Вчора у Палаці Потоцьких відбулась презентація книги «Рікою життя» професора Бориса Білинського, видатного хірурга, автора першого українськомовного підручника з онкології, онука видатного історика Мирона Кордуби, шкільного товариша Любомира Гузара та Юрія Шухевича, а також відомого альпініста і львівського політика. Його життя – це шлях крізь вигнання, репресії, виклики радянської медицини та щоденну боротьбу за людські життя. Це не просто книга спогадів – це важлива розмова про людяність, пам’ять і силу, що дозволяє вистояти навіть у найтемніші часи, у ній глибокі особисті роздуми, родинна історія, медичні й альпіністські казуси. Передмову до книги написав професор Андрій Содомора.
ДОЛАЮЧИ КРУТИЗНИ ЖИТТЬОВÍ
В одній з поезій Горацій наставляє свого друга: «Вмій дух тримати рівний / на кручах життьових». Горизонталь і вертикаль. «Чи хтось рівнинною стежкою сягнув мужності?» – підхоплює стоїк Сенека цей же образ («муж-ність», лат. «vir-tus», – у широкому розумінні слова це сукупність усіх чеснот).
Автор книги «Рікою життя» професор Борис Білинський добре знає, що таке видима вертикаль (захоплювався альпінізмом) і що – життьова; тримаючи рівновагу духа, її теж потрібно долати. «Ріки – це дороги, які йдуть» (Блез Паскаль). Борис Білинський не з тих, хто споглядає з берега, як ті дороги «йдуть», він – у життєвому, і то не рівнинному, а таки бистрому потоці, де часто доводиться й «проти хвиль плисти» (на хвилях реальних рік, байдарками, діставався ген аж до Уралу)...
Отож – «Рікою життя». Найкращі епітети ріки – «повновода», «прозора». Як і ті, що стосуються життя: «наповнене», «прозоре», без «зерна неправди». У тій прозорості зблискують камінці – збережені в пам’яті й викладені на папір крихти життєвого часу.
«Via est vita» («Дорога – це життя») – підзаголовок книги. Залежить, хто в дорозі. Борис Білинський – зацікавлений мандрівник, тож дорога для нього – життя (для незацікавленого – лиш проганяння нудьги). Де б він не бував – усюди пильний погляд на край, на людину в тому краї, на її долю, часто – нелегку, кривдну...
Погляд і, наче спалах, – фіксування моменту (поруху часу): «Хантка! Хантка!» – жбурляючи груддям, біжать хлопчиська за якоюсь жінкою у зшитій зі шкур кожушині (це – Ханти-Мансійськ, шістдесяті роки; Борис Тарасович – лікар студентського будівельного загону). Простори Сибіру: тайга, ізби, стійбища... Трагічна доля місцевих народів...
Життя автора книги роздумів і спогадів (ще один після латинського афоризму підзаголовок) не було б наповненим, vita plena, в античному розумінні цього слова, якби його дороги не пролягали й у просторі уявному, духовному. Промовисті свідки цих доріг – нескінченні ряди книг на полицях домашньої бібліотеки. Серед них і ті, що вийшли з-під пера господаря помешкання, що на вулиці Кирила й Методія, – професора Білинського, відомого хірурга-онколога: понад тридцять книг і брошур та 500 журнальних статей. Суто фаховий матеріал сусідує тут із роздумами на морально-етичні теми й цікавими спостереженнями зі сфери філософії і психології. Особливе дитя автора – перший українськомовний підручник з онкології (1992). Він – у руках студентів (були ж і такі, для яких українська мова – лише «для домашнього вжитку»).
«Автор» (auctor) – це той, хто примножує наші знання. Книга «Рікою життя» не просто багата цікавим життєвим матеріалом – сповнена ним по вінця. Вона – свідоцтво цілої епохи. Життя автора проходило за різних суспільно-політичних умов: від міжвоєнної Польщі, через радянську й німецьку окупації – й до воскреслої України. Живе свідоцтво: автор захоплює нас у прямому значенні слова: ми – в минулому, що стає для нас сучасним; з нього – й у майбутнє дивимося.
Захоплює, бо сам автор – не осторонь життя, не пасивний його споглядач: був він, та й нині є у гущі подій (in medias res), на передовій суспільно-політичного життя. Борис Білинський – колишній член Проводу ради Руху, депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання, голова «Львівської Бесіди», президент «Фонду милосердя і здоров’я»...
Він же – і вдумливий споглядач, людина, яка осмислює життєві процеси, дивиться у глибини й свого роду, дійової частки нашої історії (достатньо згадати славетного історика Мирона Кордубу – дідуся Бориса Білинського). Поєднувати вдумливе споглядання з активністю – це володіти мистецтвом життя (ars vivendi). Вдумливість не полишала колишнього альпініста навіть на скельній вертикалі: «Є лінія на вертикалі (якось почув я в бесіді. – А. С.); за нею, хай якої національності, хай яких поглядів не були б ті, хто у зв’язці, – стають просто людьми» (кажемо ж: «Будь людиною!»)...
Сторінки книги – сторінки нашої історії. Гортаючи їх, опиняємось у найрізноманітніших ситуаціях. Бачимо, чуємо... Пізнаємо знайомих, знайомимось із незнаними нам цікавими людьми. Подивляємо вміння автора залишатися собою у ті часи, коли все було спрямоване проти особистості, надто коли спільна справа, боротьба за незалежність, стає для неї особистим – справою життя... Одне слово, «людина серед людей» (homo inter homines), людина в широкому світі, у вирі життя, яке (знову – чільний римський стоїк) – «не вельми делікатна річ».
У життєвому вирі – друзі. «Треба бути несповна розуму, щоб поставити щось над дружбою», – голос Горація і всієї античності. Друзі дитинства, друзі гімназійні, друзі по праці й боротьбі... Серед тих перших друзів Бориса Білинського, друзів дитинства й навчання, – Любомир Гузар... Та між дитячою, юнацькою дружбою – і справжньою, що міцніла в поважних, довірливих і сердечних бесідах, пролягли десятиліття: повернувся Любомир Гузар зі світу (Австрія, Сполучені Штати) уже в незалежну Україну. Далі – Київ. Блаженніший Любомир Гузар, Глава УГКЦ... Бесіди львівські й бесіди київські. «Сядем собі, брате мій, сядем до бесíди» (мимоволі вчувається голос Сковороди). Бесіди про вічне, а водночас – таке пекуче, злободенне... Дух тих бесід, певно ж, – і в книзі «Рікою життя»...
«А знаєте, – якось, кивнувши на рукопис, зізнався пан Борис, – цієї книжки, певно, й не було б, якби не фільм "Сходи Якова", що його створила п. Леся Харченко; фільм про трьох галицьких хлопчаків – Любка Гузара, Бориса Білинського і Юрка Шухевича, однокласників Першої української гімназії, яким судилися різні долі – Патріарха Церкви, університетського професора-хірурга і вічного в’язня совєтських тюрем. Давні товариші зустрілися через пів століття і стали друзями...»
*
Скальпель у руці хірурга – і стилос у його руці. Скальпель має бути точний. Стилос – ще й живий, колоритний. На сторінках книги щасливо поєдналася точність (автор – природжений, по дідусеві, історик) – із живістю, безпосередністю викладу. А втім, стиль – це людина. Я щасливий, що іноді за горнятком кави маю можливість побесідувати з Борисом Білинським, ближче його пізнати, приглянутися, прислухатись...
Якби мене запитали, яким є ключове слово його бесід, то не вагаючись відповів би: «Цікаво»... Якби дозволили тільки двома штрихами окреслити портрет Бориса Білинського, я вибрав би ось такі два моменти. Перший – пов’язаний власне з ключовим словом «цікаво»...
«А цікаво, чи наше "вйо" має щось спільного з латинським "via", дорога?» – якось запитав мене пан Борис (одразу згадалася наша стрілецька: «Бо війна війною – вісьта-вйо! гайта-вйо!..»). Питання заскочило мене. Чомусь ніколи над цим не задумувався... Може, й так. Недарма ж в італійців «Via!» – «Рушай! йди геть своєю дорогою!»
Отож серед безлічі інших – філологічні зацікавлення. Освіта ж гімназійна: професор Білинський вільно володіє польською, німецькою, англійською. А ще, зрозуміло, – латина («Без латини – в медицині ні стежини»); у ній, дзвінкій латині, – звучання знаменитих сентенцій, якими так цікавиться професор Білинський... А цікавість – це життя; хай скільки літ за плечима, хай і десятий десяток, це молодість душі, іскринка гумору в очах; це те, що несумісне з нудьгою, від якої так застерігав Каменяр: «Лиш воюй, а не тоскуй»...
Другий момент – сценка з далеких сімдесятих в одеському ресторані «Волна» (відтворюю, як запам’яталось із бесіди).
– Я вот смотрю на вас (на пана Бориса з дружиною, що обідали, розмовляючи. – А. С.), вроде интеллигентные, со вкусом одетые (втрутивсь офіцер, що обідав за цим же столом), а почему же разговариваете по-украински?
– А я вот смотрю на вас, – пан Борис – мов у бліцпартії. – Тоже вроде интеллигентный, в офицерской форме, а такой вопрос задаете...
Слово, сказане в потрібну мить, та ще й влучне, доречне слово, – ознака гострого розуму і бистрої думки, що так цінували античні; mente velox (бистрий на думку) – казали про такого римляни... А ще – «позиція», латинське слово, взяте з військової лексики («Жити – то мов у війську служити», – знову Сенека). Несхитна позиція у кожній життєвій ситуації. Символ позиції в реальному й житейському морі – якір. Дельфін, у його граціозних миттєвих рухах, – символ вільної думки.
Без національної гідності, висновуємо з тієї сценки, – не здобули б ми незалежності. Ось чому саме вона, гідність, – скалкою в оці нашим ворогам, от вони й не полишають спроб її розтоптати. Без неї ж – «найганебніше з усіх рабств – добровільне рабство». Без неї – зневага, навіть ненависть до свого (комплекс меншовартості), передусім – до мови.
Втім, читач матиме нагоду й сам посмакувати живими сценками, що їх зауважило пильне око автора. Зможе приглянутися до життя в усіх його барвах, тонах і напівтонах. Задуматись над тим, що таке добро, а що зло, що таке правда, а що кривда. Над усім тим, що дає нам силу й снагу стояти й відстоювати у важкій нинішній боротьбі нашу Незалежність, словами Шевченка – Волю святую...
24.04.2025