“Батурин” — третя книга в пенталогії “Мазепа”. Про що ця частина, нескладно здогадатися уже з назви. Так, вона про зруйнування Меншиковим Батурина у листопаді 1708 року. Власне трагедія гетьманської столиці займає близько двох третин обсягу повісті та стає тлом для основних символічних конфліктів оповіді.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Цілком закономірно, що винуватцями і виконавцями трагедії представлені росіяни — як це і було в реальності. Описуючи “колективного росіянина”, Лепкий з самого початку суттєво згущує фарби, порівняно з попередніми частинами пенталогії, тим самим принципово іншуючи нападників, аби у кульмінаційних сценах повністю вивести їх за межі людського.
Якщо у попередніх книгах це дивні, але все ж прийнятні учасники товариства, то тут вони — принципово втілення розгулу, розпусти, жорстокості. Достатньо порівняти опис “царських людей” і самого царя у перших розділах “Мотрі” та “Батурина”. У першому тексті Лепкий акцентує саме на спробах росіян поводитися як “повноцінні” європейці, хоча не забуває натякати на їхню вторинність та штучність, завченість у цьому — наприклад, передаючи підкреслено калічну французьку мову царя або описуючи наслідки випадково впущеного на білу скатертину помідора. До речі, обидві сцени доволі грубо викривлюють реальність — французька стала в Росії мовою аристократії дещо пізніше, уже після Петра, а помідори почали широко вживати в їжу аж на початку 19 століття, до того часу їх вважали отруйними. З іншого боку, саме ці “переверти”, не надто залежно від волі автора, дають зрозуміти, що росіяни не стали повністю своїми для Європи і через два століття після початку європеїзації.
У “Батурині” вже з перших сторінок читач потрапляє в обоз Меншикова, причому саме в момент п’яного розгулу російських офіцерів. В епіцентр вибуху нічим не стримуваного розгулу Лепкий ставить одну з обозних повій — найімовірніше, колись викрадену селянку чи міщанку, яка стає об’єктом п’яних домагань відразу кількох чоловіків. Поява Войнаровського виявляється тим тригером, який несподівано повертає бідолашну до свідомості її становища і дає сили для опору. У фіналі Явдошка (так звати героїню) все ж зуміла втекти від переслідувачів. Тієї ж ночі втікає і Войнаровський, бо його приїзд пов’язаний з потребою замилити очі Меншикову щодо справжніх намірів свого дядька — гетьмана Мазепи.
Надалі читач спостерігає за взаємною гонитвою між гетьманом і Меншиковим, яка завершується успішним переходом гетьмана до шведів — а князь, прибувши до Батурина, застає готове до відсічі місто. Далі все відбувається згідно з дійсним перебігом подій: кілька днів запеклої оборони, після якої зрадник Іван Ніс видає москалям таємний хід, через який ті вриваються у фортецю.
Ключовою фігурою облоги Батурина стає Мотря Кочубеївна, на той час уже дружина Івана Чуйкевича. Якщо проаналізувати її позицію, то виникає послідовне враження, що Мотря виступає чимось на кшталт джокера — її присутність безпосередньо впливає на рішення і кардинальні зміни поведінки людей. Спочатку вона принципово відкидає можливість вибратися з Батурина разом із чоловіком, опираючись, в тому числі, бажанню гетьмана. Потім вона першою довідується про наміри Носа зрадити батуринців і повідомляє про це командирів оборони столиці, Чечеля і Кенігсена. Ще пізніше автор ставить її на позицію головного спостерігача моменту, коли московити вриваються в Батурин — фактично читач бачить трагедію Мазепиної столиці саме Мотриними очима: “Город занятий, для нього вже рятунку нема... Москалі заливають Батурин. Гасять пожар кровю і трупами людий. Живих кидають туди, дітий, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, взиваючи рятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар... Неймовірне, страшне автодафе. “Нелюди! Звірі!” — верещать жінки, кидаючися, як львиці, на ратників царських, але їх розпучливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. “Ось вам!” — і вони за волосся волічуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів...”
Майже вся наступна дія відбувається на тлі кількаденної різанини — герої постійно ходять по кривавій каші, коням змивають і зчищають з ніг “шкарпетки” з крові, Меншиков весь час комусь показує палі. Центральною особою стає кат Мішка, який то ламає кістки, то колесує, то саджає на палю.
І тут власне характерні два мотиви проживання цих тортур. Меншиков, з одного боку, не приховує, що справжнім його мотивом є ненависть до “хахлів” — причому не просто до них, а саме до гідності та сили духу тих, кого катують з його наказу. Він не приховує, що хоче “нагнати страху”. З іншого боку, ближче до кінця катувань у його свідомості спливають спогади з придушення стрілецького бунту в Москві 1689 року і розуміння, що у Московії Петра ніхто не може відчувати себе повністю у безпеці, навіть всесильний Меншиков. Таким чином виопуклюється культурна спадкоємність насилля — з пережитого попередньо досвіду садизму береться як власний садизм, густо замішаний на фрустрації, так і заздрість до тих, хто не зазнав досвіду жорстокості й садизму і зберіг власну гідність.
Серед цього всього несподівано для читача виникає фігура майора Скоріна, якому Меншиков віддає наказ стерегти гетьманів двір у здобутому Батурині. Прибувши на місце, майор з’ясовує, що у дворі є хвора Мотря Кочубеївна, у яку він сам давно таємно закоханий. Власне сюжет зі Скоріним — єдиний, де Лепкий відкриває один із механізмів дії Мотрі як своєрідного джокера, тобто сили, яка кардинально міняє розклади. Перший же візит Скоріна до хворої Мотрі фактично закінчується завуальованою пропозицією з його боку — і відмовою з її.
Втім, надалі виявляється, що річ не тільки в Мотрі та почуттях до неї Скоріна. Останній різко виділяється на тлі решти московитів — навіть наказує страчувати солдатів, спійманих на грабежах і ґвалтуваннях. Тим часом прибуває Меншиков і, зауваживши душевні муки Скоріна, призначає його одним із членів квазісуду над полоненими козаками, від яких катуваннями намагаються вирвати місцезнаходження гетьманських скарбів. Зрештою у приступі люті після чергового прикладу стійкості українців Меншиков наказує страчувати тих козаків, до яких не дійшла черга під час “суду”.
Втім, після цього починається допит Мотрі, яку приносять разом із ліжком. На очах Скоріна відбувається фактично дуель між Меншиковим і Мотрею. Попри погрози Меншикова катуванням, Мотря відповідає дуже спокійно: “Чого сердишся, князю? За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання”. Далі Мотря перехоплює ініціативу, бо у фіналі вже виступає практично обвинувачем, перелічуючи кривди, завдані Україні Московією.
Цей момент стає моментом істини і для Скоріна, який наважується прилюдно заступитися за Мотрю. Втім, такий сплеск людської гідності ще більше унаочнює йому контраст між нормальністю і суттю того, серед кого він перебуває. Зрештою він чинить самогубство.
Що, власне, продемонстровано читачеві в образі Скоріна? Перше враження — “хороший русский”, і частково це правда. Якби не та обставина, що міжвоєнні українські письменники, вочевидь, після досвіду “білих”, совєтів, боїв і окупації найменше були схильні вишукувати “хороших русских”. Навіть коли йдеться про інтелігентів, то Юрій Липа зі своєю характеристикою “звихнені... тим — тільки різать...” значно ближчий до тогочасної “середньої температури по палаті” у сприйнятті росіян, аніж спроби показати їхню людяність.
Насправді Скорін, найімовірніше, з’являється у сюжеті для того, щоби підкреслити не просто огидність чи антицивілізаційність росіян — автор прагне показати мертвотність їхнього бруду, який не просто викликає огиду, а робить неможливим фізичне життя будь-кого, хоч трохи розумнішого чи чутливого. Осягнути власну гідність у Московії можна тільки ціною свого життя, і це підтверджує Мотря, яка на запитання про Скоріна відповідає: “Був один ліпший, але й того вбили”.
Це підтверджується також наростанням зловісних ознак навколо Меншикова: то на нього бризкає кров, то він забуває її змити, що особливо помітно на тлі його намагань виглядати чистим і чепурним. Виникає враження, що Мотря і смерть Скоріна накликали на нього прокляття. Втім, усе простіше. Такий контраст натякає, що хоч би яким могутнім і сильним був Меншиков, але насилля і садизм — самознищувальні.
Апогеєм демонстрації такого роду прокляття є реакція власного коня Меншикова на господаря. На відміну від людей, які наділені свідомістю, в цьому випадку виникає враження, що протестує сама природа — Лепкий ретельно виписує ознаки страху коня, який побачив картини смерті. Втім, найприкметніше чекає наприкінці, коли кінь відвертається від свого господаря Меншикова, який власне і є головним наказодавцем цього жаху: “Світлійший поплескав його (тобто коня, — О.І.) по шиї. Але кінь відвернувся від нього. «Чого ж ти відвертаєшся від мене, дурню!» — і притулив своє лице до гарної голови звіряти. Чув, як кінь дріжав, аж постогнував. Жилки надувалися, ноги тремтіли. Кінь то дивився перед браму, де торчали людьми оздоблені палі, то озирався позад себе, де на подвіррю мучили «бунтарів»”.
Цей епізод нав’язує до теми “прокляття Пилата”, яке в українській літературі найяскравіше обіграв Іван Франко. Тут випадає нагадати, що Лепкий не єдиний, хто використав алюзію до Пилата і його долі в легендарній версії саме у контексті Батурина — така тема зринає також у “Орді” Романа Іваничука, де “Пилатом” стає чернець, чия провина у тому, що під тиском страху він освятив своєю духовною владою московські звірства та інструменталізацію Божої науки.
Таким чином, росіяни у Батурині, за Лепким, постають не просто садистами і дикунами як такими. Усе складніше — Лепкий радше демонструє, як їх колективний садизм водночас є наслідком їхнього досвіду і породжує наступні хвилі садизму, а в підсумку — потенційно руйнує їх самих. Маски зірвані, суть зрозуміла і кат накликає прокляття на свою голову.
22.02.2023