«Донька» Драгоманова, або Леся Українка як політик

(фрагмент книги)

 

 

Іван Франко писав 1898 року, що феномен Лесі Українки, без сумніву, був «здобутком дуже інтенсивної духової праці над власною освітою, над опануванням мови і віршової техніки, та певна річ, що й саме життя, і посторонні впливи сильно гнали її наперед»¹. Серед таких впливів на першому місці він ставить авторитет її дядька Михайла Драгоманова.

 

Драгоманов був її «куміром», за словами Ольги Косач-Кривинюк², і одним із тих, хто «зробив» її тією, яку ми знаємо як Лесю Українку. Все розпочалося ще в дитинстві. Як згадує сестра Ольга, коли до них у гості до Звягеля³ приїздив Драгоманов (сам чи з родиною), у малої Лариси та її брата Михайла «встановилося відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу»⁴. В їхніх розповідях він був «і розумний, і дотепний, і веселий, розказував надзвичайно цікаво, вчив і навчив їх плавати в Случі <…>, строїв різні штуки, правив жарти, разом з нашим батьком дядько складав ex tempore різні віршовані жарти та прикладки»⁵. Одним словом, ще в дитинстві в уявленні Лесі складається образ Драгоманова як «мало-мало не цілковито ідеальної людини»⁶.

 

Свідомо чи ні, але Ольга Косач-Кривинюк, сестра-біограф, у споминах і коментарях творить символічну біографію Лесі Українки, у якій особливе місце посідають зв’язки з дядьком. Зав’язкою служить епізод про прощання з Драгомановим напередодні його від’їзду за кордон. Природно, що цей епізод є зворушливим і загадковим для всіх рідних, включно з дітьми. Адже Михайло мав залишити Київ, можливо, назавжди, оскільки йому не дозволялося жити і працювати в Україні. Тоді, на початку 1876 року, мати привозить Лесю та її брата Михайлика до Києва. Вони зупиняються в родині Драгоманових, де збираються родичі й колеги, щоб провести молодого професора Київського університету в закордоння. Леся також була присутня на «прощальному вечорі М. П. Драгоманова». Як зауважує Ольга, сестра добре запам’ятала той вечір.

 

А подія справді була бентежлива. 14 лютого 1876 року Драгоманов виїжджає на еміграцію. В «Автобіографії» він прояснить історію свого вигнання. Причиною стало звинувачення в політичному сепаратизмі — такі ідеї начебто звучали в публікаціях і на лекціях Драгоманова, на той час доцента Київського університету. На вимогу попечителя залишити університет за звинуваченням, що він у закордонних виданнях проповідує «отделение Малороссии от России и присоединение ее к Польше», «я щиро розсміявся, — згадував Драгоманов, — й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації <…>, рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом»⁷. Справа доходить навіть до царя, якого про сепаратизм Драгоманова поінформував міністр граф Толстой. Царським указом Драгоманову рекомендується подати у відставку з Київського університету, уникати «південних університетів» (Харківського та Одеського) і краще податися до університетів «північних», тобто великоруських.

 

Оскільки Драгоманов відмовився подавати прохання, його було звільнено за статтею третьою, яка забороняла обіймати будь-яку державну посаду. Все це збіглося в часі з призначенням комісії з українських справ і горезвісним Емським указом, який заборонив українські видання, вистави, концерти, ліквідував відділення географічного товариства в Києві. Репресії стосувалися і конкретних осіб, зокрема було заборонено «проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову і Чубинському». Як зауважує Драгоманов, «таким чином, мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію»⁸.

 

Отже, навесні 1876 року Драгоманов вирушає до Женеви, заручившись підтримкою членів київської Громади в тому, що вона фінансуватиме його перебування в еміграції та спонсоруватиме закордонні видання, зокрема «Громаду». Своєю основною метою він бачить збирання матеріалів з громадського й культурного життя України, ознайомлення з ними української та закордонної публіки, а також осмислення цих матеріалів на основі західноєвропейських ліберальних та соціально-демократичних ідей⁹.

 

Те, що епізод від’їзду залишив сильне враження, підтверджує той факт, що того ж 1876 року розпочинається листування Лесі Українки з родиною Драгоманових, причому ініціатором спілкування є п’ятилітня Лариса Косач. Ольга Косач-Кривинюк зауважує, що «першого в житті листа» сестра адресує саме до Драгоманових, спеціально для цього навчившись писати. Дівчина пише про зрозумілі й важливі для неї речі, по-дитячому перескакуючи з теми на тему: «Були й нас ужачи йайця, ми хотыли, щоб вони вывылысь та закопалы в землю та нічого не зробилы, скучыла за вами всімы, гымнастику вже сьнялы а зімою повысыть папа, вышыньска казаа, що я не можу там на одну гору не дуже високу зьлізти, бабушка купыла стакан»¹⁰.

 

Якщо шукати символічні речі, то з цим листом пов’язана знаменна подія — зміна імені. «Лося» — так звичайно досі називали Ларису в родині — підписує свого листа новим, обраним нею самостійно іменем — «Леся». У другому листі, так само адресованому до родини Драгоманових, вона ще раз заявляє: «Мене перезвали на Лесю»¹¹. У своєму третьому листі до Драгоманових Леся робить таке зізнання: вона просить, щоб до неї персонально написали листа, бо «міні дуже хочыця щоб Вы до мене напысалы бо я до вас напысала»¹².

 

У Лесиній біографії листи до Драгоманова посідають знакове місце. Можна говорити навіть про три «драгоманівських» перейменування, спричинених впливом знаменитого дядька, котрі окреслюють етапи самовизначення письменниці. Перше перейменування — відмова від несерйозного дитячого імені «Лося» в п’ятилітньому віці; друге — зміна національної ідентифікації з «українофілів» на «українців» у двадцять років; і третє — визнання себе ученицею і духовною донькою Драгоманова по його смерті 1895 року.

 

Мала Леся береться листуватися з дядьком, щоб звернути на себе увагу людини, яка вразила її уяву. Загалом, упродовж усього її листування з Драгомановим вона грала різні ролі, то намагаючись завоювати його увагу, то проєктуючи й випробовуючи на ньому зумисне обраний образ себе самої: як невпевненої через недостатню освіту дівчинки; розвиненої й читаючої дівчини; молодої людини, яка цікавиться політикою, розбирається в ній, а ще товаришки-колежанки, готової допомогти. Відтак говорити про учнівство можна відносно — у певний період Леся стає помічницею і правою рукою (точніше, як вона жартувала, «лівим пальцем» Драгоманова).

 

Щоб наголосити на Лесиній оригінальності й винятковості, сестра Ольга, вибудовуючи хронології не лише темпорально, але й знаково-символічно, звертає увагу ще на одну промовисту річ. Десь року 1877-го, коли її бабуся жалкує, що в родині Драгоманових народилася друга донька (Аріадна), а не хлопчик, Леся нібито сказала слова, які могли б стати ключем до всієї її творчості: «А хіба ж дівчина не людина? Вони ж і народжуються від людей. Дівчата не для краси тільки народжуються. Бувають хоч і некрасиві дівчата, а розумні й на все здатні!»¹³. Її мати, згадуючи про це в листі до Драгоманових, говорить, що Леся, очевидно, говорила про себе, бо вважала себе здатною на багато речей. Ольга Косач-Кривинюк, однак, висловлює припущення, що Леся «казала так собі на потіху», оскільки часто чула про себе, «ніби вона негарна, нерозумна» в порівнянні з «яскравим, показним Мішею»¹⁴.

 

Про цей контраст сестра говорить досить багато. Він служить засобом героїзації — перетворення Лесі з некрасивої та нелюбої дівчинки на символічну постать. Брат Михайло — перша дитина, «вродою гарний, вдачею яскравий, показний», з феноменальною пам’яттю, ефектний, мамин мазунчик. Леся натомість, за словами сестри, вдалася цілком інакшою: «вродою — негарна, вдачею — не яскрава, не показна»¹⁵. Очевидно, що всі ці уявлення існують в переказах, оскільки Ольга молодша за Лесю на шість років. Вона пише з перспективи вже прожитого життя Лесі Українки, знаючи її долю, тобто у свою хронологію вносить елемент агіографічний, властивий розповідям про життя святих.

 

Хоча ранні листи Лесі адресовані всій родині Драгоманових, однак вони були звернені передусім до дядька. У листуванні Лесі Українки з дядьком ціле десятиліття випадає, позаяк не збереглася їхня кореспонденція з 1877 до 1888 року й невідомо, як відбувалося і чи відбувалося взагалі їхнє спілкування в означений час. Однак уже 1888 року сімнадцятилітня Леся радіє листу від дядька й довірливо звіряється, що їй дуже легко пишеться до нього, а спочатку боялась писати. У всякому разі, коли він написав до неї персонально, вона «страшено зраділа». «Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас», зізнається вона¹⁶. Вона соромиться своєї неосвіченості й перепрошує, що не має сталої освіти та мало читає. Але водночас вона дещо применшує себе, бо демонструє досить широку лектуру, згадує Жорж Занд, Толстого, хвалиться, що не любить школи натуралістів, не симпатизує Золя (за «безпросвітну бридоту»), не визнає Толстого (за «містицизм»).

 

Але найважливіше те, що відбувається щось подібне до нового знайомства між ними. Уже зовсім не дитина, Леся сама представляє себе дядькові: «Хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе описати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже білява як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається <…>»¹⁷.

 

Загалом Леся напрошується на інтелектуальні бесіди з Драгомановим. І здається, не без його впливу, вже наступного року в листі до брата, відгукуючись на задум про видання українських перекладів світової літератури, ставить кардинальне «драгоманівське» питання: «Для кого писати?». «От тільки чого я не розумію як слід: чі ся перекладча література есть те, що ти звеш народні видання, чі народні видання есть щось зовсім окреме від перекладчої літ[ератури]? А від сего. По моїй думці, багато залежить, як має обернутися справа. Бо коли перекладча літ[ература] мае видаватись для народа (для простого народа) то тоді каталог творів для перекладання можна, і навіть треба. Скоротить, бо навіщо ж народові принаймні тепер тіі Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шіллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шенье, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера. Руссо, Сталь, Сірокомлю, Конопніцку, Надсона, Некрасова»¹⁸.

 

Також не без дядькового впливу включається вона й у поширення ідей європеїзації в колі своєї молоді. Про це пише сама Леся Драгоманову, переказуючи, що «серед киян молодих остатнього часу починає ширитись европеїзм: вони починають учити европейські мови і інтересуватись евопейською літературою»¹⁹. Власне, доказом цього і стає задум молодих видавати «цілу серію перекладів найкращих творів европейських і російських авторів».

 

Тоді, наприкінці 1880-х років, у період свого палкого захвату Драгомановим, Леся Українка поділяє його ідеї щодо шляхів європеїзації української культури. Саме Драгоманов послідовно критикував романтичне українофільство, наполягаючи на тому, що національна ідея мусить виростати з демократичних, гуманістичних і просвітницьких західних ідей. Шлях до них пролягає через знання іноземних мов і прямі зв’язки з європейськими культурами та рухами. «Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу <…>, — писав він у «Чудацьких думках про українську національну справу» (1891), — то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі»²⁰.

 

Однак Драгоманов зізнається, що вивчення мов і «прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою» є радше ідеалом, оскільки іноземних мов в Україні не знають. Він не перестає говорити про користь російської літератури як посередника в поширенні західних ліберальних ідей. Українські молоді письменники можуть знайти, як він гадає, «провідні думки і взірці письменницької вмілості й наукові заклади»²¹ швидше в російських авторів типу Гліба Успенського, аніж в українофільських писаннях. Ба більше, Драгоманов вважає за потрібне виступити проти тих, «хто відкида російське письменство, як буцімто нічого не варте, і тим відкида найприступніший для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода <…>»²².

 

Таким чином, Драгоманов уже від 1870-х років неодноразово підкреслював космополітичний характер європеїзму й наголошував, що «перебування у З[ахідній] Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і політична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті»²³.

 

Своєю апеляцією до космополітизму Драгоманов досить вирізнявся серед київської громади, а також галицьких радикалів. В опублікованих упродовж 1889—1892 років «Австро-руських споминах» він загалом виділяв у тодішньому українському русі два напрями, які умовно називав українофільським і хлопоманським. Він пояснював: «Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент — і в той же час найбільш потрібуючий для себе вслуги, — і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього і поступати в літературі вгору вкупі з ним (розвивати літературу знизу вгору)»²⁴. За своїми ідеями Драгоманов радше був прихильником другого напряму. Принаймні теза «розвивати літературу знизу вгору» лишається для нього домінантною до кінця життя, як бачимо з його полеміки з Борисом Грінченком щодо «загальної філософії української справи»²⁵.

 

Пильно дослухаючись до Драгоманова, Леся Українка, однак, уже в ранні роки виявляє самостійність і навіть опонує йому. Так, вона досить критично говорить про російських письменників, зокрема Толстого, а у своїй програмі європеїзації української літератури покладається не на поширення книжок для народу, як це пропонував Драгоманов, а на високу європейську культуру. В листі 1890 року до Драгоманова, ще будучи дев’ятнадцятилітньою дівчиною, вона вже наважується мати власну думку й боронитися проти популярних ідей, близьких дядькові. Вона не лише зізнається, що їй закидають, ніби вона «ховається від “народних” тем і складу мови народньої», лізе в «літературщину» та «інтелігенствує», але й аргументує свою позицію: «Але тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова: народність, літературність та інтелігенція, ніж їх розуміють мої критики». Накреслюється розрив з попереднім українофільським поколінням, їй набридають типові для «старших» діячів-українофілів (і Драгоманова також!) суперечки на теми: «Чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще по російськи і т. і.»²⁶.

 

У цей час усі ці теми, названі Лесею, є, так би мовити, «драгоманівськими». Саме навколо них відбуваються дебати Драгоманова з київськими українофілами й галицькими радикалами. Так розпочинається несвідомий бунт Лесі Українки проти романтичного періоду українофільства й народництва, а підспудно — і проти епохи, яка породила ці теми. Їй противні «вся та “політика”, “лойальність”, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, а також “повага до народних святощів”, “уміркований лібералізм”, “національна релігійність” etc, etc»²⁷, що відзначають народовську політику в Галичині. Але і в Києві «старі» українофіли не дуже симпатизують змаганням «молодих» українців, між ними стається сецесія — розрив. Адже епоха «молодих», — а значить, і Лесі, — уже цілком інакша, нова, модерністська.

 

Відмінність епохи проявляється не лише в політиці, але і в естетиці. Леся не сприймає російську літературу типу Успенського, відхиляє західний натуралізм на кшталт Золя, на якому виростав Драгоманов, кого він рекомендував Франкові й на якого досі, і в 1890-х роках, моляться молоді галицькі радикали, зокрема представники віденської «Січі» — об’єднання українських студентів в столиці Австро-Угорщини. Леся Українка протиставить натуралізму власну концепцію новоромантизму, сперечатиметься із «січовиками» про французьких символістів, відвідуватиме нові модерні вистави й назве бідною українську літературу, котра «поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. “корифеїв”»²⁸, котрі взоруються на натуралізм. Усі ці настрої та ідеї в напрямі модернізму стимулює її подорож до Європи 1891 року. Таким чином, модернізм Лесі Українки європейського походження й визрівав він унаслідок її поїздок, викликаних хворобою.

 

Збираючись до Відня оперувати хвору ногу, Леся в листі до дядька тішиться: «Європу зобачу». Її уявлення про Європу на той час були сформовані дядьковими словами і враженнями про правдиву Європу й «напів-Азію». Драгоманов називає «напів-Європою» Болгарію, де він на той час мешкає, і Лесі ця геополітика подобається, тож вона зараховує до неї й Україну: «Либонь же і Україну можна назвати Halbasien, як Ви прозвали Болгарію»²⁹, — уточнює вона. Окрім того, вона щиро бажає й готова стати ученицею дядька, тож засипає його запитаннями про те, як записувати народні пісні, просить порадити переклади ведичних гімнів французькою чи німецькою мовою, бо вони їй дуже сподобалися з уривків, які вона прочитала в «Історії стародавніх народів Сходу» Луї Менара, яку прислав їй дядько.

 

Поїздка до Відня видалася знаменною в кількох планах. Олена Пчілка повезла її до Відня на операцію, але, на щастя, Лесю не оперували, і ця поїздка перетворилася для них на туристичну. Півторамісячну віденську курацію мати назвала «найвеселішою для Лесі». Стан доньки був досить важкий, нога дуже боліла, дівчина пересувалася на милицях. Однак віденський світило, професор університету хірург Теодор Більрот, у якого вони консультувалися, сказав, що операцію поки що не варто робити, натомість порекомендував спеціальний апарат — індивідуально підібраний і досить важкий, який Леся повинна носити цілий рік. Отже, як прокоментувала Олена Пчілка, «поки буде готов апарат, щоб ходить без палки, Леся уживає віденського життя: буваєм у опері, у концертах, у театрі. Не можна ж! Коли то Лесі доведеться бути в Європі!» Уживання віденського життя не було дешевим, і мати пише синові Михайлові: «Для Лесі все дорожче стоїть — треба вигідніші місця брати, треба звозчиками їздить, а се все дорого стоїть»³⁰. Леся в листі до Михайла Павлика також радо зізнається, що «тим часом живу тут ще як вільна людина, розглядаюся по Відню, ходжу до театру і нічогісінько не роблю, отак собі “a la touriste”»³¹. Саме Відень познайомив Лесю із сучасною західною культурою та модерними мистецькими напрямами, які на той час формувалися.

 

Не без опосередкованого посилання на Драгоманова й певною мірою опонуючи його прагматичному розумінню літератури, вона в цей час навіть критикує «антипоетичний і антиартистичний» напрям радикалів, подібний до російських народників типу Чернишевського й Писарєва. Вона іронізує, що в молодих радикалів усе ще актуальні суперечки, «що краще: Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи»³², дивується, що для української радикальної молоді у Відні досі авторитетом є Золя, якого ставлять вище за всіх інших французьких письменників, яких зрештою і не читали.

 

Львівський радикальний орган «Народ» вона критикує за те, що вже сприкрилися «оті вічні переклади з Толстого та Успенського» — «тай справді: чи тілько ж світла, що в вікні?»³³. Однак, опосередковано заперечуючи дядькові, вона разом з тим ретранслює його думки, наприклад повторюючи його думку з листа від 5 січня 1891 року, де він жаліється їй, що радикали і той самий Павлик «вскочили» в російське народництво й ніяк не перейдуть цю фазу. «Ja колись думав, — писав він, — шчо наші заведуть европейськиj соціалізм у себе, — а “Друг” Павлика ускочив у “Что Дѣлать” і poсejське “отщепенство”, — тепер ja думаjу про eвропejскиj радікалізм, а навіть галичане не перескочать через “народничество”»³⁴.

 

Якщо Драгоманов підкреслював, що нові ліберальні ідеї в Україну часто приходять через російську пресу й літературу, Леся в листі до нього з Відня називає «бідою» те, що «більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Констатуючи, що серед молодих українців поширюється «западничество», вона радіє, що молоді беруться до вивчення іноземних мов, хоча ще недавно їй доводилося «змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська»³⁵. Розвитку цього «западничества», адресується вона до Драгоманова, «чимало помогли і Ви»³⁶. Правда, у дужках вона додає: «Хоч може і не знаючи о тім», і це Драгоманов міг би взяти за зле, оскільки саме він завжди виступав промотором українського «західництва» та вивчення мов. Після Відня вона щиро запалюється політичними суперечками, боротьбою радикалів проти москвофілів та народовців, «молодих» проти «старих», і навіть маніфестує від імені наддніпрянської «молоді» за зміну своєї ідентичності — акт перейменування: «ми відкинули назву “українофіли” а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо окрім всякого “фільства”»³⁷.

 

У Відні вона мало не щодня сперечається з молодими радикалами «за неоромантизм, за поезію». Врешті-решт зізнається, що заставила їх визнати: «У літературі мають вартість портрети, а не фотографії <…>, що без “видумки” нема літератури»³⁸. Дедалі частіше в її листах із Відня звучить посилання на неоромантизм. Так, прочитавши повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (перша назва повісті «Царівна»), вона відгукується до Павлика, що Кобилянська — «писателька нової школи, неоромантичної, але її неоромантичний стиль не дійшов ще до такої гармонії ідеалу з життьовою правдою, як то єсть у де-яких новітніх французьких письмовців»³⁹. Складається враження, що її улюблениця в цей час — французька література (Флобер, Теофіл Ґотьє, Леконт де Ліль, Альфред де Мюссе), а також німецький романтизм в особі Гайне, якого вона перекладає. Прикметно, наприклад, що брат Михайло добре відгукується про роман «Учень» Поля Бурже, один із текстів декадентського напряму, однак Леся не рекомендує його для українського перекладу, зауважуючи, що це «щось таке werwegene [сміливе]»⁴⁰.

 

Знаменною для розуміння поглядів Драгоманова в 1890-ті роки та Лесиної реакції на них стала дискусія, яка розгорнулася в 1892—1893 роках між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, де основними є питання про шляхи розвитку української літератури, «загальноросійську» та «українофільську» традиції української культурної самосвідомості, «простонародну» і «високу» літературу. Борис Грінченко виступив під псевдонімом Вартовий у газеті «Буковина» з «Листами з України Наддніпрянської» (1892—1893), спрямованими, зокрема, проти радикалів та їхнього провідника й вождя Драгоманова. Зі свого боку, Драгоманов у відповідь розпочав свої «Листи на Україну Наддніпрянську» (1892—1893). У них він підкреслював, що вже з 1870-х років сповідував принцип «знизу вгору»: «По моїм поглядам, виложеним в статтях “Література російська, велико-руська, українська й галицька”, українським писателям радилась певна система праці: знизу вгору (від літератури простої до високої), але зразу же відводилось досить широке поле навіть для просто-народної літератури»⁴¹.

 

У полеміці з Грінченком Драгоманов наполягає, що «тепер ще виступи українських беллетристів і поетів із круга сільського життя скоріше підпирають ту теорію, що вони не мусять з нього виходити, з сих рамок, ніж противну, бо в усякім разі ті виступи не вдячні, тоді як в крузі “простонароднім” українська белетристика й поезія завоювала собі значну пошану»⁴². Проповідуючи необхідність «простонародної» української літератури і критикуючи звернення «теперішніх українських літераторів» до «високої» літератури й тем із життя інтелігенції, Драгоманов застерігав проти «Тредьяковщини, котра так часто кидається в очі у писателів галицьких, більше затягнутих в високу і широку літературу». «Простонародність хай буде для наших письменників Антеєвою землею!»⁴³ — закликав він.

 

Навпаки, Грінченко, який виділяє три напрями в українському русі: українофілів, радикалів та «правдивих націоналів і правдивих народовців» — і виступає від імені третіх, зараховуючи Драгоманова до «общерусів», навпаки, згоджується щодо загального прямування обох літератур до злиття: «укупі виробляти літературу і для народу, і для інтелігенції (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися докупи)»; говорить про шлях «згору вниз» та закликає творити «яко мога швидче, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду»⁴⁴.

 

Отож Грінченкова модель літературного розвитку виразно тяжіла до певної культурно-просвітницької версії «загальнонародної» літератури та розвитку високої літератури для освіченої української суспільності. Драгоманов натомість бачив основою української літератури письменство для народу. На тлі його відгуків про невиробленість і навіть шкідливість «високої» літератури для української ідеї Лесина еволюція в напрямі світових сюжетів, інтелігентської тематики й високих тем стане акцією розриву з драгоманівською традицією. Однак усе це прийде пізніше, уже після його смерті. Хоча і на початку 1890-х вона вже проявляє інші смаки, а її реакція на дискусію є досить стриманою.

 

У листі від 17 травня 1893 року Драгоманов запитує Лесю про те, скільки «листів Вартового» вона читала, і обіцяє надіслати їх разом зі своєю відповіддю: «Ja можу тобі прислати кінець, вирізавши з Бук. Так само пришльу і cвojy одповідь, або власне дві <…>». У кількох своїх листах літа 1893 року вона повідомляє, що не має всіх листів, «кінця листів Вартового» не дочитала і їй цікаво було б прочитати їх разом з відповіддю самого Драгоманова⁴⁵, опублікованою в «Народі». Характерно, що вона жодного разу, пишучи про цю полеміку Драгоманова та Грінченка, не висловлює власної думки. Щоправда, у листі від квітня-травня 1893 року вона відгукується неприхильно про «Левицько-Чайченківську школу», яка запанувала в літературі. Коментує вона і появу романів Грінченка з життя інтелігенції: «Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як На розпутті, Поміж ворогами etc»⁴⁶.

 

Звичайно, її симпатії явно не на стороні Грінченка. Вона солідаризується з думкою Драгоманова про те, що твори Нечуя-Левицького та Грінченка у справі творення «високої» літератури є невдалими. У «Листах на Україну Наддніпрянську» Драгоманов зокрема писав: «В беллетристиці “простий народ” відходить на задній план, писателі беруться за романи з “вищого” життя, причому сам Мирний пада до “Перемудрив”, а Нечуй до “Опеньків”, написавши окрім того темноту “Над Чорним Морем” і водевільну нісенітницю в “Навіженій”. <…> Один Чайченко уже в 90-ті роки, коли напрямкові 80-х років уже почала зростати опозиція, почав рятувати славу української літератури, та й то своїми повістями з простонародного життя, а не своїми “високими” романами <…>»⁴⁷.

 

Отримавши і прочитавши частину відповіді Драгоманова, Леся відгукується, що Грінченко справляє дивне враження: «Часом говорить, як чоловік, а часом як настоящий невіглас», переказує, що «відповідь ся робить на людців враження» та викликає дискусію. Але вона також зауважує, що, мовляв, Драгоманов, оцінюючи «патріотів-літератів», даремно говорить, що Левицький має більший талант, аніж Кониський, якого в київському середовищі всі називають Циклопом. «Ні, се трудно зважити!» — іронізує вона. І все ж її критика «Левицько-Чайченківської школи» зовсім не означала підтримку ідеї Драгоманова про непотрібність «високої» літератури для України. Її радше не влаштовував сам тип такої літератури у творах на інтелігентську тематику авторства Нечуя-Левицького чи Грінченка. Через якихось три-чотири роки вона напише «Блакитну троянду» — свою першу драму з життя інтелігенції. Тематика, мова, образи, історія постановки драми — усе буде вказувати на її виклик старій літературній традиції.

 

 

Леся Українка між Павликом і Драгомановим

 

Віденська поїздка робить Лесю політично активною і модерною. Ще дорогою до Австрії вона з матір’ю зупиняється у Львові, де знайомиться з Михайлом Павликом і дізнається від нього більше про галицький радикальний рух, до якого був причетний і її дядько. Радикальний рух — важливий суспільно-політичний і культурний рух у Галичині наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, що ґрунтувався на ідеях соціальної рівності, свободи слова, національної солідарності й політичної автономності. У 1890 році за ініціативи студентської молоді було створено радикальну партію. Всередині радикального руху, однак, досить швидко сформувалися дві групи: «старші» і «молодші» радикали⁴⁸. Суспільно-політичні погляди перших (до них належали Павлик і Франко) значною мірою ґрунтувалися на ідеях Драгоманова про політичну свободу, автономність і федералізм. «Молодші» радикали, В. Будзиновський, В. Охримович, Е. Левицький, М. Ганкевич, Ю. Бачинський, були рішучішими у своїх поглядах і обстоювали соціалізм, національну незалежність та державницькі інтереси. Їх також називали радикалами-націоналами, державниками. «Молодші» радикали ґрунтувалися навколо віденської «Січі».

 

З молодими «січовиками» Леся багато спілкується й дискутує, зокрема й у справах естетики та літератури під час подорожі до Відня. Водночас ідеї та й саме ім’я Драгоманова тісно пов’язують її з Павликом. Опосередковано вона опиняється всередині непростих стосунків Павлика з «молодими» радикалами. Листування з Павликом, з одного боку, і спілкування з «січовиками», з другого, а ще — спілкування з Драгомановим сильно впливають на її почуття й думки. Вона і сама стає радикалкою. Вона гостро відчуває контраст між демократичними свободами в Австро-Угорщині й деспотизмом у Росії. Європа асоціюється в неї з вільним життям і свободою, себе ж вона називає «ув’язненою». Листи її дедалі більше сповнюються політичними враженнями та ідеями. Вона втягується в політичні дебати й ретранслює їх братові, переймаючи радикальну риторику й висловлюючи антиімперські ідеї. Леся зізнається, що відчуває, «як дуже ярмо намулило мені шию», що «на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатерали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тиї сліди і мені сором за себе перед вільним народом»⁴⁹.

 

Загалом, вона переймає не лише політичну риторику радикалів, але й радикальні оцінки та по-іншому бачить угодовську «Нову еру», спрямовану на «мирне» розв’язання українсько-польських протиріч, у яку раніше вірила, думаючи, що та може мати позитивний вплив на громадські справи в Галичині. Однак тепер, у Відні, переконана, що ніякої користі це не принесе, що довіри між русинами й поляками немає, що ніякої політичної свободи співпраця з цісарським урядом не дасть. Загалом, потрапивши в орбіту радикального руху, вона вірить, що радикальна партія є «найпрогресивнішою і найрозумнішою»⁵⁰.

 

Ще рік тому вона зізнавалася Драгоманову, що її товариші закидають їй брак тенденційності і громадських мотивів, що її муза «нетенденційна», що їй набридли дискусії про «народну літературу». Тепер, після знайомства з радикалами, активно спілкуючись з одним із найпослідовніших учнів дядька, драгоманівцем Михайлом Павликом, вона навіть писатиме популярні статті для органу радикальної партії «Народ».

 

Особливо активним їхнє спілкування стає упродовж майже півторарічного перебування Лесі Українки в Софії, у родині Драгоманова. Приїхала Леся ще на початку червня 1894 року, і очевидно, що головною метою гостювання було побачення з дядьком, стан якого був критичним і про небезпечну хворобу якого її давно повідомив Павлик. Гостювала вона у Драгоманових аж до дядькової смерті 2 липня 1895 року. Вона зізнавалася Павликові, з яким у цей час розпочинається дуже активне спілкування, що завжди буде вважати свою подорож до дядька Михайла «за дуже щасливий час»⁵¹. Це також був акт самопожертви й посвячення. Витримавши досить важку поїздку, з перетином трьох кордонів, вона писала матері: «Приїхала сюди, що колиб за се треба було б заплати(ти) й справжнім яким лихом, то я б прийняла його з легким серцем»⁵².

 

На цей час, з червня 1894-го і до смерті Драгоманова у червні 1895 року, вона фактично стає його секретарем (за винятком того відтинку, який Драгоманов з дружиною проведе в Парижі), а по смерті займається упорядкуванням його бібліографії, архівуванням та переписом листів. У важкий період вона переймає на себе турботи і про дядька, і про родину, підтримує їх морально і фізично, допомагає доглядати за хворим. Вона посвячує себе інтересам дядька й зізнається йому, що хоче бути його ученицею і «заслужити собі право зватись так, а коли на мене впаде частина тих прикростей та інкримінації, які дістаються Вам, то я об тим не буду журитись ні трохи»⁵³.

 

Ніякими словами не можна висловити, «як я Вас люблю і як палко бажаю Вам сього доброго»⁵⁴, — пише вона Драгоманову в Париж. А Павликові зізнається, що допомагає дядькові «скілько він позволяє». Павлик навіть назвав її «правою рукою» дядька. Досі він одноосібно звався послідовним драгоманівцем і його учнем, тож досить менторськи повчає її, щоб лишалася якнайдовше біля Драгоманова: «Вже потерпіть і особисто, без України, і нехай потерпить діло, бо тепер головне діло — помагати й послужити дядькові. Ви ж тепер його права рука, як же йому бути без Вас?»⁵⁵. Леся іронізувала, що забагато честі зватися їй «правою рукою» дядька — добре було б назватися «одним пальцем на його руці, а то вже велика претенсія. Більш він мені потрібен ніж я йому, се певне»⁵⁶.

 

Водночас це період інтенсивного навчання: вона багато консультується в дядька, вивчаючи історію християнства, перекладає «священну історію» Моріса Луї Верна, цікавиться апокрифами, читає Ренана, бере курси англійської мови. Як зізнається, вона «гребеться» в бібліотеці дядька, яка віддана їй на помешкання, — «кращого помешкання для мене не могли видумать! Думайте собі — чотири стіни книжок, та ще яких!». Павликові, який домагається від неї статей і перекладів, нагадує: «Не забувайте, що я тут учуся, отже більше читаю й слухаю, ніж пишу»⁵⁷, кидаючи шпильку в бік українських інтелектуалів, які більше пишуть, ніж читають.

 

Вона перебуває в постійному контакті з дядьком і Павликом, удаючись у політичні події та інтриги в Галичині між радикалами й народовцями, уважно стежачи за тамтешніми виборами, обговорюючи стосунки між київською громадою та радикалами. Вона має доручення від київського громадівця Миколи Ковалинського, відомого під конспіративним псевдонімом Arbeitgeber, передати зібрані кошти та бути посередником між ним, Драгомановим і Павликом. Леся досить добре знає ситуацію в Галичині. Коли йдеться про вимоги дати гроші на нове видання, вона борониться, що «не вправі розпоряджатися ними, бо я не відпоручник взагалі G[rbeit] G[reber’a], у мене було всього одно всього діло і я його справила, а більш нічого не було доручено мені»⁵⁸. Ковалинський — близький товариш і послідовник Драгоманова, який підтримував його фінансово, збирав кошти на допомогу українським діячам на еміграції та в Галичині й спонсорував радикальні видання «Народ» і «Хлібороб». Недаремно ще після віденської поїздки 1891 року Драгоманов писав Павликові, що «сестра і Леся розкусили до дна галицьке народовство й ентузіатично стають на наш ґрунт. Будемо мати гарячих двох адвокатів, таких, яких я навіть не ждав»⁵⁹.

 

Леся Українка завжди із захватом згадувала Ковалинського, болісно сприйняла його смерть і пізніше залишила про нього незавершені спогади, де, між іншим, пригадувала, як Ковалинський боронив Драгоманова перед одним із «старих» громадівців, який дорікав, що тому добре сидіти за кордоном і «посилати молодіж на каторгу». Назвавши себе другом Драгоманова, Ковалинський застерігав щодо безпідставності звинувачень, а «що ж до 15-літнього пробування Драгоманова в “чарівній Женеві”, то нехай би “старий” перше, ніж говорити про тії “чари”, скуштував би сам емігрантського хліба», — переповідала вона⁶⁰.

 

Перебування в Софії, спілкування з Драгомановим і Павликом могли б цілковито перетворити Лесю на політика. Обидва досить наполегливо впливають і навіть тиснуть на неї. Павлик узагалі був особливо вимогливим і капризним. Він іпохондрик, тож нескінченно жаліється на свої хвороби (часто уявні), бідкається, що не має грошей, і головне — вимагає у Лесі в обмін на дружбу участь у виданнях, призначених для народу. Він пропонує Лесі стати членом радикальної партії. На що та відповідає, мовляв, поки що не вирішила, але сподівається бути «фактичним членом», якщо не формальним. «Але ж Ви знаєте, що ставши мені другом, Ви взяли на себе обов’язок: відтепер я Вас буду визискувати для праці в “Народі” і інших наших виданнях»⁶¹, — пише він, а діставши згоду Лесі Українки, дякує: «Велике Вам спасибі, що обіцяєте писати в “Народ”. Це буде мені чимала поміч, бо й так з України не пише ніхто, та й галичани не пишуть, окрім Франка <…>»⁶². Павлик зокрема всіляко ангажує її до видань для народу. Від нього Леся зокрема отримує для перекладу книгу «Старий Завіт» французького богослова і популяризатора християнства Моріса Луї Верна. Книга ця, як зізнавався Павлик, «для дітей (малих і великих — мужиків), для котрих я думаю те надрукувати тут»⁶³. Для «народу» Леся пише замітку про штундистський рух, а у часописі «Народ» публікує статтю «Безпардонний патріотизм» і памфлет «Пророчий сон патріота», підписуючись криптонімом «Н. С. Ж.».

 

Зі свого боку, значний тиск іде і від Драгоманова. Загалом у своїх літературних смаках Драгоманов був досить категоричним і утилітарним. Мріяння, романтизм, фантазія і уява його не дуже цікавили, натомість він стояв за користь, просвіту і твори для народу. Досить показовим у цьому плані є спілкування Драгоманова і Франка, для якого той був злим генієм. Драгоманов був різкий і немилосердний у своїй критиці. Йому не подобалося, що Франко замість братися до партійних справ залітає в поезію і творчість. Павлик, який іде слід-у-слід за Драгомановим і не залітає в літературу, для нього ідеальний помічник і учень.

 

Драгоманов також досить гострий і в листуванні з Лесею. Він гнівається, не отримуючи вчасно її листів, особливо коли йому залежить від того, чи виконала вона його прохання. Так що Леся змушена боронитися: «Любий дядьку, як Ви мене зв’ялили, як Ви мене вразили своїм остатнім листом! І де Ви їх берете, такі вразливі слова!»⁶⁴.

 

У їхньому листуванні, попри симпатію і навіть повагу до інтелектуальних задумів та планів племінниці, він явно проявляє покровительство щодо її творчості. Ще перед поїздкою до Відня 1891 року, навіть не читаючи її віршів, Драгоманов відгукується про поезію Лесі: «Моjа думка завше одна: твоjа муза розумненька і тепленька дівчина, та шче молода, мало бачила світу і картин не набралась. Льуде з нeji будуть непремінно, а надто коли вона буде критично дивитись на “доморощену премудрість”. От жалко, шчо ти англ. мову закинула. Англичане все таки наjрозумнішчиj народ у світі і в них завше вивчишсьа більше, ніж у других. Коли ти поправишсьа в Відні, то ja тобі дам книжок англijських і ти таки почни знову вчитись, тим паче шчо знаjучому по німецькому і по франц. англ. мова зовсім легка — на очі по кр. мірі, бо на ухо ja напр. нічого в нij не розуміjу»⁶⁵.

 

Пізніше, уже на початку 1893 року, прочитавши її переклади з Гайне, що вийшли окремим виданням, він відгукується: «Переклади з Геjне читаjутьсьа легко», але далі, не особливо церемонячись, критикує: «Це вже багато, тілько досить далеко переложені. Особливо злість Геjне не виjшла, може через те, шчо Ви з М. С. добрі льуде. В мене тепер не ма книги Buch der Lieder, та jа можу свірьати тілько з тим, шчо памjатаjу, ось напр. Da knikset höflich den höflichssen kniks! у тебе переведено зовсім без злости і т. д.»⁶⁶

 

Уперше почувши цю критику, Леся досить стримано відреагувала на неї, пообіцявши переказати її іншому співперекладачеві з Гайне — Максиму Славинському. Дещо пізніше вона вже спокійніше подякує за критику, пояснюючи, що «тільки брак техніки» спонукував її дещо ліберально ставитися до перекладу, але «тепер може у нас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі»⁶⁷. Її насправді цікавить думка дядька про свою поезію. Вона б хотіла почути його оцінку і скромно допитується про це. Що відповів Драгоманов, не знати, бо не всі листи збереглися, але з того, що відписує Леся, зрозуміло, що ця оцінка не була особливо прихильною. «Вашу думку про мої поезії я й тепер розумію, — пише вона і борониться, — але звісно буде краще, коли ми з Вами трохи згодом детальніше про се поговоримо»⁶⁸. Вона намагається виправдовуватися, говорить, що досить критично оцінює свою збірку «На крилах пісень» і вважає своє «дотеперішнє життя й працю за Lеhrjahre» та сподівається, що колись все-таки «вилюдніє». Однак, як говорилося, Драгоманов узагалі не цінує літературу й письменство, окрім як засіб просвіти і пропаганди, тому насправді від нього годі було чекати підтримки. До того ж це справді були тільки роки навчання для Лесі-письменниці.

 

Уже в той час, коли вона гостює в Софії, у вересні 1894 року, вона отримує від Драгоманова, який перебуває в Парижі, відгук про свій переклад Верна. Очевидно, він досить критичний, з покликанням до «авторства, що хапає кленовий листочок» та «помпадурства у Львові». Вона навіть не відразу відписує, бо лист, як вона пише, «завдав роботи моїй голові»⁶⁹. Леся згоджується, що «мій переклад поганий», але виправдовується тим, що сам Верн досить важко пише, окрім того, не звикла перекладати белетристичні, а не поетичні тексти. Водночас, приймаючи критику за «тісність і бідність» мови, вона борониться, бо в такий спосіб противиться проти «новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової», пересипаної неологізмами та чужоземними словами. Тож, як говорить, можете мене лаяти за «бідність», але вилайте інших за «її багатство».

 

Коли ж Драгоманов застерігає щодо перекладання задля «помпадурства у Львові», очевидно натякаючи на її активність у львівських радикальних колах, вона стримано відповідає, що її ця фраза не стосується, а своє співробітництво вона вважає працею, і то потрібною. Леся навіть визнає, що, можливо, їй варто почати все з іншого боку, адже «в 23 роки ще можна починати спочатку»⁷⁰, — захищається вона. Зрештою, вона вдячна Драгоманову за таку критику: досі ніхто з нею так, як він, не говорив про питання принципові. Критика знайомих і рідних стосувалася мови і стилю. Почуваючись захваленою змалечку («деж, з 10 літ попасти в поети!»), вона навіть дивується сама собі, що в неї не розвинулася mania grandiosa. Так, у «дядькових університетах», Леся не лише здобуває знання, але й моральну та фізичну витримку, яка знадобиться їй пізніше в житті.

 

Драгоманов помер несподівано від розриву аорти 2 липня 1895 року. 7 липня Леся пише матері про останні хвилини Драгоманова, з мукою зізнається, що, можливо, і вона, і рідні егоїстично чинили, намагаючись утримати його при житті, а помер він «на полі честі» і в останній свій день ще читав лекцію для студентів. «Він навчив мене, як люде терплять лихо і боряться з долею!..»⁷¹, — такий головний урок Леся Українка здобула у дядька.

 


Тамара Гундорова, доктор філологічних наук, професор, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України

 

 

______________________

 

¹ Франко І. Леся Українка // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Т. 31. Київ : Наукова думка, 1981. С. 262.

² Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. С. 43.

³ Колишня назва міста Новоград-Волинський. (Прим. ред.)

⁴ Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. С. 38.

⁵ Там само.

⁶ Там само.

⁷ Драгоманов М. Автобіографія. Київ : Криниця, 1917. С. 34—35.

⁸ Там само. С. 38.

⁹ Там само. С. 39.

¹⁰ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 37.

¹¹ Там само. С. 38.

¹² Там само. С. 39.

¹³ Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. Нью Йорк, 1970. С. 30.

¹⁴ Там само. С. 31.

¹⁵ Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. Нью Йорк, 1970. С. 40.

¹⁶ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 56.

¹⁷ Там само. С. 56.

¹⁸ Там само. С. 75.

¹⁹ Там само. С. 83.

²⁰ Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу / Літературно-публіцистичні праці. У 2 т. Т. 2. Київ : Наукова думка, 1970. С. 334.

²¹ Там само. С. 353.

²² Там само. С. 354.

²³ Драгоманов М. Автобіографія. Київ : Криниця, 1917. С. 29—30.

²⁴ Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867—1877) / Літературно-публіцистичні праці. У 2 т. Т. 2. Київ : Наукова думка, 1970. Драгоманов М. С. 162.

²⁵ Драгоманов М. Листи в Наддніпрянську Україну.

²⁶ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 106.

²⁷ Там само. С. 126.

²⁸ Там само. С. 157.

²⁹ Там само. С. 104.

³⁰ Леся Українка. Документи і матеріали. 1871—1970. Київ : Наукова думка, 1971. С. 71.

³¹ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 109.

³² Там само. С. 113.

³³ Там само. С. 127.

³⁴ Листи М.Драгоманова до Лесі Українки. // Червоний шлях. 1923. Кн. 4 -5, С.189.

³⁵ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 127.

³⁶ Там само. С. 127.

³⁷ Там само. С. 128.

³⁸ Там само. С. 114.

³⁹ Там само. С. 123.

⁴⁰ Там само. С. 77.

⁴¹ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. Київ : Криниця, 1917. С. 33.

⁴² Там само. С. 69.

⁴³ Там само. С. 113.

⁴⁴ Вартовий П. (Борис Грінченко). Листи з України наддніпрянської. Київ : Друкарня «Губернського Правління», 1917. С. 173.

⁴⁵ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 195.

⁴⁶ Там само. С. 197.

⁴⁷ Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. Київ : Криниця, 1917. С. 37.

⁴⁸ Див. більше: Нахлік Є. Іван Франко і радикальна партія.

⁴⁹ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 110.

⁵⁰ Там само. С. 111.

⁵¹ Там само. С. 298.

⁵² Там само. С. 287.

⁵³ Там само. С. 305.

⁵⁴ Там само. С. 312.

⁵⁵ Листи Михайла Павлика до Лесі Українки // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. Київ : Наукова думка, 1984. С. 84.

⁵⁶ Леся Українка. Листи 1876—1897. С. 342.

⁵⁷ Там само. С. 325.

⁵⁸ Там само. С. 349.

⁵⁹ Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. Нью Йорк, 1970. С. 139.

⁶⁰ Леся Українка. Зібрання творів. У 12 т. Т. 8. Літературно-критичні та публіцистичні статті. Київ : Наукова думка, 1977. С. 228.

⁶¹ Листи Михайла Павлика до Лесі Українки. С. 75.

⁶² Там само. С. 77.

⁶³ Там само. С. 76.

⁶⁴ Леся Українка. Листи. 1876—1897. С. 219.

⁶⁵ Недруковані листи М.Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях. 1923. Кн.4 – 5. С. 188—189

⁶⁶ Там само. С. 191.

⁶⁷ Там само. С. 195.

⁶⁸ Там само. С. 283.

⁶⁹ Там само. С. 315.

⁷⁰ Там само. С. 315.

⁷¹ Там само. С. 361.

 

 

23.11.2021