Ігор ЧОРНОВОЛ

Прагнучи повної сепарації українського народу від Польщі українські історики затято заперечували «ягайлонську ідею» як міф про добровільну та рівноправну унію трьох народів. Але в політичному плані визнавали, що федерація з поляками була б для українців набагато корисніша, ніж союз з росіянами у будь-якій формі.

 

Парис Філіппі. Пам’ятник фундаторові «ягайлонської ідеї» Каролеві Шайносі на Личаківському цвинтарі. 

 

«Ягайлонська ідея» – польський історичний міф, історіософська конструкція, яка полягала в ідеалізації монархії нащадків Ягайла як польсько-литовсько-української федерації, Люблінської унії й попередніх унійних спроб через акцентування на добровільності об’єднання Королівства Польського, Великого Князівства Литовського й Руси, багатоетнічности Речі Посполитої та рівноправності її народів.

Року 1386 великого литовського князя Ягайла коронували на короля Польщі, відтак обидві держави об’єдналися. Об’єднання пережило саму династію Ягайлонів (вигасла 1572 року) рівно на два століття.

 

Зауважмо, що започаткована Ягайлом польсько-литовська федерація означала більше, ніж союз Польщі й Литви. Від самого початку союз включав також Русь – зараз це Білорусь і Україна. Німецькі державотворення Прусії й Лівонії (що зараз становить, крім регіонів Польщі, Калінінградську область Російської Федерації, Латвію й Естонію) підлягали Ягайлонам або прямо, або у формі ленів. На вершині своєї могутності Ягайлони водночас були чеськими (сучасна Чеська Республіка) й угорськими монархами (Угорщина, Словаччина, Хорватія, Румунія). Дунайські князівства (особливо Молдова), ба навіть Крим перебували у сфері їхнього впливу. Таким чином, нащадки Ягайла панували над усією Центрально-Східною Європою. Пам’ять про цю історичну спадщину істотно вплинула на польську національну ідентичність XIX століття, коли сформувався один з найважливіших польських історичних міфів.

Монографії про «ягайлонську ідею» не існує. Основними моїми джерелами є стаття Оскара Галецького [1] 1937 року і двадцятирічної давності тексти Юрія Матерніцького [2] канадського вченого Стефана Величенка ([3] і [4]). Ці автори брали під увагу лише фахові історичні праці й не зважали на літературу чи публіцистику, ані навіть на праці другорядних істориків (графа Войцеха Дідушицького, наприклад).

Проте аматори для пропаганди «ягайлонської ідеї» зробили набагато більше, ніж професіонали. Наприклад, і Стефан Величенко і Юрій Матерніцький стверджують, що «ягайлонська ідея» проникла в історіографію лише на зламі XIX-XX століть. Але вже в 1880-і роки термін широко використовували у львівській журналістиці, і не тільки у польській. Так, в уяві галицьких москвофілів гр. В.Дідушицький був «генералом «ягайлонської ідеї» – ні більше, ні менше. [5]

Є й інші розходження. За фундаторів «ягайлонської ідеї» Матерніцький вважає львівських польських істориків Кароля Шайноху та Юліана Клячка; натомість Величенко – фундатора польської ліберальної історіографії Юхима Лелевеля. Тож ґенеза «ягайлонської ідеї» – проблема досі нез’ясована.

 


Москвофільська карикатура на гр. В.Дідушицького: «генерал ягайлонської ідеї» рятує потопаюче в «польському морі» українське «Діло». У підставах задуму – слова з «Клеветникам России» Пушкіна: «Кто устоит в неравном споре: Кичливый лях иль верный росс? Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Страхопуд, 1886. №9.

 

На мою ж думку, «ягайлонську ідею» породили не історики, а письменники, точніше «українська школа» польської літератури. В такий спосіб українські поляки прагнули врівноважити власний локальний і національний патріотизм. Деякі з них навіть відіграли істотну роль в українському національному русі (наприклад, професор історії Університету св. Володимира Володимир Антонович, його товариш Тадей Рильський, фундатор так званої «державницької школи» української історіографії В’ячеслав Липинський, посол Української Народної Республіки в Ватикані граф Михайло Тишкевич, багатий землевласник зі Східної Галичини Володислав Федорович та інші; особливо активісти українського національного руху в Галичині нерідко походили з дрібношляхетського середовища).

Побутувало чимало анекдотів про ворожнечу між поляками з етнічної Польщі (koroniarzy) й шляхтою з України (Rusini). Борис Познанський, який прийшов в український національний рух з польського культурного середовища, згадував: «Антагонізми між нащадками поляків часів Ядвіґи і нащадками Руси та Литви Ягайла XV століття, окатоличеними та ополяченими культурно, виявлялися аж до шістдесятих років. Поляки Руси та Литви не любили коронярів і не сходилися з ними. Короняри дивилися на них зверхньо. Це проявлялося в дрібницях, у зовнішності, в масі побутових стосунків. Якщо щось їх і зближувало, якщо щось було спільне, то лише ідея відродження Польщі і ненависть до Москви. Наші поляки, в особі своїх кращих представників, були патріотами, а водночас демократами-народниками. Натомість короняри були лише політики патріоти і ставилися до народу України – до русина й литвина взагалі – байдуже, майже так само, як ставляться представники європейських народів до аборигенів Африки». [6]

А граф М.Тишкевич згадував: «Особливо нас разила чванлива претензія деяких з тих нових збагачених працею нашого люду панків, що звисока дивилися на наш край, нав’язуючи нам свій світогляд і свій вузький, так сказати, плянтаторський патріотизм. Антипатія до тих людей, що дивилися на мою Батьківщину як на завойований край, спричинилася може до вироблення моїх національних поглядів» [7]

Питання, як упродовж XIX століття польсько-литовський дуалізм трансформувався в трикутник «Польща – Литва – Русь», залишається поки без відповіді. Але поза всякими сумнівами, що польські романтики спропагували цю ідею в першій половині XIX століття, а історики застосували її на полі науки в другій половині того ж століття.

Оскільки література й мистецтво іноді краще передають дух епохи, ніж багатотомні історичні праці, нагадаю датований 1861 роком поетичний образ «ягайлонської ідеї» авторства львівського поета й журналіста Платона Костецькогоукраїнською латинкою[8]:

 

Wo imia Otca i Syna

To nasza mołytwa:

Jako Trojca, tak jedyna

Polszcza, Ruś i Łytwa.

 

Switiat’ krowiu pobratani

Try rody wełyki

Jak trojświcznyk na Jordani

U rukach władyki.

 

Jedna w Boha Korołewa

Mołyt’ za namy

Z Częstochowy, Poczajewa

I z nad Ostrej Bramy.

 

Jednow my żyjem nadijew,

Wspilnaja nam sława,

Wsim zariwno myłyj Kijew,

Wilno i Warszawa.

 

Hej, krakowśki dzwoniat’ dzwony,

Switom hołos czuty,

Z hrobów kłyczut’ Jahajłony,

Piasty, Korybuty:

 

Wo imia Otca i Syna

To nasza mołytwa:

Jako Trojca, tak jedyna

Polszcza, Ruś i Łytwa

 

Пік популярності «ягайлонської ідеї» припав на 1869 рік, коли поляки розпочали насипати у Львові «копець 300-ліття Люблінської унії», віце-маршал Галичини Юліян Лаврівський оголосив польсько-українську угоду на форумі Галицького сейму, а Сенат Франції засудив національну політику царату в Україні, підтримавши петицію сенатора Казимира Делямара «Un people europeen de quinze millions oublivé devant l’historie» («15-мільйонний європейський народ, позбавлений своєї історії» [9].

Все ж, як слушно зауважив О.Галецький, «ягайлонська ідея» передовсім акцентувала на інтеграції Польського королівства й Великого Литовського князівства в одну державу (на чому наголошували польські історики міжвоєнного періоду), а не на факторі мультикультурности й рівноправності народів Речі Посполитої (на чому акцентує сучасна польська історіографія).

«Ягайлонська ідея» домінувала в польському дискурсі до 1890 року. Йосиф Шуйський, фундатор «Краківської історичної школи», в 1860-і роки започаткував критичний підхід. Критика сягнула апогею в працях Михайла Бобжинського – класика польської історіографії, намісника Галичини в 1908-1913 рр.

Станіслав Смолька (син ініціатора «копця Люблінської унії», львівського адвоката, революціонера й довголітнього спікера австрійського парламенту Францішка Смольки) та інші реанімували «ягайлонську ідею» на початку ХХ століття, акцентувавши увагу на процесі інтеграції Великого Литовського князівства в Королівство Польське. Деякі польські історики зайшли так далеко, що пропонували замінити термін «ягайлонська ідея» на «польська ідея». Вацлав Собєський у такий спосіб прославляв ([10], 1931 р.) польський імперіалізм (вживаючи поняття «імперіалізм» у позитивному сенсі). Але водночас Оскар Галецький, найпослідовніший прихильник «ягайлонської ідеї» на полі історіографії, зауважив: «Значення моцарства [могутньої держави] Ягайлонів полягає також у сфері культури. (…) Завдяки розширенню сфери західної латинської цивілізації та її поєднанню з деякими живими рисами східної грецької цивілізації запалало багаття культури. В той час, коли династичні й релігійні війни роздирали навпіл решту ренесансової й протестантської Європи, держава Ягайлонів, вирішивши свої невідкладні потреби на Балтійському узбережжі, була територією внутрішнього та зовнішнього миру, реалізувала політику захисту кордонів західного світу (як для себе, так для інших)» [11].

Прагнучи відновити давній польсько-литовський союз, частина польської політичної еміґрації на чолі з паризькою «Культурою» спробувала матеріалізувати фантом «ягайлонсько ідеї» після Другої світової війни. У такій ситуації О.Галецький (який продовжив працювати на ниві історичної науки в США) трансформував свій попередній фокус на «ягайлонській ідеї» в ідею «Центрально-Східної Європи» [12, 1952 р.].

Знову приділяючи достатньо уваги «ягайлонській ідеї» в наші дні, польські історики передовсім трактують її як історичний міф (Ю.Матерніцький). Ця тенденція прослідковується в роботах Юрія Клочовського та багатьох інших, хто, акцентуючи на мультикультурній спадщині Польського Королівства, водночас вживає поняття «Центрально-Східна Європа». Зрештою, в польському науковому середовищі XXI століття концепція Центрально-Східної Європи стала мейнстрімом. Час від часу до «ягайлонської ідеї» апелюють також російські націоналісти; а саме тоді, коли пробують оживити російську імперську ідею та міф про український націоналізм як «польську інтригу» (на чому здебільшого спеціалізується Інститут країн СНД).

Моїм основним завданням є з’ясувати вплив «ягайлонської ідеї» на українську історіографію й ідеологію українського націоналізму взагалі. Амбівалентність ягайлонського міфу спричинила брак стратегії щодо українського національного руху. В такий парадоксальний спосіб він разом з концепцією «gente Rutheni, natione Poloni» формував ідеологічні підстави водночас для підтримки і заперечення українського націоналізму.

Як правило, діячі українського національного руху, перш за все історики – чи такі «gente Rutheni natione Rosiani» (якщо так можна сказати), як М.Костомаров і М.Драгоманов, чи «gente Polonus natione Ruthenus» В.Антонович відкидали «ягайлонську ідею». Що більше, інспірувавши тернопільського професора Олександра Барвінського до публікації «Руської історичної бібліотеки» (1886-1904), В.Антонович започаткував довготривале протистояння «ягайлонській ідеї» в історіографії. Утверджуючи наратив «Руси-України» та відмежовуючи історію України від історії Росії й Польщі, «Руська історична бібліотека» істотно вплинула на формування інтелектуальних підстав українського націоналізму [13]. Процес розмежування завершив Михайло Грушевський.

 

 

Однак виявляється, що відкидаючи «ягайлонську ідею» в історіографії, В.Антонович схвалював її як політичний проект. «… я і більшість знайомих моїх, – писав він М.Драгоманову 8 вересня 1885 р., – маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західнослов’янського, ніж російського, і що таку форму вважали б бажанішою». «Я теж волів би південно-західну федерацію замість північно-східної. Але що робити, якщо перша провалилася ще 1569 р., якщо не раніше?» – відповідав йому М.Драгоманов, натякаючи на Люблінську унію 1569 р. [14]. Погляди В.Антоновича пояснив М.Павлик. 5 липня 1885 р., переконуючи М.Драгоманова неодмінно зустрітися з В.Антоновичем, бо в Україні ситуація змінилася «в головнім». М.Павлик додав такий коментар: «Певно: в тім, що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов» [15].

Відтак нічого дивного, що коли В.Антонович інспірував польсько-українську угоду в Галицькому сеймі 1890 року, обумовлену зобов’язанням польських політиків підтримати ідею «українського П’ємонту», чимало поляків трактували її як до певної міри чергове перевтілення «ягайлонської ідеї»; хоча впродовж усієї своєї довготривалої генези та угода була прикладом Realpolitic і з боку українських, і польських її архітекторів [16].

В литовській історіографії, додам на марґінесі, слідів позитивного ставлення до «ягайлонської ідеї» виявити не вдалося. Взагалі ставлення литовських істориків до особи Ягайла відоме. Як великий князь Ягайло ув’язнив свого дядька Кейстута, і той невдовзі помер. Через це, а також тому, що Ягайло проміняв литовський князівський жезл на польську корону, в очах литовських націоналістів він був зрадником. І хоча сучасні литовські історики обережніші в оцінці особи Ягайла [17], їм теж більше до вподоби Вітовт. Вітовт підняв повстання проти Ягайла, захопив Вільно й невдовзі примусив польського монарха визнати свою владу над Литвою. Пам’ятник Вітовтові в Каунасі, де великий князь литовський топче своїх московських, німецьких, польських і татарських ворогів, є найкращою ілюстрацією литовської історичної пам’яті як про нього, так про Ягайла (імпліцитно).

Розглядаючи польські впливи на український національний рух XIX століття, Іван Лисяк-Рудницький якось зауважив: «Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, який не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятись понад рівень аполітичного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість» [18]. Хоча українські історики ніколи не схвалювали «ягайлонську ідею», можна вважати ідею «України-Руси» за непрямий результат впливів «ягайлонської ідеї» на українську історіографію.

Тож змагаючи до повної сепарації власних народів, українські історики, як і литовські, завзято протестували проти «ягайлонської ідеї». Все ж коли мова заходила про політичні наслідки цього польського національного міфу, українці були стриманіші. Принаймні, це стосується особи фундатора так званої «Київської археографічної школи» В.Антоновича. Довший час політичним ідеалом українського національного руху була культурно-національна автономія у складі російської республіки. Але обставини змусили групу В.Антоновича змінити думку 1885 року. Тоді конфіденційно В.Антонович визнавав, що «південно-західна слов’янська федерація» була б для українців набагато корисніша, ніж союз з росіянами у будь-якій формі. Така думка провідника українського національного руху в Наддніпрянщині активізувала польсько-українські перемовини, які завершилися проголошенням угоди 1890 року в Галицькому сеймі на предмет підтримки польським політичним істеблішментом політичного ідеалу В.Антоновича про перетворення Галичини в «український П’ємонт». До певної міри також ідея «України-Руси» була наслідком суперечок українських істориків з польськими на предмет «ягайлонської ідеї».

 

-----------------------------------------------------------
[1] «Idea jagiellońska» в львівському «Kwartalnik-у historyczn-ому» (1937)
[2] The Jagiellonian Idea: History of the Myth and Its Political Aspects up to 1918» в томі 26 познанського англомовного часопису «Polish Western Affairs»
[3] «National History as Cultural Process. A Survey of Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Russian, and Ukrainian Historical Writings from Earliest Time to 1914» (Едмонтон, 1992) [4] «Shaping Identity in Eastern Europe and Russia. Soviet-Russian and Polish Accounts of Ukrainian History, 1914-1991» (Нью-Йорк, 1993).
[5] Чорновол І., “Інтелектуал з Єзуполя. Штрихи до портрету графа Войцеха Дідушицького” // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали Міжнародної ювілейної конференції, Івано-Франківськ – Галич, 1998, с. 308-314)
[6] “Воспоминания Б.С.Познанского”. // Украинская жизнь, ч. 1, Москва, 1913, c. 15.
[7] Тишкевич М. “Уривки з спогадів”. // Літературно-науковий вісник, ч. 3 Львів, 1928, с. 230).
[8] Франко І. “Стара Русь”. // Літературно-науковий вісник, ч. 10, 1906, с. 240-241)
[9] Чорновол І., Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму. – Львів, 2002, с. 121-134; Sierżęga P., “Obchody rocznicy Unii Lubelskiej na terenie Galicji w 1869 roku” // Galicja i jej dziedzictwo, t. 15: Działalność wyzwoleńcza, Rzeszów, 2001, с. 146-199
[10] Sobieski W., Historia Polski, Kraków, 1931, c. 77-80
[11] Halecki, O., “Idea jagiellońska”, s. 509
[12] Halecki, O., Borders of Western Civilization. A History of East Central Europe, New York, 1952
[13] Чорновол І., “Олександр Барвінський у контексті розвитку історичної науки в Галичині”, Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. T. 2, Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka, Rzeszów, 2004, c. 257-271; Чорновол І, “Володимир Антонович, граф Войцех Дідушицький і Археологічний з’їзд у Львові 1885 р.”, Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. Tom III, Rzeszów, 2005, c. 211-230
[14] Архів Михайла Драгоманова. Т. 1. Листування Київської Старої громади з М.Драгомановим. 1870-1895, Варшава, 1938. // Праці Українського наукового інституту, 48, с. 29, 32.
[15] Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. VI: 1882-1885, Чернівці, 1911, с. 431
[16] Чорновол І., Польсько-українська угода 1890-1894 рр. – Львів, 2000
[17] Zigmas Kiaupa, The History of Lithuania, Baltos lankos, 2002
[18] Лисяк-Рудницький І., “Францішек Духінський і його вплив на українську політичну думку” // Лисяк-Рудницький І., Історичні есе, т. 2, Київ, 1994, c. 276

Пам’ятник Вітовту Великому в Каунасі.

 

Польський воїн – фрагмент пам’ятника Вітовту.

Всі знимки автора

 

20.03.2013