Ой попід гай зелененький Ходить Довбуш молоденький, Він на ніжку налягає, Топірцем ся підпирає. (Народна пісня).  

Історичні пам'ятники Львова     Там, де тепер Марійська площа і вулиця 1 Травня, простягалися колись міські укріплення. Ці укріплення складалися з валу землі заввишки в 5 стіп та побудованої на ньому оборонної стіни з баштами і отворами для гармат. Попід оборонний вал вздовж теперішніх вулиць Академічної, Марійської та 1 Травня і далі бистро текла з львівських узгір'їв Погулянки каламутна річка Полтва, утруднюючи воротам доступ до укріплених мурів.  

Історичні пам'ятники Львова   Біля криниці на розі вулиць Коперніка, Томіцького і Комсомольської стоять два старі кам'яні леви. Кожного дня проходять повз них тисячі жителів міста, але мало Хто з них знає про те, що ці леви — свідки сивої давнини, тісно зв’язані з історією Львова.  

(П. Карманський. "До сонця". Поезії. Видавництво "Радянський письменник", Київ, 1941 р.)   В передмові до збірки М. Рильський зазначає, що в одному з листів до видавництва Петро Карманський пише: "Яке було життя Галичини, таким було і моє життя: неволя, шукання виходу, помилки, падання, вставання, депресія, песимізм, і знову шукання — шукання сонця".  

В казці "Коваль Бассім" Іван Франко писав:   Рад прожора повній мисці, Рад мужик розумній книжці, Рад п'яниця хапатні, Рад спочинкові челядник, Рад авансові урядник, А виборам — всі хруні.  

(Нарис)   В старого Матвія гості. Шістдесят років Матвій тільки дивився, як багачі в гості ходили, бо сім'ї було не до гостювання в нужді та злигоднях. Але ось в хату батрака увійшло сонце.   Оце на тижні привезли Матвієвій сім'ї п'ять возів хліба з колгоспу, а бідного хата не привикла до такого багатства. З возів то поздіймали сини золоті мішки з хлібом, а подіти його нема де. Ні доброї повітки на господарстві, ні комірчини. Ну, хоч засип отак зерном цілі сіни, а сам бери та й вікном влазь до хати.  

Довгі роки польська шляхта взагалі не провадила так званих "самоуправних" виборів на загарбаних землях. В українських селах верховодили наказні "війти" з писарями, що їх призначав повітовий староста. Війти були здебільшого осадники, поміщики, власники млинів і тартаків, дрібноземельні шляхтичі і куркулі. Вони робили в селах, що тільки їм заманеться, а поліцаї допомагали їм обдирати бідноту.  

Вночі швидкий пасажирський пароплав "Іван Франко" дав протяжний гудок і тихо відчалив з пристані в море. На борту його перебувало кількасот пасажирів. Швидко рясні вогні Одеси зникли в пітьмі, з моря повіяло холодом і пасажири порозходились по каютах. На палубі лишилися тільки студенти Одеського медінституту. Юнаки і дівчата до пізньої ночі співали пісень, а сивобородий професор Яків Михайлович акомпаніював їм на гітарі.  

У вісімдесятих роках минулого сторіччя Дрогобич скидався на велике "бойківське" село. Міські вулиці були здебільшого не забруковані; тут і там, посеред вулиць, все літо лисніли глибокі калюжі. Кожного ранку господині кидали в ці калюжі сміття. То ж не дивно, що в літню спеку Дрогобич, бувало, аж задихався в своєрідних "пахощах". Найцікавішими будинками в тодішньому Дрогобичі були численні корчми, побіля яких у всяку пору дня відпочивали мандрівники на Борислав, босі і обірвані заробітчани, заїдаючи кукурузяні малаї з дешевим оселедцем.  

Палкий ненависник чиновницько-поміщицького гніту і організатор народних селянських повстань на Буковині в 1843—1850 р. р. Лук'ян Кобилиця народився на початку XIX віку в с. Плоска так званого русько-кімполунського округу поблизу містечка Путилова-Сторонця. Це були роки найлютішого австрійського абсолютизму на Буковині. Закріпачені селяни гнули свої спини під непосильним тягарем панщини і чиновницько-поміщицьких данин та чиншів. Особливо люто гнобили селян поміщики Джурджован і Ромашкан, які володіли десятками буковинських сіл.