В рідному селі Івана Франка

До 85-річчя з дня народження І. Франка.

 

Шлях з Дрогобича біжить долиною попід зелене карпатське Підгір'я. Минаємо бідні "бойківські" села, в очах мерехтять шахівницею неймовірно вузенькі смужки селянської землі. Межа коло межі. Хоч багатющі ліси кожному селу "дивляться у вікна", але вони століттями були панські, а селянські хати всюди бідні, маленькі, збудовані абияк. Дивлячись на ці хати, мимоволі пригадується Франків вірш:

 

На підгір'ї села невеселі

Простяглися низом долинами,

Ніби тісно на брудній постелі

 

Сплять старці, обвішані торбами. Перебираємо в пам'яті слова вірша і водночас радісно стає на душі від думки, що це вже прокляте минуле, що "старці, обвішані торбами" вже не старці, а повноправні господарі всієї підгірської землі, розкішних лісів і багатих підкарпатських надрів.

 

Минаємо ліс і в'їжджаємо в село Нагуєвичі. Батьківщина автора безсмертних "Каменярів", "Вічного революціонера", "Бориславських оповідань"...

 

Село, як і всі підгірські села. Воно розкинулось долинами здовж шляху; хати здебільшого маленькі, бідні, а побіля них такі ж злиденні повітки і хлівці. Серед села стара капличка, збудована в 1848 році на пам'ять про скасування панщини. Здовж шляху тече химерно покручена річка Збір. Оддалік, на південній стороні села, лісисте узгір'я "Діл", над яким низько плавають сизі хмаринки.

 

Минуле села

 

Нагуєвичі — типове підгірське село з його колишньою бідою, злигоднями і щорічними голодними переджнив'яними днями. 85 проц. жителів Нагуєвич були неписьменні сільські батраки і біднота. Земля тут неврожайна, вона потребує щедрого угноєння, щоб родити хліб і картоплю. Багаті навколишні ліси були панською власністю. Селянська земля з року-в-рік щораз більше дробилась на вузькі клаптики.

 

Тому, що переважній більшості селян Нагуєвич свого хліба виставало щонайдовше до середини зими, вони мусили шукати собі поза селом прожитку. Селяни Нагуєвич рік-річно батракували на навколішних поміщицьких фільварках, за безцінок продавали свою працю в панських лісах, утікали "за море" в Америку від чорної нужди і голоду. А коли в недалекому Бориславі відкрили нафтову "кип'ячку" — десятки нагуєвичських селян кинулись туди на заробітки.

 

Уродженець Нагуєвич, старий бориславський шахтар Ілько Бадинський, таке розповідає про ті часи і селянські заробітки:

 

— Селяни йшли до Борислава голодні, обдерті, напівголі. Тут їх різні бориславські п'явки-підприємці ловили, як рибу в сак, і зразу ж спускали в копальні, звідні не витягали тижнями. Люди місяцями працювали в шахтах тільки за їжу.

 

Багато нагуєвичських селян в минулому шукали "заробітку" на соляних джерелах, що за селом. Вони крадькома брали там соляну ропу і виварену з неї сіль носили в Дрогобич та в сусідні села, продаючи її нижче від ціни монопольної соли. Але за соляними джерелами та за продавщиками немонопольної соли пильно стежили жандарми і кожного зловленого з ропою чи сіллю штрафувала і карали тюрмою. В Нагуєвичах не знайдете ні одного колишнього селянина-бідняка, який би не був хоч раз штрафований, або караний тюрмою за сіль, за збирання хмизу і грибів у панському лісі.

 

При допомозі Івана Франка в 1907 році в Нагуєвичах було відкрито читальню. Однак австрійські, а потім польські жандарми раз-у-раз припиняли її роботу. Десять років тому читальня, під керівництвом нагуєвичських робітників, на чолі з небожем Івана Франка — Миколою Франком була розгорнула в селі широку культурно-масову роботу. Це було недовподоби місцевим куркулям, солтисові та полякові-шовіністові вчителеві і українським буржуазним націоналістам. Вони донесли в поліцію, і жандарми негайно кількох активніших селян арештували, книжки знищили, а саму читальню віддали під охорону куркульні і буржуазно-націоналістичної наволочі.

 

Вже на початку свого кривавого державного панування в Західній Україні, польська шляхта піддала нагуєвичських селян звірячому катуванню. В 1921 році легіонери і жандарми напали на село, жорстоко били селян киями і шомполами, палили і нищили їх мізерні дорібки. Село з кожним роком бідніло, а селяни сходили на жебраків, хоч серед села декілька бориславських п'явок збудували три примітивні нафтові вишки і щомісяця тягнули звідси бариші до кишені.

 

— Якби не визволила нас Червона Армія, — говорить селянин Микола Франко, — пани були б нас всіх заморили голодом.

 

Місце, де народився письменник

 

Хата коваля Якова Франка стояла колись в долина край села. Тут же, над шляхом, стояла і кузня. В шестидесятих роках минулого сторіччя малий Іван Франко годинами просиджував у батьковій кузні, дивився мовчки на рухи важкого молота в батькових руках, прислухався зацікавлено до селянських розмов, що точилися біля жевріючого горна...

 

Розмови були цікаві. Саме в той час у Бориславі відкрито дорогоцінну нафтову "кип'ячку", якою селяни мастили раніш вози і нарікали, що вона тільки псує їм сіножаті своєю смердючою маззю. І от виявилось, що ця, здавалось, нікому не потрібна мазюка — золотоплинна ріка в панські кишені. До малого, брудного містечка тягнулися звідусіль сотні всяких п'явок та спекулянтів, і всі вони ставали скоро міліонерами в "галицькій Каліфорнії". А бориславські селяни, як були жебраками, так і залишились, як працювали запівдарма на п'явок-капіталістів, так і продовжували працювати.

 

Коваль бив молотом, аж дзвеніло навкруг, а багрянисте світло з горна падало на селян і робило з них грізні тіні велетнів на стінах кузні.

 

Багато всякого розповідали селяни в кузні старого Якова Франка. Малий Іван слухав селянські розмови, ховаючи їх у глибини душі і враз з іскрами з горна в серці його підсвідомо запалювались іскри протесту проти всяких п'явок на народному тілі.

 

...Давно вже немає тієї хати, в якій народився Іван Франко. Немає і кузні, де колись малий Франко з замилуванням прислухався до дзвінкого стукоту молота та до картинних селянських оповідань про всяке лихо, давнє і сьогочасне. На тому місці, де колись стояла кузня і хата Якова Франка, — пусте місце. Стоїть тільки таблиця з написом:

 

"Тут була хата, в якій народився Іван Франко".

 

Як будували пам'ятник Франкові

 

В травні 1934 року скрізь по Західній Україні, до найменших підгірських сіл включно, було розповсюджено тисячі листівок.

 

Листки поліція знищувала, але текст їх знав народ на пам'ять. Ось цей текст:

 

"Заклик до селян, робітників і трудової інтелігенції. В своєму часі піднесено думку побудувати пам'ятник Великому Каменяреві Іванові Франкові в його рідному селі.

 

В цілі переведення думки в життя, засновано комітет будівництва пам'ятника Іванові Франкові в Нагуєвичах зложений з селян, що визнають ідеї, які голосив Іван Франко".

 

Далі комітет звертався "до всіх трудящих, а до селянських мас зокрема", щоб збирали на пам'ятник гроші і при нагоді поширювали ідеї Івана Франка. За комітет підписалися нагуєвичські бідняки Іван Гаврилик та Михайло Кебза.

 

І потекли трудові копійки до каси комітету. Селяни з любов'ю давали гроші, відриваючи їх з величезним трудом з свого злиденного бюджету.

 

Час ішов. Комітет, широко підтриманий масами, діяв все енергійніше. Почали вже возити каміння, інші потрібні матеріали на відведене для будівництва місце. Все начебто було гаразд. Але націоналісти, керовані адвокатом Витвицьким, заворушились. Вони бачили, що навколо комітету гуртуються трудящі, і це їх занепокоїло. Буржуазні націоналісти почали робити все, щоб тільки зірвати будівництво пам'ятника. На їх підлі цькування і доноси поліція арештувала голову комітету Гаврилика Івана, а комітет розігнала. Справа завмерла.

 

Але народ не відмовився від думки поставити своєму улюбленцеві пам'ятник в Нагуєвичах. Навесні 1936 року революційно настроєні селяни, робітники нафтопідприємств скликали в Нагуєвичах краєвий з'їзд делегатів, присвячений побудові пам'ятника. З'їхалось біля 3000 осіб. Робітники навіть купили площу під пам'ятник — те місце, де стояла колись кузня і хата Якова Франка.

 

Зробили паркан, побудували трибуну, прикрасили її червоними прапорами.

 

Звичайно, на з'їзд з'явились десятки поліцаїв, але покищо не втручались.

 

Почалось урочисте засідання. Проте швидко його довелося припинити. Натовп націоналістів з жовто-блакитними ганчірками вдерся на площу, пробився до трибуни і почав зривати червоні прапори. Поліцаї їм допомагали, як могли.

 

Народ не витримав. Розбійничий напад націоналістів закінчився для них невесело. Куркульню нагнали так, що більшість з них не могла прийти до пам'яті цілий тиждень. Тікали щодуху до лісу націоналісти, тікала поліція. Подерті і потоптані жовтоблакитні ганчірки встелили їм ганебний шлях. Народ повернувся і закінчив засідання. Вирішили будьщо будувати пам'ятник в Нагуєвичах.

 

Але справа була знову зірвана. Націоналісти вдалися до терору, активістів з комітету били, в них стріляли, нацьковували на них поліцію, говорили, що це "агенти Москви".

 

Так і не пощастило трудящим збудувати пам'ятник Франкові в його рідному селі.

 

Нові Нагуєвичі

 

Цю історію нам розповів Микола Франко — небіж великого письменника, сьогодні голова сільради села Нагуєвичі.

 

— Всього було, бодай не згадувати, — каже він. — Але давайте краще пройдемо селом, оглянете наші Нагуєвичі, а по дорозі я дещо розповім про сучасне нашого села...

 

Ми йшли потопаючою в зелені довгою, центральною вулицею села. Микола Франко розказував.

 

—...З приходом радянської влади становище села значно змінилося.

 

Між біднішим селянством розподілено 130 моргів прекрасної землі, націоналізованої в місцевого попа.

 

Село виділило 100 вільних від іншої роботи людей, 340 коней, і вони за умовою з лісним трестом працюють на вивозу дерева з лісу. Заробляють добре.

 

— Багато наших працює на нафтових джерелах. Ось дивіться будують вишки...

 

В кількох десятках метрів від центральної вулиці, на яскраво-зеленій галявині стоять вишки. Навіть ці, примітивні, нафтодобувальні споруди дають країні значну кількість дорогоцінної рідини.

 

До приходу Червоної Армії нафтодобуванням в Нагуєвичах займалось досить дивне товариство, що складалось з місцевого попа Михайла Єднакого і єврея-спекулянта Гільзенрака. Національна ворожнеча не завадила двом ненажерам бути в одному товаристві.

 

Тепер в Нагуєвичах іде державне будівництво нового нафтового району. Закладають могутні вишки, побудовані за останнім словом передової техніки йдуть розвідки нових джерел, будують шосе до Борислава, куди вивозитимуть для перегону нафту.

 

Наявність нафтового району буде великою мірою сприяти розвиткові села, росту його добробуту, культури.

 

В школі

 

Нас неприємно вразив непривітний, сірий, незатишний вигляд школи. Справжня казарма.

 

Директор школи Михайло Максимович Дрогобицький пояснив, що після довгих прохань польський уряд в 1933 році нарешті погодився на побудову в Нагуєвичах нової школи. Зовнішній вигляд школи яскраво свідчить, з якою "охотою" уряд на це згодився.

 

Тут за Польщі була 7-класна школа і, не зважаючи на те, що 507 учнів були українці і лише 8 поляків, — полонізація дійшла до найвищої точки. Лише одну годину в тиждень дозволяли викладати українську мову. В 1939 році школа мала перейти повністю на польську мову.

 

Більшість учителів були членами "Отшельца" — напіввійськової організації, на яку упиралась панівна верхівка.

 

Коли тут організувалася радянська школа, виявилось, що різниця в програмах така величезна, що учнів 7 класу доводилося переводити в 5 клас нової школи. Адже учні зовсім не були знайомі з алгеброю, слабо знали взагалі математику, ледве мали поняття про біологію, природознавство...

 

Недавно в нагуєвичській школі закінчились перші за радянської влади перехідні іспити. 21 учень перейшов в шостий клас. Іспити пройшли прекрасно. Діти з величезною охотою готувалися до іспитів.

 

Школярі нагуєвичської школи ретельно вивчають твори свого великого земляка Івана Франка. Вони не лише читають його твори, пишуть реферати на окремі франківські теми, але й збирають оповідання про Франка від старих людей.

 

— Наша школа пестить одну мрію, — каже директор,

 

— Яку саме?

 

— Щоб школі надали ім'я Івана Франка.

 

[Вільна Україна]

12.07.1940