Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, а навіть, який день у тижні. Зберіться і ходіть зі мною. Помандруймо в країну, де люди з роду не бачили залізниці, лиш їздили деліжансами й балаґулами, — ясна річ, коли хтось не міг вийти на ґанок і гукнути так, щоб на друге село було чути: "Федьку! запрягай коні!" Але з ґанку не сходив так довго, поки не вчув, що Федько дійсно викочує з возівні візок на дручках, з розколеним лівим крилом і з розбитою правою ліхтарнею. Що лиш тоді вертався у хату й наглив, щоб скоро робили каву, бо йому спішно в дорогу.

Не було ані одного мужчини, — порозходилися.   В хаті був тільки шестилітній Дорко, а на подвірю пастух, Василь. Але Дорко, це не мужчина, лиш дитина, а пастух Василь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутоловатий, з малими очима й великою губою, на плечах заялозений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належала корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.  

"Чорні діяманти". Так називають камяне вугля. Трохи слушно, а трохи ні. Слушно, бо діямант є кристалічною відміною вугля, неслушно, бо діямант визначається, як каже наша енцикльопедія, прекрасною грою красок на світлі. "A вуголь, — що вуголь! Чорний, як ніч і — тільки.   Але за те, вуглем можеш напалити в печі і буде тобі тепло, а з діяманта тільки й користи, що блистить. Світить, а не гріє, — як казав циган про місяць.  

Образок з народного житя. Написав Богдан Л.

Нарис

Та як же-ж она грала! Під дрібонькими єї руками плакали струни. Лив ся з них не голос, а самі великі краплистії сльози і котили ся по тихих степових долинах, по жалібних цвинтарних цвітах, і ранньою росою сїдали на плачливих листочках берези.