На високій полонині.

 

(Переклад П. Козланюка)

 

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

 

В 1936 році вийшла польською мовою у Варшаві велика книга Станіслава Вінценза «На високій полонині» — перший том задуманої автором трилогії про чарівний куток землі української — Гуцульщину. В усій літературі про карпатську Верховину твір Вінценза є чи не одним з найкращих творів, написаних на цю тему. Своє дитинство і довгі роки життя автор провів на Гуцульщині, що дало йому можливість всебічно познайомитись і пізнати цей талановитий і волелюбний гірський український народ, його історію, побут, звичаї, пісні, легенди і перекази. Відверті симпатії автора до цього волелюбного племені українського народу та до його довговікової боротьби за волю і незалежність; строгий об'єктивізм в оцінці історичного минулого та сердечне захоплення письменника гуцульською вдачею, боротьбою, працею, піснею, легендами й оповіданнями справили те, що книжка Вінценза читається з великим інтересом, вона часто звучить як прекрасна поема.

 

Вінценз написав «На високій полонині» на основі народних гуцульських оповідань, переказів, пісень і легенд та на матеріалах старих судових актів. Як він сам пише у «Післяслові» до книги, «автор намагався тільки зреконструювати, сконцентрувати і скласти в цикли старий гуцульський епос, а також творити далі в його духу». А про «джерела» для своєї книги автор говорить у цьому ж післяслові: «Коли ж ідеться про джерела цієї книги, то слід згадати хіба оповідання мого діда і баби, няні Палягни, гаєвих Гната і Лукина, візника Ілька, оповідання незабутнього, єдиного оповідача Петра Кузика або Марка Білоголового — сусіду спід Чорногори, а також тих людей, що дожили досьогодні: прекрасного, гордовитого 92-літнього старика Матійка з роду Зеленчуків-Іванкових; напівсліпого, а проте повного гумору 90-літнього Федя Шикерика з Перехрестного; сповненого приязні і доброти для людей 82-річного гірського мудреця Юрка Федчука-Грабчука; бідної, а проте сповненої почуття людської гідності й чемності 84-літньої комірниці Ма,рійки Чорниш і багато-багато інших по плаях, полонинах, гуцульських хатах і колибах. Ось такі мої «джерела». Треба однак зауважити, що використовування цих «джерел» не мало нічого спільного з записками та з олівцем. Я передусім слухав і дивився. Так само, як слухав я водночас шуму Черемоша, або шепоту черногорського потічка вихору, на Піп-Івані, потріскуючої ватри, або тих незліченних косів і дроздів у садках в Ропі-Урочистому чи то гомону головських буковинок і смерек в Криворівні».

 

Книга Вінценза написана окремими тематичними розділами і кожний із них становить для себе заокруглену цілість. Ми даємо нашому читачеві переклал тільки одного розділу з книги — все те, що відноситься, згідно гуцульських оповідань і переказів, до виникнення опришків на Гуцульщииі та до життя славного ватажка опришків Олекси Довбуша. Безперечно, в книзі Вінценза багато анахронізмів та містицизму, але чим же є більшість народних билин і казок, як не анахронізмом із сучасного погляду? Автор дбайливо відтворив те, що говорять про опришків і Довбуша сотні гуцульських оповідань і легенд, які й досі ще ви почуєте в будьякому селі на Гуцульщині. Зваживши те, що в багатьох народних оповіданнях, переказах і легендах заховані золоті зернини історичної правди, нашому радянському читачеві не важко виколупати їх з оздобної, що так назвемо, полови різної містики й «надприродних» річей. Мі знаємо, що опришки на Гуцульщині виникли свого часу, як стихійний протест народних мас проти польсько-шляхетських і австро-німецьких загарбників кровопивців, проти їх поневолення й гніту. Вони боролись проти панів за людські права трудящих гуцулів, за волю і незалежність рідної Верховини, за ті ж величні ідеї, як широко запалювали на Україні козацько-гайдамацькі повстання. Опришки на Гуцульщині були карпатським відгомоном цієї збройної кривавої боротьби трудящих мас України проти загарбників і гнобителів за своє визволення. І віра в перемогу не то кидала Гуцульщину аж до дня її визволення і возз'єднання з Радянською Україною. Цю свою віру й презирство до довго-вікового ворога-загарбника гуцули висловили хоча б у таких рядках народної пісні:

 

Єсть у мене топір, топір

І кована бляшка,

Не боюся того німця,

Ані цього ляшка.

 

Де-не-де видніють наче величезні могили: Горгани, могили з камінних звалів. Але звалили їх не звичайні людські руки. На могилах подібні до людських постатей стовпи або стовбури. На стовпах якісь знаки і старі карби, вже змиті і стерті дощами.

 

В деяких недоступних коморах і досьогодні ще живуть смоки, шкляноокі жертви, блискучі змії.

 

Є й такі комори, де живуть-доживають, оберігаючи скарби аж до дня, в який щось — невідомо що — станеться, пустельники, віщуни, святі старці. Люди вже давно вважають їх за умерлих.

 

З іншої комори ясно й лагідно лунає гомін дзвінка. Він скликає на богослужбу в неділі й свята. Буває також, особливо коли наближаються великі бурі, що дзвоник перестерігає всіх заздалегідь. Почувши голос скельного дзвоника, пастухи на полонинах скидають крисані і хрестяться побожно.

 

Над великими пустелями на південному боці Чорногори кілька орлів кружляють у небі годинами безпереривно. Це знак, що в тих якихось коморах, в тих скельних церквах сейми сеймуються і відправляються богослуження, а орли-сторожі пильнують, кружляючи, щоб ніхто не наблизився до порогів, яких не вільно переступати людині.

 

Теперішні люди небагато знають про ці комори. Хіба що пошукаєш старих повістунів. Коли знайдеш, такий дід, що лежить на печі і ні з ким уже йому говорити на цьому світі, раніш зміряє тебе суворим і грізним поглядом — і вже знає, чи варто обізватися. Бовкне, мов знехотя, якусь важливу вістку. Відвернеться до стіни. А решту вгадуй собі, коли охота.

 

Слухаєш таких вістей, дозволяєш їм провадити себе за руку по дебрах. Чуєш — дуже багато. Бо знов питаєш: тут снуються і туманяться вістки, а тут у тебе щораз більша впевненість, що пустель оцих не торкнулася ще людська нога.

 

Але й це пояснює принагідно колись кинута вістка: те життя не пристосовувало до себе гір і пустель, тільки навмисне само до них уподібнювалось. Воно заслонювалось, мов маскою, таємницями лісів і полонин. Навіть дбало про те, щоб вкрила його забуття. Звідси слід цього життя так же безіменний, так же всупереч волі буває розкритий, як покинуті гнізда якихось орлиних родів з перед віків, як забуті схованки рисів і ведмежі нори.

 

Тільки іноді приходила вістка про смерть: ці хрести, а може ще давніші пам'ятники є згадкою, останнім закликом до людського світу.

 

Найближчі до нашого часу з тих, що в цих гірських просторах жили в останніх кількох століттях, були опришки, лицарські розбійники.

 

Однак найстаріша вістка ще далі біжить у минуле, вона занурюється в хащі і глибину старовіку. Ця вістка відкриває нам таємницю великої і знаменної бувальщини, запечатаної в скельних склепіннях, буйно порослої травами і сивим мохом. Розкриває нам життя, спорохнявілі рештки якого давно вже віддали свої соки пахучим квіткам, деревію і поколінням карпатських смерек.

 

І що ж? Ясно, що ніхто не повірив би цьому та, мабуть, і слухати не хотів би, коли б не видні сліди сивої давнини: кургани-могили великолюдів і письмо велетнів, видовбане на скелях.

 

 

ВІДОМІСТЬ ПРО ВЕЛЕТНІВ

 

Високо понад проломом Черемоша, в Ясенові є гора, велика полонина Писаний Камінь. Вже здалека вона скидається на велетенську зелену могилу, рівномірно оформлену гострим шпилем і покриту в підніжжі широким плащем дрімучого лісу. А на вершку полонини є, невидна з долини Черемоша, велика скеля, покрита знаками чи записана давніми записами, рівномірно тріснута здовж, мов привалений віками саркофаг із щілиною, ніби входом. Внизу оточує скелю м'яка і буйна оксамитна трава. До саркофагу туляться, мов сторожа, вирослі у залежності від сили вихорів, великі ялиці або маленькі скарловатілі смерічки. Обік ростуть строкаті квітки.

 

Вишептана легенда вже тільки біжить сюди і говорить таке: ці могили ховають ще давнішу історію, дуже давню. З густого туману виринають якісь марева. Плинуть вони немов у мряці поволі, далеко. Туман поволі рідшає, розвівається, а згодом знов їх затоплює.

 

Колись, може ще тоді, коли перші води вже стекли, а гори тільки почали виростати, постало тут з вод, чи то з лона землі покоління велетнів-войовників. Велетні*), ясноволосі витязі, народ королів землі з правіку. І росло це ґаздівське плем’я королів разом з горами і лісами, виростало як оті баштові ялиці на верхах. Більше ніхто про це не знає, відомо тільки, що раз-у-раз вони росли і міцніли..

 

А потім, після багатьох років, однієї весни, коли розгулялися води і зачервоніли під шпилями шишки, серед велетнів почався рух, ніби роїння у вулику. З якоїсь полонини вийшов віщий вождь, сказав таємне слово, заграв на трембіті, дав знак — і вмить серед них впав неспокій, мов серед відлетних птахів, мовби в них крила почали рости. Заметушилися вони зверху наверх, шукаючи чогось уперто. Познаходили вони в скелях залізо, перекували його на топірці, шкіряну збрую понапихали золотом і сріблом. Позрубували на верхах вікові кедри і тиси та спустили їх на розбурхану весняну воду. А потім рікою ген, аж до Дунаїв, до морів далеких попливли. Тільки мовчазні лісові хащі дивились на це, тільки старезні кедри і тиси, дивуючись, шепочучи й колихаючись понад водами — це бачили.

 

Вилетіли з Верховини невеликим роєм, мов мисливська стая соколів. І гуляли — по морях, на кораблях крилатих, а навіть, оповідають знаючі, понад хмари здіймалися. Засновували держави, здобували королівства, права велетнів писали топірцями на скелях та недосяжних надморських урвищах. Це був рід такий могутній, такий невгнутий, що хоч і було їх небагато, проте ніколи вони не відступали в бою хоч би й перед тисячами людей. У своїх книгах на камінних сторінках кожний писав топірцем про свої рани. Про рани ж батькові й дідові кожний врочисто оголошував світові, це була для нього велика честь. А хто в бою загинув, того оголошували всі божим сином і перед могилою кланялися до землі. Найголовнішою вірою в них була віра в топірець. Бога вони йменували святим і вічним топірцем. І пісні про топірці співали. Вірили також у силу своєї руки, в свою невгнутість і вірність. І вірність праву топірця зберігали. Меди вони пили з позолочених черепів убитих ворогів. На весь світ давали володарів із свого роду. Всі королі походять з цього одного покоління. Хоч згодом вони навіть говорили вже різними мовами, проте всі мали глибоко збережене знання про Верховину, про свій рід. Це тому, що завжди вони таємно мали над собою одного короля-віщуна, який пригадував їм відомості про рідні гори, а з неба він чув голоси і накази.

 

Багато вони перекинули світа, але й змінили його також. Набудували міст, замків у хмарах, над хмарами, вичаровували такі прекрасні храми, мов небесні клейноди. Повідкривали багатства, скарби в недоступних горах, пустелях і на морському дні.

 

І знов по літах, чи й по віках щось сталося. В їх серця війшов якийсь рух. З якогось острова на далекому морі королівський віщун подав знак, заграв на трембіті весняний верховинський клич, надіслав через посланців таємне слово: і зашуміло навкруги, а всі королі — і срібноволосі старці, і мужі, як тури, і синьоокі юнаки в зброї — всі вони морями, світами, до Верховини, до матері королів подалися. Кинули воювання, кинули королівства, за віщуном-королем подалися. А він, приграваючи на золотих цимбалах, подровадив їх піснею через моря, дебри і гори.

 

Чи то вже завеликі вони були для тієї землі? Чи божі посланці принесли їм голоси, що право топірця віджило свій вік? А може інакше зрозуміли вони стару верховинську правду? Досить, що повернулись сюди, поклонилися газдам. Прийшли самі газдувати, працею з цим піднебесним світом брататися.

 

Була знов весна, як колись. Тріщала й стріляла крига, шуміла вода. Великий праліс, куди оком не кипеш, зацвів червоними шишками. Зозулі втішалися й заводили, як і перед віками, перекликуючись з полонини на полонину. Там, високо над пралісом, на цих квітучих, синіх, білих і фіалкових від квітів левадах розташувалася, мов прилетне птаство, плем'я Велетнів. Внизу шумів Черемош і шумів праліс. А старий батько покоління, король Велетнів, з обличчям у ранах та шрамах, мов записана таємними знаками скеля, взяв велетенськими руками золоті цимбали і, приграваючи, співав думу старовіку: вітав піснею святі гори, називаючи кожну по йменню, благословляючи, але й собі теж заспівав — останню співанку, прощався він з горами. Тріщали крижини, танули сніги по вершинах. Тануло й серце незламне: від подиху святої батьківщини, від поцілунку весни, що поверталась навічно. Король умирав, а з кам'яного обличчя спливали сльози — на привітання й прощання верхам, про які вірно на далекому світі зберіг у піснях та в переказах вісті.

 

Але хто б то сьогодні, по скількох віках міг знати про що співав тоді віщун королівський, що він переказував піснею вірному родові, братам, синам, внукам і правнукам?

 

Тільки те, мабуть, мудрість віщунів зберегла нам — а з історії Верховини це видно, — що дітям він велів повернутися на газдівства. І велів їм це свято, так, щоб глибока, мов праліс, таємниця сховала їхнє походження від велетнів і королів. Всі поклялися на королівський топір зберігати цю таємницю. Цей топір король наказав згодом поховати з ним у могилу. Так усю прастару міць топора і їхню присягу на нього король забрав у могилу: хай засне, хай дрімає з цим довгі століття. Записав ще їм король глибоко в душах, щоб скрізь на газдівствах братались вони з кожною живою істотою, з зіллям і травами, з тваринами і всяким живим диханням. Говорив, мабуть, також, що воюванню прийшов кінець, що створені воюванням будівлі — нетривкі, що топірець призначений для роботи в лісових нетрях, що Велетні потрібні до боротьби з цим бездонним пралісом, а не до рубання людських черепів. Небесний посланець, мабуть, уже шептав йому до вуха тиху вісточку. А булатне серце і скельна душа ще боролися з нею.

 

Лежав так батько королів у золотій зброї на кам'яній постелі там, високо, де тепер Писаний Камінь. Опершись на топірці, у зброї та з ведмежими шкірами наопашки, в задумі слухали Велетні-королі. Слухали його наказів, не пам'ятаючи королівств, які покинули: і слухали також ясноокі діти, хлопчаки на царинах серед квітів.

 

Коли вже вмер король, борці-Велетні насипали йому цю величезну могилу, обіклавши її моріжком та квітами. На схилі могили вони поставили йому кам'яну домовину, такий величезний саркофаг, що сучасна людина, ставши на нього, скидається на малу пташку. І затанцювали на честь померлого танець, танець мужів, великий, серйозний і грізний танець «аркан», підкидаючи вгору топірцями. А пісню заспівали, від якої заголосили гори, пісню-пам'ять Велетням і королеві-віщунові. Цю пісню вони згодом топірцями виписали там, на кам'яній домовині. «Не жіночими сльозами, тільки королівською кров’ю, кров'ю вірних мужів годиться його оплакати» — співали так. І це саме, кажуть, записане старими буквами на тих скелях. Тому також самі королі-Велетні, вшановуючи пам'ять віщуна, лягли обік нього, перетинаючи собі жили. Вони, мабуть, також помандрували за своїм королем в інші світи, на іншу землю, могутнішу, ніж наша.

 

Їхні діти розійшлися по горах, щоб за наказом святим почати тут вікове газдування.

 

З того десь часу сили борців уже не могли підійматися морськими хвилями. І з того ніби часу гори задрімали й заснули. Вістка про походження від Велетнів спочивала й ховалася в глибинах сердець, в пульсах і в крові, мов те гомінке підземне джерело в камінній печері. Тільки, вмираючи, неодин старий газда переказував це за присягою своєму найстаршому синові або побратимові. Бо коли б невчасно пригадав собі це хтонебудь із них, напала б його така сила, мов шал: він світ перекидав би, гори переносив би, ріки б затримував — і не знав би навіщо.

 

Прямуючи до батьківської землі, Велетні залишили в кам'яних коморах принесені зо світів, незліченні скарби. Вони призначили їх далеким поколінням на добре діло. А вартівниками коло цих скарбів вони призначили заприсяжених старців. Десь у сріблодайних Чивчинах в скелях Попаді або в Чорногорі сидить за брильянтовим столом в скельній коморі могутній старець і читає важку книгу старовіку: про сиву давнину і про світляну зорю майбутнього. І живе він так у скелі довго, аж знайдеться в світі газдів новий старець, що прийде і змінить його, заступить на варті. Тоді змінений старець відходить до батьків Велетнів, розповісти їм, що тут діється: чи зберігається вірність королівській клятьбі, чи живе правда старовіку, чи немає ще знаку про прихід нового покоління.

 

Спали так верховини, спали полонини і густий праліс, мов діти на лоні великого світу. Падали вікові дерева, явори, тиси, кедри і сосни. І вже нові покоління, інші роди дерев засівалися на їхніх спорохнявілих рештках.

 

Іноді тільки траплялося, що якийсь леґінь відчував раптом у собі силу велетнів. Він тікав світ за очі, непевний, чи за горами світ не кінчається, йшов у незнане, ставав козаком, лицарем, князем або гетьманом. З невідомого гірського пастушка виростав славний воїн на диво і пострах світові.

 

Інший знов, не знаючи, що робити з такою силою, йшов брататися з живим земним світом, йшов у Чорногору. Там він кохався з нявками, дружив з лісовиком і на згадку про це ставив пам'ятники із скель. А бувало й таке, що вівчар чи пастух, блукаючи все літо по дебрах, так і пропадав, чи то шукаючи скарбів, чи то від якоїсь таємної сили у серці.

 

Були ще й такі пустельники і мандрівники, що невідомо чого в цих дебрах сиділи, бо ж, як здавалося, не робили вони нічого. Тільки, наче б то, намагаючись втовкти свою силу, жили тут як ведмеді, рисі й орли. Ці ще краще збраталися з лісовим світом, а лісу вони і не торкнули сокирою, він був у них святим. За те ліс нагороджував їх усякою таємною силою, що мають різні дерева й зілля.

 

Тільки такі, що зберігали в серцях накази святих ґаздівських посланців — накази праці й будування, найменше знали з чого починати. Бо, корчуючи або випалюючи все життя одну-єдину царину, вони бідували разом з сім'єю. А навколо стояв смерековий ліс, відвічний праліс, що розстелився безмежно, раз у раз засівався і мовчав, як і тисячу років тому, або грав, шумів, пишався своїм переможним співом. Кожна гіляка мала пам'ять старішу, ніж людський рід, ніж його діди і прадіди. Це їх навчало, яка маленька людина і яке непевне її призначення. То ж ішли вони шукати святих старців у скельних коморах, щоб відради в них зачерпнути.

 

Так вікова дрімота й безконечний праліс вкривали сиву давнину. Гори довгі століття спочивали, газдівські покоління розвивались, мов дерево, розцвітали барвистим і буйним цвітом. А все інше — праліс і скелі вкрили присяги й закляття.

 

Ці оповідання й перекази тонуть у мряці і, шукаючи їх, блукає також у чорногорських туманах історична пам'ять Верховини.

 

 

ОПРИШКИ В ПІСНІ

 

Після довгих віків появилися нові люди пралісу.

 

Звідки вони взялися — хто їх знає. Про це говорять всяке і по-всякому можна пояснювати. Чи то кров Велетнів закипіла в серцях? Чи збудила їх боротьба з загарбником? Чи може випарували їх самі ліси й верховинська весна?

 

Опришки, лицарі, благородні розбійники — були це дійсно лісовики: лісів вони не корчували, стежок не прорубували, хащів і зрубів не палили, полонин і царинок не вирубували. Не ставили вони також хат, ані доріг і мостів не будували. Тільки тим вони втішалися, тільки того прагнули, щоб ліс був лісом, недоступним, ненарушеним лісом, з непрохідними звалищами і гущавинами.

 

За словами старої пісні, співаної на мелодію опришків, мати-газдиня благає й перестерігає сина, що йде в «чорні хлопці»:

 

— Синочку! вода тебе затопить, Дунай бездонний заллє, чорний ліс проковтне, звір роздере, розбій заріже.

 

А їй відповідав леґінь кучерявий:

 

«Мамо, мене Дунай знає,

Як іду я — хвиля стає.

А як пройду — вал зімкнеться,

Розбій мені усміхнеться.

Ліс, як друга, привітає,

Вовча зграя — страж тримає».

 

Чорний ліс, води-Дунаї, дикі звірі розступаються перед ним, ховають його відступ і втечу. Хоч і пройшовши, праліс залишається таким, як би й не було тут людської ноги, мов би таємнича дрімота окутувала його безперестанно.

 

Але немає вже легіневі повороту до людських осель, до газдівських хат. Він уже — лісовик.

 

«Візьми, мати, піску в жменю,

Посій його на каменю.

Коли з піску трава зійде,

Тоді син твій з лісу прийде».

 

Неодну сумну, криваву й страшну подію ховають скелі і дебри. Так само, як невідома нікому історія пораненого орла або сокола, що гине самотній в забутті десь у скельних щілинах, чи то лісовій гущавині.

 

Коли заморгає і всміхнеться гірська весна, коли вона шепоче до вуха, ніби підмовляє і обіцяє, здається тоді, що це не опір проти гніву і насильства, не помста за криваву образу, не нещасливе кохання, ані не зов крові виганяли цих юнаків з чорними й золотими кучерями на тяжкі й небезпечні мандрівки, подібні до життя хижих птахів.

 

Робив це вибух сил, нездатний до розширення стін газдівської хати і неспроможний в ній вміститися. Це був весняний виліт.

 

Як довго ще мовчать занімілі, закляті льодом та засипані снігом води, загнані в підземелля, як довго стоять ще в пухнастій сніговій одежі смереки, мов ті крилаті вартівники на воротах ліса, як довго сніг записує кожний слід — так довго сповиває оселі тиша.

 

Аж раптом, однієї ночі зашумлять, розгуляються і зарегочуть весняні вітри. З окутаних м'яким безмежжям білих пагорбків та верхів зірвуться, закиплять потоки і, тріумфуючи, вони погрожують долинам знищенням, а в Чорногорі свищуть метелиці. За одну ніч вибухне раптом гірська весна, така незвичайна і вчора, ще несподівана.

 

Тоді і в легінських серцях щось коїться. Огортає всіх туга, вона відпихає їх геть від малого людського світика. Легінська душа зривається, кидається і згодом молиться до крилатого вітру, до вихоревого витязя.

 

— Візьми мене, вітрику, дєдику, братчику божий. Забери звідси! Не знати невідомо чого: — в нові краї, до ясної зорі.

 

«Іх! коби си бучок розвив

Дві берізки білі,

Пішли би-сми ув опришки

Святої неділі».

 

Вчора ще газда стукав до вулика, запитуючи: — Ну, що там? Живете? Маєте пожиток? Матко, й ти, роде робочий?

 

А хор бджіл відповідав йому сонно, кволо. Але коли вмить повіє весняний вітерець, коли він зашумить і загуляє верхів'ями, коли зашумлять усі гори, а праліс почне тріщати і гуркотіти — вулик тоді стає гарячий і душний від гудіння: — пусти нас, газдо, занеси нас на весняну волю!

 

І тоді газда не тільки випускає бджоли. Всяку тварину, навіть собаку він проганяє геть від хати, щоб сама собі шукала їжі. Щоб так було, як перед століттями: коли ще не було зими, тільки була вічна весна.

 

На вкритих буками схилах, в гущавинах ліщини та в галуззі вже оживаючих садків пташки настроюють весняні цимбали. Перша пташка так цвірінькає, ніби загвинчує, настроюючи якусь маленьку гайку. Слідуюча пташка тримається цього самого високого тону, наче вдосконалює струну інструмента. Ще інша вже пробує трелі — по три, по чотири тони водночас. Аж вкінці прилітає кос і виразно бере цілі квінти й октави. І раптом заграють всі разом. А тоді гомонять, перекликуються зверху наверх, з однієї чубатої кичери на другу звуки флояри. Вони співають в унісон птахам і приєднуються до їхнього хору. Легіні перегукуються зверху на верх, з загороди на загороду. Гукає і співає легінь до легіня:

 

«На високій полонині ізродили рижки.

Ой, підемо, пане-брате, на весні в опришки».

 

А з другої кичери летить голос:

 

«Зробимо си топірчики, булатні топори.

Скарби собі отворимо, і замки, і двори».

 

Поки господарі й пастухи помаленьку, дбайливо, обережно й обдумано зберуть та приготують череди для вигону на полонину, поки озветься трембіта, юнаки вилітають із сіл. Вони обмірковують якісь хлоп'ячі витівки, або теж молодецькі чи навіть просто розбійницькі плани. Кому вчинити пустотливий жарт, кого набити, кому відомстити, кого пограбувати, а кого вбити.

 

«Пораджу ти, пане-брате, як неволю змити,

Молодого того пана до стіни прибити.

Та прибити руки, ноги, ще й межи плечима,

Щоби він си на нас дивив чорними очима».

 

Або знов мрія про золото, про гарячі червоні дукати оволодіє легінські душі:

 

«А чиї ж то в Чорпогорі ржуть коні вороні?

Чуєм, брате, що вни носять дукати червоні».

 

Іноді знов поривають їх завадіяцькі і героічні думки про далекі угорські замки, про води-Дунаї та моря. Про те, щоб то таке вчинити, щоб у переказах залишилося, щоб його пісня оплакувала.

 

«Та зашумлять нашов славов Дунаї глибокі,

Будуть прясти і співати дівки синьоокі».

 

Але все це тільки іноді наче оправдання, приключка, нагода. В дієвості ж, це весна — юна і буйна чарівниця кожнорічна весна кличе і вабить з верхів.

 

«Ех, коби си бучок розвив і та Чорногора,

Неодна би спорожніла багацька комора».

 

Так бувало всіляко в різних часах: що вибухав якийсь весняний подвиг. Чи напад на панський двір або корчму, чи то напад на містечко, на державну установу або на сторожів безпеки. Цей напад назавжди вже зачиняв юнакові поворот до рідної хати.

 

Даремно кликала його кохана дівчина:

 

«Досить тобі, легінику; по лісах гуляти,

Покинь гори і опришки, мемо газдувати».

 

Відповіді не було. З ліса тільки плив шепіт:

 

«Та як мені, файна любко, іти з полонини,

Як упаду панам в руки, то марно загину».

 

Він ставав уже лісовиком. Сторожкий, мов рись, із загостреним чуттям кожної хвилини готовий до нападу. Витривалий, мов вовк, здатний проходити пішки найширші простори. Хитрий, мов ведмідь, що замасковує свої сліди, і звичний перетерпіти денебудь у норі, засипаній снігом, голод і холод. Слід людської ноги в лісі, зарубаний сокирою знак на дереві були для нього письмом пралісу. З цих знаків він вичитував усе. І вмить вирішував: втечу або напад, що випереджував погоню.

 

Село вже, бувало, й не чуло нічого про нього. Або теж почуло вістку, якої ніхто не міг провірити. Кохана дівчина також не знала, що з ним сталося. І довідалася ніколи:

 

«Почарую, поворожу під зеленим стогом,

А чи правда, що зловили легіника мого.

Почарую, поворожу воском на пшениці,

А чи правда, що вже стятий любчик мій в темниці:

Чи в землі вже спить, легіник, чи ще десь бідує,

А чи в гробі він навіки, чи в лісах ночує».

 

В історії лісовиків ліс і дерева вплетені, мов живі істоти або сердечні побратими, друзі і приятелі. За народним переказом, це засвідчив обезсилений роками й життям старий опришок Клям, званий Бойчуком. Його спіймали й судили вже багато років після того, як він покинув опришків та сів на газдівство. Щоб вимусити у нього свідчення щодо решти опришків, з якими він ходив, старого ще страшніше мучили на тортурах, аніж буди б це робили раніше за його вчинки. Під час тортурів запитували:

 

— Говори! хто був твоїм спільником?

 

А Клям після мовчанки відповідає спокійно:

 

— Бук і смерека. Явір і кущі. Ось мої побратими.

 

Замість скоритися, він кидає катюгам:

 

— Ось хто! Ви панські помітувачі! Геть! мучте дерева, доганяйте вітер... Ану, зачепіться ви з лісом!

 

А хто би посмів у ті часи зачепитися з лісом?

 

Ще давніше, може колись перед віками — каже народний переказ, спіймали бродягу, мабуть опришка, проти якого не було жодних доказів, ба, навіть підозрінь. Проте його присуджено до смерті.

 

Він клявся, що не винен. Його запитали про свідків: «А хто ж би там міг бути, пани мої пишні, де я був? Хіба одні кедри і тиси».

 

— Завтра повиснеш на гаку, опришку. Хіба, що дерево попросить ласки за себе, дасть нам за тебе поруку — так глузували з опришка, кидаючи його знов до темниці.

 

Коли вже очі привикли до пітьми, угледів він у кутку старий свій тисовий ціпок, який приніс сюди. Зрубав він його ще тоді, коли перед роками покидав батьківську хату й прощався на грунику з своєю бідашечкою-Марічкою. І це був єдиний слід лісу тут, в оцій темниці.

 

«Ей, паличко-тисовенько! Може б ти заручила за мене, стара товаришко, що я не винен перед богом і перед лісом? Що тільки панська кривда вигнала мене у гори? Може б ти вирятувала мене, вирвала, клябучко, від катушів і шибениці?»

 

Так він подумав собі і помаленьку, якимось цвяхом видовбав сопілку, чи краще довгу, мов кий, флояру.

 

Коли на світанку прийшли судді, вони почули як співає дерево, як воно скаржиться на легінську долю, як плаче над поневоленим родом, як засвідчує його невинність. Зворушені також невловимою мовою судді звільнили опришка, що зумів викликати з лісу сердечний голос. Так з'явилася перша флояра.

 

Говорять, що неодна «мода», неодин винахід або перший помисл винаходу походить від опришків, які підслухували голоси лісу й видумали його в самоті пралісу.

 

І голос лісу — флояра дружить відтоді скрізь і завжди з опришками. Дружить з ними до останнього подиху.

 

Коли вели на смерть молоденького товариша і наслідника Довбуша — ватажка Баюрака, високий, стрункий, прудкий і зухвалий до відчаю опришок, вислухавши страшний і жорстокий вирок та йдучи до місця страти з усміхом погорди на устах серед натовпу вражених і співчуваючих селян, висловив останнє бажання, щоб подали йому флояру.

 

Принесли йому одну.

 

Не для свідчення про невинність... Мабуть для того, щоб самому собі і людям усвідомити, навіщо він жив, навіщо так багато людей зігнав зо світа, чого так завзято боровся до кінця. І пощо блукав по цьому світі.

 

Флояра грає, мов полонинський вітер на стовпиках вориння, так виспівує, мов вітер на ципликах Смотрича. Шумить вона то молодецькою буйністю, то знов безмежний сум розливає. Тріпочеться вона іноді, мов якийсь скорбний звук, мов метелик у вихорі. Наче усвідомлює, визбирує з душі якесь невловиме прольотне тремтіння.

 

Так то, йдучи на смерть, Баюрак молодий вигравав:

 

«Гой, гоя, вітряна туго, немилосердна туго.

Гей, туго, туго — велика недуго,

Нічого тут немає на цілому світі — тільки ця туга.

Цвітеш ти, туго! Зеленієш, мов дерево. Навіть листя ти роняєш.

Пройшов я світ з тобою, мов з любкою солоденькою.

Ти й далі ведеш мене за руку: — мов та мати рідненька, ще з тих часів...»

 

Так ліс прощав своїх дітей, і так вони прощалися з лісом устами флояри.

 

Оце є найближчі до наших часів відгомони, записані в книги лісів, гір і полонин. Історія лісовиків.

 

 

ТРАДИЦІЯ ПРО ОПРИШКІВ

(Інтермеццо)

 

Новіші часи поетично і вчено намагаються в різних царинах розшифрувати неясну мову казок, вони інтерпретують легенди, перекази і факти.

 

Історичне й етнографічне вчення почало шукати по горах, по судових актах і, валкуючи своє, це вчення зберігає, що тільки можна від занепаду або змішання шарів у безісторичній розумовості гуцулів. Щоправда й ці наукові спроби приходили іноді з національно-суспільними упередженнями, з безпідставними принципами, а то і з готовими міфами.

 

Оповідання й пісня не дають за виграну, вони не хочуть бути лиш тістом для різних куховарок. Оповідання й пісня снували і далі снують міфи і думи, вони з'єднують їх, гуртують, зворушуються ними. Разом з тим вони тужать за величчю, за свободою.

 

Розповім тут один невинний, і, мабуть, потішний спогад.

 

На початку нашого сторіччя «благословення» теорії рас появлялися покищо у формі нешкідливій, ба навіть пристійній. Тоді то деякі «дослідники», роблячи враження, що вони ламають собі голови також над питанням расового походження гуцулів, висунули між багатьма іншими й таке твердження: що це, мовляв, рештки племені готів, які втекли з угорських долин перед імператором Юстиніаном, осіли в Карпатах, і що вони саме є прадіди наших гуцулів та до них оце й стосуються всі оповідання про борців і велетнів. Все, що тільки завгодно, було використане для підтвердження правдивості цієї «гіпотези». І обичаї, і звичаї, особливо похоронні звичаї. І пісні, і танці, а найбільше танці-пляски чоловіків з підкиданням топірців угору. І людські типи, особливо довгообразий, русявий, синьоокий тип з яструбиним чи то орлиним виразом обличчя. А вкінці і назва самого племені: годас, значить — лісова людина**)

 

Ще інші знов базікали про даків, аланів, про оботритів, гузів, про кавказців, про візантійців і вкінці про чорноморських половців.

 

В наші часи — часи збудження деяких модних і поверховних заінтересувань, хвилі, а навіть могутні валуни нісенітниці переливаються через вінця здорового глузду. Для відміни чи то для комплекту впроваджено навіть норвегів і тібетців. Сплітка недовчених «дослідників», компетенції яких ніхто не провірив і не провірить, іде на рахунок так званої популяризації і вмить знаходить попит.

 

Колись такі «гіпотези» були якось біліше нешкідливі, а навіть, скажемо, приємні в базікарському сенсі, бо вони поширювали наш забитий дошками світок. В своїй наївності мали вони цю слабку сторону, що чим більше був неготовий, сквапливий і виссаний з пальця помисл, тим більше він прибирався цифрами, правилами і навіть покликувався на якісь «права», обов'язком для природи або історії. А це видавалось переконливим для молодих і наївних людей. Наслухавшись у хлоп'ячому віці такого, або читаючи це і те про подібні речі, несподівано попався на вудку і я, дозволивши обдурити себе цій фантазії, яка наче б то ілюзорично поширювала історичний горизонт і давала йому «цифрове обоснування». І, як то звичайно, хотів я провірити, а може ще більше поширити ці «відкриття» серед своїх гірських приятелів.

 

Мій вихователь і старий друг Петро Іванійчук, званий Кузиком, про якого ми згодом розповімо більше, знав, не зважаючи на свій молодий вік, як ніхто інший, бувальщину й минуле своєї країни. Спочатку він терпеливо слухав мої відомості і навіть з зацікавленням розпитував про подробиці. А вкінці розчаровано хитав на це все головою. Коли ж я відчував себе цим трохи вражений, він пояснював мені свій погляд:

 

«Це все до нічого! Міряти голови сантиметром, заглядати у вічі та може ще кудись... Перекручувати назви, а хоч би й пісні записувати... А після цього хвалитися, що ми щось та, мовляв, знаємо!»

 

«Е, гарно це було б, дуже добре! Але так: коли б цей книжковий пан та з'їв головне знання, коли б у ньому закружляла кров велетнів або ж тих готів. Так би його ця кров сама несла, мов весняна вода до моря. І тоді він усе знав би, сама кров говорила б йому. Вмить він догадався б, що йому фотографувати, кого міряти і навіщо. А так? Він же, сердешний, сліпий і глухий. І знає він все тільки навпомацки, що кожного півметра вдасться нащупати».

 

Вкінці ще додав з посмішкою:

 

«Але ж нехай і так. Дай йому боже щастя! Хай собі так дві сотні літ заглядає раз-у-раз та всіх міряє. Тільки хай не оцінює по-п'яному, мов той громадський оцінювач».

 

Цей же Петро, обминаючи хитро мої настирливі запитання щодо крові велетнів та хто в дійсності від них походить, чувся однак — це він завжди підкреслював — настільки спорідненим із опришками, що знав про них геть усе. Згідно з тим, що говорив старий Гнат, який ще мабуть знав особисто різних опришків, Петро переконливо доводив, які обурливі базікання та брехні різних підпанків про те, що, мовляв, гуцули-газди походять від опришків та розбійників.

 

— Тут же від суду-віку не було жодних опришків, ані жодного розбою! Не було його, доки пани були чесні і справедливі — говорив Петро.

 

— Що там говорити! Розбійники і грабіжники є скрізь на світі, а найбільше таки в панських краях і містах. Могли вони й сюди заходити. Але відомо одне, що лагідні і спокійні були наші прадіди, рахманний народ був. Самі працювали, нікого на землі не боялися, нікому теж не кланялися, крім сонця і неба. Мандрували вони полонинами, панували над лісами і верхами, наче ті орли чорногорські. Пани до них приїжджали у гості, просили чемно допомогти їм у полюванні, показати дорогу. Жили вони з панами мирно, по-приятельському й навіть платили їм якісь невеликі данини та подарунки носили. Для тих панів, що то на долах і на підгір'ї утримували замки й ніби то від татарів нас захищали. Платили от, аби ніколи в жодну війну не мішатися.

 

Але, що правда. Ця рахманність, гостинність не на добро нам вийшла.

 

Бо згодом пани розпаношились на пануванні, звиродніли, стали вони гордими і дурними аж гей. А при цьому ще «внадилися» у гори. Почали надсилати сюди своїх підпанків, якихось різних гайдуків та присрачників. А ці насилували й топтали правду старовіку і вільне право. Вони запрагнули повернути нас у підданих, у своїх рабів, запровадили панщину і дідько знає що ще. Ґазди спочатку спокійно не давалися, покликувалися на одвічні права, надсилали послів до якихось там старших панів-гетьманів. Але це не допомогло. Тоді то й почали виводитися опришки. Бувало вчепляться гайдуки, підпанки якогось такого ґазди чи легіня, що то з борців-велетнів його рід. А в ньому, захищаючи свою честь або батьківщину від напасті, як вибухне кров в серці! Так, мов би вибухала якась криниця бездонна, що її вже й заткати не можна. Ого! Яв рубане він такого собаку барткою, а то й цілий загін їх повирубує. Так і кінець його газдуванню. Покидав він господарство, тікав у ліс, у Чорногору, в Чивчини, мов та риба у море. Тут уже ніхто не міг його дігнати, знайти ані побачити.

 

Бо там були кріпості, «фестунки» були нездобуті: оті-о шпилі, ліси і дебри. А згодом почали до них збігатися наші побратими-гуцули спід турка, з Буковини та з Угорщини, де дуже важке ярмо було панське. Наші легіні були вже нераз ватажками, отаманами, командирами цих розбійницьких військ. А цей куток, ось тут на нашій Верховині був найвигідніший. В трьох країнах можна було робити напади, до трьох країн утікати і в жодній з них не було порядку.

 

Але опришки визнавали всі давні права та суди старовіку. Перед чесними, двоголовими суддями вони схиляли буйні голови.

 

Згодом, однак, забагато цього наплодилось і збіглися звідусіль різні пройдисвіти. А ще пізніше навіть деякі газди засмакували легкого хліба. Вони переодягалися вночі за опришків. А були й такі, що навіть нападали на опришків та викрадали в них скарби.

 

Так тяглися роками сотні літ. Відпливло з гір життя дружнє, згідне, безнасильне, вільне, почалася біда. Переказували старі люди, що це збунтувалася кров велетнів. Бо щораз більше проливалася вона надаремно. А призначена вона була на що інше, на добру справу...

 

Таке розповідав Кузик про походження опришків.

 

 

ХРОНІКИ Й АКТИ ПРО ОПРИШКІВ

 

Судові «хроніки» й акти та побудовані на цих джерелах історичні роботи, як, наприклад, шкіци Владислава Лозінського, який спеціально займався бурхливою історією Червоної Русі, признають до певного ступня в головних обрисах рацію цій традиції.

 

До XVII століття гори спокійні. В XVII столітті панщизняні тягарі викликають кипіння на всіх цих українських землях, де ще не було панщини. Масовий заколот козацьких воєн та поширені після того насильство й безправ'я втягують жителів гір в свою орбіту.

 

В згоді з описами в книжках і актах, я наведу тільки один характерний приклад: Магнати Яблоновський, Потоцький та інші — ці самі, що згодом оголошували проти опришків універсали — користувались не раз опришками для так званих наїздів, облог та кривавої боротьби за маєтності з сусідами-шляхтичами. Під чає однієї з таких воєн пан Яблоновський організував 400, а Потоцький аж 600 покутськпх опришків. Як говорить про це судова скарга: «lаtrоnеs ех оris Росutiае vulgari idiomatu dictos — опришки»***. З цього видно, що пани цінували їх за войовничість, хоробру молодецьку відвагу та знання вояцької справи. Передусім цінували їх за те, що вони дуже ревно й акуратно виконували бажання своїх патронів, проводячи з розмахом нищення противників.

 

Так що, не зважаючи на віддаль та недоступність гір, верховинський люд був втягнутий у вир хаосу, який охопив тодішню Польщу. Згодом, коли вже вони були непотрібні шляхті, або коли, наслідуючи шляхту, опришки стали діяти на власну руку, ці ж самі пани і шляхта, попавши в біду від опришківських ватаг, організували міліцію для знищування опришків. Слід ще додати, що XVII ст. ці напади на долах та на Підгір'ї іноді набирали характеру, зважаючи на масові виступи селян під проводом опришків, теперішньої «класової війни» або суспільного «заворушення». Остаточне зникнення опришків, про яке виразно говорять гуцульські оповідання, відносячи його на кінець XVIII і початок XIX століття, також зв'язане із наявністю в горах неспокійних елементів та розбійників з цілої країни. Але це вже був тільки відгомін, епілог того заворушення в той час, коли в цілій Польщі почало вже заспокоюватись. Не забуваймо однак, що аж до самого кінця існування старої Речі Посполітої шляхетський «наїзд» був завжди актуального формою правної екзекуції.

 

Але навіть цей час, коли, як говорить народ, опришки перемінилися в «розбійників», багатий був на незвичайні характери та дивні епізоди, які свідчать про те, що раз розбуджена бойова сила, не маючи іншого виходу, танула й марнувалася в буйних гулянках під постійною загрозою шибениці. Багато людей, на жаль, і тоді шукали виходу в цьому, як здавалося їм, вільному й незалежному житті опришків.

 

Карпатських опришків боялися на цілому Покутті й Поділлі, ними ще довго-довго пани лякали дітей. Породжували це, мабуть, таємні поголоски про лісових людей, про велетнів, про їх несамовиту силу, їх несподівану появу та блискавичне зникнення, фантастичний нераз, багатий одяг та озброєння. Але, говорячи правду, опришки зовсім не перевищували в своєму розбійницькому ремеслі багатих і можних розбійників-магнатів, як пани Стадніцький, Каньовський і багато інших. А в порівнянні з методом польсько-козацьких воєн, багато розбійницьких пригод та нападів мають прикмети хлоп'ячі, юнацькі і майже навіть лицарські. Жорстокі дії доконувались іноді тільки під впливом забуття, афекту, а іноді знов під впливом справжнього обурення й почуття кривди. Про це говорять судові акти, рішуче так свідчить традиція, як також і те, що бойовий запал опришків часто можна було розвіяти чемним, ввічливим словом, а навіть можна було обманути їх таким чином, що це мало іноді для них фатальні наслідки.

 

Коли за польських часів боротьба з опришками мала характер самооборони або характер окремих випадів «смоляцьких» загонів наслідком доносу потерпілих чи то спрагнених помсти людей (нераз сусідів або й спільників опришків), то австрійське усмирення набрало методів систематичного і рішучого знищення. Австрійське «усмирювання» мало хвилево союзників у самому народі, в чварах різних фракцій і в тому, що вибуяння опришківства мало фатальні наслідки для загальної безпеки життя і майна. Але, як послухати старих гуцульських оповідань і переказів, то, здається, не слід так з легким серцем славити оці австрійські «пацифікації», як це роблять деякі письменники, навіть українські. «Чорні шибениці стояли побіля шляхів рядами, — розповідали старі люди. — А вслід за ними марширувала панщина. Скінчилися достатки і стара свобода. Панки, шинкарі робили вже з нами, що завгодно».

 

Після загину опришків, після знищення лісовиків і легінів зміцнені ворожі сили взялися за знищення самого лісу.

 

Вороги стали зухвалі. Вони кинули виклик лісові, впоралися з ним, зробили своє: знищили свободу, зрівняли з землею самостійність і незалежність Верховини.

 

*) По гуцульськи — велити, великани

**) Литовською чи то старопруською мовою.

***) Розбійники або, як зве їх народ на Покутті — опришки.

 

(Продовження в наступному номері).

 

[Радянський Львів, №1, січень 1946]

 

 

ІСТОРІЯ І МІФИ

 

Чи є, чи були в історії вигодовані і випестувані матір'ю природою племена з такими переважними прикметами характеру, що ми називаємо їх непрактичними і які виявляються в надмірній фантазії або теж в «симпатичних» почуттях? Коли так, то мабуть не було ще випадку, не доходять до нас вісті з людської бувальщини про те, щоб така група, характерна великим розквітом доброзичливих почуттів, багатством довір'я до світу й надміром духової щедрості чи то навіть лише безінтересовною фантазією, не керованою інстинктивними хитрощами та не доповнюваною хижацтвом, — щоб така, кажемо, група збереглася надовго. Хіба, що була вона під захистом якої іншої групи, озброєної «зубами і кігтями». Або існувала вона так довго, як довго природа захищала її своєю недоступністю.

 

І так верховинська легенда, протиставить нашій землі образ — рахманської країни. На сході сонця, в недоступних горах, оточених з усіх боків водою — говорить легенда — живе свояцький нам рід Рахманів — істот лагідних, сповнених дружби і милосердя. В тій країні немає ворожнечі. Рахманам не знані незгода і чвари. Від решти світа захищають їх води та гори. Легенда розповідає, що наша, така, яку ми її знаємо, земля не схильна плекати буйної доброзичливості, незаплямленої лагідності й не терпить вона також рідких, особливих духових билин. Не терпить постільки, поскільки не створить водночас противаги у своєрідних хижацьких, гострих, колючих і отруйних прикметах. Так само на чорногорських шпилях не уродить золота кукурудза.

 

Опришки, безсумнівно, дошкулили сусіднім країнам, а проте вони були, разом з вірними їм лісами, захисниками своєї країни. З упадком опришків доля Верховини була запечатана. Хіба можна собі уявити, щоб найтися десь такі люди, які могли б оцінити вартість особливого відокремлення і фатальність раптового, неорганічного зудару чужих для себе цивілізованих фаз? Це наче якісь археологи, що консервують не могили, не викопалини й знахідки — тільки живі цвіти й левади первісної культури. Де ж шукати таких археологів? Так захвалювані нам резервати, не тільки людські, а й тваринні та рослинні, досі є здебільшого площами догорання, збіркою живих ще недобитків. Творяться вони, звичайно, за годину до смерті якогось роду, або й навіть уже по смерті гальванізуються вони і фальшуються.

 

Передчуттям і міфом такої археології є, мабуть, оповідання про того цісаря, що то особливо закохався в гуцулів і не тільки звільнив народ від панів та примусової військової служби, але й заключив з гуцулами побратимство, щоб захищати, мовляв, стару гірську свободу.

 

Бажаючи, наприклад, хоч поверховно змалювати історію опришків так, як розуміла її та переживала сама Верховина, мусимо пам'ятати про те, що наслідком довгих століть відрізання від світа, питання та мірники історії так само, як і гео графічна уява етаровіку зовсім різняться від наших. Ідеться не тільки про те, що вони були фальшиві або фантастичні, але про те, що вони мали цілком інакші регулятори. Географію старовіку можна б назвати почуттєвою географією, такою, що розширює людські оцінки на орієнтацію щодо поділу й заселення землі. Земля, це організм: голова її у цісарській столиці, а пуп — у Римі. Верховина є серцем землі, а Полєниця — тобто пів Покуття, Поділля і України — це груди й робочі руки. «Панська» країна, це «калюх», тобто пузо, що їсть працю інших. Країна диких «сироїдів» десь там далеко на сході сонця — це задня кишка землі і ворота до Пекла. За Римом, далеко за «морем» є десь другі ворота світа із сходами до неба на Сіонську Гору, гору небесну. А десь поміж небом і землею на шпилях найвищих гір є країна земної досконалості, країна Рахманів. — Звичайно, такі уявлення були хиткі, нестійні і не розповсюджені широко. Говорили це тільки ті, що задумувались над оцим. Такі ж особливо міфічні та ще більше фантастичні уявлення про походження землі.

 

І, мабуть, місцевих «істориків» старосвітчини інтересують такі «питання», над якими сучасні люди не мають охоти зупинятися.

 

Наскільки це можна визбирати з численних оповідань про минуле опришків, — одним з найважливіших мірників значіння і слави опришків є питання: хто з них, коли і за яких обставин вбив дідька, що ходив раніш живий і тілесний по світу. Після вбиття він уже появляється тільки як «нечиста сила» на чийсь заклик.

 

Ще й сьогодні говорять, що вчинив це Довбуш. Давніша і поважніша легенда стверджує, що дідька вбив славний опришок Головач, а люди згодом приписали це, як і багато іншого, Довбушеві.

 

Дальшим важливим питанням є: Чи Довбуш знайшов топір велетнів? Чи може дістав він у подарунок якийсь інший меч від якогось старого віщуна? Чи сам велів він викувати топір? Що потім з цим топором сталося?

 

Не зважаючи на те, що майже всі оповідання про опришків торкаються історичних осіб, про яких існують нераз досить докладні відомості в польських та угорських судових актах і хроніках, факти, які ми називаємо історичними не захоплюють так народних оповідань, як уже згадані міфи. Оповідання також дуже конкретно характеризують нераз цих людей як з фізичного так і духового погляду. Характеризують і вмить замазують. Роблять вони це саме заради якоїсь типічності тих міфічних «питань», для них найважніших.

 

А важливі вони тому, що за вбивство дідька та безпеку з цього приводу люди — принаймні з цього боку — відчувають вдячність до опришків. Вони хотілп б знати кому їм слід дякувати, кого благословити.

 

Незнайдення меча велетнів — так я чув — справило те, що була втрачена стара свобода. І тому замість володіти, панувати над горами й жити своїй власним життям, гуцули впали на дно історії.

 

А може — може Довбуш не дотримав умов? Може є ще надія, що хтось цей меч знайде?.. Може той великанський, чи то Довбушів топір хтось таки колись витягне зі скелі?..

 

Колись обговорювали це питання голосно, з пожвавленням. Тепер — значно тихше. Не те, щоб скептично, а краще ніби з вичікуванням — хай, мовляв, хтось інший візьме слово. Наводяться чужі думки без свого особистого ставлення до них.

 

Але, не зважаючи на те, ці «питання» висловлюють і характеризують певну дійсність, дійсність, очевидно, в переносному й психологічному значенні.

 

Оповідання про вбивство дідька є наче виразом сміливості й зухвальства опришків, які бродячи по лісах і полонинах, у всяку пору року, за всякої погоди, в бурю, громовицю і зливу; або зимовими ночами в сніговій пустелі серед моторошної тиші, або серед шуму, звуків, зойків і погроз розгуканої природи — завжди були готові стати віч-на-віч з найгрізнішою, навіть діявольською силою — іноді навіть з почуттям, що допомагають вони самому небу.

 

А знайдення меча велетнів — міркували так — не тільки не дало б панам, підпанкам і шинкарям кинути гірський народ під ноги, але воно ще й очі б людям відкрило. Допомогло б завести на світі верховинську правду, лад старовіку — «слободу».

 

Саме тому опришки в теперішніх переказах більшу, здається, відограють роль, ніж інші явища і події старовіку. І більше, мабуть, захоплюють вони уяву теперішніх людей, ніж уяву сучасних їм людей. Верховина жила ще тоді, мабуть, життям дитячим, повним, незайманим, вона дихала, мабуть в цьому дитинстві наявністю щастя і дивилась в майбутнє з надією.

 

 

ЯК ПРАВНУК ВЕЛЕТНІВ ГОЛОВАЧ УБИВ ДІДЬКА

 

Посередині пасма Чорногори є, висунутий немов острів до «угорського боку», гірський шпиль з дивно-незрозумілою, хоч і старою назвою: Гутин Томнатик*).

 

Коли глянути з головного Чорногорського валу на південь, ми побачимо ген-ген глибоко внизу, в підніжжі пасма озеречко сталевої барви; а над самим озеречком досить стрімке й понуре провалля і скельну стіну, що заслонює ближчий обрій. Оце й Гутин-Томнатик — верх темний, самотній, різко відірваний від широко розколисаних обрисів пасма.

 

Оця саме понура кітловина видалась народному віруванню відповідним осідком для дідька, грізного противника святої моці, руїнника життя і вождя всіх вражих сил, що прагнуть до пониження і потоптання людства в болоті.

 

Ми й сьогодні залюбки заслали б його туди разом з його темними земними прихвостнями, серед яких народний переказ ставить насамперед володарів цього світа: царів, міністрів та інших потентатів, навіть війтів. Однак — погідне плесо озеречка має ще якийсь інший зеленкуватий відтінок суму, але й тихої радості. Воно ніби радіє з того, що завдяки віддаленню від головних плаїв, чи то від часу спілки з чортом ніхто не порушує його задуми. Що взагалі воно не має жодної справи в людьми.

 

Кітловина і дійсно дуже тиха.

 

Але ж це тепер, мабуть, від того, що вже не сидить там дідько в тілесній подобі. А озеречко пригадує собі вірного правнука велетнів, здоровенного Головача, що розправився перед віками з дідьком. Пригадує й посміхається вибачливо і сумно.

 

Однак, що можна сказати хороше про давнину старовіку? Одне певно, що дідько тоді не тільки відверто називав себе дідьком, але й кидав виклик самому Небові, поводився зовсім безсоромно, нахабно й безкарно. Сьогодні він уже не тільки мабуть, переодягається та впихається скрізь разом з добром, але ще й завжди якусь маску натягає. А в останніх часах він уже навіть не має такої великої потреби шукати когось. Людей, бач, повно на світі й вони самі вже шукають його. Іноді є навіть і нещасливі від того, що не можуть його знайти.

 

Однак немає вже колишньої сили чортячого зухвальства. І це, як запевняють свідомі, є заслугою Головача.

 

Але ви навіть не думайте чогось довідатись від мовчазного Томнацького озеречка, воно бо, напевно, тільки посміхається з людських справ. Озеречко ж бачило Головача, великого, безстрашного борця, воно розмовляло з ним кожного дня. Бачило, як він ввібрав всю силу велетнів, як забув свою власну кривду і муки своїх найближчих для того, щоб задушити гада й пробити шлях благословенним течіям.

 

А люди, тимчасом, і нині ще поцілували б дідька в п'яту за марний гріш. Хай він тільки цього захоче.

 

Найдавніше це оповідання опришківське, ця дума про Головача.

 

Легенда, як звичайно, мішає мотиви, отже придає йому прикмети і вплітає події, що стосуються пізніших опришків. Її так важко нащупати, як важко в піску, несеному бурхливим гірським потоком, знайти золоту жилу.

 

Хіба хтось був би у дружбі з сталевим Томнацьким озерцем та з верхом Гутином.

 

Південні схили Карпат, що спускаються до Угорщини багато сонячніші за наші північні, вони навіть лагідніші самою побудовою гір. Ніде немає тут голих скель, немає прірв і круч. Немає теж понурих і густих лісів косодеревиии. А величезні, добірні, майже шпилясті і ясні буки пнуться ген-ген високо понад звичайну поверхню ліса. Громади цих буків, мов якісь церкви погідної і щирої богослужби, отворюють своїм лагідним зеленим освітленням затишний і лагідний настрій тихого задоволення власною силою. Настрій характерний для всіх букових лісів.

 

Так само долини й кітловини там особливо просторі й широкі.

 

Коли дивитися з Гутина на південь, ці скопища буків видніють уже, мов газдівські збори і віча. А трохи нижче, в широких кітловинах безмежно простилаються чорні й незаймані смерекові ліси. А ще далі блискуча, світла стьожка славної Тісси, патрона угорських рік. А потім знов гори, знов одноманітні плащі лісів, і знов море гір. Десь там у скелястих бистринах Тісси похований в золотій домовині Аттіла, також потомок велетнів.

 

І там, по тому боці Карпат, видніють ясні галявини, що вигодували нашого Головача.

 

В лиху годину та на своє нещастя панський гніт розбудив великанську силу в Головачеві.

 

Вже з самої постави, його могутніх плечей, які з труднощами вміщалися в широкі двері хати, та по величезній його голові, череп якої буцім-то й досі зберігся, можна було впізнати, що він походить від велетнів. Від цієї здоровенної голови одержав він своє призвисько, а як його в дійсності звали — невідомо. Чуприна була в нього русява, а в чуприні щирозолоті пасемка — знак походження від велетнів. Кажуть, що мати носила його два роки в своєму лоні, а плекала грудьми цілих десять років. Коли вже підріс Головач, легінь був з нього спокійний, господарний, працьовитий і веселий. З дитинства уже кохався він у полонинах та в пастушенні. Силу свою він виявляв тільки тоді в невинних жартах. От, візьме раптом на плечі якогось здивованого вола, або затримає коня в галопі. Або так засміється, що аж сипляться листя і фон з дерев, а ліс гнеться, мов під час бурі. Проте він ні з ким не шукав звади. Навпаки, знали його з того, що коли було впорається з своєю роботою, то завжди й охоче допоможе іншому кому завгодно. Був він міцний і разом з цим добрий і щирий до всіх. Його глибокі сірі очі усміхались добром до світа. І пісня називає його «щирою дитиною».

 

В той час угорські гайдуки за наказом своїх панів почали нападати й мучити газдів. Вчепилися також і його сім'ї. Терпеливі і мудрі ґазди гаряче молились до неба, щоб господь спам'ятав напасників та проніс цю панську чуму. Але небо мовчало. Вкінці вичерпалася терпеливість, не зводилися вже повні болю очі до неба. Коли панські гайдуки зв'язали й потягли на муки гордого і красивого Головачевого брата буцім за те, що він не послухався каштеляна — Головач стискав зуби і кулаки. А потім — цією самою стежкою по сонячних царинках, куди він колись бігав з братом в дитинстві — Головач ходив до брата в панські катівні, щоб настоявшись, наблагавшись та підкупивши гайдуків передати йому шматок хліба. І здавалось Головачеві, що це вже інші гори, інші ліси, інше небо, не те саме, до якого він з такою щирістю усміхався й протягав руки. Щось наче відривало його від материнських грудей світу. Щось услизнуло сюди мов слизька й огидна гадюка. Якийсь понурий, невідомий досі тон бренів скрізь. А коли вже мав упасти жорстокий вирок братові. Головач бачив раз, як старий батько дивився на коней, що паслись на царині й чув, як він шептав до них тихо й ласкаво: «Нічого ви, біднятка, не знаєте! Таки нічого! Махаєте собі хвостами, травичку щипаєте». А Головач, який нікому ще в житті не завидував, позавидував тоді оцим коням.

 

І почало сипатись каміння з тієї зрушеної скелі нещасть.

 

Умерла Головачева мати. Брат, правда, втік якось перед самим виконанням вироку, що присудив його на ламання кісток та вирвання язика з рота. Але гайдуки знов тоді впали до хати. І коли взялись вони в'язати й катувати батька, Головач став благати їх, промовляючи до сумління. А коли ті на очах сім'ї зарізали корову-кормилицю, коли один з гайдуків безжалісно вбив чоботом собаку, що вірна до самої смерті захищала газдів — тоді прокинувся Головач.

 

Блиск топорища і наче рев пораненого ведмедя.

 

Жодний з напасників не вийшов живий.

 

А потім звичайні також нашим цивілізованим часам, так добре відомі події: карні експедиції, спалення хати, цілковите знищення господарства, катування стариків і дітей. Головач був на полонині, але вгледівши, як горить хата, він збіг з гори і наздігнав переслідувачів. Його моторошний сміх — розповідають — вразив їх так, що вони мерщій покинули бранців і втікли перелякані.

 

Газдівство і сім'я були знищені. Малолітніх дітей довелось роздати по людях, а батько вже не потяг довго. Вмираючи, він розповів Головачеві про своє походження від велетнів та про те, що світ стоїть на голові.

 

Весна прокидається рано на південних схилах Карпат. Вона не вибухає раптом. тільки спершу розплющує очі, посміхається й розквітає нишком, поволеньки. А в ті саме гарні квітневі дні, під Гутином у Чорногорі ще спадають лавіни й озеречка завалюють сніги великими масами.

 

Коли після всіх тих нещасть пересиджував тут Головач, йому прибувала сила. Груди його були сповнені вщерть обуренням проти всякої нечистої сили. Це обурення виривалося дикими і кривавими прокльонами. Вони шуміли й гриміли, мов рев пораненого ведмедя й котились луною по скелях. Він співав пісню обурення: знищити, втоптати у землю це безчесне плем'я, що визискує вчення, багатство і віру того, щоб ссати кров і катувати мирних, щирих людей, дітей праці, божих дітей! Поставити світ на ноги догори головою! Але невже Небо тримає з панами? Невже і воно не має досить потрібної сили?

 

Сидів він так у самотній задумі і не знаходив відповіді на ці болючі питання.

 

Отже викохував і випробовував свою силу. Виносив кожний день на гору такі каменюки, як стіл, і складав, будував з них стіни садиби, яку там згодом і поставив собі із скельних плит. А іноді кидав униз цілі зламища скель з таким розмахом, що аж гори дудніли і здригалися.

 

І так набрав він сили, чи як говорить пісня — «викохав силку»: таку, мов дерево, що висить над прірвою, як гірський потік, що затамований греблею напирає на могутню заставу. Але як налетить з гір хвиля, як виверне й викорінить вона ліси, як схопить їх і порве разом з камінням, як вдарить об могутні стіни, як затріщать вони й захитаються (а вслід за першим зрушенням стін розсипляться й скучугурені мури скель, на яких і тримається гребля) тоді бухне страшною силою вода. А разом з водою прорветься лавіна каміння, страшна плутанина вирваних з корінням лісів. Горе тоді долинам, горе всім греблям, мостам і дорогам!

 

В грудях Головача кипіла ця спутана сила, шукаючи собі виходу. А як вона вже прокинеться, як розгуляється ця великанська сила, то людина, мабуть, сама здивується і стане їй страшно.

 

Щойно сидячи на самоті там під Гутин-Томнатиком, Головач освоївся з своєю силою. Тут він зрозумів ким він є.

 

І ще могутнішим, ще більшим великолюдом став він з того часу. Сходячи з полонин, підперезаний цяцькованим цвяшками і бляхою ременем, він скидався на засніжну гору. Плечі у нього були, мов старосвітська піч, груди мов ворота гражди, а руки, як ті коновки. Розповідають таке. Він зрубав і зігнув якогось величезного бука, такого, що інший і не підняв би, і зробив собі з нього метавку. Випущені з цієї метавки стріли свистіли осіннім вихорем.

 

Великий шукає собі в нещасті великого противника. Отже, нападає він на каштеляна в замку і вбиває його серед сім’ї і його лицарів. І, стрибаючи з замкового муру, він гукає до них остовпілих, гукає так, аж замкові башти лунають: «Ану гей, панки-зайці, поворушіться, здоганяйте!» На такий виклик кинулась за ним панська зграя, стріляючи з мушкетів. Але раптом упали вони всі, покотилися по землі, мов підрубані, почувши як засміявся Головач, регочучись бурею на Гутині.

 

Після того, сидячи з братом на Чорногорі, вони добирають собі відважних легінів, спрагнених помсти й свободи. Добирали вони побратимів таким чином, що добровольцям веліли витягати голіруч жарини з букової ватри. І хто, не скривившись, тримав у жменях жарину, оповідаючи якусь байку чи пригоду, той тільки вартий був їх побратимства.

 

І шугали вони так по трьох країнах: по Угорщині, Польщі й Туреччині, караючи й викликаючи жах тільки однією вісткою про себе. Люди говорять, що вони були строгі й жорстокі для панів та гайдуків. Ніхто їм не зміг ставити опору, ніхто не зумів утекти від їхньої помсти, коли вже вони заповзялись на когось. Брами, кріпості, стрільниці, башти і мури не були для них перепоною. Головач ламав їх, трощив. Всякі укріплення нищив він, кидаючи в них такими величезними плитами, що інший і не зрушив би їх з місця. Брами розвалював, б'ючи в них з розмаху дубовою колодою. Буцім-то й кулі його не ловилися. Але вже найбільш несамовитою була швидкість їх рухів. Ноги в них були швидкі і льотні, коні найкращі. Опришки їх не жаліли, а мандруючи одвічними шляхами, хребтами гір, вони часто зміняли втомлених коней, залишаючи з'їджених на полонинах. Іноді для поспіху, або для замазання слідів чи то для того, щоб раптом десь появитися, опришки прорубувались сокирами крізь гущавину ліса. Сьогодні вони, скажемо, в Семигороді. Там опанували якийсь замок і, навантаживши скарбами коней, позавтра вони в Чорногорі. А через кілька днів у шляхетському дворі над Дністром. А потім знов на Буковині або Волощині нападали якихось багатих турків чи румунських боярів. Скрізь же цей самий побратимчий хлопський народ стогнав під чужинецьким ярмом. В Польщі, на загарбаних, колись вільних і спокійних землях стягалась панщизняна вуздечка, на Угорщині гнобили данинами, рекрутчиною, великою жорстокістю адміністрації. А у волоських землях просто винищували селянський народ за допомогою чи й без допомоги турків. Тому то й люди, котрі — як нераз Головачева сім'я — стогнали в ярмі, чекали і з тугою дивились на гори, чи не з'явиться десь кремезний велетень. Бо хай но тільки піде вістка про відважний напад на якогось з гнобителів народу, як гайдуки й пахолки ставали лагідні, а пани вибачливі й ласкаві. Гніт ставав менший.

 

Головач та його легіні не боялись погоні. Головач іноді навіть навмисне чекав десь у засідці погоні, щоб налякати переслідувачів.

 

Врешті-решт Головач уже не робив нападів, не мав потреби сам нападати. Сидів він на Гутин-Томнатику й будував свою скельну домівку, посилаючи самих юнаків з опришківським ножем, званим чепликом. І це робило своє. Пан, до якого надсилано чеплик, складав викуп, чи — згідно попередження — занехував переслідувати людей, або й покидав свій двір і швидко тікав до іншої місцевості. А гайдук-поганець тікав, ховався і, коли це вдавалося, шукав служби в іншій околиці, де його ще не знали. Про цей «чеплик» розповідають ще таку цікаву пригоду. Раз, під час перебування в якомусь угорському містечку, Головач наткнувся на якогось маляра гербів і вивісок, що виконував замовлення для цехів, городян і лицарів. І звелів тоді Головач маляреві намалювати на щитику, який він після цього вмістив на чеплику, образ людського заду на знак призирства для панів, яким він і посилав оцей чеплик. І був цей чеплик з малюнком заду у великій пошані в усіх, хто кривдив народ.

 

Ніколи вже потім опришки не мали такої влади, як за часів Головача. Тим більше, що тоді ще пани не вміли захищатися перед ними, а ще менше думали про їх знищення.

 

А згодом закортіло Головачеві більше побачити світа. Отже мандрував він з легінями далеко, мов з лицарським почотом, і скрізь, де він зайшов чи заїхав, люди вгледівши постать велетня, — робили йому дорогу. Але після всіх цих мандрівок Головач наче втомився воюванням. Не те, щоб знесилився. Тільки що дальше запускався він у нові країни, що більше відкривав він міст і містечок, що більше бачив замків і городищ, про які і не мріяв ніколи, то більше пустим і безнадійним видався йому світ. Перед ненавистю й присягою помсти виростали неначе незліченні війська густим бур'яном без кінця. Скрізь тільки пани і пани. Тільки вже згодом він вгледів також, що зло скрізь замасковане і перемішане з добром. Бо зустрічав він панів, про яких не було ніде поганого слова, а навіть таких, що про їх людяність, розум і господарність розповідали приязним, тихим словом. Були серед них і вроджені керівники й безстрашні, мужні, вірні й запопадливі вожді. А по містах знов бачив він таких людей, — хто його знає чи пани вони, чи трудящий народ, — що виробляли різні цікаві й корисні речі: залізне знаряддя, скло, сукно, всякі оздоби; писали вони книжки і якось відбивали їх на машинах, малювали картини, будували церкви.

 

А знав же він прекрасно і те, що не в одному бідняку сидів дідько. Сьорбне він маленьку капельку влади і в голові вже йому завертиться, і вже він ходить по головах людям. Хто ж такі ці мерзенці, криваві гайдуки, як не виродки народу?

 

Головач відчував у собі силу здатну світ перекинути, не знав він тільки як змінити цей світ. До цього була потрібна срібноволоса віща голова королівського вождя, того королівського мудреця з перед віків, про якого говорив йому, вмираючи, батько.

 

Отже дивився Головач в небо до зір і прагнув сказати: Ви мовчите? Невже й одного слівця я не почую? Чи маже я глухий відколи лихі люди перерізали пуповину із світом? Невже ви й батьківського слова для мене не маєте?

 

І так, засмучений якось, повернувся Головач на Гутин-Томнатик.

 

Були якраз свята Розигри. Тож дідько з зависті, що життя скрізь цвіте, веселиться й радіє, вшивався скрізь і шкодив, нищив, убивав. Глумився з неба.

 

Хоч ми й живемо в часи, коли все підміноване дідьчою силою, проте ніхто з нинішніх людей не бачив дідька... Тимбільше, що він буцім не існує тепер тілесно. Отже щодо опису цієї неприємної персони ми мусимо здатись на прастаре знання. Воно говорить, що дідько скидається на десятирічного панича, в м'якому, плюшевому вбранні. Обличчя в нього не то лакейське, покірне й перелякане, не то сповнене зухвальства й їдкого глуму. Бо навіть дух його, тобто привид, що показується теперішнім людям, такий же. Дідько може бути малий чи великий, він маже набрати всякого зросту: або звичайного хлопця, або величезної гори. Так само і «щезник». «Щезник», це мабуть дух дідька, котрий після відповідної кількості образливих слів мусить зникнути, щезнути. Гуцули вважають знання про дідька річчю дуже серйозною, важливою і корисною, вони шанують тих мудреців, що знаються на чортівській техніці. І разом з тим бояться їх. Воно й не дивно: людина, що володіє силою шкодження, може використати свою владу на добро і на лихо.

 

Але Головач прекрасно знав дідька. Хоч цей дідько-хитрун — навіть на очі йому не попадався.

 

Кажуть люди, що бородатий пророк — святий Ілля страшно тоді заповзявся на дідька. І прагнув будьщо покінчити з ним остаточно. Володіючи силою громів, він літав скрізь за дідьком і так бив його громами, аж гори трещали. І саме тоді появилися численні озера, серед яких і озеро Шибене. Коли пророк луснув громом у ліс під Погорільцем, де Чортяка ховався — там вмить появилась величезна яма-жолобина. А вивернуті з корінням дерева загатили потік. Таким чином постало там озеро. Але дідькові аби що. Така мерзенна гадина, що знає всі нори і сховки, глумиться, очевидно, з святого на небесах.

 

Раз якось на святого Юрія, під час бурі і громів, знов знахабнів дідько. Як зашумить вам, як затріщить в скелях над Томнацьким озером! Що лусне грім з неба, то дідько зарегочеться і хлопчак у панському одягу стане викривлятися громам, росте завбільшки у величезну гору, кривить харю в моторошному, безсоромному сміху, а потім знов меншає і, насміхаючись, ховається в скелі.

 

Вгледів це Головач. Груди йому захвилювались, закипіли обуренням. Так ось воно що! Вже й небо не в силі порадить собі з гадом, з ворогом своїм! Ану, може я допоможу вам, святі небесні, я — газдівський сирота і внук велетнів. Ваш же я усім серцем.

 

І тоді раптом з хмар та густого туману зашепотіло щось йому голосом матері: Синочку! Забудь про свою кривду і помсту, щоб тільки знищити ось це найбільше лихо.

 

Піднявся тоді Головач на шпилі Гутин-Томнатика, мов величезна гора серед громів і зливи. Присягав забути свою кривду, просив ласки у неба. Звів очі до неба: Вже я знаю, святі сили небесні — побратими моєму бідному серцю! Ви дивились на мене! Ламалися ваші серця. Однак не стало вас, щоб всякій кривді загородити шлях. Та людське серце, хай і єдине, мусить обізватися, відкрити вам шлях.

 

Пани і гнобителі! Вже ми не чигатимемо на ваше життя, не будемо вас знищувати. Мов цей камінь кидаю свою кривду у прірву. Але хай тремтить уже вся могутність вашого панування. Прийшов ось кінець вашому вождеві.

 

Повідламував собі Головач із скелі каменюки завбільшки лісової колиби. Коли вдарив грім святого Іллі, а у відповідь знов залунав регіт і з скелі показався чортівський панич, кривлячи пику — Головач з розмаху вперіщив його згори каменюкою. Аж смола приснула на всі боки. А кинутий камінь не менше наробив тріскотні, розбиваючись, ніж громи небесні. І вбив Головач дідька. Ще й нині там скелі чорні від тієї смоли.

 

Небо випогодилося. Зорі шепотіли, мов безконечний потік і відзеркалювались мерехливо на плесі озерця. Шуміли водяні каскади. А Головач розправив ручища, мов пловець, волаючи: Вільний шлях! Сюди, сюди йдіть, поспішайте благословенні сили! Будьте з нами, ви, вимріяні в снах, батьківські сили!

 

І спливали від мерехливих зірок добрі, лагідні, таємниче ласкаві ручаї.

 

І згодом, роздумуючи над цим усім, зміркував Головач, що вже виконане його завдання, що вже нічого він більше не зробить на цьому світі.

 

Від тоді й занехав він опришківство. Випасав великі череди на полонинах і перебував там ціле літо. Днями й ночами пересиджував він коло корів, годуючи їх, доячи, ласкаючи й говорячи з ними. Іноді носив він на руках по кілька телят за одним разом і колисав їх, мов немовлят. А на зиму спускався нижче букових лісів на схили угорського Мунчеля. Там він збудував собі першу оселю, зимарку. І ніхто його не чеплявся. Кажуть, правда, що пани згодом намагались підсунути йому якусь дівку, щоб задурити його, спіймати і вбити. От, таке собі наше гуцульське базікання, щоб тільки скрізь бабу та любощі причепити. Але це аж-ніяк не було для Головача хитрістю. Усе життя він бо навіть не глянув на жінку.

 

А проте людиська і нині ще не перестають міркувати над цим: Чи гаразд, мовляв, зробив Головач, що покинув опришківство? Пани бо знов почали гуляти й гнобити народ.

 

Як же можуть гуляти й робити лихо, — думав Головач — коли дідька уже немає, коли немає вже також у панів тієї лихої сили й могутності?..

 

І шанували на Закарпатті Головача — дідьковбивцю — так його люди назвали: — як справжнього потомка велетнів, як ґазду, як людину великого серця, як батька трудящого люду. Далеко лунали слова про нього.

 

Тому, коли раз турки загрозили цісареві наступом на Угорщину і вже підсувалися під кордони — сам цісар надіслав до Головача — ген аж під Гутин-Томнатик — посланців з просьбою захистити країну від нападу й знищення. Цісар обіцяв Головачеві війська скільки йому завгодно.

 

Спершу — кажуть — Головач зиркав спід лоба на цих панських посланців, лицарів з великими перами на капелюхах і в чорних мантильях наопашки. Але коли ці змалювали йому скільки людей заберуть турки в ясир та скільки кривавиці людської знищать — він дав згоду, попереджаючи, що сам один тільки піде на турків. Це й написав цісар до турка, що надсилає проти них тільки одного лицаря.

 

В південному Семигороді, який прекрасно знав Головач з часів нападів на замки, — чекав він турків на високому перевалі.

 

Турки йшли, мов на воєнну прогулянку, навіть здивовані і цікаві: хто це, мовляв, такий лицар, і що він один може вчинити їм? Радісно тріпотали долинами зелені прапори турецького пророка, а шпилі гір прикрашували зелені прапори Головача — буки. Аж ось споміж зелені виникла людина-гора. Яничари зустріли її сміхом. А коли вони підійшли до перевалу, що гострим клином вбився між шпилі, раптом посипались на турецьке військо великі каменюки, мов з пращі. Під час паніки з цього приводу, з гори залунав луною наче той ураган полонинський, моторошний сміх. Головач-велетень кинувся з мечем на переляканих турків і вигнав їх геть поза кордони Угорщини.

 

Спокійно шуміли й посміхалися славні букові прапори.

 

Цісар назначив Головача гірським воєводою і просив його приїхати до Відня на постійне життя, щоб похвалитися ним перед світом. Але Головач подякував чемно, говорячи, що для нього кращі за все кам'яні палаци на Гутині.

 

І просив ще він передати цісареві, що вен зовсім не лицар, тільки завжди опришок. Та що силу він бере тільки з себе, з власної відваги, а не з привілею. А права записані на його серці, а не на цісарському папері. Є в нього також підвалини для права. — Вони базуються єдино на власній честі. — Не на жандармах з півнячими перами.

 

Проте цісар не образився на те, велів він тільки надсилати кожного тижня Головачеві на гору мішок мука та бочку вина. Таку він назначив йому данину.

 

Отже жив собі Головач до пізньої старості на цих горах. Газдував там, літував і зимував і попивав вино. Горнув до себе рідних сиріт і внуків. І слухав пісень. З цілого світа приходили до нього співці, вони співали про нього пісень:

 

Головачу, Головино,

Ти щира дитино —

Ех, не жури си, Головачу

Бо си гори розплачуть...

 

Так вони співали: і про вбивство дідька, і про перемогу над турками, і про знищення каштеляна, і про панську досаду.

 

Ех, не жури си, Головачу —

Головачу, ти щира дитино...

 

Співали так мандрівні сліпі старці.

 

А дідусь слухав задумано, сидячи на скелях. І дивився ген на блискучу Тіссу, на ясні галявини, що його вигодували. І думав про сивого дєдика та стареньку ненечку, про те, як сердечно сміявся до нього весь світ, коли ще він вірив кожній травинці й листкові. Як билось для нього скрізь серце світу, мов серце матері. І як ліси, полонини, царинки — всі вони були такі добрі, кохані й запопадливі, що і в небі таких не буде. Так він слухав пісень цих.

 

Приходили також до нього люди просити допомоги, розради. Приходили теж газди з далеких сторін з усякими справами.

 

Небагато говорив Головач у своєму житті. Він і тепер говорив мало. Але коли вже сказав щось, то так, мов кинув каменем: твердо, міцно. Такі ж були і його поради. Люди хвалили його за це. Головач скрізь був славний.

 

І як довго житиме Гутин, як довго сумуватиме й посміхатися озеречко, як довго Тісса гратиме пісню про велетнів — так довго житиме Головачева слава.

 

Слава кам'яного велетня з серцем дитини.

 

Слава ідеального опришка — Головача.

 

 

ПРАВДА ПРО ОПРИШКІВ

 

Один з моїх близьких друзів, що мав особливу любов до правди, обдарований милим і рідким у наших часах переконанням про те, що правда десь таки мусить бути, що вона однозначна, така і не інша, був раз сердечно стурбований, прочитавши оповідання про Головача. Турбував його один-єдиний сумнів: Але чи все це правда? А водночас, чи то захоплений красою Головача, чи то сумніваючись у «правдивості» цієї краси, він додав сумно: шкода!

 

Нелегко було мені його заспокоїти. Дійсно якось невиразно з цією правдою так, як і взагалі нині з історичною правдою. На диво уже замазана ця правда про опришків. Бо як не можна сказати, що вся правда зберігається в судових справах, так і в народних оповіданнях не завжди говориться тільки правда.

 

Судові акти дають нам дуже марні й нікчемні подробиці, сухі реєстри нападів, звіти дійсних або приблизних злочинів, конфліктів з кодексами й судами класової справедливості та вироки, однобічно видавані панськими і міщанськими судами. В найкращому разі ці акти скидаються на секцію відрубаних од тіла органів, що вже перебувають у стані розкладу. Самого життя вони не відображують. Не дають нам теж правди про опришків свідчення людей, вирваних із свого середовища, і списувані людьми, які не знають цього середовища. Не дають нам принаймні навіть розмежування злочинних інстинктів від загального фону тих часів та жорстокості звичаїв. І цими актами варто займатися постільки, поскількн вони торкаються відомих нам з переказів людей, якими займається пісня, оповідання й уява. Або в якомусь ще більшому зв'язку. Так, наприклад, коли б хтось забажав змалювати долю селян, або поверховість і класову виключність організації справедливості в колишній Польщі.

 

Хто читав, або тільки переглядав «Чорні Книги»**), той зразу ж запримітив, що, наприклад, не тільки жорстоко поводились також з жінками цього стану за «тілесний гріх». Всі описувані в Чорній Книзі тортури, застосовувані під час слідства й розправи на жінках, як обдурених так і згвалтованих, особливо яскраво освітлюють «правду» цих судових актів.

 

Повернемось до багатющих оповідань і легенд, які живуть в устах народу. Хоч досвід людської думки навчив нас не тільки ставитись вибачливо до цих оповідань, але й того, щоб за допомогою навіть мікроскопічного психологічного аналізу можна було якнайбільше з них навчитися — мусимо однак сказати слідуюче: що вже першою виразною прикметою гуцульських оповідань і легенд є те, що одні суперечать другим. А також те, що вони надзвичайно якось перевантажують дійсність та її доступні для нас виміри. Здається, наприклад, що коли б Довбуш виконав оце все, що говорять про нього народні перекази, коли б він тільки обійшов ці всі, розсіяні по цілих Карпатах, місця, які зв'язані з ним у народній нам'яті, — він мусив би жити без кінця. А Довбуш небагато мав часу. Легенда підкреслює, що умер він молодий, що загинув передчасно. Але невже взагалі немає правдивих оповідань про Довбуша? Невже ніщо таки неправда? Отже в обох випадках ідеться не тільки про «правду», але й про оцінку, що ховається звичайно уже в самому образі.

 

Щоб добитися цієї правди, яка нас цікавить, ми мусимо вивести її з органічної цілості, мусимо виснувати собі її з цілого образу традицій або вгадати: що було боротьбою, буйністю чи то навіть здичавінням примітивних відносин, а що дійсно злочинним і нікчемним. Бо є, запевно, ще інші джерела правди та мірники оцінки ніж карні справи й кодекси класових судів панської юриспруденції над селянами. Отже з голої правди старовіку, правду про опришків можна б добути з тієї, що існує вже у самій землі, в безлічі зернят, з багатьох засіяних, але нерозцвілих передчуттів та можливостей. Ця правда зберігається в пісні, вона й досі ховається ще по лісах, полонинах та по скельних щілинах і грає райдужно, мов блискучі зеркальця вод гірських струмочків. З усього цього, що зветься звичайно відокремленістю або «індивідуальною душею» народу, а що Гегель назвав конкретною повсюдністю. Із того, що безперечно є співпрацею багатьох факторів, постійно діючих в певній пропорції.

 

А для оцінки варто би знов відновити суд над опришками. Не панський, ані міщанський, ані шляхетський суд, тільки суд міфу. Для цього ми мусимо зважити співвідношення насильницьких дій в суспільствах на щаблях первісної культури, в людей, які нічого не бачили крім лісів і гір, до організованого розбою в суспільствах, які знаходяться, мовляв, під найвищими прапорами культури. І тоді можна б щось запропонувати — нехай тільки для експерименту в думках — чи колишні опришки дорівнюють деяким сучасним розбійникам, що сьогодні вважають себе героями, чи деякі «герої» набагато перевищують у розбійницькому ремеслі опришків. Ми знаємо, що «розбійницькі» дії опришків, засуджені за законами класового кодексу шляхетської юриспруденції, були в більшості випадків строго й навіть жорстоко покарані. А саме за добрі їх вчинки, за гарні, хоча й дитячі чи хлоп'ячі наміри, нагороджують їх пісні й легенди. Вони співають їм славу в акордах вод, бурі і громів.

 

Суд міфу був би ще кращий коли б і інших вождів кривавих розбоїв зустріла така ж відплата: застосування карного кодексу, принаймні за свідомі й задумані криваві дії, покарання хоч тих людей, що чинять такі розбої виразно для своєї користі, для хворобливої жадоби влади, для користування й панування над світом, а потім — слава за невловимі «благородні дії», за «високі задуми»... Коли хтось дошукається їх, коли гори, скелі, води і сонце захочуть обізватися, відгукнутися, блиснути на їх честь, коли зволять записати їх пам'ять...

 

Бо саме така робота міфу і правда міфу. Він народжується й росте як і всякий інший живий твір. Як цвіт говорить нам про заховане коріння, так міф показує те, що заслонене нашим очам. Він користується письмом нетрів і лісів. Співає про шум вод. Розвалює скелю й запалює заховане у них полум'я. І наче провожаючи нас за руку по горах, міф велить нам оглядати скельні пам’ятники, названі по опришках.

 

Отже, коли сам народ якось разом з природою, не дресований, не заводжений, мов грамофонна пластинка, тільки за намовою чистих голосів природи признається до опришків, бачить в них своїх героїв — то що ж нам почати? Треба хіба знайти таку ж міцну і геніальну голову пацифікатора, як міцні і геніальні були руки в пацифікаторів нашої країни. Таку голову, котра знайшла б спосіб спацифікувати розбурхану уяву гір.

 

Біля цієї густої пряжі міфу такий собі сучасний герой-бідолаха може тільки щонайбільше вегетувати деякий час у сфабрикованих для нього історіях. Проте для нього немає входу в Пантеон міфу. І може це кривда для нього. Бо наступний уже розбійник викине його на брук, назве його вулиці іншим, своїм іменням, замовлені попереднім розбійником пам'ятники він перемалює або переправить, а книги, написані на його славу, спалять або може врочисто кине в канал.

 

І тому ми даємо скромну пропозицію — суду міфу: для врятування героїв.

 

Але який же нам знайти мірник для розбійників і героїв, коли одні спокійно й безпечно вимордовують міліони, а другим не вільно було навіть безкарно захищати свою сім’ю, хату, свою честь людини, коли грабували в них хліб і волю і вимагали тільки, щоб вони слухняно дозволяли себе повісити?

 

Той, хто не знає правди про опришків, міг би нам закинути, що у невідповідну пору взялись ми писати про опришків. Часи, мовляв, сьогодні розбійницькі, майже в цілому світі славлять розбій і вбивство. Людський розум, що дає напрям життю, сьогодні спирається перед силою. Навіть пісня мовчить в кайданах, мов замурована, не змагається проти насильства, навіть не чути її стогону з казематів. А мистецтво й винахідливість лижуть п'яти розбійникам і розбоєві, вони мов хвостами їх прогладжують***).

 

Відповідаємо на це, що ми ідемо за судом міфу, принаймні в тій частиш вироку, що вже оголошена, що пишемо про невідомі судовим справам виміри дій — тяжких дій, які безшелесно пройдуть крізь сито всякого кодексу. Щождо кривавих дій проти кривавої боротьби до лиця єдино відвертому опришкові, який і відверто приймає всі наслідки. І тільки опришок міг вбити чорта. Бо він відслонив його в усій безспроможності.

 

Куди вже сьогоднішнім розбійникам до такої честі, щоб хтось із них вбив чорта?!

 

Вони — розбійники без стилю, викинуте сміття з країн батьків і країн дітей, неприналежні ні до чого й стандартно відлиті та остемпльовані з історичного осаду. Вони — чортівські лакеї, диявольські підлабузники, бісові добровольці без пенсії, безробітні ландскнехти дідька.

 

— Так, що стрівайте, учені панове історики, ви справите честь своїй дисципліні, доки суд міфу — громовим голосом — договорить свій вирок. А воно вже зовсім не без сенсу, коли ми, повістуни, десь по закутках розповідаємо собі історію опришків. Мимохідь, ніби протиставляємо потоптаних правом «розбійників» отим розбійникам сприяти, або тим, що трублять у фанфари тріумфу.

 

І така ось сучасна правда про опришків.

 

Для справедливості слід ще додати: Навіть коли б сьогодні почав хтось так рішуче винищувати всяке розбійництво наших часів, як винищували «розбійників» маленького масштабу, або навіть зовсім не по-розбійницьки настроєних людей, що були сповнені почуття кривди, захищали свою гідність, поводились незалежно або щонайбільше поривисто, коли б і тепер віддати «пацифікацію» людства в руки тупих і фанатичних злочинців, тоді залишилася б з одного боку згноблена і змеханізована маса, а з другого — криваві гайдуки і опришки. Доказом цього історія наших опришків у малій шкалі.

 

Вся ця жорстокість, із якою карали опришків у часи Довбуша, не тільки за доконані вчинки, але й щоб запобігти їм, прямувала до того, що більше-менше вона й досягнула: щоб знищити в горах всяку тінь незалежності, всяку тінь опору. Щоб не було ніде й куточка, в якому гуцули не вітали б, кланяючись до землі, найбільш вонючого і здекласованого панка, не віддавали б йому все. Щоб замість легінської юності, мисливської фантазії та лицарської постави — постало жебрацтво і людський гній для удобрення «ниви» найдурнішого з спекулянтів, скрізь битого і тільки тут переможного.

 

Щоб вкінці різні чужі заволоки та пришельці, нехай і приходячи сюди з благородною думкою пізнати цю прекрасну, невідому країну, в подяку за гостинність призирливо кривили носом, говорячи, що рештки, мовляв, гуцульського племені не такі благородні, як ті, що уярмили їх.

 

*

 

Ще перед появою Довбуша кріпость Станіслав мала «секвестр» або карний суд і «смоляків», тобто міліцію проти опришків. Заслуговує уваги те, що в досить скорому часі власті набрали переконання, що навіть найжорстокіші катування, застосовувані проти опришків, не досягають мети. Де ми виразно бачимо в «Чорних Книгах». Зважаючи на це, власті вхопилися іншого засобу: зради і роздвоєння. Колишніх опришків пани щедро нагороджували за видавання і схоплювання товаришів, полювали з опришками на опришків, з гуцулами на гуцулів.

 

Праводавство мало не раз свідомість релігійного завдання, нераз також воно покликувалось на своє походження, «від бога». Але коли виконування карного права й сьогодні ще тхне чортячим смородом пекла, то запровадження і виконування цього права чужинецькими загарбниками було і є пекельною, диявольською штукою. Ми ще й тепер бачимо нераз, як смакує класова, а також державна-чужа справедливість, з якого б то боку вона не видрапалась на стіл судді. А для Верховини всі перестороги й погрози панського права не були рідним голосом. Це були панські суди й накази і зіткнення з ними належало до ще грізніших і несамовитіших небезпек, ніж зустріч з ведмедем у лісі. Дорівнювали їм тільки татарські напади. Сьогодні ми бачимо чого остаточно добилось запровадження панських судів протягом XIX сторіччя.

 

І так буде скрізь, де справедливість запроваджується і втримується механічно, де в її погрозах і пересторогах не чути людського голосу, голосу народу.

 

А проте з якою великою надією вирушав Довбуш у світ! І дивно, що не тільки всі струмочки гірських переказів шумлять в унісон цим голосам надії, але й беззубі, пожовтілі акти судових справ, мов забуваючись на хвилину, з виразним зацікавленням зупиняються, записують ці важко зрозумілі поривання і постанови, які говорять, що Довбуша оточувала таємність надії. В кожного, хто мав час зупинитись над ним, так і сидить на язику думка, що Довбуш, мабуть, створений був для чогось іншого.

 

Слухаючи оповідань, легенд і казок, нам здається, що Довбуш так і кидається в сні. Бо іншими мріями грала його душа, а зовсім інше приносила йому сучасна дійсність.

 

Легенда однак зорко дивиться в ледви помітний слід, вона йде вірне за сном, ганяється за несповненим бажанням, літає в хмари за надією. І тому, як довго житиме хоч один гуцул на світі, так довго він розповідатиме про Довбуша. Великодушність, туга за волею і незалежністю, бурхлива молодість та шумлива тонечність його душі завжди знайде свій вираз в оповіданнях про Довбуша — і в старих, і копійованих віршах, і в змінених на різний лад, і в новоповсталих.

 

Небагато славних вождів, небагато любимців пісні й легенди мають стільки прекрасних, стільки величних пам'ятників, як Олекса Довбуш. І мало хто залишив стільки пам'ятників. Хоч і народ його був бідний, примітивний та суспільно не зорганізований і дуже віддалений від технічних засобів. Може для того якраз Довбуш так скоро, в юнацькій фазі життя й пішов з цього світа, щоб могти ставити і зводити йому те, що ми звемо пам'ятниками. Але тому теж пісня й легенда, мов заколисана беззахисна дитина, запросила собі на допомогу великих витязів: сили природи, гори, силу вод, сонця і повітря: як могутніх каменярів, як розумних і спритних техніків як митців-різьбарів, сповнених фантазії і тонкости, щоб дати свідчення правди про Довбуша.

 

А чим більше осирочена ця дитина, чим більше топче її скупа й мерзенна злісниця мачуха-доля, — тим голосніше грають гори й ще з ширшим розмахом, запопадливіше працюють витязі. Щоб дати свідчення правди старовіку.

 

Геродот каже, що сліди Геркулеса позначилися на скелях аж до Дністра. Ось як далеко сягав цей старовинний міф. І сьогодні над Прутом чи над Стриєм, Черемошем або й Дністром — скрізь, де тільки води вимили якийсь слід на камені й скелі, люди показують сліди Довбуша. Легенда про нього йде здовж цілих Карпат, вона сягає далеко поза Гуцульщину на чеський бік і на схід у колишню Волощину...

 

В Гуцульщині немає, мабуть, села, гори, немає скелі, джерела і ліса, де б не було пам'яток по Довбушу, пам'ятника на славу Довбуша. Ці пам'ятники або дуже могутні, або знов якісь маленькі, дивної різьби, «виписані» для шани Довбуша дощами, вітром і сонцем.

 

Чи то будуть Довбушеві печери над Прутом у Ямні, чи знов скеля з хрестом і камінь Довбуша, де він сидів нераз. Або стрімка, скеляста Довбушанка в Горганах з Довбушевими коморами. Або Довбушеві кам'яні театри на Шпицях у Чорногорі, чи кам'яне крісло на Кедроватій під Мунчелем, чи схованки на Говерлі, чи Довбушеві церкви в Синицях, чи Довбушеві хороми й купальні під Білою Кобилою, чи крута кам'яна піраміда над Черемошем в Розтоках.

 

Скрізь є слід Довбуша. Усі великі пам'ятники гори створили на честь Довбуша. Так вони втілили пісню, доповнили легенди.

 

Вони бо й показують нам правду про опришків — правду старовіку.

 

*) Томнатик по-італійському — осінній.

**) «Сzarnе Хіezі sеn асtа krуminаlnе» секвестру в Станіславі від 1757 року до австрійських часів 80-тих років. До війни вони зберігалася в так званому покутському музеї в Станіславі. В Львівському «Оссолінеум» — тепер філіал бібліотеки Академії наук УРСР, зберігаються давніші акти цього «секвестру», зібрані А. Бєльовським. (Прим. перекладача)

***) Автор писав ці рядки в часи «розквіту» злочинного фашизму і гітлеризму в передвоєнній буржуазно-капіталістичній Європі, отже зрозуміле його порівняння, як «розбійницькі часи». (Примітка перекладача).

 

(Продовження в наступному номері).

 

[Радянський Львів, №2-3, лютий-березень 1946]

 

12.03.1946