Не було ані одного мужчини, — порозходилися.
В хаті був тільки шестилітній Дорко, а на подвірю пастух, Василь. Але Дорко, це не мужчина, лиш дитина, а пастух Василь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутоловатий, з малими очима й великою губою, на плечах заялозений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належала корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.
Поза Нером і коровами та ще поза їжаком у стайні Василь нічим не цікавився, нинішнім вечором Святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий, низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Hepa, але на ланцюху, безумовно лиш на ланцюху, бо Нерові вірити не можна.
Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їx з пришептами й приговорами по старосвітським звичаям. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їx на ослін, по середині кімнати і почались наради, як їх значити, поазбучно, чи хронольоґічно, себто по іменах панночок, чи по їx віку. А панночок тих було пять: дві домашні, а три сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася заверуха, а вона була не кріпкого здоровля. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літам панночок, ані по їх іменам, а лише усуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.
Затямили; Марта з порога гукнула на Василя і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюхом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Василь. Він ледви тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Hepa, счинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.
Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком, і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш з підлоги позїдав їx скоро-скоро, всі до одного.
Котрий перший попався у його зуби, годи було вгадати. Ворожба значить не вдалася і невдоволений Василь відпровадив зараз таки нечемного Hepa до його буди.
Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні у мосяжну мидницю на зимну воду, але ані одній нічого певного не вилилося. На однім кружку було щось буцім рутяний вінок, а буцім турбан на голові Роксоляни на образі, що сів у другій покою. На другім кружку було щось буцім санки, а буцім тачки — і вгадай з того, чи шлюб буде в літі, чи в зимі? Так усім пятьом.
І з калатання ложками по паркані та з наслухування звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всім сторонам світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.
Ще найкраще вдалося з "ціжемками", себто з пятьма черевиками з лівих ніг пятьох панночок. Їx укладали від печі до порога, а потім переставляли, так, що врешті один опинився за порогом. "Ах! Адзя — Адзя!" — залунало в кімнаті і засоромлена панночка Адзя ледви вихопилась цілою з обіймів товаришок.
Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, румяні з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий, правдивий китайській, його переносив через границю старий пачкар Буґа. Домашні панночки раз-у-раз припрошували гостей і пампушки миналися доволі скоро.
— Андрій, Андрій, — почала тета Олеся, — і вже по Андрею!
— По андріївських вечерницях, — поправила котрась із дівчат.
— А незабаром прийде Святий Вечір, — потішала друга.
— І голодна кутя, — додала третя.
Тета Олеся зітхнула. — Taк воно, так. Все йде, все минає і краю немає... Але в дійсності нинішні вечерниці ще не скінсені.
— Ях то ні? — пролунало питання із кількох румяних уст.
— А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.
— А пригадайте собі, як воно є в Шеченковій "Тополі": Не питайте свою долю, само серце знає кого любить... Я нікому не paджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.
— Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!
— А не будете цього пробувати?
— Не будемо.
— Слово?
— Слово, тітусю.
Шафковий годинник тикав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
Пять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.
— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.
— Чому б то не мудру?
— А тому, бо опівночі перед святим Андреєм засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.
— І що?
— І нараз побачила в зеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі ґранатовий сурдут і ясні в паски пантальони, віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула, — подобався їй, шарнула ножицями і малесенький шматочок ґранатового сукна а лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. Підняла цей шматочок й приглядалася до нього довго-довго. Темно-сине, гладке, мяке сукно. Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки, тощо.
Минув рік. Наближався вечір святого Андрія. Ніч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже збіралися йти спати, як перед ґанком озвалися дзвінки. Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священик і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, бо на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати.
"Будь ласка, розгостіться, ми гостям раді".
І гості поскидали засніжені кожухи. Оля глянула й остовпіла. Цей красунь в ґранатовім сурдуті і в ясних пантальонах. Він — той самий, що бачила його в зеркалі...
— І що? І що? — відізвалося нараз пять голосів.
— Не знаєте що? Побралися й зажили собі так щасливо, як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог не давав.
Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й переглядала свої листи, стяжки, засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок ґранатового сукна. "А це що?" — не спитався, а скрикнув. Оля спаленіла. "Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого ґерока. Звідки ти його взяла? Кажи!"
Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було. І від тоді...
— Що було від тоді, тітусю?
— Від тоді, ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.
— Розійшлися?
— Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирости, ні давнішого тепла, вже між ними не було. Вони пібралися не по божому, а в несамовитий спосіб. Тому то я й кажу, що така ворожбо, де гріх. І най Бог хоронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.
— А правда воно, тітусю?
— А невже ми знаємо, діти, що правда; а що ні?
_______
Шафковий годинник тикав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шyмів, гудів, реготався.
[Краківські вісті]
13.12.1940