав, летів. Тепер знаю, куди, – до нових i нових людей.
Навіть після вистави, маючи перед собою кількасот аплодуючих глядачів, він не насичувався їхньою енергетикою, йому хотілося ще і ще, і він приймав, кого міг, у своїй 10-й гримувальні, поквапно переодягаючись, водночас рихтуючи чарки-канапки. Але й цього було недостатньо, i коли чергові витурювали засиділих театралів під жовті ліхтарі й лоскітну мжичку, – тоді Kox проголошував сакраментальну фразу:
"Bci – на пляц Пpyca!" – i колона рушала, залучаючи до своїх лав блукаючих нічним Львовом знайомих або й зовсім незнайомих перехожих, котрі вмить ставали знайомими.
На другому поверсі будинку №79 вмикалась уся ілюмінація, освітлюючи з вікон засинаючий "пляц", розгорталися загорнені в театрі канапки й оперативно дороблялися нові, з таємних схованок добувалися бутлі домашнього вина, ходилося кімнатами-коридорами й гомонілося, співалося-танцювалося, завдяки міцним австрійським стінам, голосно, досхочу, до знемоги, доки домашні жінки потайки не зникали спати, залишаючи найстійкіших, до перших півнів – перших трамваїв, до гротескового гімну CССP, під звуки котрого всі могли виструнчитись, врізнобій вгорланюючи його назад в "радіокрапку", до слів Мамусі: "Боже, ви ще не лягали!?", до сніданкової яєчні, котра насправді була лише продовженням спорадичної вечері...
Можна сказати так: татусь любив усіх, хто любив його.
Рідкісне фото, яке Юрко Кох колись використав у колажі: Богдан Козак, телеведучий Всеволод Сафонов, Богдан Ступка на Львівському телебаченні у 1960-х рр.
Треба визнати, що батько був неперевершеним майстром монологу – діалогів він, м'яко кажучи, якось уникав. На будь-якій забаві за участю Богдана Koxa найвиразніше i найдовше лунав саме його кольоровии голос.
Траплялося, коли зовсім незнайомі люди запам'ятовували батька назавжди.
Якось за "андропівського режиму" поверталися ми після вистави невеликим гуртом додому, активно спиняючи проспектом Леніна проминаючі авта. Та й спинили ненароком жовто-синій міліцейський фургон (хто не знає: при "совку" міліція з невідомих причин мала саме жовто-сині "каталажки"). Вискочили набурмосені "піддаті" міліціонери, i нам нічого не лишалось, як назвати кінцеву мету свого "автостопу". Без жодного слова нас "запакували" i повезли. Пригадую, за час їзди ми тривожно гадали, куди нас везуть. Татусь думав, що в міліцію, де доведеться "викручуватися".
Нарешті авто спинилося, нас відімкнули і у дверях блиснуло... шовковисте світло рідної площі Франка! На радощах Татусь потягнув трьох міліціонерів додому, а вони й не впиралися – ще й прихопили зі заднього сидіння свою недопиту самогонку.
Татусь виявився геніальним режисером. Через кільканадцять хвилин за столом кохівської вітальні міліціонери були вже безповоротно "готові", тобто "свої". Один з них впав у таку душевність, що раптом демонстративно дістав із чобота пачку червінців з Леніном i багатозначно усім повідомив, що це "зібрав" за один лише сьогоднішній день роботи...
Пиячити з озброєними закамуфльованими міліціонерами мені довелося вперше. Ще й у себе вдома та під скрип їхніх рацій. Втім, про це можна було б і не згадувати, якби не фінальна сцена. Коли під ранок наших "домашніх" міліціонерів почали викликати "здавати наряд", найстарший серед них раптом вкляк на коліна i почав розчулено цілувати Татусеві руку, очевидно, вже нікого не помічаючи навколо. Звісно, Татусь pyкy висмикував, а той плакав, сповідаючись, що за час багаторічної служби "його ще ніхто ніколи не запросив у домівку, ані нагодував, ані чаєм напоїв..."
Якесь свято. 1980-ті рр.
"ДАЧА"
Син Юрко з батьком Богданом на дачі. 1978 р.
Як витворилася ота "дача"? Пригадую, все починалося з якоїсь будки, котра перед тим була кузовом вантажівки. Потім з'явилося все інше, – дачі на горі росли мов гриби...
Дуже часто поняття "дача" Татусь дублював терміном "город". Він щиро уявляв себе городником-садівником i таки дійсно щось ворожив із таємничими рецептами всеможливого насіння. Любив копати, висаджувати, прополювати, любив вичікувати, коли з ґрунту з'являтимуться перші паростки його непередбачуваної флори. I хоча результати того "мічурінства" були не завжди ефективні, зате приносили йому неабияку насолоду...
Дома Татусь казав, що їздитъ на дачу, бо "хоче побути сам". Але це не була цілковита правда. Річ у тім, що "сам" він довго пробути ніяк би не зміг, позаяк "дача" становила собою земельну ділянку з хатою, придатною для перебування теплої пори року, а прилеглими до нашої ділянки було чотири, та по кутах – ще чотири такі самісінькі ділянки, де у хатці кожної з них гніздився мінімум один дачник. Таким чином, кількість готових до спілкування осіб при бажанні зростала до незліченності, i на тім розвінчувався міф потреби будь-якої "самотності".
На той час мій юнацький розум ніяк не міг осягнути однієї речі: як батько, син делегата Центральної Ради Анатолія Олександровича Koxa та випускниці Харківського інституту шляхетних панянок Варвари lванівни Гаплик, рідний брат активіста OУH героя УПA Юрка Koxa, котрий у 1941 році проголошував у Луцьку самостійну Україну й невдовзі загинув у боротьбі за неї, – як мій батько, в'язень Янівського табору смерті та сибірських таборів, міг проводити на дачі найкращі сонячні дні свого нарешті вільного життя з офіцерами-відставниками Радянської Армії, колишніми політруками, тобто ідеологічно ворожими людьми, здатними стати за інших обставин батьковими катами?
Богдан, Юрко, Варвара та Анатолій Кохи. Луцьк, 1933 р.
3 часом я зауважив таку примітну рису в поведінці ледь не всіх старших людей: з віком вони свідомо чи підсвідомо намагаються начебто здати залік на "хорошу людину", звісно ж – перед іншими людьми, на жаль, часто нехтуючи власними морально-етичними принципами.
Але з батьком відбувалося щось якісно інакше. Він бачив, що спілкування з тими людьми вартує мені при ньому неабияких зусиль, i тому неодноразово тлумачив: "Юрку, ти ще нічого не розумієш, тебе ще не клюнув "жарений пєтух", вони за своєю сутністю – непогані люди"...
І – диво! Незалежно від моїх максималістських міркувань, Татуся любили всі навколишні дачники: "Бодя, ти хароший парєнь". Мабуть, я таки чогось не розумів. Зрештою, крім сусідів-дачників в гостях у Татуся побувало безліч гостей "з різних міст i сіл України". Ще більше їх там не побувало, але всі чули про існування кохівської дачі i всіляко прагнули туди потрапити.
"ПІЦІ-МУЦІ-МІЦІ-ПАЦІ"
– найкрилатіший неологізм Богдана Koxa всіх часів та обставин. Ця потужна словесна сполука була знайомою всім.
"Піці-муці-міці-паці" у Koxa – майже те, що "Бу-Ба-Бу" в Андруховича-Ірванця-Неборака, з котрими він мав творчий альянс яко учасник поезо-опери "Крайслер Імперіал" на сцені Львівського оперного у 1992 році. I після опери, i до батько неодноразово мав також застільний альянс з тими ж поетами, але упродовж років так i не осягнув змісту абревіатури "Бу-Ба-Бу", принагідно вимовляючи то "Бу-Ба-Бо", то "Бі-Ба-Бу"...Можливо, логотип бубабістів здався йому неоригінальним, зважаючи на біологічний вік хлопців, значно молодших від батькових закріплених десятиліттями "Міці-пуців".
Кількості жартів, вiців, дотепів, каламбурів та назагал кохівських "інсценуацій" вистарчало на всіх. З дитинства я звик, що Татусь із колегами періодично "купують" один одного по телефону, змінюючи голоси i вигадуючи найнеймовірніші історії. Попереднє замовлення залізничних квитків або виклик нічного таксі для гостей неодмінно перетворювалися на скеч-акцію із запрошенням диспетчерки-телефоністки на виставу Театру імені Марії Заньковецької зі залишеною парочкою квитків на прохідній.
Коли Богдан Ступка переїхав до Києва, Татусеві забракло партнера й сусіда, i от до чого це якось призвело. Лежачи на канапі, Богдан Kox наливає собі 25 грамів коньяку, телефонує до Києва Богданові Ступці, той наповнює чaркy на іншому кінці дроту, вони цокаються до телефонної слухавки i ковтають напій з подальшими взаємними компліментами.
Щороку влітку Татусь два-три місяці перебував на гастролях у різних містах колишнього CPCP. За сорок років він побував, властиво, скрізь. Часом i ми з сестрою Оксаною підсідали до нього в купе й мандрували разом. Мені подобалося гастрольне життя з усіма випливаючими авантюрами та свободами.
3 гастрольних оповідей батька пам'ятаю блискучий жарт над одним активним заньківчанським партійцем. Не знаю досі, з ким у спілці діяв батько (він не признався), але: пізно ввечері зателефонували вони у готельний номер "жертви," відрекомендувалися залізним "комітетським" голосом i, покладаючись на високі моральні якості обраного, наказали зустрітися завтра для отримання подальших інструкцій. Пароль: "Снєг ідьот". Наступного дня той прийшов, потупцював на місці, але нікого не дочекавшись, збагнув, що його розіграли. Потім ще довгий час підходив до ймовірних (на його думку) "провокаторів" i, загадково підморгуючи, бурмотів: "Снєг ідьот?" Можна тільки уявити, як це виглядало...
Дружина Галина, донька Оксана і син Юрко проводжають на гастролі.
Купившись на його "жарти", я повірив i розповідав знайомим дітям, буцім Kox, Юст i Mipyc під час війни грали у футбол за збірну України! Почув я тоді від нього i багато різних казусів: як один актор мав звичку щороку спізнюватись на гастрольний поїзд, бігти за ним i застрибувати на ходу. Як інший актор на проміжнјй станції вибіг у буфет, а потяг рушив, i той змушений був доганяти театр "своїм ходом". Як відомий диктор п'яно вилаявся у прямому ефірі львівського радіо, а знаний телеведучий оголив перед камерою сідниці, а ще інший актор після прем'єри ввечері поцюняв у центрі Львова під пам'ятником Леніну i мав за це неприємності з "органами"...
Ще одна крилата фраза лунала Татусевою гримувальнею, кухнею, готельними номерами. Вживалась вона після недовгої паузи, ймовірно, для підсилення драматизму власної розповіді:
"Пшикес-квакес-кукурікес-кудкудакес"...
Натомість для вкрай депресивних моментів дня i ночі приберігався вислів "жизнь дала трещину" – це виключно для профілактики духу.
На цьому я припиняю перелік Татусевих життєвих інтерпретацій, аби не склалося враження, буцім життя Богдана Koxa – суцільний каламбур. Хоча, чому й ні? Адже він – один з найяскравіше заявлених у цьому світі HOMO LUDENSiв. Бо ж дійсно, дивна річ – кожна з його крилатих фраз завжди здавалася доречною!
У гримувальні Богдан Кох, на передньому плані – Олександр Гринько. 1970–1880-ті рр.
ЯНГОЛИ-ОХОРОНЦІ
Татусевий батько – мій дідусь Анатолій, одружився з моєю майбутньою бабунею Варварою у своїх 33 роки.
Подружжя Кохів: Варвара і Анатолій, сини Богдан і Юрко. Луцьк, злам 1920–1930-х рр.
Татусь Богдан одружився з моєю майбутньою мамусею Галиною теж у своїх тридцять три, i завжди мене напучував з цією справою "не поспішати".
Богдан і Галина з сином Юрком, Анатолій і Варвара Кохи. Львів, 1961 р.
Я пам'ятав батькову настанову – і одружився знову ж таки у 33. Татову дружину його батьки прийняли до свого дому безапеляційно, такою, якою вона на той час була. А з моїм шлюбом так не склалося. Не прийшлась до вподоби родичам моя пара – невістка-братова. Можливо, своєю аж ніяк не "кохівською" відвертістю, можливо – ще чимось.
Моє одруження, мов лакмусовий папірець, лише проявило наші розходження з родичами, i не змогли ми ані роз'їхатись, як було домовлено раніше, ані жити в родинному домі "великою єдиною сім'єю", як це ідилічно уявляв колись Татусь, бо заварився класичний "латиноамериканський серіал".
– Ти вкрала у мене сина, – якось сказав він моїй дружині, i то була його правда.
– Я вкрала у Вас не сина, а колегу по чарці, – відповіла Ольга, i це була її правда.
Для Татуся це означало крах нашого спілкування – він не бажав та й вже не міг бавитися у півсили. Мої щораз частіші відмови у будь-яку хвилю дня i ночі приєднуватися до його гостей вражали батька до глибини душі i сприймалися як особиста образа на усіх "прописаних" i "непрописаних" членів сім'ї.
За законами маятника саме ця богемна, вироблена з 70-х років модель взаємостосунків найдемократичнішого львівського батька з покірним до застілля сином та його безвідмовними друзями мала свій прихований, мутний бік, змушуючи нас усіх періодично розплачуватися за "веселе життя"!..
Ще за часів мого студентства ми з Taтyceм могли годинами з'ясовувати взаємостосунки, стверджуючи кожен свою правду, взаємопоїдаючи дорогоцінні нерви i ще безцінніший час. Бувало, після об'єднуючого піднесення ми вмить ставали мовчазними антиподами, i тоді до хати вповзала кількаденна напруга, й ніщо не могло порятувати сім'ю від в'язкого заціпеніння, крім надісланого Янголом якогось зaблyкалого гостя і знову ж таки прихованої на цей випадок рятівної пляшки вина...
Все ж спільного у нас завжди було значно більше, ніж роз’єднуючого. Непорівняно більше, ніж у сім'ях моїх ровесників, і в цьому ми були щасливі. Назагал yci мої друзі вважалися приятелями батька, подекуди навіть ближчими від поважних акторів театру.
Змінювати себе Татусь не збирався – це йому було ні до чого. Впродовж останнього часу в нашому помешканні почали несподівано опинятися солдати, студенти, інші вуличні перехожі, тобто всі ті, кого під власним кутом зору Татусь спонтанно запрошував, охрещуючи "просто хорошими людьми". Звісно, такі "імпровізації" відбувалися всупереч почуттю міри та сімейному спокою, але на те у батька була своя, викарбувана роками етика.
А витворювалася ця етика за обставин, на котрі природна людська психіка не розрахована. Батькова – витримала, але виробила своєрідну "компенсацію" у вигляді вищезгаданих "прав і свобод".
Батьки з сином Богданом напередодні Другої світової війни. Луцьк.
Вперше почуті його розповіді справили на мене потужне враження: про свою родину в передвоєнному Луцьку, дідусеву книгарню в центрі міста, прихід совєцьких "визволителів", масові депортації та тюрми НКВД, першу німецьку авіабомбу, про те, як щодня за авіанальотами можна було "по-німецьки" до хвилини звіряти годинник, про активіста OУH брата Юрка з варшавською та берлінською освітами, вояка УПА, про те, як арештованого 16-річного Богдана Коха вели через нічний ще незнайомий йому пляц Пpyca, аби відправити з вокзалу на примусові роботи до Німеччини, про його втечу з цього поїзда, новий арешт i "ТАНГО СМЕРТІ" в Янівському концтаборі, про нову втечу звідти (звідки не повертаються), про людей, у котрих переховувався, потім – про короткий проміжок післявоєнного життя у помешканні Трачів на вже знайомій площі, перейменованій на Франка, звідки їх знову з його батьком заберуть вже у сибірські табори, про "лісоповал" та нелюдські умови ув'язнення, про відчайдушну спробу його мамусі Варвари добитися від табірного начальства полегшення умов ув'язнення для свого сина, про те, як у засніженій тайзі земляк Мар'ян Кривоніс під час конвойованого "етапу" проніс хворого та знесиленого Богдана десятки кілометрів – чим врятував йому життя (ослаблених кидали помирати), про звільнення й повернення додому, про добру людину адміністратора Самуїла Цейтліна, який допоміг влаштуватися у театр, про одруження з Галею, з котрою він виростить двох дітей – Юрка та Оксану i проживе на тій же площі Франка майже до початку XXI століття.
Дехто вважав Богдана "везунчиком" долі. Його кілька разів (у тому числі з батьком Анатолієм) оминав розстріл. Однієї такої ночі під час нестерпного очікування в тюремній камері юний Богдан від батька почув: "Якщо заплачеш – ти не мій син".
Згодом я не раз чув ці та інші історії, i здавалося, що запам'ятав усе до найдрібніших деталей. Але тільки тепер відчуваю, наскільки безсилий я відтворити батьковий біографічний матеріал. Зрештою, спогад про відвідини на початку війни сім'і Кохів Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та Андрієм Мельником не потребує коментарів.
Напевно, Татусь мав від Бога надійною Янгола-охоронця, а можливо i двох, як мaв від народження два подібних імені: БОГДАН-ТЕОДОР.
Богдан Кох, 1946 р.
Я дуже горджуся тим, що сотні людей запам'ятали мого батька як світлу й життєрадісну людину.
Мені дуже шкода й боляче, що Татусь так ніколи й не знайшов вільного часу, аби виговорити обидвом своїм магнітофонам океан життєвих спогадів так, як все життя він чинив це з армією співрозмовників.
Я горджуся тим, що АКТОР БОГДАН КОХ був професіоналом, i що це – загальне визнання не лише шанувальників, але й опонентів.
Мені нечувано пощастило, що завдяки батькові я безповоротно опинився у чудернацькому світі мистецької богеми.
Мені прикро і боляче пам'ятати, що ми періодично конфліктували, i коли маятник взаємостосунків був розхитаний остаточно, так i не змогли його врівноважити.
Я безмежно вдячний Татусеві за те, що своїм життєвим досвідом він відкрив мені найвеличніший Сенс Буття: ЖИТИ ЦІКАВО!
Богдан Кох з сином Юрком. Поч.1960-х рр.
ПОЗА ТЕКСТОМ
Ближче до ночі, коли стираються межі реальностей, я легітно розчиняюсь у позачассі, де бачуся з Татусем, Батьком, але СВОЇМ РОВЕСНИКОМ, котрий є моїм приятелем, – найсердечнішим та найріднішим з ycix старих i нових приятелів на світі.
Ми "водимо козу" незвіданими вулицями, зустрічаємося з новими й новими людьми...
АЛЕ ВЖЕ НІКУДИ НЕ ПОСПІШАЄМО.
Богдан Кох. Львів, 1963 р.
26.04.2025