Епоха Володимира Дідушицького

Тарас Возняк

22 червня 1825 року в селі Яришів на Поділлі народився один з найбільших подвижників в царині просвітництва краю Володимир Дідушицький. У подальшому більша частина його діянь була пов’язана з тодішньою австрійською Галичиною та Львовом.

Якщо прагнемо зрозуміти головні тренди задумів і діянь Володимира Ксаверія Тадея Дідушицького або польською мовою Włodzimierza Ksawery Tadeusza Dzieduszyckiego, варто почати з того, що все його життя, як буквально, так і в ідеологічному сенсі уклалося у ХІХ століття, адже він жив у 1825–1899 роках.

Володимирові Дідушицькому було нелегко від самого початку. Його магнатські маєтності, як і сам край, опинилися розділеними російсько-австрійським кордоном. Так само розірваною була і його ідентичність: рід Дідушицьких мав руське коріння, однак польська культура та Польща, що тоді ще існувала як стара Річ Посполита, були йому близькими. Часом він розривався і між релігійними преференціями, які на той час мали більше політичний, ніж теологічний характер. Водночас Дідушицький багато розмірковував над тим, хто він є, адже такі були часи – суспільні зміни радикально міняли й обличчя краю, змушуючи обирати одну зі сторін.

Він прийшов у світ після завершення найбуремнішої романтичної европейської епохи – наполеонівських війн. Ця доба не лише несла в собі слід романтики, пов’язаної з нашим східноевропейським світом. Це була відчайдушна, хоч і сповнена романтики, спроба відновити Річ Посполиту – своєрідний «рай на землі» в уявленні шляхетської верстви краю.

Настали інші часи – вже не ті, що в старій Речі Посполитій, коли владарювали шляхетська шабля та шляхетська честь. Надійшла епоха законів економіки, кодифікованого права та тоді ще доволі наївної, проте сповненої ентузіазму науки. Щоправда, до крайнього східного скрайка досить архаїчної Австрійської імперії провідні европейські тенденції доходили з великим запізненням. По галицьких загумінках здавалося, ніби життя майже не зазнало змін. Однак, це було не так.

Попри консерватизм галицьких дідичів, серед яких Дідушицькі були яскравими представниками, під впливом імперського цивілізаційного центру, який не обов’язково розташовувалися у Відні, а радше в Празі, почалися неминучі зміни в розвитку цивілізації.

Перш за все, ці зміни торкнулися міських громад, особливо Львова. Якщо у часи старої Речі Посполитої «З другої половини XVII ст. більшість галицьких міст занепадає, що було зумовлено тривалими війнами на території Польщі та зміною напрямків головних торгових шляхів» [1], то «з переходом Галичини до складу Австрії не лише було впорядковано мережу міських поселень, але й дещо пожвавився економічний розвиток міст» [1].

Це неминуче призвело до того, що міста не лише зростали, але й під впливом загальноєвропейських цивілізаційних трендів помітно ставали більш цивілізованими. У містах з'являлися каналізація, водопостачання, а на вулицях навіть укладали бруківку, розвивалася індустрія, вимирало архаїчне ремісництво, і міста отримували законодавче підґрунтя.

Вислана на скрайок, у їхньому розумінні, цивілізованого світу австрійська адміністрація з ентузіазмом взялася облаштовувати новонабуту для Австрії галицьку провінцію – скоріше для власних родин, аніж для місцевих жителів.

У той час в Галичині ще існували два світи – світ старих магнатерій та світ новітніх міст та адміністрацій.

Усе це відбувалося на тлі пробудження народів краю до політичного життя. Формувалися нові політичні спільноти – політичні нації, об’єднання свідомих громадян, які чітко розуміли свої цілі.

У старій Речі Посполитій широкі верстви населення не брали участі в політичному житті – політичним народом шляхетської Республіки (від Res publica – спільна справа) була переважно шляхта на чолі з надпотужною магнатерією.

У середині ХІХ століття почалося самоусвідомлення як української, так і польської політичної нації, а також емансипація єврейства.

Ці процеси сягнули свого апогею під час Весни народів 1848 року, що викликало справжній землетрус у Галичині та Львові.

Українство/русинство тоді чітко сформулювало свої політичні вимоги, створивши Головну руську раду як політичний інструмент українства.

Польські середовища краю так само виставили свої вимоги до австрійського імперського центру, зокрема домагалися автономії краю.

Єврейські громади наполягали на встановленні громадянської рівності. Найсміливіші та найрадикальніші вимоги висував єврейський просвітницький рух Гаскала – השכלה, що в перекладі означає просвітництво (похідне від слова שכל (сехель) – здоровий глузд).

На той час граф Володимир Ксаверій Тадей Дідушицький вже став зрілим як особистість і як громадський та політичний діяч.

Він усвідомлював радикальність і невідворотність змін, які формували новий силует краю. Очевидно він розумів, що старі романтичні підходи навряд чи будуть ефективними – на поле суспільного та політичного життя виходили нові гравці. Це були не лише широкі верстви українського чи польського селянства та єврейського ремісництва, а насамперед прагматична та дуже активна підприємницька верства, ідеологією якої був не романтизм, а позитивізм.

Тарас Шевченко (1814–1861) та Адам Міцкевич (1798–1855) заклали національні романтичні міти, які були пожиточними для творення новітніх політичних націй. Проте залізниці, каналізації, водогони, дороги прокладали инші люди – прагматики, але водночас і позитивісти – тобто ті, хто бачив майбутнє не лише тверезо, але й у світлій перспективі.

Вони ставили перед собою не лише завдання покращення свого особистого добробуту, але й чітку цивілізаційну мету – створення кращого світу, який був не просто можливим, але й необхідним.

Серед багатьох инших інтелектуальних здобутків европейської думки ХІХ століття, саме позитивізм став способом осмислення і укладання світу, що сформував той цивілізаційний прорив, який ми спостерігаємо у ХІХ столітті. Можливо з нашої сьогоднішньої точки зору він видається дещо наївним і занадто брутальним. Однак саме він підготував світ до того, що ми називаємо сьогоденням.

А як же Володимир Ксаверій Тадей Дідушицький? Йому справді нелегко. Походить з багатющого магнатського роду, на який лягає тягар не лише величезних маєтностей, а й архаїчної мітології – всієї тієї «сарматськості» (міт про походження шляхти не від польського чи руського простолюду, а від мітичних сарматів), ностальгічних спогадів про вже так само мітичну стару Річ Посполиту, де все було просто чудово. Та й Австрійська імперія потерпала від тих самих мітів – хоча її час невблаганно спливав. Здавалося, що вічний правитель імперії Франц Йосиф також однією ногою стояв у XVIII, а іншою у ХХ столітті… Не визнавав, пробачте, ватерклозету, проте користувався електричним струмом…

Це було шизоїдне роздвоєння людей на межі великих цивілізаційних розломів. Не варто ставитися до цих людей з осудливою зверхністю – нас очікує і вже бере у свої лещата радикальний цивілізаційний злом цифрової революції та штучного інтелекту...

Володимир Ксаверій Тадей Дідушицький очевидно був людиною освіченою та розумною. Попри всю свою обтяженість він не міг ігнорувати виклики часу.

На мою думку, попри лояльність до загальноавстрійської ортодоксії – з її монархією, римо-католицизмом та греко-католицизмом з своїми ієрархіями та обрядовістю, він усе ж таки, не особливо декларуючи це, опирався на головний філософсько-інтелектуальний тренд того часу – закорінений в строгу науку позитивізм.

Це звучить дуже дивно – як узагалі можливий дідич-позитивіст? Це ж справжній оксюморон... Як можна поєднати явну і декларовану належність до шляхти, а то й магнатерії, значущість для нього приналежності до релігійної спільноти (включно зі спробами перейти з римо-католицизму до греко-католицизму) та важливість ідентифікації себе з національною спільнотою, чи то польською, чи руською, із позастановим, далеким від релігійності, орієнтованим на науку позитивізмом?

Чи був Дідушицький до кінця послідовним у своїй спробі керуватися не мітами чи емоціями, а строгим науковим розумом, чи принаймні, розсудком? Мабуть, не повністю. Він мав власні ілюзії – наприклад, не до кінця усвідомлював, що український народ таки прокинувся до політичного життя і йтиме вже тільки своїм шляхом, і жодні політичні ерзаци чи мезальянси не актуальні – йдеться про ілюзії «Руського Собору», який цього не розумів і членом якого, рятуючи ілюзії старої Речі Посполитої став Дідушицький. Однак не судімо строго – він був людиною свого часу.

Водночас він проявив себе не лише як меценат чи колекціонер, яких було чимало серед поважних дідичів, але й як діяльний природознавець, зоолог, археолог та етнограф із позитивістським підходом до науки.

Він почав досліджувати світ, у якому опинився, з топологічної та хронологічної точок зору – місце і час, куди його привела доля. Однак, робив це не лише заради пізнання, а й з метою змінювати світ на краще – такою була тенденція того періоду. Мабуть, саме тому він заснував Природознавчий музей у Львові. Ця установа мала слугувати не лише місцем для збереження природних пам’яток, а й стати осередком вивчення світу, зокрема природи, і платформою для поширення знань про світобудову серед широкого загалу. Це була вже суспільна функція – не лише освітня, а й така, що мала на меті змінювати світ.

І саме тут варто було б точніше визначити той інтелектуальний нурт, на який, свідомо чи несвідомо, спирався Дідушицький у своїх прагненнях покращити світ – позитивізм.

Як філософське вчення і напрямок у методології науки позитивізм визнає єдиним джерелом справжнього знання емпіричне наукове дослідження. Натомість все инше спекулятивне філософське розумування відкидає як ненаукове. Позитивізм стоїть на тому, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічно-релігійний, метафізично-філософський та позитивістсько-науковий. Творцем позитивізму став французький мислитель Оґюст Конт (Isidore Marie Auguste François Xavier Comte,1798–1857) у 30-х роках XIX століття – неначе готуючи ідеологічну базу для ще малого тоді Володимира Дідушицького. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, які мають бути очищеними від гуманітарних нашарувань, що, на його думку, лише затуманюють справу і відводять людину від справжнього осягнення істини.

Мислителі того часу зробили відчайдушну спробу позбавити традиційну філософію будь-яких філософських чи релігійних інтерпретацій. Вони вважали, що її слід замінити спеціальними науками, а вивчення людського суспільства мало стати строго науковим.

Чи був Володимир Дідушицький свідомим того, що всі основні свої діяння він укладає у цей позитивістський канон? Скоріш за все, ні. Однак, такі були головні інтелектуальні віяння того часу – він не міг їх оминути – принаймні формуючи свою гігантську наукову бібліотеку.

Таке мислення потужно проявлялося у творах Джона Стюарта Міля (John Stuart Mill, 1806–1873), Герберта Спенсера (Herbert Spencer, 1820–1903), Ернеста Ренана (Joseph Ernest Renan, 1823–1892). Усі вони були його сучасниками…

Чи міг Дідушицький читати гіперпопулярні на той час романи свого однолітка Жуля Габрієля Верна (Jules Gabriel Verne,1828–1905) або принаймні чути про них? Усі ці науково-фантастичні твори – «Із Землі на Місяць» (1865), «Двадцять тисяч льє під водою» (1870), «Робур-Завойовник» (1886) – хто не читав їх таємно вночі від батьків з ліхтариком під ковдрою... Уявляєте, який буремний був час – у Галичині 1865 рік з усіма його викликами, а тим часом у Парижі виходить і миттєво здобуває популярність фантастичний роман «Із Землі на Місяць»... Дідушицький, як культурна й освічена людина, навряд чи міг обмежуватися тільки реаліями Галичини 1865 року...

Він також не міг не бути ознайомленим і з працями свого інтелектуального попередника Альфреда Едмунда Брема (Alfred Edmund Brehm, 1829–1884) – німецького зоолога, мандрівника, автора надпопулярної книги «Життя тварин» («Illustrirtes Thierleben. Eine allgemeine Kunde des Thierreichs», 1863–1869), якою в дитинстві зачитувався і я століття по тому... Галичина, а точніше тоді Königreich Galizien und Lodomerien. не була відірваним островом у Европі – попри все вона перебувала в европейському культурному контексті. Альфред Брем у праці «Життя тварин» посилається на ще одного ентузіаста, якого не міг не знати Володимир Дідушицький – Станіслава Костянтина Петруського (Stanisław Konstanty Pietruski, 1811–1874) – галицького вченого-природознавця, випускника Львівського та Болонського університетів. Він ще 1833 року власним коштом створив у сколівських горах перший звіринець та природоохоронний парк. У 1832 році, коли Володимиру Дідушицькому було лише сім років, Станіслав Петруський разом зі своїм учителем, професором, доктором Олександром Завадським (Aleksander Zawadzki, 1798–1868) представляли природничі науки Галичини на з’їзді дослідників у Відні, Петруський – зоологію, Завадський – ботаніку.

Віддаючи належне Володимиру Дідушицькому як вченому і подвижнику, ми не мали б права не згадати про його попередників у Галичині – Олександра Завадського та Станіслава Петруського, що й робимо.

Наукове просвітництво позитивізму, що бере свій початок у французькому Просвітництві, поряд із національною мобілізаційною мітологією великих поетів-романтиків, також слугувало важливим інструментом формування та уцивілізовування новітніх політичних націй.

У цьому контексті великими попередниками Володимира Дідушицького були граф Юзеф Максиміліан Оссолінський (Józef Kajetan Piotr Maksymilian Ossoliński, 1748–1826), який заснував у Львові першу велику публічну бібліотеку, та князь Генрик Людвік Любомирський (Henryk Ludwik Lubomirski, 1777–1850), який, разом з Оссолінським започаткував першу публічну галерею мистецтв у місті. Вони розуміли, що після поразок у наполеонівській епопеї жодних шансів на відновлення шляхетської старозавітної Речі Посполитої немає. Натомість потрібно розбудовувати нове життя, жити реаліями, а не мріями. Для цього було важливо донести справжні знання та культуру до широких народних мас, які почали відігравати помітну роль на політичній арені.

За ними цим самим шляхом пішов і граф Володимир Ксаверій Тадей Дідушицький. Переступив у чомусь через себе – і пішов...

Саме він заклав основи теперішнього Державного природознавчого музею Національної академії наук України у Львові, а також значну частину колекції Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної академії наук України у Львові.

Крім того і у Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г.Возницького є чимала збірка мистецьких об’єктів, що відображають світ Володимира Дідушицького та його родини. Тому річницю з дня народження цього великого подвижника ЛНГМ хоче відзначити виставкою, яка показує епоху Дідушицького та його сучасників.

Я спробував вписати його епоху не лише у вузькі рамки тогочасних галицьких реалій, а й у світовий контекст, адже він, безсумнівно був людиною широких обріїв, людиною світу.

Тож ми разом з Володимиром Дідушицьким пройшли шлях від сентиментів за старою Річчю Посполитою, яка у ХІХ столітті вже втратила будь-яку історичну перспективу, до подорожі на Місяць, яку людство втілює саме сьогодні – «De la Terre à la Lune».

Такою була й траєкторія життя цієї дивовижної людини, що зуміла впоратися як із топосом – місцем, де народилася, так і з хроносом – часом, у якому вона народилася. І все це для того, щоб залишити нам свою, а тепер вже й нашу неоціненну спадщину у пізнанні та о-своєнні реального світу...