Подавши коротко вість о смерти одного з найвизначнїйших україньских учених і писателїв Михайла Петровича Драгоманова, подаємо нинї короткій і далеко неповний начерк єго житєписи і літературної дїяльности.
Михайло Петрович Драгоманів родив ся в Гадячи, полтавскої ґубернії в роцї 1841-ім з незаможної дворяньскої сїмьї. Батько єго живши ще в 20-тих роках у Петербурзї, обертав ся в тамошних ліберальних кругах і писав навіть україньскі поезії, а пізнїйше, живучи на Українї, не покидав ся своїх ліберальних думок і симпатій до простого люду, допомагав мужикам, чим міг, і списував людові піснї.
Пок. Михайло Д.— вчив ся з-разу в Гадячи, відтак в полтавскій ґімназії, де розбудило ся у него замилуванє особливо до исторії і клясичної літератури, та вже тогдї заинтересували єго й пориви Россіян до свобіднїйшої громадскої працї. Побіч Тацита він читав уже й Шевченка та Герцена і видавав від 1857-ого року студентску рукописну часопись в дусї змагань россійскої суспільности до знесеня кріпацтва.
В осени 1859 року Михайло Драгоманів вступив на університет. Щоби зблизити ся до простого народу, студенти, користуючись під опікою куратора Пирогова повною академічною свободою, почали заводити недїльні школи, в котрих Мих. Драгоманів брав найживійшу участь. Та коли в 1862 роцї ті школи покасовано, він з деякими товаришами став учителювати в учительскій семинарії, однак скоро мусїв уступити. Рівночасно з тим він покінчив університет і в 1864 роцї габітував ся на доцента всесвітної исторії в кіївскім університетї, щоби по смерти батька удержати себе і свою сестру [звістну писательку Олену] лєкціями і пером. З педаґоґічного боку він виступив в "Спб. Вѣдомостях" за тим, щоби в початкових школах на Українї вчити по україньски. Статья "О педагогическом значеніи малорусскаго язика", видрукована случайно в цвітни 1866 роцї в два днї по замаху Каракозова, стала для звістного Каткова рівнозначною з самим замахом. М. Драгоманова денунціоновано яко "українофіла" і взято під особливий нагляд. Силою природної реакції він звернув ся як-раз тепер до україньских питань, з разу педаґоґічних, а дальше й національних. Зачав збирати матеріяли до україньскої етноґрафії і літератури, а в політицї дійшов до демократичного федералізму, маючи яко доцент університету великій вплив на молодїж.
В 1870 роцї правительство вислало Драгоманова за границю в цїли доповненя студій. Він пoїxaв через Львів — де в-перве познакомив ся з Галичанами — побув у Будишинї між лужицкими Сербами, потім в Празї, в Гайдельберзї і в Фльоренції, а з-відтам 1873 року через Ціріх, Відень і Львів вернув до Кіїва. Тут повстав тимчасом "Юго-западний віддїл ґеоґрафічного товариства" і в нїм Мих. Драгоманів став одним з найдїяльнїйших членів. В ту пору появились єго найважнїйші наукові працї: два перші томи "Исторических пісень малорусскаго народа" оброблені в спілцї з проф. Антоновичем; не велика, але дуже цїнна статья "Рыцарскіе отголоски в украиньскихъ народнихъ пѣсняхъ" — перша на Українї проба приложеня нового порівнуючо-историчної методи до виясненя народної поезії, вкінци спора збірка народних оповідань, казок, лєґенд і т. п. Рівночасно [1872—1875] друкував Мих. Драгоманів в "Вѣстнику Европы" ряд політичних статей: "Восточная политика Германіи і обрусеніе", "Pyccкie в Галиціи", "Литературное движеніе в Галиціи", а в львівскій "Правдї" обширну студію "Література россійська, великоруська, украинська і галицька". Про зміст і характер єго університетских викладів дають понятє: маґістерска діссертація про Тацита, студія про "Положенье і задачи науки древней исторіи" [друков. в "Журналѣ Минист. народн. просвѣщенія" 1874 р.], про Логографів і Геродота [в кіївских "Универст. Извѣстіях"], а по части і "Борба за религіозную свободу в западной Европѣ в ХVІ—XVII. ст." [в "Отечеств. Записках"]. Рівночасно був Мих. Драгоманів в Кіїві душею редакції "Кіевского Телеграфа", тогдї найлїпшої провінціональної ґазети в Россії. Він був також одним з референтів на археольоґічнім зїздї в Кіїві 1874 року.
Та нові доноси ворогів україньского руху не позволили єму трудитись дальше в Россії. Вернувшись з короткої гостини в Галичинї лїтом 1875 року і заставши дома назначену царем комісію для розбору: що робити з україньским рухом — Михайло Драгоманов не дожидав рішень сеї комісії, а виїхав за пашпортом за границю до Відня, прожив якійсь час у Відни а відтак 1876 року переселив ся до Женеви і там прожив пятнацять лїт.
У Відни надрукував Мих. Драгоманів 1876 року брошуру "По вопросу о малорусской литературѣ", а в Женеві видавав книжками "Громаду" [до 1883 р. вийшло пять томів, два менші випуски] і рівночасно друкував політичні брошури, з котрих найважнїйша "Историческая Польша і великорусская демократія" [друкована поперед в журналї "Вольное слово", котрого Мих. Др—ів став опісля редактором]. В Женеві видав Др—ів 1881 року також знамениту повість Мирного "Хиба ревуть воли як ясла повні?" З початком 1880-их років розпочав він дальшу працю над україньскими историчними піснями і видав наперед "Нові україньскі піснї про громадскі справи", відтак дві книжки о піснях про конець Козаччини в XVIII. віцї, а дальші студії над україньскою етноґрафією друкував псевдонімно по журналах в Россії.
В 1889 роцї покликано єго до Болгарії до софійскої високої школи на катедру всесвітної исторії. І тут, мимо занятя професорского, М. Др—ів писав дуже богато — по нашому і по болгарски. В болгарскім науковім "Сборнику" містив працї глубоко-наукові, а по україньски містив дуже богато праць в галицко-руских радикальних видавництвах і часописях.
Покійний М. Драгоманів за час житя свого потрудив ся незвичайно богато — єго всї твори заповнили би десятки томів. Кромі по україньски й по россійски — писав він також на инших язиках [по италійски, по француски, по анґлійски] і безперечно нїхто на Руси не причинив ся стілько до познакомленя західної Европи з Україною-Русію.
Дїяльність пок. М. Драгоманова широко обговорив пок. проф. Омелян Огоновскій в остатнім томі своєї Исторії літератури.
[Дѣло, 24.06.1895]
24.06.1895