Кожна поява Ліни Костенко у публічному просторі пробуджує бажання зрозуміти не лише знамениту поетесу, а й епоху, в якій їй довелося жити й творити. І щоразу це породжує певне непорозуміння – хоча б із тієї простої причини, що ми з вами живемо в зовсім нові часи. Сьогодні людина в 95 років (звісно, не кожна – Ліна Костенко і тут унікальна) може прожити мафусаїлів вік і давати інтерв’ю про свою добу. Це якби Тарас Шевченко давав інтерв’ю на початку XX століття, вже після першої російської революції. Якби Іван Франко дожив до початку 1950-х – перед самою смертю Сталіна. А Леся Українка – до відставки Хрущова. Можете собі уявити? У той час велика українська поетеса вже сприймалася як людина з абсолютно іншої епохи. І ми навряд чи могли би уявити її як свою сучасницю. А Ліна Костенко – саме наша сучасниця. І водночас – представниця доби, в якій нас, по суті, не було.
Останні голоси тієї епохи в українській літературі – Іван Драч, Дмитро Павличко, Ігор Калинець – залишили нас буквально нещодавно. Вони ще могли б посперечатися з Ліною Костенко про те, «як усе було». Але коли Дмитро Павличко розповідав мені, як на якомусь комсомольському з’їзді Хрущов сказав йому, що він має говорити українською у присутності Брежнєва та інших членів Політбюро, я лише примружував очі: чи це дійсно було, чи це вже вигадана, майстерно зліплена історія? Адже свідки – лише він, Хрущов і Брежнєв…
Люди, які не жили в радянські часи, потрапляють у пастку власних уявлень про ту епоху – і про реальні можливості системи, в якій виживали українські літератори. У ті часи дисидентство та боротьба з режимом навмисне маргіналізувалися, їх практично не було в публічному просторі. А нині ці прояви навпаки можуть здаватися центром суспільного життя. Хоча насправді йшлося лише про поодинокі епізоди, які не могли змінити ходу подій – особливо в такій республіці, як Українська РСР, яку з 1920-х років вважали територією особливого ризику для Росії.
Свободи творчості в радянські часи не було взагалі – але навіть сам статус національного літератора вже створював для влади образ неблагонадійності. За те, за що Євґєнія Євтушенка чи Андрєя Вознєсєнского просто «пропісочити» б у ЦК комсомолу – в Україні могли й посадити. Вознєсєнского Хрущов лаяв публічно, з високої трибуни. Це коштувало поетові нервів, але не кар’єри: його продовжували друкувати й випускали за кордон. А Ліну Костенко не друкували не те що роками – десятиліттями. Про закордон і мови не було.
І так було в усіх республіках – хоча з винятком для України також. Начальство інших національних республік вже після смерті Сталіна намагалося якось захищати своїх літераторів від кремлівського гніву. Коли Кремль виявив невдоволення книжкою казахстанського поета Олжаса Сулейменова – до речі, російськомовного, але прихильника казахського національного дискурсу – його перед партійним ідеологом Міхаілом Сусловим захищав сам перший секретар ЦК Компартії Казахстану та член Політбюро Дінмухамед Кунаєв, який згодом добився обрання поета членом ЦК компартії Казахстану. Киргизького класика Чингіза Айтматова захищав від критики Москви перший секретар ЦК Турдакун Усубалієв, який також забезпечував йому премії та посади, щоб убезпечити письменника від тиску з центру.
А українське партійне начальство навпаки намагалося демонструвати Кремлю свою вправність у боротьбі з «націоналізмом». Якщо казахстанський діяч культури ще міг урятуватися від московського гніву в Алма-Аті, то український – від київського гніву в Москві. Подумайте, який це жах! Саме українське партійне керівництво цькувало Гончара за «Собор» і призупинило його публікацію в російському перекладі. Це зовсім не поодинокий випадок. Тут винищували і випалювали все, що хоча б віддалено нагадувало українське. І були готові довести до інфаркту навіть таких письменників, які були символами радянської літератури, як Олесь Гончар, – варто їм було лише зробити крок у бік правди.
І в таких умовах – в умовах справжньої заборони – кожен жест протесту, кожне слово на захист колеги чи дисидента було вчинком. Таким, що коштував творчого забуття. А Ліна Костенко робила ці вчинки один за одним – захист дисидентів, колег, друзів. І зникала на роки. Ми знали, що вона є – але де можна було прочитати її вірші? Коли вийшла «Неповторність», моя тітка – журналістка Українського радіо – подарувала мені цю книжку як якусь неймовірну коштовність. Це був скарб. Хоча в той час у книгарні «Поезія» на площі Жовтневої революції можна було знайти книжку практично будь-якого українського поета. Бо кияни, мешканці російськомовного міста, полювали за російськими шістдесятниками – за Вознєсєнским чи Ахмадуліною. Але от Костенко була абсолютним винятком із цієї ситуації. Мати її збірку було справжнім щастям – навіть для того, хто все життя читав винятково російською. І тепер це майже неможливо пояснити. Цього вже майже ніхто не зрозуміє. Я пам’ятаю, як ішов на Чкалова (тепер це вулиця Олеся Гончара) до квартири Ліни Костенко, щоби показати свої вірші. Я знав, що вона – небажана поетеса. Я розумів, що за її квартирою могло бути встановлено стеження. Але я все одно хотів показати свої вірші саме їй. І це теж неможливо пояснити. Неможливо пояснити людям, які не жили з нами той час, ким для нас була Ліна Костенко. І ще більш незрозуміло, коли ті, хто прожив із нами ту епоху, сьогодні ховають її атмосферу і ці факти навіть від самих себе.
Як людина, яка завжди вірила, що українська література – це не додаток до російської, а своя література для тих, хто живе в Україні, я щасливий був побачити поруч Ліну й Сергія. Це немов би Леся Українка взяла інтерв’ю у Тараса Шевченка – якби він прожив довге життя. Але так не могло бути. У тій імперії так для українців не могло бути. І тієї імперії варто було позбутися, щоб так могло статися для нас.
20.07.2025