У п'ятницю, 26 червня, на 86-му році життя у Москві помер відомий радянський і російський політик, колишній керівник зовнішньої розвідки РФ, екс-прем'єр-міністр Росії Євген Примаков. Хто нині про нього пам'ятає? Так собі — епізод у політичних іграх Кремля. А насправді він міг стати реальною альтернативою Володимиру Путіну.
Вже сама його біографія вартує уваги романістів. Народився він, як і багато майбутніх російських політиків, в Україні, в Києві 29 жовтня 1929 року. Про його батька немає жодних офіційних відомостей. Сам Євген Примаков теж його не пам'ятає, оскільки, за неофіційними даними, той був репресований через три місяці після народження сина.
Мати — Анна Яківна Примакова(1896–1972), у дівоцтві мала прізвище Кіршенблат. Вона працювала акушером-гінекологом. Відразу після народження дитини повернулася в Тбілісі, де жила її родина. Можна припустити, що з київської роботи її вигнали як дружину «ворога народу».
В одному інтерв'ю Примаков навів фраґмент розмови з матір'ю, яка могла відбутися 1951–1952 року, тобто ще за життя Йосипа Сталіна:
«Пам'ятаю, як уже бувши студентом, на самому початку п'ятдесятих років, приїхав на канікули в Тбілісі й розговорився з матір'ю на "сталінську тему". Зізнаюся, мене пройняв жах від її слів про те, що Сталін — "примітивний душогуб". "Та як ти можеш, ти бодай щось читала з праць цієї «примітивної людини»"? – поліз я на рожен. Мене вразила спокійна відповідь матері: "І читати не буду, а ти піди і донеси — він це любить". Я ніколи більше не повертався до цієї теми».
Уперше офіційний «контакт» Євгена Примакова з силовими структурами відбувся ще 1944 року. Щойно йому виповнилося 14 років, він, закінчивши сім класів середньої школи, вступив до військово-морського підготовчого училища в Баку. Встиг навіть відбути практику на навчальному кораблі «Правда». Проте через два роки Примакова відрахували за станом здоров'я: медкомісія виявила початкову стадію туберкульозу легень.
1948 року Примаков вступив до Московського інституту сходознавства. Як синові «ворога народу» вдалося потрапити до престижного московського вишу — досі загадка. Можна робити лише певні припущення про покровителів зі всесильних органів.
Ці припущення посилюються тим фактом, що відразу ж після отримання диплома Примакова залишають в аспірантурі. Потім його беруть на роботу в таку гебістську структуру, як Головне управління радіомовлення на зарубіжні країни. За рік він вже стає шефом арабської редакції.
1958 року Євген Примаков як кореспондент Всесоюзного радіо сподобився честі супроводжувати Генерального секретаря ЦК КПРС Микиту Хрущова, під час візиту до Албанії.
Паралельно Примаков захищає дисертацію на тему про отримання максимальних прибутків іноземними нафтовими компаніями, що оперують на Аравійському півострові.
Від 1962 року Примаков почав працювати в газеті «Правда» оглядачем відділу країн Азії та Африки, а від 1965 року — власним кореспондентом «Правди» на Близькому Сході з постійним перебуванням в Каїрі. Тут він виконував відповідальні доручення Центрального Комітету, Політбюро ЦК КПРС. Ми можемо тільки здогадуватися, що це були за доручення. Відомо лишень, що він не раз відвідував північ Іраку, де контактував з керівником курдських повстанців Мустафою Барзані, щоб зблизити його з Багдадом. От така собі «суто журналістська» робота.
1969 року Примаков захищає докторську дисертацію за темою «Соціальний та економічний розвиток Єгипту» і здобуває ступінь доктора економічних наук. У 1970 році приймає пропозицію директора Інститут світової економіки і міжнародних відносин, академіка Миколи Іноземцева стати його заступником.
Одночасно Примаков і далі виконує відповідальні місії за завданням радянського керівництва. Серед тих місій — конфіденційний політ до Оману для встановлення дипломатичних відносин СРСР з цим аравійським князівством. Особливе значення мали й суворо конфіденційні зустрічі з ізраїльськими керівниками — Ґолдою Меїр, Моше Даяном, Шимоном Пересом, Іцхаком Рабіном, Менахемом Беґіном.
Налагоджує «журналіст» контакти і з протилежним табором — борцями за визволення Палестини. З Ясіром Арафатом, Абу Айядом, Абу Мазеном, Ясіром Абдо Раббо та іншими палестинцями Євген Примаков не лише познайомився, а й навіть зумів збудувати з ними взаємини, близькі до дружніх. Багато разів Примаков зустрічався з йорданським королем Хусейном, мав добрі стосунки з президентами Сирії Хафезом аль-Асадом і Єгипту Хосні Мубараком.
1974 року Примакова обирають членом-кореспондентом Академії наук СРСР, а в 1977-му він очолює Інститут сходознавства. 1979 року стає академіком.
Ще один цікавий епізод з біографії. На зламі 1970–1980-х років Примакова як вірного бійця «невидимого фронту» перекидають з арабського напрямку на американський. Його реґулярно відряджають до США по лінії Радянського комітету захисту миру як заступника голови.
Згодом стали виникати й інші канали. Примаков брав безпосередню участь у закритих обговореннях, які провадив Інститут світової економіки і міжнародних відносин зі Стратегічним центром науково-дослідного інституту Стенфордського університету. До речі, цю його працю, яка потім вилилася у розробку і здійснення ситуаційних аналізів, нагородили в 1980 році Державною премією СРСР.
А вже 1985-го Примаков очолив Інститут світової економіки і міжнародних відносин, заступивши на посаді директора одного з «архітекторів» горбачовської Перебудови, академіка Олександра Яковлєва. Перебував на цій посаді до 1989 року, влившись (разом з Яковлєвим) у команду молодого й енергійного генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.
У складі групи експертів Примакову випало бути присутнім на епохальних зустрічах Горбачова з Рональдом Рейґаном у Женеві, Рейк'явіку, Вашинґтоні й Москві. Він фактично бачив зблизька, як починався діалог, який врешті-решт привів до розрядки й падіння «залізної завіси».
1989 року в СРСР відбулися перші умовно демократичні вибори до Верховної Ради. Примаков стає професійним політиком. Він не лише здобув депутатський мандат, але також обійняв посаду спікера. В 1990 році став членом Президентської ради СРСР, а в 1991 році — членом Ради безпеки СРСР.
Примаков брав активну дипломатичну участь у залагодженні кризи в Перській затоці 1990–1991 рр., яку спровокував Ірак, вчинивши інвазію до маленького Кувейту. Відомо, що він докладав максимум зусиль спершу для того, щоб відвернути воєнну операцію США і союзників зі звільнення Кувейту від військ Саддама Хусейна. Це йому не вдалося, проте він досяг успіхів принаймні в тому, щоб відмовити американців від наміру «добити гадину в її ж таки лігві».
Адже тоді союзники мали чудовий шанс раз і назавжди покінчити з режимом Хусейна, причому зробити це цілком леґально, узгоджено з міжнародними партнерами й зі санкціями від Ради Безпеки ООН. Якби вони тоді не спинились, не було б жертв режиму, який протривав ще 12 років, не було б нової війни в Іраку 2003 року, не було б сварки між західними союзниками, пов'язаної з цією війною. А в Москви не було б зайвого арґументу щодо своєї інвазії в інші країни. Бо тепер речники Кремля завжди можуть заявити: так, ми напали на іншу країну, але ж і США таке робили в Іраку. До речі, цей арґумент російські пропаґандисти використовують і нині в умовах війни на Донбасі.
Та повернімося до Примакова. Під час серпневого путчу 1991 року він, звісно, відмовився пристати до ГКЧП. У вересні 1991 року він вже відкрито «засвічується» на спецслужбівській посаді: очолює Службу зовнішньої розвідки СРСР. А після розвалу Союзу, в січні 1992 року, президент РФ Борис Єльцин призначає його директором Служби зовнішньої розвідки Росії.
У 1996–1998 рр. Примаков очолює російське зовнішньополітичне відомство. Фахівці стверджують, що саме за міністра Примакова МЗС РФ здійснювало найжорсткіший курс щодо Заходу, зокрема, під час балканської війни. Проте цей курс мав широку внутрішньополітичну підтримку в Росії.
Піком кар'єрного зростання Примакова став 1998 рік, коли Єльцин несподівано, після відомої банківсько-фінасової кризи, призначив його керівником російського уряду. Утім навряд чи Примаков був з того втішений, адже в Росії панувала гостра внутрішньополітична криза, що склалася після оголошення дефолту й падіння уряду Сергія Кирієнка. Кандидатуру Примакова визнали за компромісну і прийнятну всі фракції Держдуми.
Свою жорсткість щодо Заходу Примаков перманентно демонстрував і на цій посаді. Згадати хоч би березень 1999 року, коли він розвернув свого літака над Атлантикою й відмовився летіти з візитом до США на знак протесту проти початку бомбардувань Югославії.
У травні 1999 року Примакова спровадили у відставку. Відтак він заопікувався власною політичною кар'єрою, створивши передвиборчий блок «Отечество — вся Росия». Під той час він вже перетворився зі союзника президента Єльцина на опонента.
Примаков тоді ще тішився великою популярністю, він мав усі шанси стати новим президентом Росії. Тому операція «Спадкоємець» з використанням Володимира Путіна була спрямована саме проти Примакова.
Нині це звучить смішно, але тоді, у 1999–2000 рр., кандидатура Путіна була такою собі демократичною, прозахідною відповіддю на консервативного, антизахідного Примакова. То було щось на кшталт висування 1920 року кандидатури Сталіна на генсека, аби не дати прийти до влади Троцькому.
Але історія не знає умовного способу, не знаємо й ми, як би жилося в Радянському Союзі Троцького чи в Росії Примакова.
Відомо лишень, що своєї антизахідної риторики Примаков не позбувся до останнього дня життя. У статтях в російській пресі він писав брудні пасквілі про Євромайдан, радів з анексії Криму, виправдовував сепаратистські рухи на Донбасі, в усіх бідах звинувачував Європу та США. Єдине, до чого закликав, — діяти розумніше, не так грубо.
Відомо, що приблизно за місяць перед смертю Примаков зустрічався з Путіним. Російський президент відвідав політика після того, як той надіслав йому свою нову книжку. Ніхто точно не знає, про що точилася розмова між ними. Можна припустити, що про війну на Донбасі та про російську ізоляцію від Заходу. Але факт залишається фактом: приблизно відтоді Путін серйозно підкоригував свою риторику, вона стала виваженішою. Він перестав говорити про «ДНР» і «ЛНР» як про незалежні суб'єкти чи тим більше потенційну частину російської території. Путін заговорив про український Донбас. От так конкурент перетворився на вчителя.
26.06.2015